Арабський халіфат

Модуль 3.5

Навчальний блок III

Додаток А

Відповіді на питання для самоконтролю:

Ø У середньовічному кримінальному праві Англії склався поділ усіх злочинів на три групи: зрада, фелонія та місдімінор; інша класифікація поділяє злочини на ті, що переслідувалися за звинувачувальним актом та розглядалися судом присяжних, та малозначущі правопорушення, які роз­глядалися в сумарному порядку.

Ø Судовий процес в Англії мав звинувачувальний характер, тобто про рух справи повинні були турбуватися самі сторони.

Зміст дидактичної одиниці

1. Арабський халіфат.
2. Особливості ісламської держави.
3. Становлення та розвиток мусульманського права Шаріат.
4. Джерела мусульманського права.

Джерела права:

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія / Під ред. В.Д. Гончаренко. - К., 2002.

2. Абу Йусуф Йа'куб Ал-Харадж "Книга о Харадже" (VIII в.) // Хрес­томатия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века) / Сост. В.А.Томсинов.- М., 1999.

3. "Глава о людях безнравственных и занимающихся воровством, о преступлениях и том, какие следует за это налагать наказания" // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древ­ность и Средние века) / Сост. В.А. Томсинов.- М., 1999.

4. Шевченко О.О. Історія держави та права зарубіжних країн: Хресто­матія для студентів юрид. вузів та ф-тів. - К., 1995.

Основна література:

1. Гудошников Л.М., Жидков О.А., Крашенинникова Н.А., Лысенко О.Л., Мишин А.А. История государства и права зарубежных стран: Учебник для студентов юрид. вузов и ф-тов.— В 2 ч.— М., 2001.

2. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Упорядники А.С. Слюсаренко, М.В. Томенко.— К.: Атіка, 2001.

3. Ластовський В.В. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій для студентів денної, заочної та дистанційної форм навчання спеці­альності 6.060101 "Правознавство». - Черкаси, 2003.

4. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.- М.: Острозье, 1998.

5. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.— Харків: Право, 2001.

6. Хома Н.М. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів.— К., 2003.

7. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права.— М.: Юрист, 1996.

8. Шатилова С.А. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособие.- М., 2003.

9. Шевченко О.О. Історія держави та права зарубіжних країн.— К.: Вентурі, 1997.

Додаткова література:

1. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб. посо­бие.— М.: Гардарика, 1998.

2. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право: Курс лекцій.— К.: ВІЛБОР, 1997.

3. Сюкияйнен Л.Р. Шариат и мусульманская правовая культура.— М.: Юрид. лит., 1997.

Матеріали для вивчення:

Халіфат як середньовічна держава сформувався в результаті об'єд­нання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів.

Характерною рисою виникнення державності в арабів у VII ст. було релігійне забарвлення цього процесу, який супроводжувався становлен­ням нової світової релігії - ісламу.

В історії середньовічної імперії (Арабського халіфату), як правило, виділяють два періоди:

1) дамаський або період правління династії Омейядів (661—750 рр.);

2) багдадський або період правління династії Аббасидів (750— 1258рр.), які відповідають і основним етапам розвитку арабського середньовічного суспільства та держави.

Розвиток арабського суспільства підпорядковувався основним законо­мірностям еволюції східних середньовічних суспільств при певній специфіці дії релігійного та культурно-національного факторів.

Характерними рисами мусульманського суспільного ладу були:

— домінування державної власності на землю з широким викори­станням рабської праці в державному господарстві (іригація, рудни­ки, майстерні);

— державна експлуатація селян через ренту — податок на ко­ристь правлячої верхівки;

— релігійно-державна регламентація всіх сфер громадського життя;

— відсутність чітко виражених станових груп;

— відсутність особливого статусу у міст;

— відсутність будь-яких свобод та привілеїв.

Через те що юридичний стан особистості визначався віросповіданням, на перший план виступили розрізнення в правовому статусі мусульман та немусульман (зиммиїв). Спочатку відношення до немусульман були толе­рантними (зберігали своє самоврядування, мову, суди), з часом їхнє ста­новище стало більш приниженим (вони не могли брати шлюб з мусульма­нами, повинні були носити іншу одежу, постачати арабському війську продукти харчування, сплачувати важкий поземельний податок та подушну подать). Разом з тим політика ісламізації та арабізації здійснювалася швид­кими темпами без значного примусу з боку завойовників-арабів.

За формою Арабський халіфат був теократичною монархією.

Система місцевих органів державного управління про­тягом VII—VIII століть значно змінилася. Територія халіфату була поділена на провінції, які управлялися військовими намісниками — емірами і були підзвітні лише халіфу. В їх віданні знаходилися військові сили, місцевий адміністративно-фінансовий та поліцейський апарат. Еміри мали помічників — наїбів. Дрібні адміністративні підрозділи в халіфаті управлялися посадо­вими особами різних рангів та найменувань. Часто ці функції виконували керівники місцевих релігійних общин — старшини (шейхи).

Судові функції в халіфаті не були відокремлені від адміністрації. Місцева влада не мала права втручатися в рішення суддів. Верховним суддею був халіф. На практиці вищу судову владу здійснювала колегія авторитетних богословів, які одночасно були правознавцями. Від імені халіфа вони призначали з представників духівництва суддів — каді та спеціальних повноважних осіб, які контролювали їхню діяльність на місцях.

Велика роль армії в халіфаті визначалася самою доктриною ісламу. Основним стратегічним завданням халіфів вважалося завоювання територій, населених немусульманами, шляхом "священної війни". На першому етапі завоювань арабська армія була племінним ополченням. В VII— середині VIII ст.ст. були проведені реформи, результатом яких було те, що арабська армія стала складатися з двох основних частин (постійного війська та добровольців), і кожна знаходилася під командуванням особливого полководця.

Величезна середньовічна імперія, до якої входили різнорідні частини, незважаючи на об'єднуючий фактор ісламу та авторитарно-теократичні форми здійснення влади, не змогла тривалий час існувати як єдина цент­ралізована держава. Починаючи з IX ст., в державному ладі халіфату почали відбуватися значні зміни:

По-перше, відбулося фактичне обмеження світської влади халіфа (ос­новні важелі влади зосередилися в руках візира; духовну владу халіф почав поділяти з головним каді).

По друге, в державному механізмі халіфату все більше зростала роль армії, її вплив на політичне життя (на зміну ополченню прийшла профе­сійна наймана армія; двірцева гвардія стала опорою центральної влади і навіть почала вирішувати питання престолоспадкування).

По-третє, посилилися сепаратистські тенденції в провінціях (влада емірів стала більш незалежною від центру; вона стала спадковою; еміри отрима­ли право мали власне військо, стягувати податки на свою користь; приду­шувати визвольні змагання).

Розпад халіфату на емірати та султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі — призвів до того, що багдадський халіф, залишаючись духовним главою сунітів, до X ст. фак­тично контролював лише частину Персії та столичну територію. В X та XI ст. в результаті захоплення Багдада різними кочовими племенами халіф двічі був позбавлений світської влади. Остаточно східний халіфат був завойований та ліквідований монголами в XIII ст. Резиденція халіфів була перенесена в Каїр, до західної частини халіфату, де халіф зберігав лідер­ство серед сунітів до початку XVI ст., коли воно перейшло до турецьких султанів.

Дата добавления: 2014-12-10