Філософія постмодернізму. 5 страница

а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);

б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);

в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);

г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Кожна теорія (версія) істини потребує визначення критерію її достовірності (відповідності реальності). Серед численних її критеріїв найважливішим, на думку багатьох мислителів, є практика - різноманітна доцільна, цілеспрямована, пізнавально-творча, конструктивна діяльність людей (наукова, експериментально-виробнича, суспільна, духовно-культурна тощо). Завдяки такій діяльності здобуті у процесі пізнання знання про реальність використовуються суспільством у практичних, життєво необхідних цілях. Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою. У практичній пізнавальній діяльності приховані мотиви творчої активності суб'єкта, його постійне бажання створення нового (інноваційне мислення і діяльність) або вдосконалення існуючого. Крім практики, історії філософії відомі й інші критерії істини: логічна несуперечливість, досвід, божественне одкровення, інтуїція. Оскільки практика є головним, але не єдиним критерієм істини, то філософська гносеологія не пов'язує жорстко істину і практику: практичне не завжди істинне, а істинне не обов'язково практичне. Практика не є чимось абсолютним і незмінним, її зміст, форми і мета багато в чому визначаються обставинами людського буття, ситуацією, в якій перебуває людська спільнота, суспільство, на ній позначаються "виклики часу". Однак практичні потреби ініціюють процес пізнання, у практичній діяльності життя перевіряє (верифікує) його результати, застосовує набуте знання в конкретній, в тому числі професійній діяльності. Проте безсумнівно і те, що практика часто спростовує попередні "істини", виявляє їх обмеженість, навіть хибність. Ототожнення істини із соціальною практикою (практичністю) нерідко спричинювало вульгаризацію істини як наукової цінності.

Не випадково некласична (новітня) філософія радикально переглядає концепцію істини, що проявляється у рішучій відмові від вживання цього поняття, твердженнях про плюралізм та релятивність (відносність) істини. Так, Р. Рорті вважав, що істина - це просто найбільш узгоджена і "сильна теорія", і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Будь-яка справжня перевірка теорії є насамперед спробою її спростувати, фальсифікувати, стверджує він. Більш гнучку позицію стосовно істини пропонує російський філософ В. Федотова: "Всупереч класичній епістемології, істина може бути витлумачена не як відбиття (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу поводження з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істини і, отже, монополія на істину виключається".

Отже, поняття "істина", "значення", "смисли" та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання - характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. Ця обставина актуалізує проблему подолання ситуації гносеологічного та методологічного "анархізму" (П.-К. Фейєрабенд), гносеологічного песимізму, зосереджує увагу філософів на розробленні концепції неораціональності і неораціоналізму як домінуючих принципів сучасної теорії пізнання.

35. Основні рівні пізнання: чуттєве та раціональне.

Пізнавальні образи за походженням і сутністю поділяються на чуттєві і раціональні, які, в свою чергу, утворюють чуттєве і раціональне пізнання.

1. Чуттєве пізнання

Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно стало головним (так звана проблема сенсуалізму і раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне дати істину.

Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).

Основні форми чуттєвого пізнання: ♦ відчуття; ♦ сприйняття; ♦ уявлення.

Відчуття — безпосереднє відображення будь-якої окремої властивості об'єкта (кольору, звуку, запаху) за допомогою одного з органів відчуттів. Відчуття залежать як від властивостей об'єкта, так і від будови органа, що сприймає. Тварини, в очах яких немає "колбочок", не розрізняють кольори. Але ці органи сприйняття побудовані таким чином, щоб давати достовірну інформацію, інакше життя власника органів стане неможливим.

Сприйняття — вища форма чуттєвого пізнання — відображення цілого, системи властивостей за допомогою кількох органів чуття. Воно, так як і відчуття, є функцією двох аргументів. З одного боку, відображення цілого залежить від властивостей об'єкта, а, з іншого, від будови органів сприйняття (тому що складається з відчуттів), попереднього досвіду і всієї психічної структури об'єкта. Кожна людина сприймає навколишнє через структуру власної особистості, по-своєму. На цьому явищі побудовані такі методи психодіагностики особистості, як метод Роршаха тощо.

Метод Роршаха полягає в тому, що пацієнт, який діагностується, розглядає різноманітні кольорові плями і розповідає, що саме він бачить у них. В залежності від того, що людина бачить, визначають її найважливіші психологічні характеристики, зокрема рухливість ЦНС, екстравертованість або інтравертованість, ступінь агресивності та інші властивості, а також установки, мотиви особистості та її цілісну структуру.

В інших проективних тестах піддослідний повинен дописати незакінчені речення, визначити, що відбуватиметься з людьми, зображеними на малюнку, тощо. В усіх цих випадках піддослідний об'єкт перетворює інформацію відповідно до своєї індивідуальності, а лікар має можливість виявити структуру особистості пацієнта, оскільки існує надійно встановлена залежність сприйняття від цієї структури.

Специфічною формою чуттєвого пізнання є уявлення — відтворення в психіці чуттєвого образу об'єкта на основі минулих відчуттів і сприймань.

Якщо відчуття і сприйняття виникають при безпосередній взаємодії органів чуття людини з наявними предметами і явищами дійсності, то уявлення виникають тоді, коли цих предметів немає. Фізіологічну основу уявлень становлять сліди збуджень, що зберігаються в корі великих півкуль головного мозку від минулих подразнень органів чуття. Завдяки цьому ми можемо відтворити чуттєвий образ предмета тоді, коли його вже немає в нашому безпосередньому досвіді. Ми, наприклад, наочно можемо відтворити у своїй пам'яті своїх близьких і домашню обстановку, перебуваючи далеко від дому.

Уявлення — це перехідна форма від чуттєвого пізнання до пізнання логічного. Воно належить до форм чуттєвого пізнання, оскільки знання предмета у формі уявлення носить чуттєво-конкретний характер. Суттєві властивості предмета тут ще чітко не виділені, але відмежовані від несуттєвих. А уявлення, на відміну від сприйняття, піднімається над безпосередньою даністю одиничних об'єктів і пов'язує їх з розумінням.

Уявлення містить у собі значний елемент узагальнення, тому що неможливо уявити собі предмет у всій повноті його ознак, за якими ми його сприймали раніше. Частина їх обов'язково забувається. В пам'яті зберігаються тільки ті властивості предмета, що мали для нас найбільше значення в момент його сприйняття. Тому уявлення є, так би мовити, узагальненим відображенням предмета. Ми можемо мати уявлення не про якесь одиничне дерево, але про дерево взагалі, як про рослину, що має коріння, стовбур, гілки, листя. Однак це загальне уявлення не можна ототожнювати з поняттям, тому що в останньому відображені не тільки загальні та часткові властивості, всі ці ознаки перебувають у внутрішньому необхідному зв'язку між собою. А в уявленні цього немає.

Сприйняття стосується тільки теперішнього, того, що існує у цей момент, а явлення — і теперішнього, і минулого, і майбутнього. Уявлення існують у двох формах: у вигляді образів пам'яті та образів уяви.

Образи пам'яті — це образи об'єкта, що зберігаються в психіці та актуалізуються при згадуванні. Образи уяви не мають прототипу в дійсності, вони сконструйовані в психіці та є основою фантазії.

Природно, що уявлення, як і сприйняття, залежить від структури особистості. Так, уявлення пам'яті, згадки різних людей про одні й ті ж події багато чим різняться.

Про це добре знають юристи, які опитують свідків. Яскравим прикладом цього явища є цікаві кінофільми. Зокрема «Расемон», в якому кілька людей розповідають на суді про одну і ту ж подію (поєдинок між розбійником і самураєм) так, що всі основні моменти постають по-різному. Також «Подружнє життя» — кінофільм за романом французького письменника Е. Базена. У цьому фільмі подружжя, що розлучилось, згадує історію свого знайомства, кохання, спільного життя і розлучення. Переконливо показано, що при загальній схемі подій уявлення про деталі, нюанси і саму сутність їх взаємовідносин істотно відрізняються.

Характерні риси чуттєвого пізнання:

♦ безпосередність; ♦ одиничність; ♦ поверховість.

♦ конкретність; ♦ наочність;

Безпосередність означає, що між об'єктом і чуттєвим образом немає ніяких опосередкованих ланок (крім нейрофізіологічного процесу, який неможливо усунути).

Одиничність полягає в тому, що відчуття, сприйняття та уявлення завжди мають відношення до певного об'єкта. Конкретність полягає в тому, що відображаються одиничні об'єкти з урахуванням їх специфіки в певних умовах. Наочність чуттєвих образів виражає порівняльну легкість їх мисленнєвого сприйняття, уявлення. Поверховість пов'язана з тим, що відчуття і сприйняття відображають зовнішню сторону явищ, в той час як їх сутність захована і не піддається чуттєвому пізнанню.

2. Раціональне пізнання

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження можна визначити ще й так: судження — це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про будь-що. Зовнішньою, мовною формою вираження судження є граматичне речення. Наприклад, "Листя на дереві зелене", "Всесвіт не має меж ні в часі, ні в просторі" тощо.

В одних судженнях вже досягнуте достовірне знання про ознаки предмета, наприклад: "Людина може з успіхом працювати в умовах космічного польоту". У вірогідних судженнях тільки передбачається наявність або брак якої-небудь ознаки предмета: "Можливо, що на Марсі існує органічне життя". У судженнях - питаннях лише робиться запит про існування якої-небудь ознаки у предмета: "Чи існує вірус, що поширює онкозахворювання?".

Як бачимо, гносеологічне, пізнавальне значення судження полягає саме в тому, щоб за допомогою цієї форми мислення здійснювати логічне відображення властивостей предметів і явищ дійсності. Вивчаючи предмети і явища, ми висловлюємо про них багато суджень, кожне з яких — це знання про яку-небудь властивість або відношення предмета.

Багато суджень висловлюється нами на основі чуттєвих вражень від предметів і явищ, з якими ми стикаємося в безпосередньому досвіді. Однак судження висловлюються не тільки на основі безпосереднього свідчення наших органів чуття. Всі судження науки, у формі яких даються визначення предметам і явищам дійсності, сформульовані закони природи і суспільства, виражені різноманітні загальні положення і принципи, є вивідними судженнями, тобто є результатами висновків.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. Якщо ми маємо, наприклад, два судження "Всі інфекційні захворювання викликаються мікроорганізмами" і "Грип — інфекційне захворювання", то з цих посилань можемо зробити висновок: "Грип викликається якимись мікроорганізмами". В цьому умовиводі посилання пов'язані загальним для них терміном: "інфекційні захворювання", що є необхідною логічною основою для висновку. Навпаки, якщо ми маємо такі судження, як "Листя на дереві зелене" і "Кит — ссавець", то з них неможливо зробити висновок, тому що немає необхідного логічного зв'язку, немає середнього терміна.

Застосовуючи різноманітні форми умовиводу, прийоми і методи наукового пізнання, людина відкриває загальні, необхідні, сутнісні властивості і відношення предметів та явищ дійсності і створює про них наукові поняття. Поняття — це кінцевий результат, підсумок наукового пізнання світу. У формі понять відображається сутність предметів і явищ.

Поняття — це відображення в психіці предметів і явищ дійсності за їх загальними і сутнісними ознаками. Поняття як форма думки виражається словами і характеризується такими рисами. По-перше, тим, що відображає предмет за його загальними ознаками. Це означає, що поняття — форма відображення не тільки одиничних предметів або явищ, але й не визначеної кількості однорідних предметів і явищ і їх закономірних відносин. По-друге, поняття — це знання про сутнісні властивості і відношення речей. Цю обставину важливо мати на увазі, тому що різні предмети і явища можуть мати досить багато спільних властивостей, однак їх знання ще не означає знання сутності. Наприклад, і людина, і курка, мають по дві ноги. Проте загальна ознака "двонога істота" не буде виражати ні сутності людини, ні сутності курки як птаха. По-третє, поняття відображає єдність загальних і сутнісних ознак, кожна з яких необхідна, а разом вони достатні для визначення предмета.

Поняття виникає вже на емпіричному рівні, у повсякденному житті, коли, наприклад, діти "визначають" речі функціонально: "Що таке фрукти?" — "їх їдять"; "Що таке собака?" — "Вона кусається". Тобто, на цьому рівні поняття відображають зовнішні, а інколи й уявні ознаки речей ("Моя мама краща за всіх!").

Поняття як форма раціонального пізнання є результатом суджень і умовою їх виникнення, воно як форма мислення є концентрованим вираженням тривалого історичного досвіду пізнання та схованих від органів чуття, глибинних, головних властивостей і явищ дійсності. Наука підвищує досвід швидкоплинного життя завдяки нашій здатності до освіти і застосування понять у пізнанні і діяльності.

Характерні риси раціонального пізнання:

♦ опосередкованість;

♦ узагальненість;

♦ абстрактність;

♦ брак наочності;

♦ сутнісність.

Раціональне пізнання, думка відображають дійсність не прямо, безпосередньо, а опосередковано, через проміжну ланку, чуттєве пізнання, яке завжди опосередковує зв'язок об'єкта і раціонального знання. Тому опосередкованість раціонального пізнання — це перша його характерна риса, на противагу безпосередності чуттєвого пізнання.

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

Третя риса раціонального пізнання — абстрактність. Утворюється з виділення і відокремлення певних властивостей і відношень від їх конкретних носіїв, позначення виділеного знаком (наприклад, словом природної мови) і потім оперування цими знаками, що замінюють явища.

Оскільки раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності як четвертої риси раціонального пізнання. І нарешті, п'ята риса — спроможність системи абстракцій, опосередковано пов'язаних з дійсністю, проникати в сутність, виявляти головне.

36. Діалектика об’єкта та суб’єкта пізнання, структура пізнавальної діяльності.

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури - знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнан-ня,тобто знання.

Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання — це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, якзовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мис-лені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

принцип об'єктивності;

принцип пізнаваності світу;

принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

принцип відображення;

принцип творчої активності суб'єкта пізнання.

Названі принципи коротко можна сформулювати так:

Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини.

Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У змістзнань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має соїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К.Маркса, ідеалізм "... не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої".

Не розумів сутності та ролі практики і Л.Фейербах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне - в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності, розкривається в категоріях опредметнення і розпред-метнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів.природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв'язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін.Яксамостійний вид практики розглядають науковий експеримент.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істини — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.

37. Діалектика та її альтернативи. Проблеми сучасної синергетики.

Діалектика (від грец. мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні зв‘язки і закономірності розвитку буття і пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення.

Предмет діалектики – найбільш загальні види зв‘язків і всезагальні закони розвитку природи, суспільства мислення.

Д. це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому різні явища розглядаються у багатоманітні їх взаємозв‘язків, взаємодії протилежних сил, тенденцій, в процесах змін і розвитку.

Розрізняють Д. об‘єктивну і суб‘єктивну.

Об‘єктивна – це діалектика розвитку природи і суспільства. Останню ще позначають як соціальну д.

Суб‘єктивна – це діалектика мислення, спосіб осягнення і відображення об‘єктивної діалектики.

Тому кажуть про єдність діалектики (тобто об‘єктивної д.), логіки (способу осягнення 1-ої) і теорії пізнання (способу відображення 1-ої).

Діалектика має давню історичну традицію. Виокремлюють:

1. Античну діалектику. Д. зароджується у давній Греції як мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника. Д. у цьому розумінні розробляли софісти, Сократ, Платон, Аристотель. Але в ці часи складається і інша форма діалектики – діалектика природи, перш за все у Геракліта, який розвивав вчення про змінний, суперечливий, відносний характер всього існуючого (Все тече, все змінюється, віслюки віддали б перевагу соломі а не золоту). Перша форма д. одержала назву стихійної, наївної, оскільки не була теоретичним висновком наукових досліджень, а виникла як досвідне спостереження, узагальнення.

2. В середньовіччі д. була важливим елементом системи освіти і філософії, але виключно як мистецтво доведення. Пануючим методом мислення був догматизм.

3. В епоху Відродження відбувається становлення новоєвропейської діалектики. Ідеї Дж. Бруно, М. Кузанського про безмежність світу і співпадання протилежностей у цій безмежності стали важливим етапом розвитку д.

4. Своєї класичної форми діалектика набула в німецькій класичній філософії. Вершиною її розвитку стала діалектика Гегеля, розроблена як теорія, система діалектичних категорій. Саме Г. сформулював основні принципи і закони діалектичного мислення. В німецькій класиці розроблялася ідеалістична, суб‘єктивна д.

5. Матеріалістична д. як цілісна теорія вперше була розроблена в марксизмі. У 40-х рр. Х1Х ст. Маркс і Енгельс розробили послідовну систему діалектики як теорії та методу пізнання і перетворення світу.

6. Сучасна ідеалістична д. Спроби довести, що може існувати тільки суб‘єктивна д., а об‘єктивному світові – природі та суспільству вона не властива.

7. Нова форма матеріалістичної д. яка перебуває у стані становлення і основним завданням якої є звільнення від надмірного ідеологізму та залучення до теорії д. нових здобутків наукового дослідження природи і суспільства, здобутків сучасної методології наукового пізнання, теоретико-методологічних ідей синергетики як нової теорії розвитку.

Як ми вже зазначали, діалектика, перш за все, і в історії, і в теорії постає як метод філософського мислення. Що ж собою уявляє цей метод, якими є його основні риси?

Діалектика – це метод глибокого, гнучкого, творчого мислення, здатного проникати у сутність речей, розкривати їх взаємозв‘язки, суперечливу природу, побачити їх у змінах, розвитку.

Основні риси діалектичного методу м. розкриваються через принципи, тобто вимоги, які діалектика висуває до процесу мислення і пізнання. Ці принципи ми розглянемо пізніше у другому питанні.

Протилежним діалектиці методом мислення є Метафізика. Це метод, який заперечує якісний саморозвиток буття і пізнання через суперечності, тяжіє до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу.

Метафізика як метод мислення також зароджується у давні часи і має різні модифікації.

Першими метафізиками у давній Греції були представники елейської школи – Парменід, Зенон, які наполягали на незмінності і неподільності справжнього буття. Але Зенона Аристотель справедливо вважав і першим діалектиком, оскільки він розробив метод доказу від супротивного, тобто по суті розгортав процес мислення як шлях виявлення і подолання суперечностей в мисленні.

Метафізичний метод є необхідним у процесі пізнання і мислення. Він є плідним на етапі вивчення речей, а не процесів, на етапі абстрактного мислення. Але за умови абсолютизації втрачає плідність.

Справжньою альтернативою діалектики став Догматизм – антиісторичний, авторитарний, схематично-закоснілий тип мислення, при якому аналіз та оцінка теоретичних проблем і положень здійснюється без врахування конкретної реальності, умов міста і часу.

Гносеологічна основа догматизму – однобічне ставлення до істини, ігнорування її відносності і сприймання її як абсолютної.

Психологічно догматизм ґрунтується на нерозвинутості самостійного мислення, а звідси і відданості колись обраним та засвоєним прийомам і способам пізнання і мислення.

Негативною формою прояву метафізики є Механіцизм – метод який став пануючим у філософії ХУ11-ХУ111 ст. – коли усі закони існування світу зводились до законів механіки.

Софістика (від грец. вміння вивертко вести дискусію)- міркування засноване на навмисному порушенні законів і принципів формальної логіки, на застосуванні хибних доводів та аргументів, які видаються за вірні

(софізм “Рогатий”:

ой хто чогось не втрачав, той це має.

Ви не втрачали роги?

Отже ви їх маєте.)

Негативна форма прояву діалектики. Абсолютизується момент відносності істини. По-суті софістику істина не цікавить, тоді як діалектика шукає істину.

Дата добавления: 2014-12-16