Філософія постмодернізму. 1 страница

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Вопрос

Гармонический осциллятор (в классической механике) — это система, которая при смещении из положения равновесия испытывает действие возвращающей силы , пропорциональной смещению (согласно закону Гука):

Физический маятник — осциллятор, представляющий собой твёрдое тело, совершающее колебания в поле каких-либо сил относительно точки, не являющейся центром масс этого тела, или неподвижной оси, перпендикулярной направлению действия сил и не проходящей через центр масс этого тела.

Математи́ческий ма́ятник — осциллятор, представляющий собой механическую систему, состоящую из материальной точки, находящейся на невесомой нерастяжимой нити или на невесомом стержне в однородном поле сил тяготения. Период малых собственных колебаний математического маятника длины L неподвижно подвешенного в однородном поле тяжести с ускорением свободного падения g равен

и не зависит^[1] от амплитуды и массы маятника.

Ангармоничность приводит к разрыхлению внутримолекулярных связей и образованию слабо связанной активированной молекулы. [ 1 ]

Ангармоничность особенно сильно проявляется в тех случаях, когда исходное (или конечное) колебательное состояние находится в очень близком резонансе (так называемый резонанс Ферми) с состоянием другого нормального колебания. Тогда следует рассматривать вероятности переходов из коллективного состояния обоих нормальных колебаний, построоппого с учетом ангармоничности. Это приводит, конечно, к усложнению кинетических уравнений.

Рассмотрим сложение двух гармонических колебаний одинаковой частоты, смещения которых

.

Используем векторную диаграмму, рис. 4; откуда следует, что где

.

Пусть , тогда

, т.е. результирующее колебание не будет гармоническим. Если колебания мало отличаются по частоте, например, , , то результирующее колебание можно рассматривать как почти гармоническое колебание с частотой и медленно меняющейся амплитудой . Такие периодические изменения амплитуды называются биениями.

Сложение взаимно перпендикулярных колебаний

6.1. Пусть и

, тогда траекторией будет прямая линия, рис. 5:

.

6.2. При и , траекторией будет эллипс, (рис. 6):

(x²/A²)+(y²/B²)=1.

При разных частотах складывающихся колебаний результирующие траектории будут иметь более сложный вид.

Замкнутые траектории, прочерчиваемые точкой, совершающей одновременно два взаимно перпендикулярных колебания, называются фигурами Лиссажу.

Физический смысл разложения состоит в следующем. Можно проверить, что функция

(16)

Является решением уравнения Гельмгольца, удовлетворяющего на плоскости Z = 0 граничному условию

Это утверждение справедливо при любых значениях параметров u и V. Функция (16) есть комплексная амплитуда плоской волны, причем параметры U, V — проекции волнового вектора с этой волны на оси X, Y, если . Если же , тогда выражение (16) также является решением уравнения (14) и называется неоднородной волной. В этом случае амплитуда волны падает с ростом Z экспоненциально, поскольку - мнимое число.

Таким образом, выражение (15) есть представление произвольной волны, заданной в некоторой плоскости Z = co N S T, в виде суперпозиции плоских волн, как бегущих, так и неоднородных.

Плоская волна Et (Ux + Vy) в задачах пространственной фильтрации является аналогом гармонического колебания Ei W T. Поэтому пару чисел U, V называют Пространственными частотами. Кроме того, можно записать, что

(17)

Выражения (15) и (17) известны как пара двумерных преобразований Фурье. Равенство (17) часто называют прямым преобразованием Фурье, а (15) – обратным преобразованием Фурье.

Следует отметить, что F (U, V) является, вообще говоря, комплексной функцией

| F (U, V)| и j (U, V) обычно называют амплитудным и фазовым спектром соответственно, а F (U, V) спектром Фурье или спектром пространственных частот.

Затухающие колебания — колебания, энергия которых уменьшается с течением времени. Бесконечно длящийся процесс вида в природе невозможен. Свободные колебания любого осциллятора рано или поздно затухают и прекращаются. Поэтому на практике обычно имеют дело с затухающими колебаниями. Они характеризуются тем, что амплитуда колебаний A является убывающей функцией. Обычно затухание происходит под действием сил сопротивления среды, наиболее часто выражаемых линейной зависимостью от скорости колебаний или её квадрата.

49 вопрос:

Переменные токи – это токи, направление которых периодически изменяется. Число периодов циклического изменения тока в секунду называется частотой переменного тока и измеряется в герцах (Гц).

Соотношения, связывающие амплитуды переменных токов и напряжений на резисторе, конденсаторе и катушке индуктивности:

54 вопрос:

Упру́гие во́лны (звуковые волны) — волны, распространяющиеся в жидких, твёрдых и газообразных средах за счёт действия упругих сил.

В зависимости от частоты различают инфразвуковые, звуковые и ультразвуковые упругие волны.

В жидких и газообразных средах может распространяться только один тип упругих волн — продольные волны. В волне этого типа движение частиц осуществляется в направлении распространения волны.

В твёрдых телах существуют касательные напряжения, что приводит к существованию других типов волн, в которых движение частиц осуществляется по более сложным траекториям.

Упругие волны, распространяющиеся в земной коре, называют сейсмическими волнами.

СКОРОСТЬ РАСПРОСТРАНЕНИЯ УПРУГИХ ВОЛН (V) — скорость распространения фазы упругого возмущения в разл.упругих средах.В неограниченных изотропных средах упругие волны распространяются адиабатически, без дисперсии.В анизотропных средах могут возникать волны с разл.частотой.В твердых телах (г.п., м-лы) могут распространяться продольные волны V_p, обусловленные деформациями сжатия-растяжения; поперечные волны V_s, вызываемые деформациями сдвига, и поверхностные волны Релея.В жидкостях поперечные волны не возникают.Для идеально упругих сред, к которым относится большинство м-лов и т.п., установлена связь V с плотностью о и др.упругими параметрами — модулем Юнга Е и Пуассона коэф. ц: Единицы измерения V: в СИ — м/сек, в СГС — см/сек, на практике км/сек.Различия г.п.и вещества мантии и ядра Земли по С.р.у.в.используются в сейсморазведке и в сейсмологии.V м-лов и самородных металлов изменяется в пределах от 2 км/сек до 18, 3 км/сек (алмаз) и находится в зависимости от их хим.состава, типа хим.связи и кристаллической решетки.

Найдем изменение энергии малого объема dV упругой среды, связанное с распространением в среде плоской волны, которая задана уравнением

(8.9)

Ввиду малости объема dV можно считать, что все находящиеся в нем частицы среда колеблются в одной фазе, так что их скорости одинаковы и равны

Поэтому кинетическая энергия объема среды dV, связанная с колебательным движением, равна

где ρ - плотность среды. Из (8.9) следует

Поэтому

(8.10)

Подсчитывая работу деформации объема dV среды при волновом движении (деформация сдвига в случае поперечной волны и деформации объемного сжатия в случае продольной волны), можно показать, что потенциальная энергия dWп объема dV среды равна его кинетической энергии. Полная механическая энергия dW колебательного движения элементарного объема dV упругой среды равна сумме его кинетической и потенциальной энергии.

Тогда объемная плотность энергии электрического поля равна

C учетом соотношения можно записать

В изотропном диэлектрике направления векторов D и E совпадают и
Подставим выражение , получим

Стоя́чая волна́ — колебания в распределённых колебательных системах с характерным расположением чередующихся максимумов (пучностей) и минимумов (узлов) амплитуды. Практически такая волна возникает при отражениях от преград и неоднородностей в результате наложения отражённой волны на падающую. При этом крайне важное значение имеет частота, фаза и коэффициент затухания волны в месте отражения.

Примерами стоячей волны могут служить колебания струны, колебания воздуха в органной трубе^[1]; в природе — волны Шумана.

S(сигма),л(лямбда)

S=S1+S2=2A coskx cos wt= 2A cos2Пx/л * coswt.

Эффектом Доплера называют изменение частоты волн, регистрируемых приемником, которое происходит вследствие движения источника этих волн и приемника.

Данный эффект наблюдается при распространении звуковых волн (акустический эффект) и электромагнитных волн (оптический эффект).

f _доп= f /(1- v / u) (источник движется навстречу приемнику)

f _доп= f /(1+ v / u) (источник движется от приемника)

Электромагнитная волна - процесс распространения электромагнитного поля в пространстве.
Электромагнитная волна представляет собой процесс последовательного, взаимосвязанного изменения векторов напряжённости электрического и магнитного полей, направленных перпендикулярно лучу распространения волны, при котором изменение электрического поля вызывает изменения магнитного поля, которые, в свою очередь, вызывают изменения электрического поля.

Вектор Пойнтинга (также вектор Умова — Пойнтинга) — вектор плотности потока энергии электромагнитного поля, одна из компонент тензора энергии-импульса электромагнитного поля. Вектор Пойнтинга S можно определить через векторное произведение двух векторов:

(в системе СИ),

где E и H — векторы напряжённости электрического и магнитного полей соответственно.

(в комплексной форме)^[1],

где E и H — векторы комплексной амплитуды электрического и магнитного полей соответственно.

Этот вектор по модулю равен количеству энергии, переносимой через единичную площадь, нормальную к S, в единицу времени. Своим направлением вектор определяет направление переноса энергии.

Энергия

Эффе́кт До́плера — изменение частоты и длины волн, регистрируемых приёмником, вызванное движением их источника и/или движением приёмника. Его легко наблюдать на практике, когда мимо наблюдателя проезжает машина с включённой сиреной. Предположим, сирена выдаёт какой-то определённый тон, и он не меняется. Когда машина не движется относительно наблюдателя, тогда он слышит именно тот тон, который издаёт сирена. Но если машина будет приближаться к наблюдателю, то частота звуковых волн увеличится (а длина уменьшится), и наблюдатель услышит более высокий тон, чем на самом деле издаёт сирена. В тот момент, когда машина будет проезжать мимо наблюдателя, он услышит тот самый тон, который на самом деле издаёт сирена. А когда машина проедет дальше и будет уже отдаляться, а не приближаться, то наблюдатель услышит более низкий тон, вследствие меньшей частоты (и, соответственно, большей длины) звуковых волн.

Для волн (например, звука), распространяющихся в какой-либо среде, нужно принимать во внимание движение как источника, так и приёмника волн относительно этой среды. Для электромагнитных волн (например, света), для распространения которых не нужна никакая среда, в вакууме имеет значение только относительное движение источника и приёмника.

Эффект был впервые описан Кристианом Доплером в 1842 году.

Также важен случай, когда в среде движется заряженная частица с релятивистской скоростью. В этом случае в лабораторной системе регистрируется черенковское излучение, имеющее непосредственное отношение к эффекту Доплера

В культурі ХХ ст. формується таке явище як постмодернізм, витоки якого пов’язані з ідеями С.Кірк’єгора, Ф.Ніцше, Ф. де Сосюра, З.Фрейда в філософії, Ш.Бодлера в мистецтві… Постмодернізм виникає спочатку в художній культурі США, Франції і поширюється на філософію, політику, науку, релігію…

Поняття постмодернізм не має однозначного визначення, воно використовується як для характеристики сучасного періоду культури (“постсучасність”), так і напрямку в сучасній філософії, що виявляється в критиці класичного раціоналізму і традиційних проблем метафізики.

Якщо культура “модерну” кожної епохи озиралась на античність, інколи і критикувала її, але ніколи з нею не поривала, не поривала з традицією. Постмодернізм протиставив себе історії і традиції, порвав з нею, відмовився від порівняння з минулим, висуває принцип “нового”, “нового” як такого, “нового” самого по собі. Негативне, навіть агресивне відношення до традиції, класики – норма культури постмодернізму.

Постмодернізм відмовився від “законодавчого” розуму, який направлений на пошук наукової істини, замінює його інтерпретативним розумом. Згідно якого один і той самий текст може бути по-різному тлумачитись, а критерій істинного тлумачення відсутній.

До специфічних особливостей постмодерністського діскурсу відносять:

- Відмова від категорій істина, причинність, сутність, мета означає відмову від категоріально-понятійної ієрархії, що характеризує науково-дослідницький і літературний текст в модерні.

- Поняттям “метафізика”, “трансцендентне”, які мали суттєве значення в дискурсі модерну, постмодернізм протиставляє “іронію”, “імманентне”.

- Якщо модерн намагався досягти “визначеності” (наука, філософія), то постмодерн робить поняття “невизначеність” одним із центральних.

- Потсмодернізм орієнтується не на створення, творчість, синтез, а на “деконструкцію”, “деструкцію” попередніх структур інтелектуальної практики.

Представниками філософії постмодернізму є: Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Рорті, М.Фуко…

Так, Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти – філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Тексти, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об’єктами критичного аналізу в нього стають тексти західно-європейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, щр включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвалини. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб’єкитвності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку, є догматизм. У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З.Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда – це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльністьсвідомого, викликаючи в ній своєю грою сум’яття і безладдя.

Неоднозначно сприймається концепція французького філософа і соціолога Ж.Бодрійяра. Він розробив теорію історичного розвитку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці ХХ ст. Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченці, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є “іншим” у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті: 1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції); 2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); 3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи.

Концепція постмодернізму була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість.

26. Предмет онтології. Тлумачення основних онтологічних категорій.

Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.Категорія буття основоположною філософською категорією, її використовують для осмислення проблем пов'язаних як з проблемою існування Всесвіту, так і з проблемою існуванням конкретного індивіда. Таким чином, категорія буття є гранично широкою. Вона стосується як світу загалом, так і життя окремої людини.

Положення, які розкривають сутність категорії буття:

1.Світ існував, існує і буде існувати як безмежна і неминуча цілісність, як відносно стабільне ціле.

2.Світ у своєму існуванні утворює нерозривну єдність минущого і неминущого, універсальну цілісність.

3.Світ існує як неминуща єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини, тобто об'єктивно.

Філософська категорія "буття" є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями "суще", "сутність", "існування", що є похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти.

Сутність (есенція) - філософська категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення.

В історії філософії поняття "існування" вживалося звичайно для визначення зовнішнього буття речі або процесу, яке, на відміну від суті речі, осягається не мисленням, а досвідом. Раціоналізм 17-18 ст. (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Георг Гегель та ін.) у розумінні існування виходив з вчення про тотожність мислення і буття. Категорія існування тут, по суті, трактується як дещо розумне, раціональне. "Існування" традиційно використовується у філософії для вираження факту наявності якої-небудь речі, процесу або явища. Існувати - означає бути в наявності.

Отже, можна сказати, що через категорію "буття" у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія "буття" зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого - її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого.

Буття як предмет філософського аналізу.

Буття - філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об'єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поняття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основі філософії багатьох мислителів покладені системотворчі поняття, такі як буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття.

Після Парменіда в античній філософії категорія "буття" розглядалася у творах Платона та Аристотеля. У Платона справжнє, істинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ речей, як бліде відображення світу ідей, не мав істинного буття. Тобто буття у нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель розглядав буття як певну ланку, що зв'язує між собою сутності та речі чуттєвого світу.

Іншого змісту категорія "буття" набула у філософії XVII-XVIII століть. У цей час більшість філософів проводили дослідження природних явищ і їх властивостей, тому під буттям вони розуміли природу. Наприклад, Гоббс вважав предметом філософії тіло (природні тіла та речі, штучно створені людиною). У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції - матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. А в його формулі "мислю, отже, існую" відбувається зміщення акцентів із буття на знання.

У ХХ столітті з'явилися "нові онтології" (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію "буття" лише стосовно людини. В роботі "Буття і час" він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті людини є її переживання власного "буття-у-світі" (буття як присутності).Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.

Існуючи в єдності, що утворює цілісний світ явищ, процесів, предметів, речей, буття є диференційованим, структурованим, істотно різноманітним. Серед основних форм буття виділяють:

а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;

б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі речей (несправжнє), функціональне існування;

в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;

г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.

Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.

В історії філософії матерію трактують як речі (першо-матерія), якості і відношення. Одне із найпоширеніших визначень матерії ототожнювало її з певною речовиною (річчю - "реізм"). Поняття "річ" у філософському сенсі набуло широкого значення. Обґрунтовуючи його, Арістотель виходив з того, що річ - це все те, чому притаманне самостійне, незалежне, стихійне існування у просторі й часі. Всі прихильники цієї ідеї зазначали, що світ речей (природний, культурний) є складною сукупністю конкретних речей, взаємодія яких утворює певні системи, зумовлює існування найрізноманітніших форм буття, множину об'єктів, що мають власні якісні і кількісні ознаки ("конкретизм"). У сучасній філософії існують такі підходи до розуміння речей:

а) онтологічний: річ - це будь-який носій якісних ознак;

б) гносеологічний: річ - це будь-який предмет думки;

в) семантичний: річ - це те, що може бути назване або визначене, тобто має інформаційно-смисловий вимір.

Тривалий час в історії філософії поняття "матерія" ототожнювалося з конкретним "матеріалом", з якого утворювались речі, тобто речовиною (деревина, вода, повітря, вогонь тощо). Платон називав матерію "годувальницею" (hyle), "матір'ю всього існуючого", визначав її як стійкий "початок іншого", змінного, непостійного, рухливого. Однак уже в ті часи виникло уявлення про матерію як про щось безмежне ("апейрон", Аиаксагор). В античну добу була висловлена думка, що найменшою часткою, з якої складаються всі тіла і взагалі все, що існує (навіть душа), є атом (грец. atomos - неподільний). Філософ Левкіпп (V ст. до н. е.) вважав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, поділяючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа - Демокріта).

Дата добавления: 2014-12-16