Філософія постмодернізму. 9 страница

Вони захисники Вітчизни, вони - відкривачі нового, великі реформатори, творці, воїни, будівельники. Для такої діяльності потрібна особлива надлишкова енергія, якій опиняються наділені пасіонарії. "Вкладаючи свою надлишкову енергію в організацію та управління одноплемінниками на всіх рівнях соціальної ієрархії, вони, хоч і важко, виробляють нові стереотипи поведінки, нав'язують їх усім іншим і створюють таким чином нову етнічну систему, новий етнос. Однак енергія ("пасіонарний заряд") не залишається незмінною в етносі, вона зменшується. Внаслідок бажань пасіонаріїв "бути самими собою", не підкорятися правилам, в суспільстві починається суперництво і кровопролиття.

Через міжусобиць і різанини пасіонарний заряд зменшується, відбувається "розсіювання енергії", кристалізується в пам'ятниках культури. Розквіт культури відповідає спаду пасіонарності, суспільство перебуває у фазі "надлому".

У результаті суспільство позбавляється від зайвої пасіонарності і приходить у стан рівноваги видимого, живучи за інерцією, на основі придбаних цінностей. Інерційне фазу характеризує утворення великих держав, накопичення матеріальних благ.

Проте внаслідок втрати етносом пасіонарності у суспільстві займають провідне місце субпассіонаріі - люди з пониженою пасіонарністю; вони прагнуть знищити всякий прояв пасіонарності, це люди мляві і егоїстичні, вони проїдають і пропивають все створене в героїчні часи. Це фаза обскурації, при якій процеси розпаду стають незворотними. Потім настає фаза меморіальна, коли етнос зберігає лише пам'ять про своє минуле. Потім зникає і пам'ять, приходить фаза рівноваги з природою, коли люди лише підтримують налагоджене предками господарство, живуть в гармонії з ландшафтом і вважають за краще "великим задумам обивательський спокій".

Тільки завдяки "вливанням" космічної енергії людство не зникає з лиця Землі. Більш того, і виникнення людини, антропогенезу, можливо, також пов'язаний з пассіонарним поштовхом. Немає наступності між неандертальцями і сучасними людьми, як немає її між римлянами і румунами, між Хунну та мадярами, вважає Л. Гумільов.

42. Людина. Індивід. Особистість.

Первинним елементом соціальної взаємодії та відносин взагалі і соціально-психологічної структури системи є особистість. Що ж таке особистість? Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно насамперед провести розмежування понять "людина", "індивід", "особистість". На жаль, дуже часто ці поняття використовуються практично як синоніми, без урахування їх справжнього змісту. Поняття "людина" вживається для характеристики загальних, притаманних всім людям якостей і здібностей. Це поняття підкреслює наявність у світі такої особливої спільноти, яка розвивається і називається людський рід (Ьото ааріепа), людство, що відрізняється від усіх інших матеріальних систем тільки йому притаманним способом життєдіяльності. Завдяки цьому способу життєдіяльності, людина на всіх етапах історичного розвитку, в усіх кутках земної кулі залишається тотожною самій собі, зберігає певний онтологічний статус.

Отже, існує людство як специфічна матеріальна реальність. Але людство як таке самостійно не існує. Живуть і діють конкретні люди. Існування окремих представників людства виражається поняттям "індивід". Індивід – це одиничний представник людського роду, конкретний носій всіх соціальних і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб, інтересів і т. ін. Поняття "індивід" у цьому разі вживається в_значеині "конкретна людина". При такій постановці питання не фіксуються як особливості дії різних біолоі-ічних факторів (вікових особливостей, статі, темпераменту), так і відмінності соціальних умов життєдіяльності людини. Однак повністю абстрагуватись від дії цих факторів неможливо. Очевидно, що існують значні відмінності між життєдіяльністю дитини і дорослої людини, людини первісного суспільства і більш розвинутих історичних епох. Щоб відобразити конкретно-історичні особливості розвитку людини-па різних рівнях його індивідуального та історичного розвитку, поряд із поняттям "індивід" використовують і поняття "особистість". Індивід в даному разі розглядається як відправний момент для формування особистості від вихідного стану для онто- і філогенезу людини. Особистість – це підсумок розвитку індивіду, найбільш повне втілення усіх людських якостей.

Особистість є об'єктом вивчення ряду гуманітарних наук, насамперед, філософії, психології і соціології. Філософія розглядає особистість з точки зору її становища в світі як суб'єкта діяльності, пізнання і творчості. Психологія вивчає особистість як сталу цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових якостей і т. ін.

Соціологічний же підхід виділяє в особистості соціальне типове. Основна проблематика соціологічної теорії особистості з'єднана з процесом формування особистості і розпитку її потреб у нерозривному поєднанні з функціонуванням та розвитком соці альних спільнот, вивченням закономірного зв'язку особистості і суспільства, особистості і групи, регуляції і саморегуляції соціальної поведінки особистості. Тут сформульовані деякі найбільш загальні принципи підходу до вивчення особистості в соціології. Однак соціологія містить безліч теорій особистості, котрі відрізняються одна від одної кардинальними методологічними установ ками. Скажімо, теорія особистості як суб'єкта і об'єкта діяльності і спілкування в марксистській соціології, оолева теорія особистості Ч. Кулі, Р. Дареидорфа, Р. Мінтона, Р. Мертона та ін.

У теорії управління при викладенні різних положень потрібно різний ступінь абстракції і тому в ній можуть використовуватися всі названі поняття, тобто "людина", "індивід" і "особистість". Якщо, наприклад, мова йде про соціальне управління взагалі, то на цьому рівні доречно вживати поняття "людина". Якщо ж мова піде про виконання конкретної керівної або іншої управлінської ролі, то тут важко буде обійтися поняттям "людина", тут потрібне вже поняття "індивід". Розгляд соціально-психологічної структури сгетеми також передбачає використання поняття "індипід", оскільки саме останній є основним складовим елементом будь-якої соціальної спільноти, в тому числі й неформальної групи.

43. Проблема життя і смерті. Сенс життя як аксіологічна функція особистості.

В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.

Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.

Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата - до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно повязана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.

Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.

Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий звязок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.

На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.

Сенс життя, смерть і безсмертя людини

Від усіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязі свого індивідуального життя вона ніколи не досяга «цілей» життя родового, історичного; в цьому сенсі людина - істота, яка постійно не може себе реалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобом до життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причини творчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме тому призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.

В цьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства в цілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.

Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое». Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» - писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.

Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.

Що ж притягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттями та образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя, безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, то можна сказати - найбільша людяність, тобто органічна поєднанність думок з почуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини.

44. Поняття природи. Етапи взаємодії природи і суспільства.

Поняття "природа" багатозначне. У широкому розумінні природа — це весь об'єктивно існуючий матеріальний світ (Всесвіт).

У інтенсивному і складному сучасному житті людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відділена, нерозривно пов'язані з біосферою — з певною часткою планети, на якій вони живуть.

В.І.Вернадський

Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Адже і суспільство, і природа є об'єктами дослідження багатьох наук. Ми розглянемо філософський аспект їхнього співвідношення, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, аналіз системи "суспільство-природа", основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи, сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв'язання соціально-екологічних проблем.

Що являють собою суспільство і природа? Поняття "природа" в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під таким кутом зору у даному розділі розглядається проблема взаємодії суспільства і природи.

Поняття "суспільство" багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.

Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'явилися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матеріального руху — соціальна.

Сучасна наука виходить із того, що виникнення життя на Землі є результатом саморуху і розвитку матерії при наявності відповідних природних умов. Це стало можливим завдяки тому, що наша планета перебуває на найбільш оптимальній віддалі від Сонця — 150 млн. км. Як стверджують природознавці, Земля була б покрита льодом, якби вона перебувала на 16 млн. км далі від Сонця. З іншого боку, якби вона була на 16 млн. км ближче до Сонця, то вся вода випарувалася б. І в першому, і в другому випадках життя на Землі було б неможливим.

З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Багато таємничого і загадкового є в історії розвитку життя на Землі, але незаперечним є те, що людина — частина природи.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва.

Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії природи і суспільства є "вертикальним" зрізом єдності природи і суспільства. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на історію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспільства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства.

Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначимо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф.Енгельс зазначав у "Діалектиці природи", що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Природа і історія є двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від інших природних істот, людина — не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему "суспільство — природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим ї й практичним способом ставлення до природи. Система "суспільство — природа" передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства.

У світі все взаємопов'язане. Це видно, якщо уважно придивитись до такого елемента цієї системи, тис. природа. Протягом тисячоліть розвивається ця складна динамічна система за своїми законами, охоплюючи кругообіг різноманітних протесів.

Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство — природа", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим явищем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.

45. Суспільство як об’єкт філософського аналізу.

Суспільство - сукупність людей, об'єднаних історично зумовлені соціальними формами спільного життя й агентської діяльності. А, аби уявити суспільство у всьому різноманітті його явищ і процесів, і навіть усвідомити різні підходи для її вивченню, необхідно ознайомитися з поруч засад і понять, з допомогою яких можна пояснити структура суспільства, тобто. характер взаємозв'язків і взаємозалежностей його сторін, і навіть механізми його функціонування та розвитку. Дорогою осмислення даних питань чекає із вмістом концепцій найвпливовіших течій і шкіл соціальної філософії, які зробили помітні внески розуміння проблем розвитку суспільства. Усе це допоможе уявити суспільство як цілісну соціальну систему.

Перш ніж переступити до розгляду суспільства як цілісної соціальної системи, відзначимо основні значення поняття “соціальне”. У сучасному философско-социологической літературі цього поняття вживається у вузькому і широкому сенсах.

У вузькому значенні “соціальне” позначає існування особливої області громадських явищ, складових зміст так званої соціальної царини життя суспільства, у якій вирішується своє коло проблем, який стосується відповідні інтереси людей. Ці дві проблеми стосуються соціального становища людей, їхнє місце у системі громадського поділу праці, умов його праці, переміщень лише з соціальних груп у інші, їх життєвий рівень, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо. Всі ці всередині соціальної сфери вирішуються грунті створених тут специфічних соціальних відносин, витлумачених й у вузькому значенні. Їх специфічне зміст визначається змістом зазначених проблем, щодо що вони виникають. Цим вони різняться, скажімо, від економічних, політичних, моральних, правових і соціальних інших відносин.

У широкому значенні поняття “соціальне” вживається у значенні “громадське”, як синонім цього поняття, збігаючись із них щодо обсягу та змісту. І тут поняття “соціальне” (“громадське”) позначає всі події у суспільстві на відміну що у природі.

Предметом соціальної філософії є суспільство, взяте у взаємодії усіх її сторін, тобто. як цілісна соціальна система, також закони функціонування та розвитку суспільства. Це означає, що соціальна філософія розглядає пояснює різні суспільні явища і процеси на макрорівні, тобто. лише на рівні суспільства як саморазвивающейся і самовідтворюваної соціальної системи. Соціальна філософія розглядає також взаємодія між собою різних товариств. У центрі її зору й ті явища і процеси життя, які характеризують розвиток усього людства. І тут предметом соціальної філософії виступає історичний процес у його цілому взаємодія його об'єктивних і суб'єктивних сторін, закономірності його розвитку.

Представники різних напрямів соціальної філософії походять від розуміння суспільства як певної соціальної системи (“соціального організму”). Розглядаючи суспільство в розумінні системи взаємодій людей, вони розсуваються в різні розумінні основ цього. Одні беруть в основі духовні початку роботи і поведінки людей (свідомість, духовні потреби, духовні цінності й т.д.), інші бачать основа матеріальних потребах і матеріальних умовах суспільної життя. Але хоч би не було, суспільство - це передусім спільне життя багатьох, активно взаємодіючих між собою щодо задоволення якихось своїх життєво важливих потреб. Через війну з-поміж них складаються певні відносини, що стосуються засобів і способів задоволення їх потреб, з існуючих умов життя. Згодом дані відносини набувають сталого характеру, і самого суспільства постає як сукупність громадських відносин. У процесі своєю практичною діяльності - производственно-экономической, моральної, духовної, соціально-політичної, наукової - люди виробляють необхідних свого існування матеріальні і духовні блага, перетворять природу, створюють необхідне собі духовну атмосферу і соціокультурну середу.

У процесі своєю спільною діяльності люди вступають між собою у різні відносини, аби розв'язувати нагальні питання їх суспільної життя. Йдеться виробничих, сімейно- побутових, моральних, політичних вимог і інших відносинах, що у своїй сукупності утворюють структуру суспільства. Адже - це передусім в їх громадських стосунках одне до друга. Таке розуміння суспільства" має місце у цілий ряд соціально-філософських теорій. У межах громадських відносин людей реалізуються всі види їх практичної діяльності, створюються державні, економічні, моральні й інші соціальні інститути, розвиваються усі сторони культури суспільства. У літературі поняття “громадських відносин” є у двох сенсах: у широкому, коли маю на увазі все, будь-які відносини між людьми, оскільки вони розвиваються й реалізуються у суспільстві (зокрема і міжособистісні, навіть інтимні стосунки), і у вузькому, як під ними розуміються лише взаємини між великими соціальними групами, мають безпосередній характер(производственные, межклассовые і внутриклассовые, міжнародні і внутрішньополітичні, міжнаціональні, екологічні тощо.).

У філософії суспільні відносини розглядають із матеріалістичних чи ідеалістичних позицій. Матеріалістичний, тобто. наукове, розуміння громадських відносин уперше вироблено марксизмом. Воно у тому, що це різноманітні суспільні відносини - економічні, політичні, правові, моральні тощо. - діляться на первинні - матеріальні, базисні і вторинні - ідеологічні, надстроечные.

Базис і надбудова є поняттями історичного матеріалізму. Вони позначають суспільні відносини історично певного суспільства як цілісну систему, у якій матеріальні відносини представляють її реальний базис, підставу суспільства, а політичні та ідеологічні відносини - надбудову, вырастающую цьому базисі і це зумовлену. Базис суспільства - це сукупність історично певних виробничих відносин. Надбудова - це сукупність ідеологічних відносин, поглядів та шкільних установ, до неї входять держава й право, і навіть мораль, релігія, філософія, мистецтво, політична та правова форма свідомості людини та відповідні установи. Історичний зміна базису викликається і обумовлюється зміною характеру продуктивних сил суспільства. Історично певний базис визначає собою характер, тип громадської надбудови. Переворот би в економічному ладі цього товариства викликає зміна, переворот в усій громадської надбудові.

З усіх громадських відносин головними є матеріальні - економічні, виробничі відносини. Характер матеріальних громадських відносин визначається продуктивними силами нашого суспільства та залежить від волі і потрібна свідомості людей. Ідеологічні суспільні відносини - політичні, правові, моральні та інші виникають з урахуванням матеріальних громадських відносин також складаються як надбудова з них, проходячи попередньо через свідомість людей. Тому суспільство є не механічне з'єднання різних громадських відносин, а єдину систему цих відносин.

У зв'язку з ускладненням життя виникають різноманітні суспільні відносини, пов'язані з різними, більш специфічними видами діяльності людей - управлінської, наукової, художньої, технічної, спортивної, просвітницькою тощо.

Громадські відносини носять багато в чому об'єктивного характеру, оскільки виникають з урахуванням об'єктивних потреб покупців, безліч об'єктивних умови їх існування. Вони розвиваються разом із розвитком умов його життя і правоохоронної діяльності. Зрозуміло, система громадських відносин необов'язково жорстко однозначно визначає кожен крок поведінки людини. Однак у кінцевому підсумку вона безпосередньо чи опосередковано зумовлює основний зміст і спрямованість своєї діяльності та правильної поведінки. Навіть найвидатніша, творчо активна особистість діє під впливом сформованих громадських відносин, семейно-бытовых та інших. Отже, як системоутворюючих чинників існування й розвитку суспільства виступають діяльність людей (соціальних груп, і окремих осіб) та його суспільні відносини.

Усі, що є у суспільстві (виробництво потребує матеріальних та духовні цінності, їх споживання, творення необхідних умов життя людей, як і їх зруйнування) проходить у процесі відповідної діяльності - творчої чи руйнівною.

Діяльність покупців, безліч їх суспільні відносини становлять основний зміст їхнього суспільного буття як реального процесу їх суспільної життя. Йдеться про їхнє виробничої, семейно-бытовой, політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної та інших напрямах і лобіювання відповідних їм громадських відносинах, і навіть результатах цієї бурхливої діяльності, втілених в предметах матеріальної культури, соціально-політичному ладі суспільства, духовні цінності тощо. Значення цих факторів залежить від того, наскільки вони сприяють задоволенню різноманітних потреб людей, створення умов їхнього розвитку, прояви їх творчі здібності.

Питання про співвідношення громадського буття як реального процесу їх суспільної життя та його суспільної свідомості - одне із основних методологічних питань соціальної філософії. Відповідь нею передбачає, зокрема, з'ясування того, наскільки повно і "глибоко суспільну свідомість людей відбиває їхнє громадське буття. У цьому вся можна знайти ступінь розуміння людьми які у суспільстві явищ і тим самим можливості їх пристосувальної і творчески-преобразующей діяльність у власні інтереси.

Поняття “громадське буття” і “суспільну свідомість” грають важливу методологічну роль дослідженні у дослідженні суспільства і розумінні окремих соціальних явищ. Правильно зрозуміти взаємодія цих сторін – отже стати на шлях наукового пізнання суспільства як складної соціальної системи, і навіть окремих явищ, хоч у області економіки, соціальної, політичної й духовного життя.

Розуміння суспільної свідомості як відображення громадського буття свідчить про об'єктивну його основу розвитку. Зміст економічних, політичних, моральних, естетичних, релігійних та інших поглядів і теорій є більш-менш повне відбиток відповідних сторін життя людей, їхнього суспільного буття. У своїй сукупності ці погляди й теорії є самосвідомість суспільства, тобто. усвідомлення ним усіх сторін свого життя на їхнього нерозривного зв'язку та розвитку. Оскільки суспільну свідомість є відбитком громадського буття, воно має хіба що похідний, вторинний характер. Це виявляється вагітною: громадське буття первинне, суспільну свідомість вдруге. Такий їхній підхід дозволяє пояснити розвиток суспільної свідомості з позиції соціального детермінізму. Це означає зазначити об'єктивні і суб'єктивні причини тих чи інших проявів суспільної свідомості. Об'єктивні причини цього лежать у умовах нашого суспільного буття людей, суб'єктивні - на особливостях їх мисленнєвої діяльності.

З принципу соціального детермінізму, необхідно розкрити також взаємодія різних сторін громадського буття, їх взаємозалежність, що має причинний і закономірний характер. Такий їхній підхід неминуче підводить до аналізу ролі матеріального виробництва, у розвитку суспільства. Це з тих проблем соціальної філософії, яка ставиться і вирішується із своїх позицій представників різних напрямів.

Напевно, кожному зрозуміло, що розвитку матеріального виробництва суспільство існувати неспроможна: воно загине, якщо не задовольнятися життєво необхідні потреби людей їжі, одязі, житло, засобах пересування тощо. Тому будь-яка сучасне суспільство надає розвитку матеріального виробництва першочергового значення. На основі вирішуються проблеми підвищення рівня життя людей, що означає як достатнє задоволення вищевказаних потреб, але й розв'язання проблеми охорони здоров'я, освіти, побуту відпочинку, соціального забезпечення та розвитку духовної культури. Матеріальне виробництво створює необхідні умови матеріального забезпечення функціонування соціальної і приклад духовної сфер життя суспільства.

Отже, завдяки матеріального виробництву розвивається матеріальна база так існування суспільства, рішення її численних проблем. Вже за одне це з його фундаментальну роль громадському розвитку, історичному процесі.

Дата добавления: 2014-12-16