Філософія постмодернізму. 8 страница

Людська виробнича діяльність є особлива форма взаємодії матеріальних перетворень - обмін речовиною й енергією між людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну — це соціальне перетворення природи заради задоволення людських потреб, опосередковане постановкою свідомих цілей і штучних засобів їхнього досягнення. Суспільний характер людського матеріального виробництва зумовлює безмежність і універсальність практичного перетворення природи людьми на відміну від обмеженого характеру перетворення зовнішнього середовища тваринами. Тварина активна лише стосовно визначеного обмеженого кола зовнішніх предметів і їхніх властивостей. Людина ж виявляється істотою універсальною у тому розумінні, що вона в активному стані, має відношення практично до будь-яких природних утворень. Істотою універсальною людину робить соціальний характер задоволення її потреб і соціальна форма взаємодії з природою. Саме із соціальним характером потреб пов'язане те, що в людей з'являються все нові і нові потреби, на основі яких формуються нові цілі. Безмежному зростанню потреб необхідне безмежне перетворення природи, тому що останнє — єдиний спосіб їхнього задоволення. Таким чином, соціальний характер взаємодії людина — природа призводить до того, що практично вся природа, з усім різноманіттям її матеріальних перетворень і їхніх властивостей, здатна стати об'єктом людського перетворюючого впливу. Через соціальний спосіб свого існування людина набуває здатності до нескінченного історичного розвитку завдяки зміні своєї соціальної (а не біологічної) природи, здатність до "олюднення" навколишнього середовища. Потреба в практичному перетворенні природи, в свою чергу, породжує пізнавальну потребу - необхідність пізнати природну дійсність у різноманітті її матеріальних утворень і їхніх властивостей.

Зміна природи людством у процесі матеріального виробництва призводить до зміни самої людини. Матеріальне виробництво виявляється виробництвом не тільки предметів, але і нових потреб (потреб іншого порядку). Воно є соціальне за своєю сутністю, практичне освоєння природи з метою задоволення потреб людей.

Переробляючи світ речей, люди постійно перетворюють своє власне суспільне життя. І тому людина - це істота історична. Це слід розуміти насамперед як те, що вона повинна у знятому вигляді увібрати в себе досвід всієї історії людства. Сутність людини нерозривна з реальними умовами її існування, які являють собою не що інше, як її "неорганічне тіло", її опредметнені сутнісні сили. У процесі розпредметнення результатів минулого індивід прилучається до історично розвинених сутнісних сил людського роду, роблячи їх змістом своєї власної сутності.

Внутрішні протиріччя людської діяльності, будучи її джерелом, вирішуються самою діяльністю, відновлюючись на якісно нових рівнях. Цей процес призводить до наростання людського в людині, розвитку об'єктивних і суб'єктивних можливостей зміни дійсності відповідно з людськими цілями та намірами.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом в силу зростаючої кількості людських потреб виникає необхідність пізнавального відношення до дійсності. Людська діяльність здійснюється в "заданих" об'єктивних умовах, отже, для успішної доцільної роботи з реально існуючими предметами необхідне знання їхніх властивостей і закономірних зв'язків. Необхідно враховувати також і соціальні умови діяльності. Таким чином, практика обумовлює необхідність пізнання як цілеспрямованого, активно'творчого усвідомлення закономірностей навколишньої дійсності.

Взаємодія (взаємоперехід, взаємодетермінація) практики і пізнання здійснюється за допомогою загального визначення цілей і використання засобів їхнього досягнення. Проблеми, що виникають у процесі практики, трансформуються в пізнавальні цілі, реалізація яких стає засобом переходу до безпосередньої діяльності. Практика і пізнання взаємозамінюються. Процес пізнання, як правило, завершується виробленням ідеї, що містить у собі не тільки знання про предмет, але і ціль його практичного перетворення відповідно до потреб і інтересів суб'єкта. Будучи первинним джерелом нагромадження емпіричного досвіду, основою формування пізнавальних форм мислення, практика стає пізнанням. У практиці ж пізнання знаходить і своє продовження, або знаходячи підтвердження своєї істинності, або наштовхуючись на неможливість реалізації цілей, виявляє хибність в пізнанні, що приводить до постановки нових пізнавальних проблем.

Сутність практики як передумови пізнання полягає саме в тому, що об'єктом пізнання завжди є практично перетворена і пере* утворювана природа, а не просто природа як така. Як істота соціальна (а не біологічна) людина сприймає об'єкти природи відповідно до тих значень, що вони набувають у його практиці в силу Його матеріальної взаємодії з ними.

Таким чином, будь-яка форма людського пізнання є осягненням природи, практично перетворюваної людством наданому етапі його розвитку, воно оперує, як вихідними, тими значеннями речей, єдиним засібом встановлення яких є практична, чуттєво-перетворювальна взаємодія з ними людини як соціальної істоти. Маючи справу з предметами зовнішнього світу в ході безпосередньої практичної взаємодії з ними, пізнання виявляє також об'єктивні зв'язки між ними, розкриває закони зміни залучених у практику об'єктів природи. І виходячи з цього, воно виводить нові значення, а також установлює потенційну можливість існування таких предметів, з якими людство практично ще не взаємодіяло.

У процесі практичної діяльності людині дано пізнати закони розвитку лише цілком визначеного, кінцевого фрагмента дійсності. Але власна природа пізнання дозволяє йому виділяти з цих законів можливість більш складних взаємозв'язків, можливість існування таких матеріальних утворень, що ще не були залучені в процес практичної діяльності. Світ, освоюваний людством з метою задоволення своїх потреб, стає тим фундаментом, на основі якого людина включає в сферу практичного освоєння набагато ширший світ.

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, але і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на цей сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, який хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий загалом, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики можна виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії між суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності між ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Тому людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів — ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному — можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу ще на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета. Але ці властивості повинні бути втілені в реальному носії. Реальний же предмет, крім властивостей, визначених ціллю, має інші, неспіввіднесені з нею властивості, що переносяться незалежно від намірів на результат. Крім того, засіб, будучи створений як реальний елемент, починає жити власним життям.

вступає у взаємозв'язки і відносини, непередбачені даним приватним життям, породжуючи тим самим незаплановані наслідки і результати. Таким чином, людина у своїх цілях виходить за межі можливостей існуючих засобів, а створювані нею засоби в дійсності завжди виходять за рамки, що відводяться їм конкретними цілями. Створюваний людиною світ завжди багатший, багатогранніший, стихійніший, ніж це закладено людською свідомістю. У реальному житті діяльність завжди виходить за межі ідеальних проекцій і створює, крім запланованого, багато інших наслідків, що не містяться в даній цілі.

За тією ж схемою в процесі досягнення певних цілей суб'єкт створює і певні фрагменти суспільних відносин, ЦИМИ ЦІЛЯМИ непокладені, що спричиняє незаплановані наслідки в духовній сфері суспільства. У процесі діяльності суб'єкт також виробляє і свої власні здібності, знання, психологічні і світоглядні засади, що також не входить безпосередньо до змісту окремих цілей і може призвести до прямо протилежних (стосовно бажаного) результатів.

Ці факти свідчать про те, що практика, як особливий вид реальної діяльності, не є простою проекцією свідомості і за своїм сукупним результатом завжди виходить за межі ідеальних цілей. Тому рух практики — це перманентне розгортання проблемних ситуацій. Реалізація будь-якої цілі, будучи вирішенням раніше виниклої проблеми, разом з тим своїм сукупним результатом створює нову проблемну ситуацію, що потребує подальшої пізнавальної і практичної діяльності. У цьому відношенні людське буття (як в індивідуальному, так і в суспільному плані) — це завжди проблема, що вирішується і породжується на новому рівні, проблема, пов'язана із суб'єктивною творчістю й об'єктивним виникненням нового.

Структура пізнавальної діяльності виявляє свою синхронність з динамікою практики. Першою важливою умовою пізнання є насамперед наявність суб'єкта пізнання з його потребами, інтересами, з його цілями і того,щопізнається, — об'єкта пізнання. Об'єкт же пізнання є тим, на що спрямоване пізнання, про що потрібно одержати знання. Пізнання в цьому відношенні є "перенесення" змісту об'єкта у свідомість, точніше перетворення предметного змісту на зміст свідомості.

Істотною умовою пізнання виступає те, що пов'язує суб'єкт і об'єкт пізнання. Пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта припускає наявність деякої загальної основи, на якій відбувається їх взаємозв'язок і взаємодія, тобто такої сполучної ланки, що робить пізнання можливим. Пізнання виникло й існує завдяки тому, що обслуговує певним чином процес життєдіяльності людей, тобто має соціальну цінність. Суспільною функцією пізнання визначається його необхідність як особливого виду людської діяльності. Таким чином, ціль, заради якої здійснюється пізнання (тобто його суспільна роль), є певною умовою пізнання. Цей момент ще важливіший тим, що ним, власне кажучи, визначається і власне ціль пізнання — істина. Суспільство є споживачем істини й хибності, однак споживання саме істини лежить в основі самого існування суспільства, яким є виробництво і відтворення матеріального життя. Зв'язок людини зі світом здійснюється безпосередньо через органи чуття. Тому чуттєвий досвід (чуттєве пізнання) складає невід'ємну сторону пізнавального процесу. Не можна виключити з пізнання і теоретичний ступінь, що полягає у відповідній логічній обробці чуттєвих даних, результатом якої є проникнення в приховані, істотні зв'язки речей. Пізнання неможливе також без використання певних засобів — методів пізнання, що служать вирішенню різних пізнавальних завдань. Завдяки їм здійснюється рух пізнання від одиничного до загального, від безпосереднього до опосередкованого, від явища до сутності. Людське пізнання неможливе і без мови. Це випливає з ролі пізнання усередині суспільної практики. Мова забезпечує фіксацію, об'єктивацію результатів пізнання (тобто доводить їх до суспільної форми, робить суспільним надбанням). Мова забезпечує також спадковість процесу пізнання, а отже, і можливість його як соціально цінного феномена. І, нарешті, як будь-яке суспільне явище, пізнання проходить процес розвитку, що відповідає загальному історичному розвитку практики. Збагачення, збільшення пізнання є результатом цього розвитку. Історичний розвиток пізнавального процесу складає його істотний момент, невіддільний від його природи і суспільної функції.

У процесі взаємодії людей із природою відбувається формування органів і здібностей людського пізнання. Це надає право говорити, що практика деякою мірою формує і суб'єкт пізнання. Розглядаючи це питання в ширшому аспекті, варто підкреслити, що формування суб'єкта відбувається як самопородження людини в процесі практичної діяльності. Проблема зв'язку суб'єкта й об'єкта також вирішується через практику. Взаємозв'язок людини і світу здійснюється насамперед за допомогою практичної діяльності.

Важливе значення має практика для перевірки об'єктивності пізнання. Критерій істини визначає (виявляє, доводить до нашої свідомості) адекватність (чи неадекватність) знання його об'єкту. Він же одночасно встановлює і те, наскільки знання відповідає своїй власній цілі, своєму призначенню, своєму "поняттю". Критерій істини обґрунтовує пізнання особливим чином — з погляду його власної вищої міри, якою є істина. Чи збігається зміст знання з об'єктивно-предметним змістом, можна перевірити в діяльності, яка, включаючи в себе момент загальності, одночасно має статус безпосередньої дійсності. Пізнання нерозривно пов'язане з волею. Воля є проявом самої природи людини — того, чим вона є і на що вона здатна, переборюючи перешкоди, обмеження, що кореняться в її кінці. Воля не стільки факт, скільки можливість — можливість протистояти долі, можливість переступити межі реального буття. Людина завжди оточена безліччю обмежень. Однак вона наче відштовхується від них для реалізації своєї волі.

У людині, у властивій їй споконвічній незавершеності і свободі вибору закладене те, що її реальність — це потенційна можливість. Вона не є ще такою, якою вона є, — такою вона лише повинна стати, її життєдіяльність — це безупинний процес становлення і розвитку людської сутності. Те, що стало результатом, відразу ж перетворюється на передумову подальшого розвитку, подальшого поступального руху в майбутнє. Тому людина, тільки розвиваючи свої пізнавальні здібності, засоби, можливості і реалізуючи результати процесу пізнання у вільній творчій діяльності, може стати справжнім суб'єктом соціальної дійсності, творцем власного щастя.

Результати пізнавального ставлення людини до світу і до себе знаходять своє реальне втілення в системі понять і категорій. Тому і філософське осмислення дійсності неможливе без формування відповідного понятійно-категоріального апарату.

41. Антропосоціогенез як філософська проблема.

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.

У 19 столітті після створення Чарльзом Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Прихильники цієї теорії, що саме праця створює людину. У ході трудової діяльності рука стає вельми більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, досягається повне згуртування людей, виникає потреба щось сказати один одному. Але чому наші предки почали працювати? У популярній літературі можна зустріти відповідь: щоб підтримати своє існування, люди повинні їсти, захищатися і т.д. Проте в природі тварини не виробляють, не відчувають такої потреби але здатні підтримувати своє існування. Навіть якщо тварини здійснюють гарматні діяльність - це не сприяє подоланню ними тварин кордонів світу.

Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.

Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства.

У роботах "Діалектика природи", "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" Енгельс припустив існування складної маятнікообразного руху від біологічних до якісно новим, соціальним закономірностям і назад у процесі антропогенезу. У силу зміни природних умов життя майбутній чоловік став частіше використовувати продукти природи у своїй діяльності - каміння, палиці, він змушений був розпрямитися для кращої орієнтації в умовах зміненого рельєфу; змушений шукати захисту від холоду при зміні клімату.

Ці передумови стимулюють розвиток найпростіших трудових навичок, які, у свою чергу, ведуть до зміни будови руки. Звільнена від участі в пересуванні, рука стала органом і одночасно продуктом праці. За допомогою вдосконалення руки стало можливим небачено розширити коло предметів, за допомогою яких можна впливати на природу. Виробництво цих предметів - знарядь - процес колективний. У процесі колективної діяльності у людей виникає "потреба щось сказати одне одному".

Потреба створила свій орган. Гортань мавпи змінила свою структуру, що стало біологічної передумовою виникнення мови. Маятнікообразное рух від біологічного до соціального, від соціального до біологічного прискорюється. Причини практично неможливо відокремити від наслідків, все сплелося в тугий клубок. І раптом відбувається майже диво: Природно-біологічні закономірності відходять на другий план, людина здобуває закінчену соціальну форму, природа в ньому самому приборкано навіки: він закінчив свою біологічну еволюцію і відтепер живе за новими, громадським законами, він навіть їсть і п'є "по-людськи".

"Начала" і "кінці" представленої версії антропогенезу щодо ясні. На початку еволюції стоїть тварина, чиї біологічні механізми адаптації вже не справляються зі зміненими умовами навколишнього середовища. В кінці - людина, що володіє свідомістю і мовою, що зазнає нездоланну потребу жити в колективі, що виготовляє знаряддя праці. Тварина лише користується природою і виробляє в ній зміни тільки в силу своєї в ній присутності. Людина змушує її служити своїм цілям, панує над нею. У середині ж - майже невловимі нюанси переходів від гарматної діяльності тварин до людської праці. "Трудова" гіпотеза нині багатьма, в тому числі і вітчизняними дослідниками, визнається недостатньою. Аналіз трудової гіпотези, а також інший варіант теорії антропогенезу представлений у дослідженні В. М. Вільчек. У трудову гіпотезу непомітно вплітається Ламаркізм, пише В. Вільчек. Ф. Енгельс говорить про поступову тренуванні кінцівок, привчання до прямоходіння. Досягнута в процесі життя "просунутих" мавп передається нащадкам. Генетика заперечує спадкування придбаних ознак. Сам природний відбір, вважає В. Вільчек, "дуже вже підозрілий" по відношенню до людини. Чомусь відбраковувати корисні ознаки, а закріплювалися шкідливі - безволосими, відсутність кігтів і іклів, прямоходіння, довгий період дитинства. Крім того, прихильники трудової теорії антропогенезу грішать схильністю до модернізації. Вони кажуть: Прачеловек здогадався, зрозумів, винайшов. Але він просто ще не вмів здогадуватися і винаходити.

Головна слабкість трудової гіпотези полягає в неможливості пов'язати причинним зв'язком поява людини і виникнення трудової діяльності. Щоб "праця створила людину", як вважав Енгельс, він (праця) повинен був існувати до людини, тобто працювати повинні були мавпи. Але праця, з точки зору марксизму, це специфічно людська діяльність, що виключає умовно і безумовно-рефлекторну активність.

Головна причина виникнення людини, вважає В. Вільчек, початкове відчуження, розрив комунікації з природою, ослаблення або втрата інстинктів, появу безлічі "хворих тварин". Подібні ущербні істоти або гинуть, або починають наслідувати, копіювати поведінку "нормальних" тварин. Тварини для людини стають комунікаторами, посередниками, вчителями. Людина починає наслідувати або повноцінним мавпам, або копитним, або хижакам, з якими він вступає в своєрідну угоду. Людина починає жити за планом свого Тотема - тварини-покровителя. У цьому причина, наприклад, появи в архаїчних суспільствах безлічі заборон. Так, наприклад, статеві табу - результат синхронізації шлюбних відносин у первісній общині з шлюбними іграми тварин, що підкоряються біологічним ритмам. Люди, які живуть за чужим планом, перебувають у стані постійного стресу, що оголює все пласти індивідуальної мінливості - основу для природного відбору. Але природний відбір в умовах становлення людини "протівоестествен", він веде до збереження слабких особин, із зруйнованою здатністю комунікації з природою. Саме таким особинам нічого не залишається, як наслідувати природи по не інстинктивною, чужий програмі - тобто працювати.

Спроба реалізувати травмовану здатність єдності з природою, знайти оманливий образ цього втраченої єдності породжує іншу людську здатність - творчість. Праця і творчість, таким чином, різні за походженням, лише багато пізніше то творчість починають вважати особливим видом праці, то праця починають пов'язувати з творчістю як його атрибутом. Творчість за своєю природою - це культурно-творча діяльність, це створення цінностей-символів, з допомогою яких людина здійснює "догляд-повернення": реально йде від природи, а повертається до неї у формі ідеального плану дії.

Таким чином, з точки зору У. Вільчек, основною передумовою виникнення людини є її відчуження від природи. Відновлення цьому зв'язку вже внебіологіческімі засобами і веде до формування людини. Причому, якщо праця становить субстрат, "речовина" народження соціальності, то власне людський характер він набуває тільки в процесі виникнення символів, що заміщають втрачене єднання природою, тобто тільки в процесі культуросозіданія.

Для самого З. Фрейда загадка виникнення соціальності лежить в заміщенні реального батька-ватажка первісного стада міфічним звіром-прародителем - тотем. У прабатьків людини протягом багатьох поколінь відбувалася боротьба за володіння самками. Внутрістадние обмеження грунтувалися на примусі, силі ватажка-самця. Народження людини для Фрейда - це поява внутрішнього заборони - совісті. Настав той день, пише Фрейд, коли молоді самці об'єдналися, вбили і з'їли старого ватажка, реалізувавши свої суперечливі бажання: Бажання ототожнення з ватажком, прагнення стати такими ж сильними, як він, і - знищити його як перешкоду на шляху задоволення своїх бажань. Завершивши це діяння, вбивці опинилися у владі болісного двоїстого почуття торжества і горя. Не впоравшись з цим почуттям, вони впали в стан "пізнього послуху": Почали випробовувати почуття каяття і провини, оголосили неприпустимість скоєння ними вчинок і відмовилися від своїх жадань, закріпивши свою відмову в образі священної тварини-прабатька. Суспільство, на думку Фрейда, покоїться на створенні співучасті у спільно вчинений злочин, на почуттях провини і каяття.

Однак предгомініди (пралюді) були здатні до прямоходіння (що веде до підвищення смертності самок) і були хижаками. У силу цих обставин внутрістадние конфлікти стали більш частими і жорстокими, вони погрожували загибеллю виду в результаті взаємного винищування. Єдиний засіб вижити - сублімація, здатність обмежити себе в своїх бажаннях, видозмінити їх. Еротика і смерть злилися в поданні предка, тому знаряддя смерті часто стає предметом шанування (видозміненого жадання). Перших архаїчних божеств шанували в вигляді Дубін, сокир, ножів. Поява нового, "людського" якості в поведінці членів первісного стада зв'язується з наявністю двоїстої, вкрай напруженої ситуації в стаді і неможливістю її фізичного дозволу. Бажання вбити і неможливість це зробити стали багаторазово програватися в уяві всіх членів стада, породжуючи заборона (табу). Це вже внутрішню заборону, заснований на власній волі, це народження совісті. У поданні пралюдей еротика нерозривно зв'язалася зі смертю, тому заборона (табу) завершує цей взаємозв'язок. Свої еротичні спонукання відтепер можна зжити тільки у формі перевтілення, тобто представлення своїх пристрастей у вигляді чужих бажань. Міф і ритуал закріплюють цей перенос. Зв'язок між чужим і своїм поступово забувалася, і "безкорисливий" інтерес до "чужих" пристрастям, зображуваних на сцені, став синонімом естетичного ставлення до світу.

Таким чином, сутність соціальності гранично ясно виражена в моральних відносинах. В основі моральності лежить процес сублімації тієї суперечливо-безвихідною ситуації, в якій опинилися предгомініди. У свою чергу, перші форми моральності (почуття провини, муки совісті, виникнення свободи волі) стали тим фундаментом, на якому стоїть вся людська культура, з її здатністю до символізації, перевтілення, ототожнення себе з іншим. Втрата вихідної морально-родовий основи людської культури пов'язана з завоюваннями одного народу іншим, численними війнами, в результаті яких міфологічна суть людських взаємин вмирає, залишається "чиста форма", позбавлена міфологічної забарвлення.

При всій переконливості або яскравості, оригінальності розглянутих вище концепцій у них залишається без відповіді одне питання: Як народжується нове "людське" якість, як спалахує свідомість, яким чином, повільно або "раптом", трансформується психіка тварини в свідомість людини? А може, "природного" пояснення недостатньо, і поява людини неможливо зрозуміти без залучення інших причин, наприклад, такого собі енергетичного поштовху.

Католицький філософ і вчений-палеонтолог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955) для пояснення антропогенезу вводить поняття енергії. Стрибкоподібність розвитку характерна для всієї природи, вважає він. Виникнення людини і людства також являє собою ряд стрибків. Прихована внутрішня енергія надається їм самим спочатку. Ця творча енергія поступово розгортається у ході розвитку, а не згасає, як можна було б очікувати відповідно до принципів сучасного природознавства. Величезний енергетичний потенціал лежить в самій основі матерії. Еволюція Всесвіту містить в собі стадії "преджізні", "життя", "думки" та "сверхжізні".

Вже на стадії преджізні виявляється "радіальна" енергія, яка веде до наростання складності матеріальних феноменів. "Тангенціальна" енергія пов'язує однопорядковие елементи, структурує матерію. Енергія невіддільна від матерії, однак її можна розуміти і як духовну силу, направляючу всю еволюцію космосу.

Перехід з однієї стадії на іншу скачкообразен, носить вибуховий характер. Від одного етапу до іншого ривками йде ускладнення матерії. На стадії "думки" з'являється людина. Виникнення людини - це "індивідуальний миттєвий стрибок від інстинкту до думки", це поріг, який повинен бути перейдено одним кроком. Перша людина з'являється відразу як безліч людей. Перехід до людини відбувається не через зовнішні зміни морфо-фізіологічної структури тварини, але - "всередині", приховано. "Людина увійшов безшумно... Він ішов настільки тихо, що, коли ми починаємо його помічати по невипраними слідах кам'яних знарядь, що видають його присутність, він вже покриває весь Старий Світ - від мису Доброї Надії до Пекіна. Безумовно, він вже говорить і живе групами. Він вже добуває вогонь.

Людина як би згущує психічну енергію, творить "ноосферу", в якій виникає думка, особистість, єдність індивідуальностей. Духовне об'єднання людства, його "планетізація" веде до стадії Сверхжізні. На цій стадії людство з'єднується з Божественною повнотою, "точкою Омега", з "щось" і "хтось", що діяли з самого початку еволюції, не зливаючись з нею.

Поняття енергії кладе в основу своєї концепції Л. М. Гумільов (1912-1992). У його інтерпретації енергія втрачає свою сакральну (священну) забарвлення. Гумільов говорить про біохімічної енергії, енергії космосу. Він висунув концепцію етногенезу як складової частини антропосоціогенезу (походження окремих народів, етносів). Для Л. Гумільова теорія Дарвіна придатна для пояснення лише внутрішньовидових змін, природа ж змін у суспільстві, зникнення одних народів і появи інших - інша.

Простір і час виявляються тими формами життя етносу, через які здійснюється зв'язок з природним середовищем. Початок етногенезу Л. Гумільов пов'язує з механізмом мутації - раптового зміни генофонду живих істот, що настає під дією зовнішніх умов у певному місці і в певний час. В результаті виникає "етнічний поштовх", що веде до утворення нових етносів. Процес етногенезу пов'язаний з появою особливого генетичного ознаки - пасіонарності. Пасіонарність - це ознака, що виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що володіють підвищеною тягою до дії. Гумільов назвав їх "пасіонарії". Пасіонарії здатні на радикальні зміни і бажають їх.

Дата добавления: 2014-12-16