Етичне вчення Аристотеля. 6 страница

Тем не менее, в XIII в., благодаря использованию диалектики (логики) как метода, философское мышление пришло к успеху свободной мысли. Философы начинают допускать, что вещь может быть истинной с точки зрения философской, не будучи таковой с религиозной точки зрения. Зарождается сомнение в непогрешимости церкви и в возможность разрыва между верою и наукой, теологией и философией. Казалось, схоластическое мышление и теология стоят на пике распада. Но Аристотель, ранее осужденный Церковью за его метафизику (напомню, что использовалась только формальная логика Аристотеля), сделался великим авторитетом средних веков. Платоновское влияние, преобладавшее в философии и теологии до начала XIII в., сменяется влиянием перипатетическим (аристотелевским).

Таким образом, культивирование логики, хоть и формальной, привело к рационализации знания. Отсюда – появление теории «двойственной истины». В процессе формирования средневековой логики способам аргументации отводилась важная роль. Схоласты широко использовали дедукцию и аксиоматический метод при выведении из Библии всего многообразия мира. Т.е. схоласты исходили из неких аксиом, общих утверждений или посылок (например, о том, что небесные сферы суть мир совершенства, что совершенное и вечное движение кругообразно), а затем на их основе выводили имеющие значение частных доказательства или утверждения о том, какие наблюдения (явления) должны из этого следовать. Подобный подход отличался от индуктивного метода, которым в дальнейшем оперировала наука, вырабатывавшая теории на основе собранных фактов.

Логические приемы, софистические ухищрения входили в так называемую «майевтику» - искусство ведения спора, которая изучалась профессионально. Логика оперирования понятиями, терминами была доведена до совершенства. Исключительное внимание уделялось точности понятий, выявлению их содержания, значению терминов и их логических соотношений («суппозиций») – историческая заслуга схоластической философии и логики. Схоластическая философия до виртуозности оттачивает мышление, за игрой в понятия скрываются самые важные вопросы, являющиеся предметом споров (к примеру, вопрос о сущности универсалий; взаимоотношения человека и Бога).

99. Основні перешкоди на шляху пізнання в роботі Ф.Бекона «Новий органон».

Френсіс Бекон (1561–1626) – визначний англійський філософ Нового часу, людина енциклопедичних знань та інтересів, родоначальник емпіризму.

Народився Френсіс Бекон у Лондоні, в сім'ї одного з вищих сановників королівського двору. Спочатку вчився в Кембриджі у коледжі. Але не виявив прагнення вивчати філософію Арістотеля, яка, на його думку, не дає користі людям.

Щоб підготувати шістнадцятирічного сина до державної служби, батько відправляє Френсіса в Париж до складу англійського посольства. Після смерті батька він повертається до Англії і протягом кількох років вивчає філософію і юриспруденцію. В результаті у нього визрів план універсальної науки, який він згодом реалізував у своїх філософських творах, зокрема, у "Новому Органоні".

У1593 р. Френсіса Бекона обирають до палати громад, де він прославився як видатний оратор. Згодом робить успішну кар'єру – стає лордом-канцлером і пером Англії. Побачили світ його твори.

У 1621 р. Бекон був звинувачений палатою лордів у корупції, відданий до суду і від суворого покарання звільнений лише з милості короля. На цьому політична діяльність Бекона закінчилася, і він повністю присвятив себе науковим заняттям, яким і до того приділяв багато часу.

"Новий Органон" (1620) (повна назва "Новий Органон; або Істинні вказівки для тлумачення природи") – головний філософський твір Ф. Бекона. У ньому сформульований індуктивний метод нової науки та основні принципи емпіризму.

Бекон ставить завдання сформулювати правильний метод дослідження природи, щоб досягти царства людини на землі. Природою можна оволодіти лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образ, а осягаючи причини і закони, що діють у ній. Досягти об'єктивного знання важко, оскільки людина, що пізнає, може помилитися. Джерелом помилок є особливості суб'єкта, який прагне пізнавати. Тому слід знайти засоби для усунення суб'єктивних перешкод, які Ф. Бекон називав "ідолами", або "примарами". Ідоли – це різного роду забобони або схильності, якими обтяжена свідомість людини. Ф. Бекон виокремлює чотири види ідолів:

– Ідоли роду. Вони пов'язані з вірою в істинність найкращого. Ці ідоли кореняться у самій людській сутності, в почуттях і, особливо, в розумі людини, і позбутися їх надзвичайно важко. Людський розум, за Ф. Беконом, подібний кривому дзеркалу, яке спотворює все те, що відображається в ньому.

– Ідоли печери пов'язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, схильностями і пристрастями, вихованням тощо. В цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби зі своєї печери, і це призводить до суб'єктивного перекручування картини світу.

– Ідоли майдану. їх джерело – спілкування людей за допомогою мови. Разом із використанням мови людина безсвідомо засвоює всі забобони попередніх поколінь, що містяться у мовних висловах, і внаслідок цього потрапляє в полон помилкових поглядів.

– Ідоли театру є наслідком віри в авторитети, що заважає людині самостійно, без упередження, досліджувати природу.

Протидією цим ідолом служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження. Істинним "знаряддям" пізнання називають індукцію, яка є раціональною методологією аналізу дослідних даних.

Структуру індукції становлять "таблиці відкриття". Сутність їх у тому, що: збирається достатня кількість різних випадків явища, причина або "форма" якого відшукується ("таблиця присутності"); потім підбирається максимальна кількість випадків, що найбільш схожі з попередніми і в яких це явище відсутнє ("таблиця відсутності"); потім підбираються випадки, в яких спостерігається зміна інтенсивності певного явища ("таблиця ступенів"). Порівняння цих таблиць дає змогу виключити фактори, які не супроводжують постійно явище, що досліджується. В результаті можна виявити його причину, закон або "форму".

Процесу індуктивного аналізу сприяють ситуації в яких природа явища, що досліджується, виявляється більш очевидною, ніж звичайно. Ф. Бекон називає їх прикладами переваги. Дію індуктивного методу ілюструють на прикладі знаходження "форми" тепла.

Ф. Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки. Цей шлях відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження чистих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

У праці Ф. Бекона набуває нового напрямку і уявлення про мету та призначення пізнання. Відомий афоризм Ф. Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Праця "Новий Органон" не закінчена, хоча Ф. Бекон працював над нею понад 10 років.

100. Проблема розуміння феномену культури. Типологія культур і сутність культури.
Багатовимірність поняття культури

Коли йдеться про культуру, здається, що кожен розуміє, що вона є. Однак, не все так просто. Якщо поставити запитання пересічній людині: «Що є культура?» - отримаємо досить різні відповіді. Дійсно, можна говорити про культуру поведінки, освіту, національну культуру, мистецтво, культуру спілкування, культуру почуттів тощо. І все це є вияви світу культури.

Справа в тому, що культура – складний об’єкт вивчення. Наука, що вивчає культуру – культурологія досліджує різноманітні сфери, форми та особливості культурних явищ. Специфіка філософського підходу до осмислення культури полягає в прагненні представити культуру як складне багатовимірне явище, що істотно пов’язане з людиною.

Історія філософської думки свідчить про наполегливі спроби видатних мислителів осягнути світ культури. Вони представлені в глибоких оригінальних роздумах І.Канта, Г.Гердера, Г.Ф.Гегеля, філософів життя - А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, філософів історії - О.Шпенглера, А.Тойнбі, неокантіанців – Г.Ріккерта, В.Вільденбанда, Е.Кассірера, в екзистенціальній філософії, в філософії постмодернізму – М.Фуко, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Барт та ін..

Сучасні дослідники, продовжуючи окреслені в історії філософії традиції та розвиваючи власні погляди, надають різноманітні визначення поняття культури. Багатоманіття трактувань відображає глибину та різноманітність людського буття. Окрім того, культура є об’єктом вивчення різних галузей знання – філософії, соціології, аксіології, культурології, мистецтвознавства тощо. Вони використовують відповідні підходи до визначення культури.

Так, культура розглядається як вияв людської природи. Риси культурного процесу виводяться з людських особливостей. Такий підхід називається філософсько-антропологічним. Започаткував антропологічний підхід до визначення культури Е.Тайлор (1832-1917). Він визначив культуру як сукупність знань, мистецтв, моралі, права, звичаїв та інших особливостей, що притаманні людині як члену суспільства. Досліджуючи історію релігій, Е.Тайлор дотримувався думки, що вони беруть початок з примітивного уявлення про душу, які в процесі еволюції перетворюються в складні уявлення про духовне.

Однак послідовний філософсько-антропологічний підхід до осмислення культури провести досить складно. Справа в тому, що культура як складна система не виводиться лише з природи людини. Хоча розум та моральні якості відповідають людській природі, однак вони не притаманні людині від народження. Це особливості, які виходять за межі природного, біологічного та й, взагалі, індивідуального та набуваються в суспільстві.

Тому філософсько-антропологічний підхід вивчення культури доповнюється філософсько-історичним підходом. З його позицій культура розуміється як феномен, що постає в процесі переходу від природи до історії, від «тваринності» до людського, до соціуму. Головна роль в такому перетворенні належить людській діяльності.

Так, В.М.Межуєв зауважує, що «вже за доби Просвітництва слово «культура» використовується (Аделунгом, Гердером, Кантом) як центральна категорія філософії історії, що розуміється як «історія духа», духовного розвитку людства. Культура тут – синонім інтелектуального, морального, естетичного, коротше, розумного вдосконалювання людини в ході її історичної еволюції».

Філософський погляд на культуру був розвинутий І.Г.Гердером(1744-1803). Він розглядав культуру в контексті еволюції, наголошуючи відмінність людського від тваринного. Культура трактувалася як друге народження людини: «Якщо б людина все брала з самої себе та розвивала це без зв’язку з зовнішніми предметами, то, дійсно, була б можлива історія людини, але не людей, не всього роду людського. Однак наш специфічний характер полягає саме в тому, що народжені майже без інстинктів, ми лише шляхом вправ протягом всього життя виховуємося до рівня людськості…Ми можемо, якщо побажаємо, дати цьому другому народженню людини, що проходить крізь все її життя, назву, що пов’язана або з обробкою землі – «культура», або образом світла – «просвіта»»

Осмислення культури можливе також з позицій соціологічного підходу. В такому варіанті розуміння культури орієнтує на те, що в суспільстві є певні культуротворчі можливості, що виявляються в спрямуванні життя в організаційному, а не хаотичному напрямі. Культурні цінності створюються суспільством та спрямовують його розвиток. Поняття «культура» з соціологічної точки зору характеризує образ життя суспільства в цілому.

Отже, осмислення культури здійснюється в процесі співставлення її з людиною, природою, історією, соціумом. Так, В.М.Межуєв визначає: «Світ культури – це світ самої людини». На думку Е.С.Маркаряна. культура – «позабіологічно створений засіб спілкування». В.С.Стьопін наголошує, що «культура – це геном соціального життя. Щоб виник новий тип суспільства, має виникнути нова культурна матриця. Подібно до того,як геном визначає, яким буде організм, так тип культури визначає, як буде відтворюватися діяльність людини». Батоманітні точки зору стосовно культури представляють її як вияв людської природи, творчих сил людини, історично визначений рівень розвитку суспільства, способи організації життя та діяльності людей.

В сучасних визначеннях поняття культури виокремлюють такі аспекти. По-перше, культуру визначають як сферу свободної самореалізації творчих можливостей особистості. Йдеться про науку, мистецтво, освіту. Водночас, і виробнича, техніко-технологічна діяльність – якщо стосується створення принципово нового, пов’язана з творчістю.

Культура як сфера свобідної самореалізації людини надає можливість вільно розвиватися в інтелектуальному та духовному сенсі, реалізовувати власні ідеї, проекти, творчі задуми. Водночас, культура не є чимось зовнішнім стосовно людини. Вона вплетена в життя та людську душу. Можна сказати, що в культурі людина виявляє власну універсальність, долає свою відокремленість від інших людей та від світу. В системі культури людина представляє свої необмежені пізнавальні та творчі можливості.

Сфера культури важлива, однак не єдина сфера буття людини. Отже, не все в людському бутті можна віднести до сфери культури.
Якщо культуру пов’язують з людською свободою, то існують і інші сфери буття людини, де панує необхідність. Зокрема, коли людина народжується, росте, дорослішає, вона підкоряється тим природним та соціальним законам, які управляють її життям. Їх вона свободо не обирала, вони вже існували, і людина з цим рахується.

Філософське розуміння свободи як феномуну культури не збігається з уявленням свободи як взагалі будь-яких дій за бажанням людини. Коли йдеться про свободу як умову та вияв культури, мають на увазі не такі дії людини, що породжують в соціумі хаос та анархію, з яких, до речі, і виростає тоталітаризм. С.Франк зауважував, що «свобода є не негативне, а позитивне начало. Свобода, що заперечує владу, авторитет, ієрархію, служіння, веде через анархію до деспотизму, тобто до самозаперечення, і навпаки…жага дійсного самовизначення може бути задоволена лише через внутрішню дисципліну духу, поваги до надособистісних цінностей та початків».

Саме така – внутрішня свобода передбачає вибір та відповідальність за нього. Людське життя складне та суперечливе. Тому людина постійно стикається з ситуаціями, в яких потрібний вибір – між добром та злом. Саме тому свобода потребує само визначеності, духовної висоти особистості. Однак пошук правильного вибору ускладнюється тим, що досить часто виникають нестандартні ситуації, в яких невідомий та незрозумілий самий спектр можливих відповідей на питання – як вчинити правильно? В роздумах, в пошуку та творенні відповідей, форм поведінки виявляється екзистенціальна свобода людини. В цьому сенсі М.Бердяєв наголошував: «Свобода є самовизначення зсередини, з глибини, і протилежна будь-якому визначенню ззовні, яке є необхідність».

Культура як сфера свободної творчості дозволяє людині піднятися над утилітарністю. Таке означає, що важливим в культурному сенсі є розвиток творчих талантів людини, вияв намірів її душі, самореалізація, а не практичний результат діяльності. Дійсно, часто-густо витвори мистецтва не мають очевидної практичної цінності. Однак в культурному сенсі вони є унікальними цінностями. Феномени світу культури як форми розвитку людської духовності підносять людину, роблять її шляхетною, пробуджують почуття прекрасного. Отже, культура творить життя людини як власне людське, оскільки пізнання та творчість сприймаються як вищі цінності щодо утилітарно-прагматичних цілей.

Другий аспект визначення поняття культури виявляється в її розумінні як ціннісного відношення до реальності. Культура створює та визначає цінності суспільства, його ідеали, зокрема моральні та естетичні. В культурі ідеали суспільства набувають світоглядної спрямованості.

Як сукупність уявлень про ідеали та цінності культура охоплює різноманітні сфери суспільного життя. Водночас культурні цінності як моральні та світоглядні орієнтації виконують регулюючу роль в житті людини та соціуму.

Світоглядно-регулюючу роль виконують ідеали культури. Ідеал - це уявлення про довершеність, про те, якими мають бути люди, їх взаємини, суспільний устрій тощо. Ідеал та дійсність, як правило не збігаються. Дійсність є різноманітнішою за ідеал, а ідеал через занадту довершеність не можливий в дійсності. Однак ідеал виконує роль орієнтира, «еталону», визначаючи те, чого людина може прагнути.

Історично ідеали та цінності мають релігійне походження. Наприклад, европейська культура ґрунтується на моральних ідеалах, що сформувалися під впливом християнства. Таке стосується і естетичного ідеалу – уявлення про «божественну». «неземну» красу, яку оспівували поети та намагалися відтворити художники.

Видатний філософ та соціолог М.Вебер (1864-1920) в роботі «Протестантська етика та дух капіталізму» показав, що зміни етичних цінностей стимулюють соціальний розвиток. За міркуваннями М.Вебера виникнення капіталізму в ХУI - ХУII ст. сприяв переворот в християнській етиці, здійснений протестантизмом. З його позицій професійна майстерність розглядалася як цінність та шлях до спасіння душі. Наполеглива праця розглядалася як шлях накопичення багатства, тому вимагала майже аскетичного способу життя. Так зародився «моральний дух» капіталізму, який, за М.Вебером, ґрунтувався не на жадібності, а на наполегливій праці та підприємливості. М.Вебер наголошував раціональність, продуманий розрахунок капіталістичного ринкового господарства. Вважав, що йому не притаманні показна розкіш, захоплення владою. Навпаки цінності протестантизму орієнтували на певну аскетичність, стриманість характеру та скромність.
Ідеали та цінності світської культури мають нерелігійний характер.Однак залишається момент віри людини в правильність певних ідеалів та цінностей. Без цього вони не здатні спонукати людину до дій. Сучасна культура характеризується багатоманіттям ідеалів та цінностей. Зокрема вони відрізняються в масовій та концептуальній культурі.

Водночас в сучасній культурі зберігають важливе значення феномени класичної культури – образи моральності, добра та заперечення аморальності та зла. Зокрема класичне мистецтво зберігає свій істотний вплив на особистість, її становлення та розвиток, сприйняття взірців людяності.

Культура народу завжди пронизана національними традиціями. Історія української культури свідчить про її глибинну народність. Думи, пісні, танці, декоративно-прикладне мистецтво виявляють особливу чарівність культури нашого народу. Своєрідності та високому рівню культури в Україні сприяли давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні культурні центри Європи, східнослов’янська християнська культура, вплив Острозької та Києво-Могилянської академій. Творчість Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших мислителів та митців визначали глибоко гуманістичний характер української культури, її орієнтованість на людину, її самопізнання, свободу. Боротьба за свободу та незалежність виховала у українців волелюбність. Історичний приклад Запорізької Січі у втіленні свободи та демократичного устрою життя надихав наступні покоління українців та інші народи.

Складні процеси історії України стали основою того, що багато талановитих людей жили та творили в інших державах – Росії, Польщі, Канаді тощо. Деструктивний вплив на українську культуру здійснив тоталітарний сталінський режим, що знищив багатьох видатних українців. Були розстріляні Л.Курбас, М.Куліш, М.Яворський, Г.Хоткевич та багато інших видатних творців. Серед них Валеріан Підмогильний, талановитий письменник, якого називали українським Мопасаном. Трагічною була доля українських «шестидесятників» - В.Стуса, В.Марченка, О.Тихого, Ю.Литвина, що загинули в ув’язненні.

Однак творчі сили української культури виявилися дуже потужними. Вона відновлюється та розвивається, даруючи глибокі твори в галузі мистецтва, представляючи видатні досягнення науки. Художня проза О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, поезії І. Драча, Л. Костенко, В. Симоненка, роботи таких художників, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян, майстри оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко, фільми С.Параджанова, Ю.Іллєнка, І.Миколайчука, Л.Бикова та багатьох інших митців представляють багатогранну українську культуру в нашій країні та далеко за її межами..

Українська культура другої половина ХХ – початку ХХI ст. розвінчала міф про неї, як виключно селянську, який сформувався в зв’язку зі знищенням в умовах тоталітаризму значної частини української інтелігенції. Елітарна та концептаульна культура також виростають на українському грунті. Твори Ю.Андруховича, О.Забужко, М.Матіос, Братів Капранових, Л.Подерв’янського, М.Дубровіна, Г.Сітька та багатьох інших представлені в різноманітних жанрах та відомі нашій країні та зарубіжжю.

Окрім національно-особливого в культурі обґрунтовані і універсальні – загальнолюдські цінності. Вони виявляються в повазі до життя та гідності людини, розумінні обов’язку, честі, справедливості, совісті, в вимозі захищати жінок, дітей, літніх людей, бути милосердним, оберігати власну родину та батьківщину.

Людство усвідомлює важливість та особливу роль універсальних цінностей у взаєминах світової спільноти. Тому універсальні цінності визнаються міжнародними документами, починаючи з Декларації прав людини, що прийнята ООН (1948 р.). Універсальні цінності значною мірою забезпечують цілісність світової системи культури та відіграють важливу роль в збереженні людяності в розв’язанні складних ситуацій сьогодення.

Важливість культури виявляється в тому, що як ціннісне ставлення до реальності, культура здатна представити світ як витончену складність. Вона протилежна примітивності. Так, видатні мислителі середніх віків удостоювались титулу «доктор субтіліс», що означало «витончений доктор». Так хотіли підкреслити визнання до витонченої думки, до її краси. Зокрема математикам зрозуміле поняття краси математичної теорії. В цьому сенсі культурі притаманний естетичний аспект. Однак йдеться не лише про красиві предмети, природу, про красивих людей. Є краса мислення, пізнання, інтелекту. Саме таке Аристотель називав «розумною красою». Вона відрізняється простотою особливого ґатунку та є виразом внутрішньої складності. Саме про таку простоту кажуть: «геніально просто». Отже, простота культури не те саме, що примітивність. Вона ближча до поняття гармонії.

Нарешті, третій аспект поняття культури розкриває її як штучний світ людського буття – на відміну від природи, як створений розумом та практиками людини. Культура та природа в такому розумінні протиставляються. Якщо природа існувала до людини, буде існувати і після неї, то культура існує лише разом з людиною, нею створена. Водночас людина не може постати та існувати поза культурою. В цьому сенсі культуру називають «другою природою».

Друга половина ХХ ст. – початок ХХI ст. означені розумінням того, що далі вже не можна розглядати культуру та природу як самостійні сутності, як лише протилежності. Взаємопроникнення природи та культури, потужний вплив антропогенної діяльності на природу потребували нового розуміння природного та штучного. Йдеться про те, що природний світ настільки широко охоплений техногенною діяльністю людини, що природу, зокрема біосферу та людство розглядають як єдину систему. Таке означає, що майбутнє біосфери, її збереження від руйнування залежить від людини та її перспектив. Відповідно, залежить від культури. Оскільки саме вона визначає ціннісні, зокрема етичні настанови ставлення людини до біосфери. Вони обґрунтовані екологічною етикою та біоетикою.

Галузями культури називають такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які включає відносно замкнута область у складі цілого.

Типами культури вважаються такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які складають відносно замкнуті області, але не є частинами одного цілого.

Будь-яку національну або етнічну групу відносять до культурних типів. Ними є не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні та господарські.

Форми культури відносяться до таких совокупностям правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони також не є складовими частинами якого-небудь цілого. Висока або елітарна культура, народна культура і масова культура називаються формами культури тому, що вони являють собою особливий спосіб вираження художнього змісту.

Видами культури називаються такі сукупності правил і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури. До основних видів культури відносяться:

а) домінуюча (загальнонаціональна) культура, субкультура і

контркультура;

б) сільська і міська культура;

в) буденна і спеціалізована культура.

Існують наступні галузі культури:

Економічна культура. Вона включає до свого складу культуру виробництва, культуру розподілу, культуру обміну, культуру споживання, культуру управління, культуру праці. Коли підприємство випускає браковану продукцію, говорять про низьку культуру виробництва. Коли сторони не виконують зобов'язань, підводять один одного при укладанні та реалізації угоди, говорять про низьку культуру обміну. Коли інтереси споживача в суспільстві ігнорують, коли покупець не може повернути або обміняти в магазині неякісний товар або коли продавці некоректні, говорять про низьку культуру споживання.

Низька культура управління проявляється в непродуманості законодавчих актів, непідготовленості практичних рішень, прийнятих урядом і апаратом президента, в бездіяльності системи контролю за прийнятими рішеннями. Авторитарний стилькерівництва, зневажливе звернення начальників з підлеглими входить до числа показників низької управлінської культури на окремому підприємстві.

Політична культура. Зміст політичної культури визначається панівним політичним режимом влади. Характерна риса тоталітарної політичної культури - суворе дотримання формальних норм при вкрай обмеженому наборі неформальних норм, звичаїв, традицій. Жорстка дисципліна і бідне зміст політичної культури - похідні авторитарного стилю управління і безініціативності підлеглих.

Показники рівня розвитку політичної культури в суспільстві - наявність цивільних і політичних прав особистості, їх відповідність міжнародним нормам і ступінь їх реалізації та захисту; стиль і форми міжпартійної боротьби; лексикаспілкування політичних діячів і багато іншого.

Професійна культура. Професійна культура включає сукупність спеціальних теоретичних знань і практичних умінь, пов'язаних з конкретним видом праці. Ступінь володіння професійною культурою виражається у кваліфікації та кваліфікаційний розряді. Необхідно розрізняти: а) формальну кваліфікацію, яка підтверджена документом (диплом, атестат, посвідчення) про закінчення певного навчального закладу і має на увазі суму необхідних для даної професії теоретичних знань; б) реальну кваліфікацію, одержувану після декількох років роботи в даній області, що припускає сукупність практичних навичок і вмінь, тобто професійний досвід.

Педагогічна культура. Вона охоплює не тільки педагогів, але стосується рівня грамотності всього населення. Педагогічнакультура має як кількісні критерії, наприклад число закінчили початкову або середню школу, так і якісні, зокрема рівень інтелектуальності нації. Педагогічна культура включає всю систему історично сформованих у цьому суспільстві механізмівпередачі наукових знань і моральних цінностей молодому поколінню. Педагогічна культура неможлива без матеріально-технічного оснащення. Ознакою низької культури може служити та обставина, що на уроках інформатики вчитель розповідаєвсе про комп'ютер, не маючи можливості нічого показати на практиці.

101. Філософський зміст вчення З.Фрейда. (За працею «Введення в психоаналіз»).

Серед психологів XX століття доктору Зигмунда Фрейда належить особливе місце. Його головна праця "Тлумачення сновидінь" побачив світло в 1899 р. З тих пір в психології сходили, змінюючи один одного, різні наукові авторитети. Але жоден з них не викликає понині такий незгасний інтерес, як Фрейд і його вчення. Пояснюється це тим, що його роботи, що змінили вигляд психології в XX столітті, висвітлили корінні питання влаштування внутрішнього світу особистості, її спонукань та переживань, конфліктів між її прагненнями та почуттям обов'язку, причин душевних надломів, ілюзорних уявлень людини про саму себе і оточуючих.
Відомо, що головним регулятором людської поведінки служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покровом свідомості прихований глибинний "пласт" не усвідомлюваних особистістю могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, вінзіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхню свідомість, і потаємними, сліпими, несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод, названий психоаналізом. Фрейдовская теорія в багатьох країнах міцно увійшла в підручники з психології, психотерапії, психіатрії. Вона справила вплив на інші науки про людину - соціологію, педагогіку, антропологію, етнографію, філософію, а також на мистецтво і літературу ", а фрейдовская методологія пізнання суспільних явищ, що вимагає розкриття лежать в їх основі несвідомих механізмів, пригнічених бажань, широко використовувалася послідовниками Фрейда і виросла на своєрідну філософію. Таким чином, зараз психоаналіз не тільки метод психотерапії, а й філософське перебіг. Аналіз філософських витоків ідей Фрейда розглядається нижче, а зараз розглянемо психологічну основу вчення.

Дата добавления: 2014-12-16