Етичне вчення Аристотеля. 2 страница

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Emanation.pngНеоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне(але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земногожиття — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

86. Філософсько-світоглядне значення природничо-наукових здобутків Нового часу.

87. Деантропологізація та поняття „пост-людини”.

деантропологізація (обездуховлення людини на тлі деградації довкілля).

Постлюдина - гіпотетичний образ майбутньої людини, яка відмовилася від звичного людського вигляду в результаті впровадження передових технологій: інформатика, біотехнології, медицина. Активно використовується в науковій фантастиці (кіберпанк і нанопанк).

Сучасний інформаційний простір постає новим комунікативним середовищем, яке не залежить від релігії, культури чи національності, проте зумовлює реальну поведінку індивідів. Руйнуються і розмиваються традиційні соціальні ролі і попередні ідентичності, а людина змушена конструювати нові ідентичності, внаслідок чого з’являється множинна ідентичність, яка сприймається як норма. Під впливом соціально-інформаційних перетворень складається новий образ людини.Зазначені ознаки постсуспільства прямо відображені в онтологічних характеристиках особистості, пов’язаних з питанням сенсу життя, коли людина його не бачить чи втрачає через несформованість ідеалів або їх руйнацію. Саме наявність ідеалів дає змогу оцінити життя на різних етапах і відчувати радість існування. Сьогодні соціум закликає до досягнення швидких результатів, до діяльності у так званій зоні доступності. Масово впливають на свідомість глянцеві журнали і телепередачі з порадами на усі випадки життя, реклама різних дрібниць і непотрібних речей, життя без яких нібито неможливе. Якщо в людини немає ідеалів (не кумирів чи ідолів), то дуже важко адекватно оцінювати життя і відчувати радість. Сьогодні місце справжніх ідеалів дуже часто займають романтизовані бандити, золота молодь, тіньові магнати, завсідники вечірок тощо (тобто яскраві образи антикультури). У ситуації примату матеріальних цінностей людина, яка керується духовними цінностями, губиться і почувається непотрібною, нецікавою, недоречною, аж до руйнації ідеалів. Становлення особистості натомість передбачає можливість людини вільно виявляти своє місце у соціумі та бутті з іншими людьми, залишаючись сама собою, усвідомлювати та задовольняти власні потреби, виявляти саме свої (тобто не нав’язані кимось ззовні) думки, переживання, світовідчуття, сприйняття інших людей і себе самого. У ситуації інформаційного суспільства, яке наділяє людину своєрідною свободою в мережі (при цьому відчужуючи її від духовної культури), є небезпека перетворення останньої в один із програмних засобів кіберпростору, який відкриває доступ до внутрішнього світу особистості і уможливлює маніпулювання ним.Більшість авторів сходяться в описі негативних для культури наслідків сучасної глобалізації, серед яких на першому місці стоять уніфікація культурно-історичних форм, нівелювання цінностей,відокремлення знаків від ціннісних смислів, наслідком чого виявляється тотальна симулякризаціякультурного простору, втрата суб’єктної ідентичності (історичної, національної, етнічної,особистісної)Використання у сучасній філософії та культурі таких понять, як постмодернізм,постлюдськість, постнекласична наука, посткультура, трансгуманізм тощо, свідчить про утворення нового концептуального конструкту у життєдіяльній сфері сучасної людини та про перехід до нового світогляду з домінуванням технологічних орієнтацій. Однією з ознак такого переходу є та,що поряд з новітніми технологіями у сфері науки та техніки, розвиваються технології hi-hume,скеровані на зміну людини, а саме поняття “постлюдина” означає нову форму її буття.У західних герметичних навчаннях розроблявся образ досконалої людини, який поступово повинен був позбутися таких рис, якемоції, старіння і незнання. Подібна трансформація мислилася як втручання Бога в нагороду за етичне поводження.З популяризацією поняття еволюції в 1859 р. прийшло розуміння, що людина, можливо, не вершина розвитку живих істот, а проміжна ланка. Ніцше так висловив цю думку: як від мавпи походить людина, так з людини повинна відбутися надлюдина.Інструментами формування постлюдини і постлюдства слугують соціальна, технічна та геннаінженерії. Домінуючими характеристиками світогляду постлюдства називають пріоритет штучного надприродним, фізикалізм, механіцизм, міфологізм, сцієнтизм, прагматизм тощо. Це призвело до таких кардинальних змін людського світу, що постала проблема меж людини та її сутнісних характеристик.Виявилось, що в людини немає нічого, що не можна б було сьогодні змінити, – душа моделюється задопомогою віртуальних, психологічних практик, тіло – моделюється біогенетичними маніпуляціями.

Тобто людина еволюціонує у постлюдину, якості і характеристики якої важко передбачити.В умовах плюралізму та розмитості системи ціннісних координат сучасної людини основою ціннісного вибору постають вищі духовні цінності, абсолютні та універсальні за своєю природою і здатні забезпечити цілісність, стійкість та самобутність людської особистості в умовах гіпердинамізму сучасних життєвих реалій. Духовні цінності постають своєрідною системою координат для збереження ідентичності та протистояння зовнішнім маніпуляціям. Можна зробити висновок, що в інформаційному середовищі постлюдськості проблеми існування людини експлікуються у когнітивному (людина має доступ до величезних масивів інформації, але не здатна опрацювати навіть ті, які їй необхідні безпосередньо), ціннісному (інформаційна свобода постає основою реалізації прав людини, але і передбачає потужні можливості маніпуляції поведінкою), комунікативному (потенційно людина є відкритою для спілкування з усім світом через інформаційні технології, але одночасно вона постає закритою для соціальної взаємодії і комунікації; вона пов’язана з усім світом, проте через замкнені інформаційні системи) та індивідуалізованому (різноманітність інформації, яку отримує людина з різних джерел, вимагає від свідомості уніфікованості і стандартизованості, тобто інформаційний простір особистості одночасно і наповнений шаблонами, і універсальний) вигляді. Підсумовуючи, слід зазначити, що кардинальні зміни суспільства привели до зміни способу життя та самоосмислення сучасної людини. Нова реальність твориться людиною і творить її, втілюючи сутнісні ознаки інформаційної цивілізації. У ХХ ст. у філософії прослідковується неоднозначна ситуація щодо окреслення місця та ролі суб’єкта у світі. Так звані безсуб’єктні напрями схиляються до “смерті суб’єкта”, оскільки його елімінація дає змогу розглядати знання чітко науково; інші мислителі, навпаки, підкреслюють важливість цілісного суб’єкта – людини – для пізнавального процесу. Передумовою для становлення цілісної людини має бути збереження культурних, історичних, соціальних, екзистенційних властивостей людини. Звернення до людини в усіх аспектах її цілісноїособистості та повноти буттєвих проявів допоможе повніше розглянути і вирішити сучасні філософські проблеми, оскільки лише розглядаючи людину в усіх буттєвих аспектах, що включають як емпіричні, так і трансцендентальні властивості, можна дати об’єктивне знання про світ та людину у ньому. Акцентування тільки на якомусь одному аспекті призводить до однобокості та поверхневості (наприклад, трансцендентальний суб’єкт може сприймати всезагальне, а емпіричний – перехідні моменти). “Трансформація людини стає можливою і необхідною, коли в суспільстві і техніці накопичується потенціал підтримки нового індивіда… якщо суспільство готове прийняти нових людей, можливі зміни в етиці й естетиці” [7, с. 68]. Коли ж навпаки, – розвиток сповільнений, то спроби утвердження нової людини трагічні. Людину як унікальну живу істоту не можна замінити штучною конструкцією, – можна створити монстра, але не живу, мислячу, унікальну істоту. 88. Моральна доктрина Августина Блаженного: умови щастя, поняття про сумління, уявлення про час

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність – єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стриманістю, а його щастя – «у тому, що він не бажає ніякого щастя»)[18]. Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. "Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша". Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі, але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.
Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки "Життя - не благо, смерть - не зло", тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: "Краще гідно померти, чим негідно жити"

ередньовічна європейська філософія безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософських роздумів лежить тлумачення текстів священного пи-сання — Біблії. Концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.
Ідея Бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; Бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя.
Звідси – трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.
Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги тим, хто страждає. Для Аврелія Августина (Блаженного) Бог — мета і сенс людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум. Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло
спокуси (гріхи). Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

89. Філософські аспекти постмодернізму: текстологічний напрямок Ж.Деріда

Постмодернізм перевертає, таким чином, зміст усіх традиційних концептів, в першу чергу знака і тексту. Проблематизують самий 611

знак як розрізнення що означає і означуваного. Найбільш методологічно про це заявлено в філософії Жака Дерріда (1930 - 2004). Філософія розуміється насамперед як критичний прочитання текстів, під цим кутом зору Дерріда звертається до філософії Гегеля, до феноменології, до античної філософії, а також до сучасних філософських і літературним Левінас текстів, Арто, Батая та ін Виходячи з «двозначності» семіологію де Сосюра, повязаної, за висловом Р. Якобсона, з «двоякість лінгвістичного знаку» - з одного боку signans (соссюровское що означає), з іншого боку signatum (означає), - Дерріда прагне показати, що «семіологіческій проект»одночасно виявляється здатний підтвердити або похитнути традиційні установки філософського мислення. Традиційна метафізика зробила предметом філософствування наявне буття, і відповідним засобом мислити був логос - озвучена проговорення думка, яка самим актом «говоріння» фіксувала наявне сьогодення. Традиційний концепт знаку припускав «трансцендентальне означає», яке в певний момент не функціонує як таке, тобто виявляється концептом, незалежним від мови. Результатом такого мислення стала антітетіческая філософія, вимушена грунтуватися на презумпції протилежностей, щоб продемонструвати пріоритет одного з членів бінарної опозиції: присутності або неприсутності, речі

або образу, минулого чи майбутнього, зовнішнього або внутрішнього і т. д. Колишня метафізика, як пише Дерріда, «сплавлюваням з стоїчної та середньовічної теології», змістовно виявилася «онто-тео-теле-фалло-фоно-логоцентрічной». Навколо концепту знака, в якому, з точки зору Дерріда, за метафізичним причин Соссюру істотної здавалася його звязок зі звуком, виникає ціла сукупність концептів, що визначають специфіку класичної філософії. Серед інших Дерріда виділяє концепт комунікації, який по суті справи передбачає передачу, покликану переправити від одного субєкта до іншого тотожність якогось визначеного обєкта, якогось сенсу або якогось концепту, формально дозволяє відокремити себе від процесу цієї передачі і від операції означіванія. Тобто в якості вихідних в метафізиці передбачаються субєкти і не підлягають трансформації обєкти, або сенси, а операція означіванія мислиться як засіб такій прозорій трансляції. У цій системі тема перекладу, наприклад, виявляється однозначною і ясною і не є проблемою. Тобто сенс у процесі спілкування не формується, а лише відтворюється. Наслідком такого трактування знака, на думку Дерріда, і всупереч початкової позиції лінгвістики, мова виявляється кодом, а переклад - чистим «перенесенням» означає «інструментом» означає. З точки зору Ж. Дерріда, метафізичне, або «ідеалістичне», уявлення про мову і тексті виходить з предданності і незмінності транслюються смислів, по-перше, і абстрактних субєктів мови, по-друге, - тобто передбачається таке собі «трансцендентальне що означає», якийсь незалежний від мови концепт, в якийсь момент не працює як означає. А «балакучі субєкти», таким чином, і те, до чого відсилають що говорять в минулому або майбутньому, формально відокремлені від самого процесу смислопредставленія - тексту.

Насправді жоден текст не є самодостатнім, а виявляється «текстом, які продукують лише в порядку трансформації якогось іншого тексту», означає функціонує і як таке, а комунікація - процес формування смислів, поліваріантного за своїм характером. Дерріда по-новому підходить до проблеми озвученого / звучного мови та мови письмового: мова на противагу листа фіксує висловлений тут і зараз сенс, у той час як розуміння змісту лежить у пошуку багатьох варіантів сенсу. Те, що у Р. Барта, наприклад, буде протиставлено як денотативного значення та коннотатівние. Але в такий спосіб створюється ілюзія миттєвої відсилання до справжнього, готівковим, реального, позначеному - означає. Дерріда намагається переосмислити концепт знаку перш за все з точки зору невіддільності від означуваного означає, взаімообратімості їх, процесуальності самого означіванія акта, розширюючи розуміння засобів вираження смислів. Ця спроба повязана з критичним переосмисленням всієї історії філософії і подоланням «природних» стереотипів філософського мислення: «треба всередині семіологію трансформувати ці концепти, стронуть їх з місця, повернути проти їх же передумов, пере-включити їх в інші ланцюжки, мало-помалу видозмінити область опрацювання і створити таким шляхом нові конфігурації»(6, 42). Насправді, на думку Дерріда, даний нецельно і завжди припускає відсутнє. Для прояснення своєї позиції він пропонує два ключових поняття, заявлених у назві роботи 1967 «Лист і Розрізнення». Єдине, що можна сказати про сьогодення - це розрізнення в ньому «відлуння» минулого і «начерку» майбутнього, розрізнення можливість присутності і непоправною його втрати. Розвивають цю тему та інші роботи Ж. Дерріда цього періоду - «Про Грамматологіі» (1967), «Голос і Феномен» (1967). Новий концепт листи, або «грами», або «рознесення» («розрізнення»), покликаний розглядати виникнення смислів у розриві метафізичних уявлень. Тільки «архіпісьмо» може мислити відсутнє, оскільки звертає увагу на сліди мови і думки, на сенс, що виникає і функціонує у розриві метафізичних понять і уявлень. Як пише Ж. Дерріда, справа йде про «практичної деконструкції філософської опозиції між філософією і міфом, між логосом і міфом», і «здійснити це неможливо інакше, як на шляхах якогось іншого листа».

Запропонований метод текстологічного аналізу - деконструкція - ставить своїм завданням відтворення «слідів» інших текстів. Деконструкція передбачає початкову нетотожність тексту самого себе, його перекличку з іншими текстами,

і тому завданням філософа стає пошук «слідів слідів», тих опорних понять, які вказують на цю несамотождественность. У цьому сенсі будь-який текст виявляється потенційної цитатою, тобто він вписаний у ширший текст - контекст значень. Висновок, до якого доходить Дерріда, полягає в тому, що немає і не може бути єдності мови понять, не може бути єдино вірної оцінки або ядра інтерпретації: ситуація в мові повторює ситуацію в суспільстві і культурі - це може бути позначена як процес децентрації і розсіювання. Мета грамматологіі - виявлення «грамів», споконвічних для даного тексту метафор, які, до речі, у свою чергу, можуть виявити більш «ранні» копії. Грамматологія покликана виявити лист, що втілює принцип розрізнення. Розвивають і конкретизують цю тему «Розсіювання» (1972), «Шпори. Стилі Ніцше»(1978),«Психея. Винахід Іншого»(1987),«Підписано: Понж»(1988),«Про право на філософію»(1990),«Примари Маркса»(1993) та ін 613

На основі принципу текстологічного аналізу Ж. Дерріда зявляється цілий ряд літературознавчих, соціологічних, політичних досліджень, одержав загальне найменування деконструктивізму. Деконструктивізм досить умовно тіпологізіруется: географічно - розрізняють американський (див нижче), англійська (приміром, Істхоуп Е.), німецький (наприклад В. Велип) і французька (перш за все це французькі постструктуралісти Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Лакан і Р. Барт пізнього періоду їх творчості, Ю. Кристева та ін) деконструктивізм, тематично, переважно в рамках американського деконструктивізму, - виділяють літературознавчий (перш за все Єльський школа з П. де меном, М. Блумом / Д. Хартманн та ін.) соціологічний, іноді його називають «лівим» (Ілтон Т., Д. Бренкман тощо), герменевтична (виділяють насамперед У. Спейнос) феміністський (обмеженість такого поділу очевидна: у Франції його представниками виявляються «класики» постструктуралізму - Ю. Кристева, Л. Ірігарей, Е. сікс та ін; в США - Ж. Роуз, А. Снітоу, С. Бордо, Ю. Батлер та ін), а також по відношенню до марксизму: розділяють немарксистська (наприклад, Д. X. Міллер, Д. Бренкман тощо) і неомарксистської, а точніше «реалістично» (Ф. Джеймсон, М. Ріан тощо), орієнтовані перебігу.

Деконструктивізм виходить з деррідеанского розуміння багатошаровості; неоднозначності тексту і необхідність особливого текстологічного аналізу - деконструкції, що виявляє такі опорні поняття та метафори, які вказують на несамотождественность тексту, на перекличку його з іншими текстами. Деконструкція, на думку Ж. Дерріда, повинна зробити очевидною внутрішню суперечливість свідомості і призвести до нової листа, що втілює «розрізнення». Однак цей принцип, запропонований Ж. Лаканом в 1964 р., як вважають, під впливом М. Гайдеггера, і розвинений в метод Ж. Дерріда в 1967 р., по-різному конкретизована в різних концепціях, що спровокувало неправильне розуміння деконструкції як деструкції.
Поняття "постмодернізм" (після модерну) є визначенням основного напряму сучасної філософії, мистецтва і науки. Теоретична основа постмодернізму — погляди французьких пост структуралістів і неофройдистів. Поняття "постмодернізм" уперше використав Р. Панвіц у праці "Криза європейської культури" (1917). Згодом його застосував А. Тойнбі для означення сучасного йому (середина XX ст.) етапу розвитку європейської цивілізації. На думку філософа, доба постмодернізму починає відлік з 20-х років XX ст., а характерні її ознаки — відхід від традицій, недовіра до розуму, безпорадність людини перед світом. З 60-х років XX ст. термін "постмодернізм" широко застосовується для означення стильових новацій у літературі, архітектурі й інших мистецтвах, а також змін у соціально-економічній і соціально-політичній сферах. Однак статус наукового поняття постмодернізм отримує лише у 80-х роках завдяки працям Ж.-Ф. Ліотара, який поширив дискусію про постмодернізм на сферу філософії [9, с. 37]. Сучасне суспільство і культуру Ж.-Ф. Ліотар у праці "Ситуація постмодерну" характеризує в поняттях "постіндустріальне суспільство", "культура постмодерну". Ситуацію постмодерну філософ визначає як "недовіру до метанарративів" і розглядає "атомізацію" соціальності в бурхливій мережі мовних ігор. Останні постають шляхом до "абсолютної інформації в будь-який конкретний момент", а наслідком — мовний "невичерпний резерв можливих суджень" [20, с. 37].

Постмодернізму передують основні філософські методи — постструктуралізм і деконструкція. Лідер філософії постмодернізму Жак Дерріда (хоча він не визнає поняття "постмодернізм") вважає деконструкцію способом художньої трансформації філософії на основі даних гуманітарних наук, естетики, мистецтва. Дослідники зазначають, що йдеться не стільки про руйнування, скільки про реконструкцію, "ре композицію" заради осягнення того, як була сконструйована певна цілісність [22, с. 17]. Деконструкцію Ж. Дерріда не вважає методом, оскільки кожен її акт — неповторний, одиничний. Суть деконструкції — гра з текстом, "гра тексту проти смислу". Мета гри з текстом — "посттекст", тобто руйнування смислу філософського тексту, творення його невизначеності, що зближує філософію з мистецтвом постмодернізму. Руйнування розглядається як шлях до народження винаходу, причому характерною є відмова від істини, що вбачається своєрідною фікцією. Процес деформації ґрунтується не на розумі, а на інтуїції, мовній грі як самоцінній. Деконструкція вважається основою й умовою віднайдення нової художньої мови та стилів мистецтва, а тому — компетенцією естетики. Для Ж. Дерріда мистецтво, зокрема література, є своєрідним "відходом від світу, але не в інобуття утопії, а в середину, в глибину, в чисту відсутність" [22, с. 30].

Деконструкція в постмодернізмі — певне запозичення від мистецтва авангарду. Ідея творчості тут набуває спрофанованого вигляду: це творчість, якій передує руйнування. Названий підхід у певному сенсі започаткований романтизмом, в естетиці якого суб'єктивізм висувається на перший план, а іронія митця (руйнівний чинник) набуває багатошарового змісту. Мета деконструкції в постмодернізмі вбачається у тому, щоби змінити вписані в систему антропоцентричного гуманізму цінності, позбавивши їх науковості й естетичної змістовності. Деконструкція має містити артефакти, зрозумілі сучасникам й очікувані ними. Мета деконструкції, на думку Ж. Дерріда, — не руйнування смислу як такого, а "вияв міри самостійності мови щодо свого мисленнєвого змісту, це видимість, подібна телефонному "так", що означає лише "алло" [22, с. 21]. Деконструкція створює не хаос, а нову конфігурацію "філософсько-естетичного поля", де виникає "присутність відсутності", утворюючи гру цитатами та створюючи нове просторово-часове поле. Шокуючі висловлювання вченого спрямовані на вихід зі звичного поля філософського мислення для того, щоби зануритися в "стихію тексту" і в ситуації втрати смислу та розуміння намагатися здобути новий смисл. Логіка Ж. Дерріди — це втеча від світу, але не в інобуття, а в "чисту відсутність".

90. Позиція стоїцизму в роздумах Марка Аврелія «Наодинці з собою»

Есть!

91. Поняття «схоластика». Сутність суперечки про універсалії. Номіналізм і реалізм.

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Дата добавления: 2014-12-16