Етичне вчення Аристотеля. 9 страница

У новітніх концепціях суспільства положенню про закономірно-прогресивний соціальний поступ протиставляється ідея багатолінійного суспільного руху - трактування історії суспільства як синергетичного, самоорганізованого процесу, в якому вирішальну роль відіграють не необхідність, не віра в об'єктивний невідворотний, бажаний перебіг суспільних перетворень, а випадковість, що перетворює історію людства на подієвий процес, в якому панує спонтанність, непередбачуваність, варіативність, альтернативність, багатофакторність, вірогідність. Поняттю "закон" з "його невблаганністю" протиставляється поняття "тенденція", що проявляється як можливість, вірогідність, зумовлена суб'єктивними, ситуативними обставинами.

Важливого значення набуває у сучасному філософському мисленні і проблема суспільного лідера, якому мають бути притаманні риси справжньої особистості - знання, моральність, відповідальність, рішучість, принциповість.

Досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєю сутністю суспільство є системою відносин (зв'язків) і соціальних інститутів, які породжені практикою спільного існування людських спільнот, їх взаємопов'язаною діяльністю. Соціальний світ - складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.

Принципово інших поглядів на соціально-політичний розвиток суспільства притримувався Карл Марксі 1818—1883). Значний вплив на розвиток соціології мала соціальна теорія марксизму. Як і багато інших соціальних мислителів XIX сторіччя, К. Маркс прагнув по-новому осмислити сучасні йому соціальні науки і здійснити переворот в поглядах на суспільство. Проте він не ставить питання про створення нової окремої науки про суспільство, методи якої не були б ідентичними методам політичної економії, права, історії і т.п.

Марксизм, на відміну від інших течій, які існували в XIX столітті, виступає не тільки як напрям в теоретичній думці, але і як впливовий перебіг соціально-політичної думки, тісно пов'язаної з масовими соціальними рухами. В основу свого вчення він заклав розроблений ним принцип історичного матеріалізму, згідно якого розвиток суспільства детерміновано існуючим способом виробництва та рівнем розвитку економічної системи.

Історія, за Марксом, — об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (від нижчих до вищих) в результаті класової боротьби та соціальних революцій.

Маркс зробив значний внесок у становлення і розвиток соціологічної науки. їм було всебічно проаналізовано соціальну структуру сучасного йому капіталістичного суспільства, виявлено роль економічних факторів у розвитку соціально-політичних відносин, дано визначення таких понять, як "клас", "соціальна верства", "класова боротьба" тощо.

Формування марксизму відбувалося в умовах революційного підйому, який охопив західноєвропейські країни в 40-і роки XIX ст. Всі події, які відбувалися в цей період, Карл Маркс оцінював крізь призму ідеології соціалістичного руху, а свої погляди називав "науковим соціалізмом". Одним з основних положень наукового соціалізму виступає теорія класової боротьби між буржуазією і пролетаріатом як рушійна сила суспільного розвитку. Необхідно відзначити, що теза про класову боротьбу як про зміст новітньої європейської історії вперше був сформульований Ф. Гізо.

Аналізуючи буржуазне суспільство, К. Маркс визначає основні елементи його внутрішньої структури: капітал, наймана сила, земельна власність, яким відповідають три великі класи — буржуазія, пролетаріат і селянство.

Марксистська концепція соціального розвитку зв'язана, перш за все, з аналізом антагоністичних відносин між буржуазією і пролетаріатом як головними класами. Основною ознакою класу виступає право володіння засобами виробництва або його відсутність. Загострення соціальних конфліктів і доведення їх до соціального вибуху — пролетарської революції — об'єктивна тенденція соціального розвитку. Таким чином, марксистська концепція класів і класової боротьби має чітко визначену політичну спрямованість.

Що ж до суспільного розвитку в цілому, то марксизм виділяє історичні типи суспільств — суспільно-економічні формації, які визначаються способом виробництва. Заміна одного способу виробництва іншим складає безперервну лінію прогресу.

Раціональне зерно соціальної теорії марксизму полягає, перш за все, у вивченні впливу системи матеріально-виробничих відносин і інтересів на функціонування різних соціальних субсистем — передусім правової і політичної.

Дві центральні концепції К. Маркса, що розкривають організацію суспільства навколо матеріального виробництва і показують взаємозв'язки між економічними і всіма іншими суспільними відносинами, — базис і надбудова. Базис — це спосіб виробництва, основний спосіб суспільної організації виробництва товарів, що включає відносини власності на засоби виробництва, економічні взаємозв'язки класів і соціальних груп, відносини між людьми з питань виробництва і розподілу продуктів праці. Згідно Марксу, базису належить визначальна роль по відношенню до надбудови, куди можна віднести політичні, правові, етичні, естетичні, релігійні погляди і відповідні їм установи. Як стверджують марксисти, кожну суспільно-економічну формацію відрізняє певний тип базису і надбудови.

Маркс здійснив ґрунтовний аналіз категорії "відчуження", визначивши його філософський, економічний і соціальний зміст. Свій аналіз він здійснив через характеристику відчуженої праці, яка в буржуазному суспільстві здійснюється пролетарем на умовах приватно - капіталістичної власності.

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно-історичному процесі об'єктивних закономірностей, сформульованих в таких законах:

закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил;

закон первинності базису і вторинності надбудови;

закон класової боротьби і соціальної революції;

закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій.

104. Основні елементи філософської системи Г.Гегеля

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.

Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.

Перш ніж говорити про систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичного методу. Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвитку як загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожному конкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу, на думку Гегеля, є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсудку значно відрізняється від кантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, що розум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вони співвідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємообумовлюються та проникають один в одного.

Завдання логіки, на думку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення. Він намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Змістовний підхід Гегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра: сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.д. Поняття включає в себе два моменти: по-перше, перехід від суб'єктивного поняття (судження, умовивід) до об'єктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу. а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності. Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розрив поступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їй кількісні визначення. Міра, на думку Гегеля. як синтез кількості є завершеним буттям.

Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься як те, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об'єднує, що є в них тотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості. саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення заперечення. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший – власне заперечення, усунення, подолання. Другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій – це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Якщо логіка у Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. Проте, як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.

Головними формами природного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку він розглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовує нерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу та простору, які є формами її існування.

У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв'язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.

Органіка у Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.

В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: "Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності". Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідоме. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав "хитрістю розуму" (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К.Міхелет, К.Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А.Руге, Б.Бауер, К.Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.

105. Основний зміст, образна символіка і філософські ідеї «Божественної комедії» Данте.

«Божественна комедія» - достойний підсумок всього поетичного шляху Данте. Вона увібрала досвід цілого життя, все те, що роками міцніла в душі поета, живило його думка і художній геній. Натхненний ліризм «Нового життя», філософська думка «Бенкету», національна ідея трактатів «Про народне красномовство» і «Про монархії» - все злилося в «Божественної комедії» у величний синтез, все отримало нову далечінь і широту.

Вірний давньої клятві, Данте присвятив поему Беатріче. Її образ живе в «Комедії» як світлий спогад про велику, єдиної любові, про її чистоту і надихає силі. У цьому образі поет втілив свої шукання істини і моральної досконалості.

Але Беатріче - образ-символ, образ - ідея. Поруч з привидом померлої коханої в «Комедії» постає інший образ - живий, трепетний, реальний. Те образ батьківщини поета - Італії.

Беатріче і Італія - ​​два спектру «Комедії», два основних її плану: моральні пошуки поета невіддільні від його мрій про відродження батьківщини. Створена в епоху великого історичного перелому «Божественна комедія» відбила люту сутичку двох світів, двох ідеологій, двох культур. Старе і нове, архаїчне і передове, традиційне і новаторське переплелися в ній химерним чином. І все це в бродінні, становленні, у боротьбі. Старе розсіюється на очах, дає тріщину за тріщиною, а нове виступає ще в старому вбранні середньовічної схоластики. Але пристрасна, яка шукає думка поета одну за одною зриває застарілі одягу, рве кайдани богословської догматики, руйнує старі канони і виходить, на широкі простори нового реалістичного мистецтва.

Сюжет поеми Данте типово середньовічний. Це схоластична алегорія, яка зображує «ходіння по муках» - шлях людської душі від гріха до праведності, від помилок земного життя до істини богопізнання. Саме цим сюжетним задумом підказано назву поеми: Данте назвав її «комедією», тому що в його час так називали твори, що мають похмуре початок і світлу оптимістичну розв'язку. Що стосується епітета «божественна», то він з'явився пізніше: його дало «комедії» потомство, що виразила цим своє захоплення поетичним досконалістю безсмертного творіння Данте.

«Комедія», написана в середньовічному літературному жанрі «бачення», починається картиною дрімучого лісу, в якому заблукав поет. У лісовій гущавині Данте обступили хижі звірі - лев, пантера, вовчиця. Поетові загрожує загибель. І тут раптово з'являється перед ним старець, який відганяє звірів і виводить його з грізною лісової хащі. Старець цей - великий римський поет Вергілій. Його послала Беатріче, чия душа живе в раю. Звідти, з райських висот, померла кохана побачила небезпеку, яка загрожує Данте. Вергілій пропонує Данте слідувати за ним і веде його по загробному світу. Вони проходять через пекло і чистилище, де бачать муки засуджених грішників, і піднімаються до брами рай, де Вергілій залишає Данте. Йому на зміну є Беатріче. Вона веде Данте далі, через райські сфери, де вони бачать блаженство праведників на небесах. Підносячись все вище і вище, вони досягають божественного престолу, де поетові постає образ самого бога.

Лісова гущавина, в якій заблукав поет, - це алегорія життєвих катастроф і моральних падінь людини. Хижі звірі - згубні людські пристрасті. Вергілій-земна мудрість, що направляє людини до добра. Беатріче - божественна мудрість, яка веде до морального очищення та осягнення істини. Шлях духовного відродження людини лежить через усвідомлення ним своєї гріховності (мандри по пеклі) і спокутування цих гріхів (шлях через чистилище), після чого душа, очищена від скверни, потрапляє до раю.

Складна католицька символіка проходить крізь всю «Комедію», проникає всі її образи і мотиви. Кожен образ несе подвійний, а то і множинний зміст. Автор вводить у поему містичні епізоди, таємничі бачення, віщі сни, пророцтва, ознакам / Композиція поеми заснована на складній, містичної грі числами 3, 7, 10 і їх сполученнях. Магії цих чисел поет надає особливий, таємний сенс. Найбільше значення надає Данте числу 3, яке покладено в основу всієї композиційної схеми «Комедії». (Поема ділиться на три частини: «Пекло», «Чистилище», «Рай». У кожній частині тридцять три пісні (всього, разом з першою, вступної - сто пісень). Принцип трійкового членування витриманий і у віршованому розмірі: «Комедія» написана терцини - трирядковому строфою.

Ті ж традиції середньовічної богословської думки підказали Данте архітектоніку зображеного в поемі загробного світу. Дотримуючись традиційної богословной схемою світобудови, Данте зображує пекло, як величезну воронку, що йде до центру землі. Пекло розділений на дев'ять концентричних кіл. Чистилище - оточена морем гора, що має сім уступів. У злагоді з католицьким вченням про посмертних долях людей, Данте зображує пекло місцем покарання нерозкаяних грішників. У чистилищі знаходяться грішники, які встигли покаятися перед смертю. Після очисних випробувань вони переходять з чистилища в рай - обитель чистих душ. Тонко розробляючи типологію людських пороків, він відводить кожному чітке, точно визначене місце у відповідних колах пекла або чистилища..

Думка про створення великого епічного полотна, яке обійняло б минуле і сьогодення, поєднувало б міф та історію, могла бути навіяна поетові Вергілієву «Енеїдою», в якій Данте бачив високий зразок поетичного досконалості. Однак, задумавши створити епопею, Данте не пішов шляхом копіювання античного зразка, а звернувся до літературних форм свого часу, синтезуючи і переробляючи різні жанри - розповідні й драматичні - і одночасно широко і вільно черпаючи з народної творчості, вводячи образи, форми, прийоми з народної поезії, що додало неповторну своєрідність всій структурі поеми, їїобразам, її віршованого розміру.

Близькість Данте до поетичного мислення народу позначилася також у характері зображення потойбічного світу. Не традиційні образи канонічної церковної літератури, а народні апокрифічні «бачення» і легенди живили Дантова картину потойбічного світу.

У Данте християнська міфологія перемішана з язичницької. Похмура картина християнської обителі мертвих зацвіла поетичною фантазією, засвітилася небаченими фарбами. У царство середньовічної аскетичної догми увірвалася нетлінна красаантичного мистецтва.

Поет сповнений захоплення перед культурою античного світу. Він відкриває в ній невичерпне джерело краси і мудрості, що яскраво позначилося в символічній фігурі Вергілія. Це він, мудрий язичник, а не традиційний ангел християнських легенд, веде Данте до пізнання істини. Подібне ставлення до античності, недоступне середньовічному мислителю, робить Данте-прямим попередником гуманістів Відродження.

Задум своєї поеми Данте виклав у листі до правителя Верони - Кан Гранде делла Скала, якому він присвятив III частина «Комедії». Він писав, що поема написана не для споглядальних цілей, а для дії і мета її - вирвати людей, що живуть в даний час, зі стану крах і привести їх до стану щастя. Цей шлях до «стану щастя» поет не мислив себе поза згуртування італійського народу єдиної культурою. Поет включив у свою поетику неосяжний учений - воістину енциклопедичний - матеріал з усіх галузей середньовічного знання. Все, чим він володіє, все, накопичене довгими роками наполегливої ​​праці і напруженої роботи думки, поет хоче зробити надбанням свого народу»

Але не тільки суму схоластичних знань - мертвий вантаж століть - бажає автор передати людям: він прагне просвітити їх всім досвідом історії і дати їм пізнання живої дійсності, щоб закликати до боротьби за її зміну. Так поема, насичена схоластичної вченістю, наповнюється реальним змістом. Поет пише літопис італійської життя: нехай кожен італієць знає все про свою батьківщину - її минуле і сьогодення, нехай стане очевидцем і суддею її боротьби і лих, її перемог і поразок, нехай зрозуміє, які перепони лежать на його шляху до мирного, щасливого життя. Історія, втілена в людських долях, оживає під пером Данте. Царство мертвих поет населив незліченними натовпами тіней, але він дав їм плоть, кров, людські пристрасті, і мешканці загробного світу стали не відрізняються від тих, хто живе на землі, як і всі літописці його часу, Данте ще не відокремлює історію від міфу, факт від вимислу. Поряд зі своїми сучасниками він зображує у поемі історичні особистості, героїв біблійних переказів або літературних творів. Але велика кількість історичного і легендарного матеріалу не веде поета від його задуму - показати реальний хід італійської життя. Данте переконаний, що образи «тих, про кого живе чутка», послужать вражаючим прикладом, зроблять наочної його думку, краще донесуть до читача задум поеми. - Енгельс високо цінував Данте, як поета політичного. І дійсно - історія Італії постає в «Божественної комедії», перш за все, як історія політичного життя його батьківщини, в глибоко драматичних картинах боротьби ворогуючих партій, таборів, груп і в породжених цією боротьбою приголомшливих людських трагедія Точність фактів, сила «узагальнення, дихання справжньої життя, побаченої, пережитої, вистражданої, зробили поему безцінним пам'ятником, по якому й сьогодні історики вивчають епоху Данте.

Від пісні до пісні розгортається в поемі трагічний сувій італійської історії: міські комуни у вогні громадянських воєн; вікова ворожнеча гвельфів і гібелінів, простежена від самих її витоків; вся історія флорентійської распрb «білих» і «чорних»-з моменту її зародження аж до дня, коли поет став бездомним вигнанцем... Полум'яна, обурена пристрасть нестримно рветься з кожного рядка. У царство тіней поет приніс все, що спалювало його в життя, - любов до Італії, непримиренну ненависть до політичних противників, презирство до тих, хто прирік його батьківщину на ганьбу і розорення. У поемі постає трагічний образ Італії, побаченої очима блукача, який долинав всю її землю, обпалену вогнем кровопролитних воєн:

Італія, раба, скорбот вогнище,

У великій бурі судно без керма,

Не пані народів, а шинок!

.................................................

А в тебе не можуть без війни

Твої живі, і вони гризуться, Однією стіною і ровом оточені. Тобі, нещасної, варто озирнутися. На береги твої і міста:

Де мирні обителі знайдуться?.

(«Ч и с т і л і щ е», пісня VI)

Поет говорить від імені всього італійського народу. Італія знедолених, ошуканих, поневолених вперше знайшла голос в пекучих образах Дантова терцин. Набатним гулом розносилися вони по країні, будили сплячих і байдужих, підіймали зневірених і звали Італію на битву з силами мороку і руйнування.

Поет гнівно викривав сильних світу, злочинних земних володарів, розпалювали війни і сіяли спустошення я загибель. У 7-му колі пекла, там, де клекоче «пекучий Флегетон» - річка, що несе замість вод потоки киплячої крові, він зібрав військовихзлочинців різних часів і народів, які кидаються в кривавому заграві пекельної річки:

... Тут не один тиран,

який прагнув золота і крові:

Всі, хто насильством опоганив свій сан.

(«Пекло». Пісня XII)

Перша частина поеми («Пекло») створювалася в роки, коли в пам'яті Данте були ще свіжі події флорентійської чвари «білих» і «чорних» гвельфів, і її похмурі й грізні відзвуки заповнюють всю кантики. Воскрешаючи трагічні епізоди боротьби в комунах, поет приходить до заперечення всього ладу міських республік, що нездатний забезпечити громадянам закон і справедливість, захистити їх волю і життя. "«Божественна комедія»відобразила своєрідність класової боротьби середньовіччя, яка, переплітаючись з боротьбою релігійної, виступала нерідко у формі єресей. За церковними розколами, за єретичними рухами того часу переховувався гострий, непримиренний антагонізм соціальних сил. Боротьба класів, політичних партій, таборів, груп. Ця своєрідність отримало образне вираження в епізодах 8-го кола пекла, де разом із винуватцями релігійних розколів автор помістив і сіячів політичних чвар, призначивши всім hw одну і ту ж кару. Вона символічна: ті й інші терзали і дробилитіло рідної землі, а нині пекельні демони рвуть і розсікають на частини їх тіла:

Дата добавления: 2014-12-16