Робоча програма 3 страница

Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня гауково-технічного прогресу і продуктивності праці.

До системи продуктивних сил належать: працівники, засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, наука як специфічна продуктивна сила, особливий фактор, форми і методи організації виробництва, інформація.

Наука перетворилась в окремий елемент продуктивних сил з початку розгортання НТР, тобто з середини 50-тих років, а інформація з середини 70-тих років, тобто з початку другого етапу НПР.

Головною продуктивною силою суспільства є працівники виробничої та невиробничої сфери. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь оволодіння людини силами природи.

Водночас головним критерієм суспільного розвитку є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистісних (людини) і речових (засобів виробництва) факторів виробництва є найважливішою умовою зростання продуктивності праці, національного багатства, у процесі такої взаємодії виникає нова продуктивна сила, не властива жодному із цих факторів.

5.Структура економічних відносин.

Економічні відносини – сукупність відносин між людьми у процесі виробництва та привласнення матеріальних та духовних благ у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні).

Відносини між людьми у сфері виробництва складаютьсяз двох елементів:

1) привласнення предметів природи через процес праці;

2) відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва тощо як всередині окремого підприємтва, так і між підприємствами.

Економічні відносини також формуються у результаті взаємодії двох відносно самостійних підсистем: техніко-економічних та соціально-економічних відносин.

Таким чином, розвиткові продуктивних сил можуть сприяти або гальмуватийого як техніко- економічні, так і соціально-економічні відносини.

Найшвидше прогрес продуктивних сил здійснюється тоді, коли їх рівню відповідають названі дві підсистеми відносин.

Соціально-економічні відносини – це і є виробничі відносини, або економічна власність на засоби виробництва. В сучасних умовах вона виступає насамперед у формі привласнення акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Економічні відносини – це є базис суспільства, на якому грунтуються надбудовчі відносини – соціальні, правові, політичні, національні, культурні, моральні, спихологічні та інші.

6.Сутність господарчого механізму як елементу економічної системи.

Господарчий механізм – система основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини й узгодження її інтересів з інтересами колективу, класу, суспільства.

Змоменту становлення капіталістичного способу виробництва ядром господарського механізму були ринкові важелі регулювання економіки (механізм стихійного всановлення цін, коливання попиту та пропозиції, механізм конкуренції тощо). Тому економічна система того періоду називалась ринковою.

З 1929 – 1933 років утворився господарський механізм поєднання державного регулювання та ринкових механізмів. Державне регулювання включає адміністративні (прийняття законів, законодавчих актів і норм) та економічні важелі (податкова, кредитно-фінансова, амортизаційна, регіональна політіка, індикативне планування тощо).

Основними функціями господарчого механізму є:

- використання економічних законів;

- ролзв’язання соціально-економічних суперечностей;

- реалізація відносин власності на засоби виробництва;

- всебічний розвиток людини, її потреб;

- узгодження інтересів окремих індивідів, колективів, соціальних груп, класів.

7.Типи економічних систем.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем:

- традиційна економічна система – на даний момент деякі її риси характерні для слаборозвинутих країн. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереження натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфрактруктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий та соціальний поділ населення;

- ринкова економічна системма – (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси регулюються виключно ринковими механізмами;

- командна економічна система – базується на пануванні державної власності, одержавленої та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення;

- змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами: високий розвиток продуктивних сил, різноманітністю форм власності, оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки.

Тема 5: Відносини власності в економічному житті суспільства.

1. Різні підходи до власності.

2. Сутність економічної власності.

3. Власність як категорія надбудовних відносин.

4. Структура економічної власності.

5. Закон адекватності відносин економічної власності рівню, характеру та структурі продуктивних сил.

6. Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності.

1.Різні підходи до власності.

Власність – складна та багатограння категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, правових, політичних, моральних, релігійних тощо.

Вона займає центральне місце в економічній сисемі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Тобто в науці існують два підходи до визначення власності: юридичний та економічний.

Власність юридична – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки власність юридична є виразом вольових відносин між людьми, пов’язаних з певним видом матеріальних або нематеріальних благ або з речами, то вона, як і економічна власність, має дві сторони:

- вольове ставлення людини до іншої людини або групи людей до іншої групи;

- ставлення людини до речі.

У дугому випадку речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання та інше) належать певним особам і становлять їхнє майно, при цьому виявляюєься вольове ставлення людини до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення себе на зовнішні предмети втягування у свою орбіту, коли власник може розпоряджатись ними на свій розсуд. Речі при цьому уосолюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у чиємось володінні, або перебувають у володінні інших суб’єктів. Вільний доступ до таких речей інших суб’єктів не допускається. Певні речі як об’єкти володіння, становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву виключно волі її власника. У його свідомості цей процес відбивається через ставлення до речей як до своїх, що не перебувають у сфері вияву волі інших індивідуумів. У свідомості інших осіб це відбувається як ставлення до чужих речей, не свого майна. Найважливіші категорії юридичної власності – володіння, розпорядження, користування.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

2.Сутність економічної власності.

Власність економічна – система виробничих відносин між людьми (класами, соціальними верстами, групами, окремими індивідами) щодо привласнення різноманітних об’єктів власності (засобів виробництва, предметів споживання, послуг, робочої сили, патентів і таке інше) у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).

Вона включає в собі дві сторони:

- кількісну сукупність матеріальних благ у суспільстві, різноманітних об’єктів власності, основними з яких є: засоби праці, предмети праці, предмети споживання, робоча сила, послуги, цінні папери, золото, гроші, патенти, ліцензії, “ноу-хау”, використовувані людиною сили природи, форми і методи організації виробництва, корисні копалини. З середини 70-х років ХХ-ого століття, тобто з початку другого етапу НТР, окремим об’єктом власності стає інформація.;

- якісну сторону визначає процес привласнення різними суб’єктами власностітих чи інших об’єктів власності (або всієї сукупності) у безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні.

Основними суб’єктами власності є окремий індивід, колектив, акціонерна компанія,держава, наднаціональні органи.

Привласнення здійснюється насамперед у процесі праці, при якому відбувається взаємодія людини з природою, пристосування предметів природи до потреб людини.

Крім того, процес привласнення здійснюється різними суб’єктами власності у формі заробітної плати, торгового прибутку, ренти, процента, через механізм цін, соціальні виплати тощо, тобто через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва (або виробничих відносин).

Таким чином власність економічна охоплює систему виробничих відносин.

3.Власність як категорія надбудовних відносин.

Виражаючи найглибинні зв’язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутнісь соціально-економічного буття суспільства.

Власність визначає:

- суспільний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва;

- специфічність дій економічних економічних законів певної економічної системи;

- цілі та мотиви виробництва;

- характер розподілу і споживання створеного продукту;

- класову і соціальну структуру суспільства;

- панівну систему політичної та економічної влади.

Власність охоплює не всі виробничі відносини, а лише їх систему, тобто комплекс внутрішньо необхідних, суттєвих, причинно-наслідкових зв’язків. В неї не входять форми прояву цих зв’язків, поверхові і випадкові зв’язки.

У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн світу застосовується деталізована система прав власності. Так, англійський юрист, представник інституціоналізму А. Оноре запропонував систему прав власності, яка складається з 11 елементів.

1. Право володіння.

2. право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчудження, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом.

9. Заборона на використання шкідливим способом.

10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

11. “Зворотний” характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

4.Структура економічної власності.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями – володіння, користування і розпорядження.

Володіння. Початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Володарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар).

Користування. Виражає економічні відносини власності з приводу виробничого та особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх.

Розпорядження. Вища івсеохоплююча категорія прав власності, яка передбалає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, отже, має право (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є:

- рівень розвитку продуктивних сил;

- характер поєднання працівників із засобами виробництва;

- ступінь правочинностей суб’єкта на ресурси, результати й управління виробництвом;

- механізм розподілу доходу.

Існує два типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування та розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як:

- індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізичні особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу;

- сімейна трудова власність – якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї (наприклад, сімейне фермерське господарство);

- партнерська власність є об’єднання капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності;

- корпоративна (акціонерна власність) – це капітал, утворенний завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створенного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Тобто акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної власди.

В свою чергу державна влада поділяється на загальнодержавну та муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпоряджені регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність – це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу – спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність трудового колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських та релігійних об’єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні тавариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності – приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб’єктів (державно-кооперативна, державно-приватна, державно-колективна, приватно-колективна, спільна із залученням іноземного капіталу, комбінована, інші види).

Комбіновані форми власності. у розвинених країнах світу Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об’єднання. Кожен учасник такого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

5. Закон адекватності відносин економічної власності рівню, характеру та структурі продуктивних сил.

Закон адекватності – загальний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між прогресом продуктивних сил та еволюцією виробничих відносин (або відносин економічної власності). Сучасна сисема продуктивних сил формується у процесі взаємодії таких основних елементів, як робочої сили (у широкому аспекі – безпосередньо працівника), засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи (енергії Сонця, ядерної та термоядерної енергії тощо), науки, інформації та ін. Для забезпечення їх прогресу необхідний розвиток різноманітних форм власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної) та різних форм їх поєднання. Провідною, більш активною і динамічною стороною дії цього закону є розвиток продуктивних сил, а їх суспільною формою – виробничі відносини, які є менш активною стороною суспільного способу виробництва і здійснюють зворотній вплив на розвиток продуктивних сил. Оскільки їх змістом є активне ставлення людини до природи у процесі праці, то для гармонійного співвідношення людини з природою необхідні такі форми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольняти його екологічні потреби; були спроможними подолати сучасну еколгічну кризу. Враховуючи те, що до стану глибокої екологічної кризи призвів розвиток індивідуальної, колективної і державної форм власності за умов капіталістичного способу виробництва та тотально одержавленої власності за умов адміністративно-командної системи в колишньому СРСР, інших країнах Східної Європи адекватною формою власності для забезпечення гармонійної взаємодії людини з природою є суспільна власність на засоби виробництва, природні ресурси, землю тощо.

Для розвитку людини як основної продуктивної сили (основними її рисами в сучасних умовах є високий рівень освіти, кваліфікації, культури і насамперед техніко-технологічної культури, здоровий фізичний стан тощо) необхідне раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності (остання може базуватися як на власній, так і на чужій праці).

Для розвитку освіти адекватною формою власності є суспільна власність; здобуття високого рівня освіти окремими індивідами, соціальними групами можуть краще забезпечити приватні елітарні вузи.

Для розвитку фундаментальних досліджень найширший простір дає державна власність.

Прикладна наука найкраще розвиватиметься в середовищі приваного та колективного бізнесу.

Особливістю дії закону адекватності є діалектичний (а не повний) характер заперечення кожною більш розвинутою формою власності попередньої, менш розвинутої, що означає збереження її сильних позитивних сторін і призводить до реального плюралізму форм власності, до зростання ефективності та стабільності існуючої економічної системи.

Разом з тим закон адекватності на певному етапі еволюції того чи іншого суспільного виробництва приводить до суттєво (принципово, кардинально) нової форми власності, яка поступово діалектично заперечує всю систему попередніх форм власності.

6. Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

- приватна;

- колективна;

- державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Тема 6: Товарне виробництво і товарно-грошові відносини.

1. Натуральна форма організації виробництва.

2. Товарна форма організації суспільного виробництва.

3. Товар і його властивості.

4. Розвиток товару і товарного виробництва за сучасних умов.

5. Закони розвитку товарного виробництва.

6. Гроші, природа та функції грошей.

7. Грошова система, типи грошових систем.

8. Номінальна та реальна вартість грошей.

9. Основні види грошової пропозиції.

10. Основні формули (агрегати) грошей.

11. Кількісне рівняння обміну.

12. Грошова пропозиція і процентна ставка.

1.Натуральна форма організації виробництва.

Форма суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності.

Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва натуральну та товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство.

Натуральне господарство – такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Натуральне господарство має наступні характерні ознаки:

- замкнутість економічної діяльності. Кожна господарська одиниця відокремлена від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім необхідним для життя, тобто є самодостатньою;

- грунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці. Законом його розвитку, як правило, є просте відтворення;

- відсутність обміну. Продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього особистого й виробничого споживання без зворотніх зв'язків;

- панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях.

2.Товарна форма організації суспільного виробництва.

Поступово на зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва.

Товарне виробництво – це така форма організації суспільного госопдарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.

Товарне виробництво на відміну від натурального господарства є не замкнутою, а відкритою економічною формою господарства.

В товарному господарстві між виробниками існують не безпосередні зв’язки, а опосередковані через обмін продуктами їхньої праці як товарами. При цьому виробники є економічно вільними у виборі товарів і партнерів.

Товарне виробництво функціонує і розвивається на засадах таких економічних законів: закону вартості, закону попиту і пропозиції, закону конкуренції, законів грошового обігу та інших.

Які ж причини зумовили виникнення і функціонування товарного виробництва, товарних відносин?

По-перше – наявність суспільного поділу праці, за якого відбувається спеціалізація виробників на виготовленні певних продуктів або на певних видах діяльності.

По-друге, наявність економічного відособлення виробників благ як власників. Продукти праці протистоять один одному як товари, якщо вони вироблені економічно самостійними виробниками, що самі розпоряджаються результатами своєї праці. Власник самостійно вирішує на свій страх і ризик що, де, коли і скільки виготовляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.

Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинуте.

Просте товарне виробництво – це дрібне виробництво індивідуальних самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Притаманне докапіталістичним суспільствам.

Розвинута форма товарного виробництва – це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Притамання капіталістичному суспільству.

Проста і розвинута форма товарного виробництва мають спільні риси і відмінності.

Спільні риси:

- наявність суспільного поділу праці;

- приватна власність на засоби виробництва;

- ринкова форма зв’язків між виробниками;

- конкуренція.

Відмінності:

- перше базується на особистій праці виробника, а друге – на системі найманої праці;

- мета першого – задоволення особистих потреб виробника та членів його сім’ї, а другого – отримання прибутку підприємцем;

- у першого виробництво товарів має обмежений характер, а у другого – набуває загального панівного характеру, товаром стає і сама робоча сила;

- у першого – незначні масштаби виробництва, кустарна техніка і переважно ручна праця, у другого – великі масштаби виробництва, передова техніка, механізована праця.

3.Товар і його властивості.

Економічне благо в умовах товарного виробництва набуває форми товару.

Товар – продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу. Обмін або продаж, є одним із засобів задоволення тих чи інших потреб суспільства і з’являється разом із суспільним поділом праці та економічним відособленням окремих виробників, які спеціалізуються на виробництві різних продуктів.

Товар – це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну. Найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.

Спорживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживну вартість, а суспільну вартість, тобто є споживною вартістю для інших.

Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.

Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття – мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого роду.

Наведена вище концепція товару і його властивостей в економічній науці відома як теорія трудової вартості. Вона була започаткована ще класиками політичної економії – А. Смітом та Д. Рікардо. Згодом вона розроблялась К. Марксом і його прихильниками.

Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до харакреристики товару та його властивостей. Зокрема введені в науковий обіг такі поняття, як “корисність”, “цінність” та “рідкість” товару.

Корисність у неокласиків, навідміну від споживчої корисності, поняття чисто суб’єктивне, індивідуальне для кожногї конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, яку отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару чи послуги.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому корисність для цих категорій суб’єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покапця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Дата добавления: 2014-12-16