Закони розвитку товарного виробництва. 2 страница

Конкуренція спонукає до дії різноманітні стратегії конкурентної боротьби, кожна з яких спрямована на різні умови економічного середовища та різні ресурси, що є у розпорядженні фірми. Це допомагає фірмам вдало пристосовуватись до умов вимог ринку.

Існують чотири типи компаній в залежності від вибраної ними стратегії:

- віолентна (силова) статегія характерна для фірм, що діють у сфері великого, стандартного виробництва товарів та послуг, фірма намагається домінувати на загальному ринку, витісняючи з нього конкурентів;

- патієнтна (сегментна) стратегія притаманна фірмам, що обрали шлях вузької спеціалізації, яка передбачає виготовлення особливої, унікальної продукції для обмеженого кола споживачів;

- комутантна (локальна) стратегія переважає в умовах звичайного бізнесу в місцевих (локальних) масштабах, ці фірми легко йдуть на кардинальну зміну сфери комерційної діяльності, на яку фірми неспроможні;

- експлерентна (піонерська) стратегія пов’язана зі створенням нових або радикальною зміною старих сегментів ринку, це не просто поліпшення якості товарів та послуг, а пошук украй ризикованих, але неймовірно вигідних (у випадку успіху) революційних рішень.

Конкуренція може бути внутрішньогалузева, міжгалузева, міжнародна.

Ще її можна поділити на сумлінну та несумлінну (нечесну).

Основними методами сумлінної конкуренції є:

- підвищення якості продукції;

- зниження ціни (“війна цін”);

- реклама;

- розвиток до- і післяреалізаційного обслуговування;

- створення нових товарів і послуг із використанням досягнень НТР і т.ін.

Згідно із вищевказаними методами конкуренція поділяється на цінову та нецінову.

6.Монополії та конкуренції на вищій стадії капіталізму.

Конкуренція може бути досконалою та недосконалою.

Досконала конкуренція передбачає, що ринок складається з великої кількості конкурентів (виробників, продавців). Вони пропонують покупцям товарний продукт з однаковими якісними параметрами або ж цілком ідентичні товари. Причому частка кожного з них настільки мала, що практично ніхто не може впливати на ціну ринку.

Недосконала конкуренція буває монополістичною та олігополістичною:

- монополістична конкуренція діє на ринку з відносно великою кількістю економічних суб’єктів (від 10 до 100), кожен з яких має певний вплив на ціни внаслідок специфічного товару, який він виготовляє, й може мати і реалізовувати монопольну владу;

- олігополія -- це тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують виробництво та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конкуренцію;

- монопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Обмежуючи свої закупівлі, покупець забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця;

- олігопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована група покупців певного товару;

- дуополія – це тип ринкової структури, при якій існує тільки два постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше;

- білатеральна монополія – це тип ринкової структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача.

Монополія виростає із конкуренції. Логічно цей процес виглядає таким чином:

- конкуренція зумовлює диференціаціє товаровиробників (збагачення одних і розорення інших). Унаслідок цього відбувається процес концентрації виробництва й капіталу;

- концентрація виробництва, тобто зосередження засобів виробництва і обсягів виробництва на великих підприємствах, спричиняє загострення конкуренції між дедалі більшими підприємствами;

- монополізація – економічний результат концентрації та централізації виробництва та капіталу.

Розрізняють три основні типи монополій:

- монополія окремого підприємства;

- монополія як змова;

- монополія, що грунтується на диференціації продукту.

Класифікація монополій:

- закрита монополія – це галузь, захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень;

- природна монополія – галузь, у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму тільки тоді, коли одна фірма обслуговує весь ринок в цілому;

- відкрита монополія – це економічне явище, при якому фірма на деякий період стає єдиним постачальником певного продукту, не володіючи при цьому ніяким спеціальним захистом від конкуренції, як це має місце у випадку закритої або природної монополії.

7.Антитрестівське законодавство.

Кроком на шляху приборкання монополій стало антимонопольне законодавство. Воно було започатковане антимонопольними законами: в Канаді – 1889 р. та США – 1890 р., де був прийнятий знаменитий антитрестівський “Закон Шермана”. В Європі аналогічні законодавчі акти з’являються лише в середині ХХ ст., -- в Бельгії і Голандії – 1937 р., Великобританії – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франції – 1963 р.

Для боротьби з монополізмом були створені спеціальні органи. У США – Федеральна торгова комісія і Антитрестівське управління міністерства юстиції.

Конкретно антимонопольну діяльність можна сформулювати наступним чином:

- обмеження монополізму, недопущення зловживання монопольним становищем;

- захист інтересів споживачів;

- підтримка тасприяння малому бізнесу.

У світі склалися дві моделі антимонопольного регулювання:

- американська модель носить заборонний характер, оскільки не дозволяє створення монополій, які послаблюють конкуренцію. Це декларується двома першими статтями Закону Шермана. Санкції за порушення можуть бути аж до примусового поділу компанії-монополіста;

- європейсько-Японська модель забороняє не саму монополію, а зловживання монопольним становищем. Увага наглядових органів концентрується переважно на ринковій поведінці фірми-монополіста.

Антимонопольна діяльність проводиться і в Україні. В спадок від СРСР Україна отримала на 90% монополізоване господарство, тому сучасні реалії вимагають боротьби з найгіршим типом монополізму – адміністративним.

В Україні прийнято низку антимонопольних законів, зокрема:

- ЗУ “Про захист економічної конкуренції” (2001р.);

- ЗУ “Про захист від недобросовісної конкуренції” (1996р.).

Створено Антимонопольний комітет України із досить широкими повноваженнями щодо захисту конкуренції. Монополістом в Україні вважається підприємство, у якої частка на ринку перевищує 35%. АМКУ контролює створння, реорганізацію (злиття, приєднання) фірм з метою запобігання виникненню монопольних становищ.

8.Критерії класифікації ринків та їхня структура.

Структура ринку за різними критеріями:

А) за об’єктами обміну:

- ринок ресурсів (ринок праці, ринок капіталу, ринок землі та нерухомості);

- товарний ринок (ринок споживчих товарів, ринок послуг, ринок науково-технічних розробок та інформації);

- фінансовий ринок (грошовий ринок, ринок цінних паперів, валютного ринку);

Б) залежно від умов, в яких діють господарюючі суб’єкти:

- вільний ринок;

- монополізований;

- монополістична конкуренція;

- регульований;

В) за територіальною ознакою:

- місцевий;

- регіональний;

- національний;

- світовий;

Г) стосовно відповідності чинному законодавству:

- легальний;

- тіньовий;

Д) стосовно способу формування:

- стихійний;

- організований.

Структура ринку – сукупність окремих ринків у межах національної економіки (внутрішнього ринку), світового господарства та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

9. Соціально-економічна характеристика елементів ринку та умови їх формування в Україні.

В межах національної економіки виділяють:

1) структуру ринку технологічного способу виробництва;

2) структуру ринку економічної власності.

До першої належать ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, форм і методів організації виробництва, інформації, технології тощо; до другої – ринок товарів, нерухомості, інтелектуальної власності, послуг, фінансовий ринок та інше. Кожен ринок, в свою чергу, може бути об’єднаним у межах привантої, колективної та державної власності.

Елементи кожної з цих структур ринків поділяють на локальні ринки. Зокрема, ринок товарів – на оптовий та споживчий ринок; ринок інтелектуальної власності – на ринок патентів, ліцензій, “ноу-хау”, програм математичного забезпечення і т. ін.; фінансовий -- на ринок інвестицій (довгострокових кредитів) ринок грошей (короткострокових кредитів), ринок валюти, цінних паперів, золота (який одночасно є і ринком товарів).

10. Сутність та основні елементи інфраструктури ринку.

Термін “інфраструктура” походить від infra, що означає “нижче”, “під”, та structure – “будова”, що означає сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу і невиробничю сфери економіки.

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Вона складається із чотирьох підсистем:

- організаційно-технічна (товарні банкі, оптові ринки, аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, опціони, ярмарки, транспортні комунікації, рієлторські фірми, земельні аукціони);

- фінансово-кредитна (банки, фондові біржі, валютні біржі, фінансові небанківські інститути, страхові компанії, інвестиційні, пенсійні та інші фонди, ощадні каси та інші);

- державно-регулятивна (законодавче регулювання ринкових відносин – біржі праці, служби зайнятості, ліцензування, оподаткування, митна система, державні фонди для сприяння діловій активності тощо);

- науково-дослідне та інформаційне забезпечення (науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем, консалтингові компанії, інформаційні центри та агенства, рекламні агенства, спеціальні навчальні заклади, юридичні контори та інше.

Модуль ІІ.

Тема 8: Суб’єкти ринкової економіки. Підприємництво.

1. Домогосподарства як суб’єкт ринкових відносин.

2. Підприємство як суб’єкт економічної системи.

3. Сутність підприємництва та умови його існування.

4. Витрати виробництва, ціни і прибуток.

5. Капітал та наймана праця.

6. Підприємництво в аграрній сфері.

1.Домогосподарства як суб’єкт ринкових відносин.

Домашнє господарствво – господарство, яке ведуть одна або кілька осіб, що мають спільне житло, з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва.

Домашні господарства є власниками окремих факторів виробництва та їх постачальниками, займаються виробництвом продуктів і послуг (як ринкових, так і неринкових).

Відповідно до системи національних рахунків ООН, до домашніх господарств відносять населення, яке перебуває в різних колективах: вихованці будинків дитини та інтернатів, військовослужбовці строкової служби, інваліди в будинках інвалідів, ув’язнені та інші.

Роль домогосподарств в національній економіці обумовлюється певною двоїстістю:

- у першому випадку домогосподарства є основним джерелом постачання усіх економічних ресурсів;

- в другому випадку – здійснюють чи не найбільші грошові витрати.

На ринку ресурсів домогосподарства виступають продавцями факторів виробництва, тобто пропозицією ресурсів. У системі власності на ресурси виробництва домогосподарствам належать власність на працю, власність на землю і матеріали, власність на капітал і власність на підприємницькі здібності.

Реалізуючи ці ресурси на ринку домогосподарства, залежно від диференціації власності на ресурси, отримують грошові доходи, зокрема, власник робочої сили отримує заробітну плату, власник землі – земельну ренту, власник капіталу – процент, а підприємець – нормальний прибуток.

Особливість кругообігу доходів у змішаній національній економіці плягає в тому, що грошовий дохід домогосподарств значною мірою знову вливається у виробничий сектор економіки у вигляді витрат на особисте споживання.

Витрати домогосподарств на споживання класифікуються:

- витрати на товари тривалого використання;

- витрати на товари тимчасовоговикористання;

- витрати на послуги.

Якщо товари мають період користування рік часу і більше, то такі товари відносять до товарів довготривалого користування. Якщо ж термін експлуатації менше року – то це товари короткострокового користування.

Ефективне функціонування національної економічної системи (зростання обсягів виробництва у сукупності зі соціальною політикою держави, зростання доходів населення тощо) сприяє тому, що товари довготривалого користування замінюються споживачами на нові, якісніші, ще до завершення терміну їх придатності (наприклад, купівля нового автомобіля, не дивлячись на справність старого).

2.Підприємство як суб’єкт економічної системи.

Підприємство – основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво переважної маси товарів і послуг здійснює науково-дослідну і комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку). Як первинна ланка нородного господарства, підприємство зосереджує певну сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, землі, сировини та ін.). відносини власності функціонують з приводу привласнення сконцентрованих на підприємстві об’єктів власності та розподілу створенного працівниками необхідного і додаткового продукту. Суб’єкти відносин власності – саме підприємство як юридична особа, його працівники.

На підприємстві відбувається одиничний поділ праці.

Підприємства – це другий компонент приватного сектору змішаної економічної системи.

Підприємство – це заклад у вигляді заводу, фабрики, майстерні, пекарні, млина, що виконує декілька специфічних функцій щодо виробництва та розподілу товарів та послуг.

Фірма – це організація, котра володіє та веде господарську діяльність на підприємствах. Часто фірми володіють і керують декількома підприємствами. Ті фірми, які включають в себе багато підприємств, можуть бути об’єднаннями “горизонтального” та “вертикального” типу, або “конгломератами”, які охоплюють собою підприємства різних галузей народного господарства та оперують на різних ринках.

В економічній теорії сукупність торгово-промислових підприємств, від потужних корпорацій-гігінтів до спеціалізованих магазинів та бакалійних крамниць, класифікують, за трьома основними правовими формами:

- одноосібне володіння – це така форма організації бізнесу, коли один власник приймає одноосібні рішення і несе персональну відповідальність за результат своєї діяльності;

- партнерство – природне продовження одноосібного господарства, це така форма організації підприємництва, коли декілька підприємців спільно приймають рішення і несуть колективну відповідальність;

- корпорація – це правова форма бізнесу на основі акціонерної власності, що характеризується широким масштабом операцій та великими розмірами. Це найбільш ефективна форма організації підприємницької діяльності щодо залучення грошового капіталу – через продаж акцій.

Сукупність взаємопов’язаних підприємств, кінцевий продукт діяльності яких вдовольняє певну сферу споживчіх інтересів домогосподарств та держави, визначається як галузь національного господарства. На сучасному етапі нараховується понад 400 таких галузей, зокрема: промисловість, сільське господарство, будівництво, торгівля, освіта, охорона здоров’я тощо.

3.Сутність підприємництва та умови його існування.

Підприємництво – самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків і самореалізації власної мети.

Поняття “підприємництво” запровадив у науковий обіг англійський учений р. Кантільон. Він розглядав його як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик.

Французький економіст Ж.-Б. Сей пов’язував підприємництво з організацією людей в межах господарської одиниці.

Англійський економіст А. Сміт трактував підприємця як власника, пов’язував підприємницьку діяльність передусім із власним інтересом (особисте збагачення), у процесі реалізації, якого підприємець сприяє найефективнішому задоволенню потреб суспільства.

Грунтовнішу характеристику підприємництву дали у своїх працях американський економіст Й. Шумпетер та австрійський учений Ф. Хайек.

На думку Шумпетера, зміст підприємництва розкривається в таких основних його функціях:

1) реформування і докорінна перебудова виробництва через здійснення нових комбінацій щодо техніки та технологій, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини;

2) підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими розрахунками, маркетингом та іншими формами;

3) виконання функцій підприємництва залежить від господарчо-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, мотивацію та інше.

На думку П. Самуельсона, підприємницька діяльність пов’язана з новаторством, а сам підприємець – людина з оригінальним мисленням, смілива, домагається успішної реалізації нових ідей.

Основні функції підприємництва – новаторська, організаційна, господарська, соціальна, й особисністна.

У прийнятому Верховною Радою України законі “Про підприємництво” зазначається, що підприємництво – самостійна, ініціативна на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею задля отримання прибутку.

Основними принципами, за якими здійснюється підприємництво у законі названі:

- вільний вибір діяльності на добровільних засадах”

- залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних і фізичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності;

- вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції;

- встановлення цін відповідно до чинного законодавства;

- вільне наймання працівників;

- залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати платежів державі;

- самостійне здійснення підприємцем-юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, отримання підприємцем певної частини валютної виручки на власний розсуд.

Основні умови підприємництва:

- реальний плюралізм форм власності;

- науково сформульована правова база;

- стабільна політична ситуація;

- виважена економічна політика держави щодо підприємництва;

- сприятлива суспільна думка.

В Україні найважливішими передумовами підприємництва є здійсненняроздержавлення та приватизації в оптимальних масштабах, інвестиційних процесів для різних суб’єктів підприємницької діяльності та інше.

4.Витрати виробництва, ціни та прибуток.

Витрати виробництва – спожиті у процесі виробництва продукту виробничі фонди підприємства. Часто під витратами виробництва суспільства розуміють всі витрати праці (живої і уречевленої), пов’язані з виготовленням продукції (тобто поняття виробничих витрат ототожнюється з поняттям вартості товару), а під витратами виробництва підприємства – витрати, що складаються з вартості спожитих засобів виробництва (с) і витратами на оплату праці (v). Таке трактування позбавлене логічної послідовності.

Якщо під виробничими витратами розуміти все те, у що обходиться для підприємства виготовлення продукту, то на підставі єдності цілого і частини (підприємство є первинною ланкою суспільного виробництва) таку саму структуру повинні мати й суспільні витрати виробництва, тобто k=c+v. І, навпаки, якщо виробничі витрати суспільства виступають як вартість, то й виробничі витрати підприємства повинні мати таку саму будову: W=c+v+m. Адже вартість створюється тільки на підприємствах. Поза ними виробництво не існує.

Вартість і виробничі витрати – не синоніми, а різні економічні категорії, незалежно від того, йдеться про суспільні чи індивідуальні виробничі витрати.

Вартість виробництва утворюється на основі вівдносин виробництва, а виробничі витрати – відносини виробничого споживання, що чітко виражено загальною формулою кругообігу виробничих фондів: с

Г – Т v... В... Т1 – Г1

З одного боку, внаслідок взаємодії засобів виробництва і робочої сили відбувається споживання виробничих фондів, а з іншого – внаслідок цієї взаємодії як творчої сили виготовляється товар, створюється нова вартість.

Споживання виробничих фондів і є тим процесом, на основі якого формуються виробничі витрати. Тому до цих фондів належить усе те, у що обходиться підприємству виробництво продукту.

Виробничі витрати у розрахунку на одиницю продукції є собівартістю продукції.

Валові витртати індивідуальні – витрати виробництва, що формуються в конкретних умовах і відображають фактичний рівень господарської діяльності підприємства. До витрат виробництва індивідуальних відносяться не нормативні, а фактичні витрати матеріальних і трудових ресурсів, а тому будь-які зміни в господарській діяльності знаходять своє відображення в загальній сумі виробничих витрат та собівартості продукції. Зниження собівартості відбувається із зростанням продуктивності праці.

Валові витрати суспільні – витрати виробництва, що відображають суспільно необхідний рівень господарської діяльності підприємств. Визначаються на основі індивідуальних витрат виробництва і є середньозваженою величиною:

Sk_i * N_i k

k_c= =

S N_i N

k_i – індивідуальна собівартість продукції;

N_i – кількість продукції підприємства;

k – усі витрати виробництва галузі.

Існують і і нші класифікації витрат:

- бухгалтерські витрати враховують зовнішні (явні) витрати, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної, вони відображуються у бухгалтерському балансі фірми;

- економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості (вартість втрачених можливостей) власних ресурсів.

В залежності від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до вирорбництва певного виду продукції, розрізняють:

- витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому ітервалі, протягом якого хоча б один з ресурсів залишається незмінним), в свою чергу ці витрати можуть бути постійні, змінні, сукупні, середні, граничні;

- витрати фірми в довгостроковому періоді (часовий інтервал, достатній для зміни всіх зайнятих ресурсів).

5.Капітал та наймана праця.

Капітал – один з основних факторів виробництва власниками якого є домогосподарства, а споживачами – фірми; будь-які створені за участю людини вироби, які використовуються у виробництві благ; ресурс тривалого користування.

В економічній науці існують різні підходи до визначення капіталу. Первісне значення слова “капітал” походить від латинського слова capitalist, що означає “головний”. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали називати головне майно, головну суму.

Перша спроба наукового аналізу капіталу була зроблена ще Арістотелем, який ввів термін “хремастика”, що походить від слова “хрема” – майно, володіння. Під хремастикою Арістотель розумів “мистетство наживати багатство” за допомогою великих торговельних угод для перепродажу та лихварських угод.

У багатьох представників класичної школи під капіталом розумілися засоби виробництва, виготовлені людиною.

К. Маркс розглядав капітал як категорію, яка зростає з поняття вартості грошей. Капітал, на його думку, це самозростаюча вартість, гроші, які створюють у своєму русі ще більше грошей.

О. Бем-Баверк визначив капітал, як запас засобів існування, який належить капіталісту і “авансується” робітником.

Дж. Мінсер та Беккер запропонували концепцію людського капіталу, під яким розуміють витрати на навчання, на підвищення кваліфікації та інше, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда.

Але поєднати різні думки вдалося І. Фішеру, який визначив капітал як дисконтований потік доходу. Капітал – це будь-який елемент багатства, який надає його власникові регулярний дохід протягом тривалого періоду, а його вартість визначається за принципом дисконтування, який ми розглянемо нижче.

Капітал складається з майна, обладнання, проміжних продуктів, грошей, цінних паперів тощо.

Існують різні види капіталу:

- технічний капітал являє собою сукупність матеріальних засобів, які використовуються у різних фазах виробництва і збільшують продуктивність людської праці: верстат, комбайн, машина тощо (поділяється на основний та оборотний);

- грошовий капітал – це сукупність грошових засобів, призначених для виробничих вкладень. Грошовий капітал виникає внслідок відмови мільонів осіб від споживання;

- юридичний капітал – це сума прав розпорядження деякими цінностями, причому ці права надають їх власникам дохід не докладаючи відповідної праці;

- людський капітал – це міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Він включає вроджені здібності, талант, а також освіту і набуту кваліфікацію.

По характеру обороту, по способу перенесення вартості на виготовлений продукт, капітал поділяється на:

ü Основний капітал – елементи виробничого капіталу (засобу праці), що повністю беруть участь у процесі виробництва, а вартість, що переноситься на готовий продукт по частинам, у міру зносу, повертається капіталісту повністю, у грошовій формі протягом цілого ряду кругооборотів.

ü Оборотний капітал – елементи виробничого капіталу (предмети праці і робоча сила), вартість яких входить у готовий продукт повністю і повертається капіталісту в грошовій формі після кожного виробничого циклу.

Основний капітал піддається зносу. Розрізняють:

ü Фізичний знос основного капіталу – процес, у результаті якого елементи основного капіталу поступово втрачають споживчу вартість і передають вартість створюваному продукту.

ü Моральний знос основного капіталу – знецінення чи вихід з ладу засобів праці внаслідок появи більш продуктивних, більш дешевих і економічних. Тим самим, наявні засоби праці можуть застаріти незалежно від ступеня їхнього фізичного зносу, і їхнє подальше застосування стає недоцільним і невигідним.

Процес перенесення вартості елементів основного капіталу, у міру їхнього зносу на створюваний продукт із наступним використанням цієї вартості для їхнього подальшого відновлення і модернізації називається амортизацією.

Норма амортизації – це виражене у відсотках відношення річної суми амортизаційних відрахувань до середньорічної вартості елементів основного капіталу. Норма амортизації встановлюється диференційовано по окремих видах і групам засобів праці.

Розрізняють також:

Дата добавления: 2014-12-16