Дійсність як втілення закономірного й необхідного через випадкове

Всі об’єктивні закони разом і кожен з них, взятий окремо, мають певну, локалізовану в просторі й часі, умовах і обставинах область дійсної їхньої застосовуваності, за межами якої вони перестають бути дієвими, тобто, втрачають властивість бути об’єктивними законами.

Абсолютизація закономірності чи випадковості як абсурд

Визнання існування об’єктивних законів аж ніяк не означає абсолютної універсальності кожного з них чи навіть якихось з них.

Безумовно, закон – не правило: на відміну від правила, кожним з яких припускається виняток, що, за відомим «крилатим» висловом, лише підтверджує правило, жоден об’єктивний закон не припускає жодного винятку. Однак кожний закон має межі своєї застосовуваності.

Недарма формулювання кожного об’єктивного закону, вже відкритого або ж такого, який ще належить відкрити в кожній галузі дійсності, починається й має починатися з вказівки на умови, за яких він здійснюється, для чого застосовується відповідне слово: «Якщо».

Якщо ж не дотримуватися такої вимоги, тобто, зводити в ранг абсолюта (від лат. absolutus – довершений, безумовний, необмежений) той чи інший об’єктивний закон, то результатом такої абсолютизації обов’язково стане абсурд (лат. absurdum – безглуздя, нісенітниця).

Конкретний вияв і прояв такого абсурду – сцієнтичний догматизм (від лат. scientia – наука та грец δόγμα. – вчення) як тлумачення кожного відкритого наукою об’єктивного закона в якості універсального, всеохоплюючого, безмежного.

Наприклад, якщо звести в ранг абсолюту всесвітній закон тяжіння, то людину до людини має притягувати прямо пропорційно масі кожної з них і зворотньо пропорційно квадрату відстані між ними. Насправді ж, як відомо, такої закономірності не снує. Це зумовлене тим фактом, що означений закон Н’ютона має свою, чітко визначену галузь свого застосування: світ виключно фізичних об’єктів. Те ж, чим є кожна жива людина, не тільки не вичерпується, а й навіть не зводиться до того, щоб бути виключно фізичним тілом, тому й те, наскільки потужно одну людину притягує до іншої, визначається не стільки їхніми масами, скільки зовсім іншими факторами впливу на цей процес.

Не менш хибною, ніж абсолютизація закономірностей, є абсолютизація випадковостей. Якщо звести в ранг абсолюта випадковість, то результатом здійснення такої процедури стане світоглядний оказіоналізм (від лат. occasionalis – випадковий) як заперечення існування будь-яких закономірних зв’язків між предметами, явищами та процесами.

Наприклад, безумовною випадковістю є падіння саме того яблука на фоні сяячого на небі Місяця на очах Н’ютона, яке спонукало його на відкриття всесвітнього закону тяжіння. Однак об’єктивні закони відкриваються людині лише там, тоді йостільки, де, коли й оскільки людина до цього виявляється готовою. Це – теж закон. Об’єктивний.

Скільки б яблук ні падало з дерева на фоні Місяця, якщо той, хто спостерігає за цими падіннями, не готовий до відкриття всесвітнього закону тяжіння, цього відкриття не станеться.

З падаючими яблуками чи – ні, з сяючим під час цього падіння Місяцем чи – ні, Ньютоном чи – ні, але всесвітній закон тяжіння не міг не бути відкритим, тільки-но людський розум виявився готовим до цього відкриття. В цьому полягає закономірність відкриття всіх без винятку об’єктивних законів, кожний з яких відкривається за тих чи інших випадкових обставин.

В 1821-му році світ побачила робота Гегеля під назвою: «Основи філософії права» (“Die Grundlinien der Philosophie des Rechts”). Ця подія навряд чи викликала б той гучний резонанс, який вона дійсно мала, якщо б не одна вражаюча фраза, сказана автором «Основ»: «Все дійсне – розумне, все розумне – дійсне».

Шок від цієї фрази відчуває, напевне, кожний, хто з нею стикається.

Перша частина цього твердження означає, начебто, що все, що відбувається, все, що діється, все, що коїтся, має бути визнаним таким, що є розумним. Таке судження виглядає не інакше, ніж намагання виправдати будь-який скоєний злочин, будь-яку вчинену підлість чи здієну глупість їхньою буцімто розумністю.

Водночас здається очевидним, що друга частина означеного твердження спрямована, начебто, на те, щоб переконати всіх в тому, що все розумне вже здійснене, й що в майбутньому нічого нового розумного вже не з’явиться ніколи й не може з’явитися в принципі.

Насправді ж, як відомо, далеко не все очевидне, не все, що здається безсумнівним і беззаперечним, є достеменним.

Позірна зрозумілість шокуючого гегелевського твердження, якщо в нього вчитатися прискіпливо, миттєво руйнується, й замість очевидного неймовірного постає неочевідне, проте – достеменне.

Інтрига, закладена автором в означене твердження полягає в тому, що дійсним є далеко не все існуюче, а лише таке, яке існує з необхідністю.

Існуюче ж без наявної необхідності свого існування не є дійсним.

Дата добавления: 2014-11-29