Ціннісною орієнтованістю суб’єкта діяльності

Співвідношення між цілеспрямованістю та

Сьогодні розум людини стає інструментом безмежного за своїм масштабом впливу на все, що відбувається в просторі й в часі.

Якщо ж цей розум позбавити моральності, то його вплив на все існуюче, втілений у відповідні дії, неминуче стане виключнодеструктивним (лат. destructio, від destruo – ламаю, руйную).

Гонитва людини за все більшими й більшими прибутками, отримуваними за будь-яку ціну, в будь-який спосіб і будь-якими засобами є лише руйнацією людиною як самої себе зсередини, так і того навколишнього Світу, що оточує її ззовні.

Кожна людина ставить – як це й має бути – перед собою певні цілі, яких прагне досягти в певний спосіб.

В який саме? Якою ціною? За допомогою яких засобів? Використовуючи які «інструменти» досягнення поставленої мети?

Якщо прийняти за аксіому (грец. άξίωμα – прийняте положення, від άξιόω – вважаю гідним: твердження певної теорії, що визнається істинним без його доведення) той факт, що без цілеспрямованості неможливо досягти успіху в будь-якій галузі людської діяльності, й якщо звести цю аксіому в ранг абсолюту (від лат. absolutus – довершений, безумовний, необмежений), то цілком логічним наслідком такої дії стане висновок: „Не важливі засоби, важливий тільки результат”.

Іншими словами: „Переможців не судять, засуджують лише переможених”.

За логікою, заснованою на принципі абсолютизації цілеспрямованості, переможець – це winner, перший призер, «сильна особистість», щасливчик, герой, – в той час як переможений – це loser, той, хто «пасе задніх», «слабак», невдаха, нікчема.

Як зауважив Макс Вебер в своєму програмному творі: «Протестантська етика і дух капіталізму», – світогляд визначається тепер насамперед інтересами торгівлі й політики, і той, хто не пристосував свій спосіб життя до умов, за яких можливий успіх в капіталістичному суспільстві, зазнає краху або просто не просувається нагору.

Звичайно ж, кожна людина, особливо – молода, прагне бути „винером” і аж ніяк не хоче бути „лузером”.

Відповідно, в реаліях сучасного життя абсолютизація волі до успіху в досягненні поставленої мети наразі все більше набуває значення домінуючого фактору по відношенню до всіх інших чинників діяльності людини в суспільстві й робить зайвою та недоречною будь-яку «цнотливість» у виборі життєвої мети, не кажучи вже про якусь делікатність у підборі засобів.

Ще на початку ХVI-го сторіччя ченцем-єзуїтом Ескобару було сформульовано, а засновником і першим чільником ордена єзуїтів Ігнатієм Лойолою всіляко підтримано життєвий принцип: „Мета виправдовує засоби”.

Однак сам цей принцип – за його справжнім змістом – є двозначним.

Ним може означатися:

– по-перше, те, що шляхетна мета – вже в силу своєї шляхетності – робить шляхетним будь-який засіб її досягнення;

– по-друге, те, що будь-яка мета виправдовує будь-які засоби.

В першому варіанті ми маємо справу з тим, що прийнято називати лицемірством. В другому – з тим, що має назву цинізму.

В будь-якому разі людина, застосовуючи принцип: «Мета виправдовує засоби», – опиняється в стані мореплавця, затиснутого між Сціллою лицемірства й Харібдою цинізму.

Той же, кого начебто не турбує таке становище, глибоко помиляється з приводу його безпечності.

Людині в її житті за все доводиться платити:

– за свій егоїзм – своєю самотністю;

– за свою грубість по відношенню до інших – ненавистю інших по

відношенню до себе;

– за свої помилки – неприємностями, аж до крайніх, причому – не

тільки своїми;

– за свою свободу як за своє право вибору – своєю власною

відповідальністю за зроблений вибір.

За своє лицемірне ставлення до інших, в тому числі – до своїх соратників, платити доводиться лицемірним ставленням до себе інших, в тому числі – своїх соратників, які саме в такий спосіб фактично перетворюються в прихованих – до певного часу – ворогів. З цього приводу достатньо згадати загальновідомий історичний приклад з Гаєм Юлієм Цезарем та його колишнім другом і соратником Брутом.

За своє цинічне ставлення до інших платити доводиться цинічним ставленням до себе інших, в тому числі – своїх дітей.

Синові й, відповідно, нащадкові успішного за всіма зовнішніми показниками батька, який при досягненні своїх фінансових успіхів сповідував принцип: «Мета виправдовує засоби», – з часом все більш і більш стає притаманним цинічне бажання якнайшвидшої смерті своєму батькові, а нерідко – й сприяння їй. Як казав Авл Галій, “Heredis fletus sub persōna rius est.” – «Плач нащадка [над прахом багатого й цинічного батька] – це замаскований сміх».

Широковідомі сьогодні принципи, сформульовані ще за часів Римської

імперії її імператорами: «Гроші не тхнуть» (Веспасіан); «Запах прибутку приємний, від чого б він не виходив» (Тіберій); «Найкращий запах – це той, що виходить із трупу ворога» (Вітелій); «Хай ненавидять, аби тільки боялися» (Калігула), «Все – за гроші» й «За гроші – все» (Сулла), – якщо їх застосовувати в якості засобу досягнення своєї мети, бумерангом зворотної дії неминуче вдаряють по тих, хто їх застосовує.

Недарма казав Сенека: “Multós timere débet quem multi timent”, – «Багато

кого мають боятися ті, кого бояться багато хто».

Страх, який – за визначенням Аристотеля – є очікуванням зла – не єдиний і далеко не найкращий радник і супутник для людини в її діяльності – як у розумовій, так і в практичній. Керуватися виключно страхом в своєму житті означало б для людини поставити під загрозу клінічного розладу свою власну психіку.

Людина в своєму виборі життєвої мети та засобів її досягнення, безумовно, може керуватися будь-якими принципами. Як казав свого часу Карл Маркс, “De principiis nonest disputandum”, – «Про принципи не сперечаються».

Проте кожен застосований людиною цинічний чи лицемірний принцип повертається до неї бумерангом зворотної дії. В той чи інший спосіб. Але – обов’язково.

Зраджений друг стає ворогом.

Ображений і принижений – ненависником і месником.

Обійдена батьківською любов’ю, увагою й повагою дитина – черствою і жорстокою по відношенню до свого «предка» спадкоємницею.

Годі бідкатися, що хотілося зробити «як краще», якщо зроблено «як завжди».

Дата добавления: 2014-11-29