Управління в органах внутрішніх справ за особливих (екстремальних) умов 6 страница

а) інформацію довідкового або оперативно-розшукового характеру (про наявність за кордоном фірм, компаній, інших суб’єктів підприємницької діяльності; їх юридичну адресу, телефон, факс тощо; дату створення (реєстрації), ліквідації; статутний капітал, наявність будівель, транспортних засобів та деякого іншого майна; основні напрямки діяльності; про договори (контракти) з українськими партнерами, а також про їх виконання; прізвища засновників і керівників таких фірм, компаній, а також наявні стосовно них відомості кримінального характеру) – шляхом надсилання запитів до Національного центрального бюро Інтерполу в Україні;

б) інформацію, що становить банківську таємницю (про рахунки в іноземних банках фізичних та юридичних осіб та рух коштів по них), відомості про сплату податків, а також запити про проведення на території зарубіжної держави процесуальних дій та заходів примусового характеру (арешт, обшук, вилучення тощо) – шляхом надсилання Генеральною прокуратурою України запиту центральному органу юстиції запитуваної держави про надання допомоги в кримінальній справі. У разі направлення такого запиту дипломатичними каналами для прискорення його виконання можуть використовуватися також канали та засоби зв’язку НЦБ Інтерполу. У деяких державах для задоволення таких запитів вимагається наявність двосторонніх та багатосторонніх договорів про надання правової допомоги в кримінальних справах, учасниками яких є як запитувана сторона, так і сторона, яка надсилає запит.

Зазначений порядок регулюється ст. 31 чинного Кримінально-процесуального кодексу України, яка сьогодні є практично єдиною нормою про порядок відносин судів, прокурорів, слідчих та органів дізнання з відповідними установами іноземних держав у кримінальних справах. До того ж ця норма має відсилочний характер і визначає, що цей порядок визначений в угодах та договорах про правову допомогу, учасниками яких є Україна.

Особливо важлива роль НЦБ Інтерполу в розслідуванні справ про злочини у сфері економіки та в кредитно-банківській системі, коли злочинці переховуються за кордоном. Питання про встановлення місця перебування таких осіб в інших країнах та порядок їх розшуку до певної міри визначений в Інструктивному листі Генеральної прокуратури України та МВС України від 6 вересня 1993 р. «Про порядок розшуку за межами України обвинувачених, підозрюваних у кримінальних справах та засуджених, які переховуються від правоохоронних органів».

Працівниками Укрбюро Інтерполу виконуються і інші функції, пов’язані з боротьбою зі злочинністю. Протягом 2008 р. встановлено місцезнаходження 204 осіб, розшукуваних за вчинення злочинів, у т.ч. 89 осіб на території України та 115 – на території зарубіжних країн. Екстрадовано 38 осіб, депортовано – 3, передано для подальшого відбування покарання – 9 осіб, встановлено безвісно відсутніх – 34.

Позитивним є створення підрозділів Укрбюро Інтерполу в Головних управліннях, управліннях МВС України в Криму, областях, містах Києві та Севастополі та підготовка кадрів для НЦБ Інтерполу зі знанням міжнародного законодавства, іноземних мов та форм роботи Інтерполу, що започаткована МВС України.

У кадровому аспекті ця робота до недавнього часу забезпечувалась не повністю, оскільки до такого персоналу пред’являються високі вимоги – наявність юридичної освіти, знання внутрішнього законодавства України та міжнародного законодавства, особливо у галузі діяльності правоохоронних органів, володіння іноземними мовами у обсязі, що дозволяє працювати є юридичними текстами іноземною мовою без перекладача, а головне – вміння бачити правові та політичні наслідки, які випливають для української сторони внаслідок підписання конкретного міжнародного документа, виконання тих чи інших дій щодо міжнародного співробітництва.

Запити та повідомлення до НЦБ Інтерполу надсилаються з метою попередження і розкриття злочинів, що мають транснаціональний характер, розшуку викраденого майна, яке могло бути вивезене за кордон, розшуку злочинців, що переховуються від правоохоронних органів України, та осіб, які пропали безвісті, і є достатні підстави припускати, що вони перебувають на території іншої держави, ідентифікації непізнаних трупів при наявності підозри, що потерпілий є іноземним громадянином.

Запити та повідомлення оперативно-розшукового характеру готуються працівниками карного розшуку, підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, державної служби по боротьбі з економічними злочинами, інших оперативних підрозділів, а також слідчими і дізнавачами органів внутрішніх справ. Запити та повідомлення підписуються начальниками органів внутрішніх справ (міських, районних, лінійних та їх вищими начальниками) або начальниками слідчих підрозділів залежно від того, в чиєму провадженні знаходиться кримінальна чи оперативно-розшукова справа.

Необхідність звернення до НЦБ Інтерполу визначається керівниками органів внутрішніх справ або слідчих підрозділів після вивчення відповідних матеріалів. Запит, направлений до НЦБ, має бути максимально повним, вміщувати вичерпну інформацію про події, факти, речові докази та осіб, що стали приводом для звернення. Назви іноземних міст та інших населених пунктів, підприємств, установ та організацій повинні бути точними; адреси, імена, прізвища фізичних осіб при можливості їх написання мовою країни, в якій належить провести розшук, відтворюються в оригіналі. Щоб така інформація була досить повною, бажано її готувати на формалізованих зразках (бланках) запитів та повідомлень, що розроблені НЦБ Інтерполу в Україні.

Запити, відповіді на них та інші повідомлення готуються тільки в друкованому вигляді.

Для організації розшуку за кордоном осіб, які переховуються від правоохоронних органів України за скоєння злочинів, необхідно надіслати в НЦБ Інтерполу такі вихідні дані:

1) номер кримінальної справи, ким та коли вона порушена, прізвище слідчого, який здійснює провадження в справі, робочий телефон;

2) номер, дата заведення оперативно-розшукової справи категорії «розшук», прізвище та телефон оперативного працівника, який здійснює провадження в справі (якщо оголошений розшук обвинуваченого (підозрюваного);

3) обставини справи: які конкретні протиправні дії скоєні, де, коли, спосіб скоєння злочину, юридична кваліфікація (за якою статтею Кримінального кодексу кваліфікується діяння), особи, причетні до злочину, роль кожного з них;

4) дані про особу, стосовно якої здійснюється запит:

а) прізвище, ім’я та по батькові (за можливістю – дані обох батьків);

б) повна дата і місце народження;

в) громадянство, національність;

г) номер національного та закордонного паспортів, дати їх видачі, яким органом видані;

д) прізвиська розшукуваного, під якими він може бути відомим у злочинному середовищі;

е) прикмети (зріст, будова тіла, колір волосся та очей), особливі прикмети (шрами, татуювання, фізичні вади, окуляри тощо);

є) функціональні ознаки: заїкається, особливості ходи, звички тощо;

ж) дві фотокартки (за можливістю – анфас та профіль), зазначивши дати їх виготовлення, а також (при наявності) дві дактилокарти;

з) чи становить загрозу для оточення як психічно хворий, наркоман, озброєний, потенційний вбивця, має захворювання інфекційного характеру, ґвалтівник тощо;

і) професії, якими видами діяльності може займатися;

ї) мови, якими володіє;

к) в яких країнах імовірно може перебувати, яка є щодо цього інформація, з ким із громадян інших країн має зв’язки;

л) якщо встановлені співучасники, – назвати їх, вказавши ім’я та повну дату народження;

5) який запобіжний захід обрано стосовно розшукуваної особи, ким та коли винесено постанову про його застосування, а також чи буде в разі встановлення місця перебування розшукуваного направлятися клопотання в Генеральну прокуратуру України про його видачу, з яких держав.

Визначивши МВС України Національним центральним бюро Інтерполу, уряд поклав на міністерство (НЦБ) завдання координувати (обслуговувати) діяльність усіх правоохоронних органів України в боротьбі із злочинністю, яка має транснаціональний характер або виходить за межі країни. Це значить, що служба безпеки, органи юстиції, прокуратури, податкові органи, органи прикордонної охорони, митні підрозділи та інші відомства, що займаються правоохоронною діяльністю, мають право звернення до НЦБ Інтерполу із запитами і повідомленнями з питань боротьби із злочинністю.

Запити від інших відомств, установ та організацій, що не займаються правоохоронною діяльністю, а також приватних осіб НЦБ не розглядаються. Вони направляються у відповідні правоохоронні органи, які мають право звертання в НЦБ у встановленому порядку.

Порядок міжнародного співробітництва органів внутрішніх справ у системі Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) визначається спеціальною інструкцією НЦБ від 6 вересня 1993 р., розробленою відповідно до правил, встановлених Регламентом міжнародного поліцейського співробітництва і внутрішнього контролю обліків Інтерполу.

Керівники органів внутрішніх справ і слідчих підрозділів, оформлюючи запити і повідомлення оперативно-розшукового характеру до НЦБ Інтерполу, повинні виходити з того, що перевірка і підготовка інформації здійснюється за такими напрямками:

– незаконний обіг наркотиків;

– викрадення автотранспорту;

– крадіжки культурних цінностей і зброї;

– інші майнові злочини;

– фальшивомонетництво і підробка документів;

– організована злочинність;

– злочини у сфері економіки;

– злочини проти особи;

– тероризм;

– запити про осіб;

– ідентифікація осіб;

– здійснення оперативно-розшукової діяльності;

– надання правової допомоги;

– екстрадиція (видача злочинців);

– незаконне переміщення радіоактивних та інших екологічно небезпечних речовин;

– незаконна міграція;

– особи, які пропали безвісти;

– інші злочини.

Обов’язково на запитах і повідомленнях (по телеграфу, факсу, в листі) вказуються дані про ініціатора – адреса, телефон для довідок, посада, звання, прізвище, а також посада й прізвище начальника.

Інформація, яка надходить із НЦБ, призначена лише для використання правоохоронними органами в боротьбі із злочинністю міжнародного характеру і може бути передана до засобів масової інформації лише з дозволу тих НЦБ в зарубіжних країнах або правоохоронних органів України, які повідомили їх НЦБ в Україні.

Усі запити, що надходять та виходять з НЦБ, розподіляються по чотирьох категоріях терміну виконання:

– «Негайно» (Flash) – має бути виконано протягом доби;

– «Дуже терміново» (Very urgent) – має бути виконано протягом трьох діб;

– «Терміново» (Urgent) – має бути виконано протягом п’яти діб;

– «Звичайно» (Routine) – має бути виконано протягом десяти діб.

За повідомленнями і запитами, що надходять до НЦБ Інтерполу в Україні від країн – членів Інтерполу, підрозділів кримінальної поліції інших держав, НЦБ визначає вірогідне коло виконавців і направляє необхідні документи у відповідні підрозділи МВС України, УМВС України в областях, містах і на транспорті.

Відповідальність за своєчасність і якість виконання запитів покладається на посадових осіб, яким доручено розгляд і перевірку документів. Черговий підрозділ НЦБ працює цілодобово і приймає інформацію по електронній пошті, телексу, телетайпу, факсу, поштовому зв’язку та особисто від працівників органів внутрішніх справ, які мають право звернення до Інтерполу. НЦБ Інтерполу гарантує конфіденційність та захист інформації від несанкціонованого доступу до неї. Рівень обмеженості використання інформації встановлюється правоохоронними органами, що звертаються до НЦБ.

VIII.6. Порядок оформлення звернень і відряджень до правоохоронних органів інших країн

Порядок відносин органів внутрішніх справ України з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів визначається спеціальною інструкцією, узгодженою з Генеральною прокуратурою України і оголошеною наказом МВС України. Згідно з цією інструкцією запити про надання правової допомоги в кримінальних справах надсилаються Генеральною прокуратурою України через Міністерство закордонних справ на адресу центрального органу юстиції (прокуратури) зарубіжної держави, якщо інше не передбачено двосторонніми або багатосторонніми угодами, учасником яких є Україна. До держав СНД такі запити надсилаються в порядку, передбаченому ст.ст. 5 і 80 Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р.

Правова допомога надається сторонами в межах їх компетенції з питань:

– вручення документів;

– виконання окремих процесуальних дій;

– порушення кримінального переслідування;

– виклику свідків і тимчасової видачі осіб, які утримуються під вартою, для допиту як свідків;

– арешту осіб, які підлягають видачі;

– видачі (екстрадиції) осіб, які підлягають притягненню до кримінальної відповідальності або для відбуття покарання згідно з вироком суду;

– конвоювання осіб, які видаються в порядку екстрадиції;

– транзитного перевезення осіб, які утримуються під вартою;

– видачі предметів, що мають значення в кримінальній справі як речові докази;

– повернення викраденого майна та незаконно придбаних предметів і цінностей;

– отримання інформації про рух коштів по банківських рахунках та накладання на них арешту;

– інформування про розслідування злочинів і виконання вироків.

Офіційний запит про видачу особи, яка вчинила злочин, проти якої порушено кримінальну справу, готується і направляється до відповідної держави виключно Генеральною прокуратурою.

Підставою для направлення такого запиту є достовірні дані про перебування обвинуваченого в іноземній державі, а також нижчезгадані документи та відомості, які надаються Генеральній прокуратурі керівництвом прокуратур областей і міст, Головного слідчого управління МВС, слідчих підрозділів УМВС областей і міст. У запиті слід подати досить докладну інформацію про наявні докази, з описом обставин вчинків, що дозволяють впевнитись у тому, що йдеться про злочин, який тягне за собою видачу. Юридична кваліфікація вчиненого подається з урахуванням останніх змін у кримінальному законодавстві. Рекомендується також додати завірений текст закону (у формі витягу з Кримінального кодексу), на підставі якого вчинок визнається злочином. Іноді, враховуючи різницю в системах су-дово-слідчих органів держав, які запитують, і тих, у кого запитують, необхідно додатково надати тексти деяких статей кримінально-процесуального закону, що визначає, наприклад, строки давності, а також установу або представника влади, які уповноважені в Україні приймати рішення про взяття під варту особи, котра вчинила злочин.

У запиті про видачу насамперед вказується:

– прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження особи, видачу якої запитують, її громадянство з відповідним обґрунтуванням і посиланням на Закон про громадянство (можливо з додатком копії мотивованого висновку паспортної служби органів внутрішніх справ);

– відомості про її місце проживання або перебування на території держави, що запитує; якщо на момент направлення клопотання особу не затримано або існують труднощі з її ідентифікацією, додається фотографія і відбитки пальців, опис зовнішності та особливих прикмет, дані її закордонного паспорта, відомості про зв’язки та можливе місцеперебування закордоном;

– розмір матеріальних збитків, що завдав злочинець;

– додається копія постанови про притягнення як обвинуваченого, а також оригінал чи завірена копія постанови або визначення суду про взяття особи під варту. Останній документ має бути друкованим, з високоякісним текстом і обов’язковим змістом викладу обставин вчинків і обґрунтованої необхідності обрання запобіжних заходів у вигляді взяття під варту.

Одним з основних питань, які піддягають ретельному з’ясуванню при розгляді прохання по видачу або можливості направлення до іншої держави клопотання про видачу особи, що вчинила злочин на території України, є встановлення її громадянської належності. Запит про видачу може бути направлено лише за умови наявності у такої особи громадянства України, відсутності громадянства держави, на території якої її виявлено, а також у випадках, якщо особа, про видачу якої запитують, є особою без громадянства або громадянином третьої держави.

Громадянство зберігається при виїзді особи за кордон. Відповідно до ч. 2 ст. 1 та ст. 9 Закону України «Про громадянство України» громадянина України не можна позбавити громадянства та вислати за межі України або видати іншій державі. Частина 2 ст. 2 Закону України «Про громадянство України» дозволяє громадянам України мати громадянство іноземної держави (постійне громадянство) на підставі двосторонніх міждержавних договорів.

Разом з тим, слід мати на увазі, що наявність громадянства іноземної держави не применшує прав і свобод громадянина України, і не звільняє від обов’язків, що випливають із громадянства України, якщо інше не передбачено чинним законодавством чи міжнародним договором.

У деяких випадках у працівників органів внутрішніх справ виникають значні труднощі з визначенням наявності громадянства України.

Згідно із ст. 2 Закону України «Про громадянство України» з наступними змінами і доповненнями, громадянами України є:

1) особи, які на момент набрання чинності Закону України «Про громадянство України» проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України;

2) особи, які працюють за державними направленнями, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніше як через рік після набрання чинності Законом України «Про громадянство України» виявили бажання стати громадянином України;

3) особи, які набули громадянство України відповідно до Закону України «Про громадянство України».

За інших умов громадянство України можна набути в передбаченому Законом порядку, в тому числі в результаті подання клопотання на ім’я Президента України через органи внутрішніх справ за місцем проживання заявника, а особами, які постійно проживають за кордоном, – через дипломатичні представництва та консульські установи України. Визначення належності до громадянства України осіб, які постійно проживають на українській території, віднесено ст. 30 Закону України «Про громадянство України» до повноважень МВС України та підлеглих йому органів внутрішніх справ.

Ст. 31 Закону України «Про громадянство України» покладає на консульські установи за кордоном обов’язок визначити належність до громадянства України осіб, які постійно проживають за межами нашої держави, у випадках, коли виникають сумніви щодо наявності у них українського громадянства. За результатами визначення належності до громадянства органи внутрішніх справ і консульські установи роблять мотивовані висновки, які доводяться до відома заінтересованих осіб чи державних органів, з ініціативи яких проводилась перевірка громадянства.

При вирішенні інших питань місце, час та інші умови передачі особи, яку видають, визначаються компетентними установами юстиції сторони, що запитує, у державах Співдружності – прокуратурами республік або Генеральними прокуратурами. Організація передачі-прийому арештованого і доставлення його до відповідного слідчого ізолятора Генеральною прокуратурою доручається Міністерству внутрішніх справ України. Взаємодія з цих питань МВС країн Співдружності регулюється Угодою про порядок передачі та транзитного перевезення осіб, узятих під варту, підписаною у Ашгабаті 17 лютого 1994 р.

Направлення територіальними органами внутрішніх справ спецконвою до держав Співдружності, умови виїзду та порядок передачі виданих осіб регулюються Інструкцією про порядок зносин органів внутрішніх справ України з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів від 31 серпня 1995 р.

Керівникам органів внутрішніх справ необхідно вживати заходи, що виключають порушення вказаного порядку, а також несанкціоноване прибуття з цього ж приводу на українську територію озброєних конвойних груп органів внутрішніх справ іноземних держав до прийняття у Генеральній прокуратурі України позитивного рішення і оформлення видачі відповідною постановою.

Повідомлення про проведену передачу і одержання виданої українській стороні особи повинно бути направлено виконавцем до Генеральної прокуратури України.

Для прискорення інформування правоохоронних органів запитуваної держави копії запитів про надання правової допомоги можуть надсилатися каналами Інтерполу.

При організації службових відряджень за кордон з метою розслідування і розкриття злочинів, розшуку злочинців, майна, перевірки інформації по кримінальній чи оперативно-розшуковій справі керівник органу внутрішніх справ повинен отримати на це дозвіл МВС України, а також згоду правоохоронної структури іноземної країни, до якої організується відрядження. Відповідне звернення може бути передане через установи Міністерства закордонних справ України, через відділ міжнародних зносин МВС України, НЦБ Інтерполу, Генеральну прокуратуру України або шляхом безпосередньої домовленості з іншою стороною, залежно від завдання, що належить виконати, та рівня стосунків з іноземною країною. Ініціатор відрядження подає рапорт керівнику з обґрунтуванням мети виїзду, строків та умов перебування за кордоном. Керівник визначає конкретне завдання та лінію поведінки, маршрут перетинання державного кордону України, яких належить дотримуватись працівнику в закордонному відрядженні.

Якщо до країни відрядження немає безвізового в’їзду зі службовими або загальногромадянськими закордонними паспортами з поміткою «Службове», належить отримати візу в установленому порядку. Начальник, який вирішує питання про службове відрядження підлеглого за кордон, повинен керуватись Постановою Кабінету Міністрів України «Про вдосконалення порядку здійснення службових відряджень за кордон» від 11 грудня 1992 р.

Поряд з цим необхідно вирішити питання про мовну проблему (поїздка з перекладачем чи без нього), підготувати необхідні документи для контактної сторони, розробити можливі варіанти прийняття рішень на місці відрядження, канали зв’язку з органом внутрішніх справ. Належить також з’ясувати, які угоди, договори та інші документи правоохоронного характеру укладені Урядом України та МВС України з країною відрядження, які вимоги та повноваження передбачені цими домовленостями і як ними належить користуватися для виконання завдань службового характеру. Рекомендується працівнику, що направляється в закордонне відрядження, заздалегідь познайомитись із соціально-політичною ситуацією, економічним станом, традиціями народу, визначеними подіями та історією країни відрядження. В окремих питаннях для спрощення контактів між органами внутрішніх справ прикордонних областей України і правоохоронними органами суміжних держав, а також між органами внутрішніх справ України і правоохоронними органами країн СНД, обмін відомостями оперативно-розшукового та інформаційно-довідкового характеру, якщо це передбачено угодами МВС України і відповідними органами влади сусідніх країн, може здійснюватись безперервно, але з обов’язковим наступним повідомленням про це в Міністерство внутрішніх справ України. Таке повідомлення надсилається у триденний термін до робочого апарату Укрбюро Інтерполу.

Такий обмін може здійснюватись також шляхом виїзду до прикордонного району суміжної держави. Дозвіл на виїзд у сусідні регіони суміжних держав оперативних і слідчих працівників дають начальники УМВС областей або їх заступники, якщо у сусідні регіони суміжних держав поїздку здійснює начальник УМВС прикордонної області чи його заступники, то дозвіл на виїзд дає Міністр внутрішніх справ та його заступники.

Працівник органів внутрішніх справ в усіх випадках перебування за кордоном у службовому відрядженні повинен пам’ятати, що він представляє не тільки правоохоронну систему України, а й державу в цілому, і поводити себе з гідністю і честю, притаманними високому званню Громадянин України.

VIII.7. Діяльність МВС України у сфері Європейської

інтеграції

Європейський Союз (ЄС) бере свої витоки з 1951 року, коли шість країн (Бельгія, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН) підписали у Парижі угоду про створення Європейської співдружності в галузі вугільної та сталеливарної промисловості. Ці ж країни в 1957 році підписали у Римі угоду про створення Європейської економічної співдружності, в 1968 році – починає діяти митний союз шести країн-змовників.

Європейський Союз розвивався за наступними етапами:

1973 рік – приєднання Великобританії, Данії, Ірландії;

1979 рік – впровадження Європейської валютної системи, перші вибори загальним голосуванням Європейського парламенту;

1981 рік – приєднання Греції;

1985 рік – підписання Шенгенської угоди про відміну паспортного та митного контролю на території низки європейських країн;

1986 рік – приєднання Іспанії та Португалії;

1992 рік – підписання Маастрихтської угоди про створення Економічного і валютного союзу;

1993 рік – Маастрихтська угода набирає чинності: формальне створення Європейського Союзу;

1995 рік – приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції;

2002 рік – перехід до єдиної валюти (євро);

2004 рік – приєднання Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини, Чехії;

2007 рік – приєднання Болгарії та Румунії, підписання Лісабонської угоди.

Європейський Союз створив наступні організації:

А) адміністративні органи:

– Європейська рада;

– Рада Європейського Союзу;

– Європейський парламент;

– Європейська комісія.

Б) консультативні органи:

– Комітет з економічних і соціальних питань;

– Регіональний комітет.

В) Фінансові органи:

– Центральний Європейський банк;

– Європейський банк інвестицій.

Г) Судові та правоохоронні органи:

– Європейський суд;

– Європол (Європейська організація кримінальної поліції).

Україна почала будувати свої відносини з Європейським Союзом з грудня 1991 року. Цей процес розвивався за наступними етапами:

- 2 грудня 1991 р. - у своїй Декларації Євросоюз Україну підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний діалог

- Жовтень 1993 р. - відкрито Представництво Комісії Європейських Співтовариств в Україні

- 14 червня 1994 р. - підписано Угоду про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною, з одного боку, і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, з іншого боку (переговори щодо укладення УПС тривали з 23 березня 1993 року, Україна ратифікувала УПС 10 листопада 1994 року, УПС набула чинність 1 березня 1998 року, торговельні положення УПС почали діяти з 1 червня 1995 року на основі відповідної Тимчасової угоди)

- 24 березня 1995 р. - перше засідання Спільного комітету Україна – ЄС

- Липень 1995 р. - відкрито Представництво України при Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі)

- Червень 1996 р. - ЄС визнав за Україною статус країни з перехідною економікою

- 5 вересня 1997 р. - перший саміт Україна – ЄС

- 1 березня 1998 р. - набуття чинності Угодою про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною

- 8-9 червня 1998 р. - перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та Європейським Союзом у рамках УПС

- 11 червня 1998 р. - президент України своїм Указом затвердив Стратегію інтеграції України до ЄС, якою визначаються пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 року

- 16 жовтня 1998 р. - другий саміт Україна – ЄС, перший після набуття чинності УПС (відносини між Україною та ЄС визначено як "стратегічне партнерство", обговорено питання співробітництва у сфері зовнішньої і безпекової політики)

- 5 листопада 1998 р. - перше засідання Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС (засновано 6 галузевих підкомітетів: з питань торгівлі та інвестицій, фінансів, економіки та статистики; енергетики, ядерних питань і навколишнього природного середовища; митного і прикордонного співробітництва, боротьби з «відмиванням» коштів і наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля, сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів)

- Грудень 1998 р. - перше засідання Комітету парламентського співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС

- 10 грудня 1999 р. - Європейська Рада ухвалила Спільну стратегію ЄС щодо України (ССУ), спрямовану на зміцнення відносин "стратегічного партнерства" між Україною та ЄС (у документі відзначаються європейські прагнення України і вітається її проєвропейський вибір; ЄС підтвердив свої зобов'язання щодо підтримки політичних та економічних перетворень в Україні, які мають забезпечити подальше її наближення до ЄС)

- 15 вересня 2000 р. - четвертий саміт Україна – ЄС (українською стороною запропоновано реформування спільних органів Україна – ЄС, створених на основі УПС, а також інституціоналізацію відносин у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва, а також юстиції та внутрішніх справ)

Дата добавления: 2014-11-28