Розділ 10. Організаційні структури управління земельними 1 страница

Розділ 9. Моделювання організаційної системи управління

Розділ 8. Специфіка управління земельними ресурсами

Розділ 7. Особливості управління земельними ресурсами різного

цільового призначення....................................................................... 198

7.1. Типізація (класифікація) земельних ресурсів як
інструментарій управління........................................................................ 198

7.2. Категорії земель як об' єкт державного управління............................ 209

7.3. Залежність цінності та інвестиційної привабливості земельних
ресурсів від природно-ресурсного потенціалу.................................... 214

7.4. Типологія особливостей управління сільськогосподарським та
несільськогосподарським землекористуванням.................................. 220

7.5. Особливості управління використанням та охороною земель
житлової та громадської забудови.......................................................... 227

7.6. Управління використанням та охороною земель лісового фонду.. 230

7.7. Управління використанням та охороною земель водного фонду.. 241

Контрольні питання................................................................................................. 249

різних форм власності.......................................................................... 250

8.1. Управління як економічна функція власності....................................... 250

8.2. Специфіка управління земельними ресурсами як об'єктом

права власності............................................................................................. 252

8.3. Специфіка управління землями державної власності........................ 257

8.4. Специфіка управління землями комунальної власності.................... 261

8.5. Специфіка управління землями приватної власності......................... 263

8.6. Специфіка управління землями, наданими іноземним
громадянам, іноземним юридичним особам та іноземним державам.... 268

8.7. Специфіка управління землями спільної власності............................. 270

Контрольні питання................................................................................................. 275

земельними ресурсами........................................................................ 276

9.1. Принципи та підходи до проектування організаційної системи
управління земельними ресурсами.......................................................... 276

9.2. Методи проектування організаційної системи управління
земельними ресурсами................................................................................ 281

9.3. Моделювання організаційної системи управління земельними
ресурсами....................................................................................................... 285

Контрольні питання................................................................................................. 292

ресурсами................................................................................................. 299

10.1. Основні принципи і вимоги до побудови організаційних

структур управління.................................................................................... 299

10.2. Проектування організаційної структури управління

земельними ресурсами на державному рівні........................................ 301

10.3. Проектування організаційної структури управління

земельними ресурсами на регіональному рівні................................... 310

10.4. Проектування організаційної структури управління

земельними ресурсами на рівні району та міст................................... 319

Контрольні питання................................................................................................. 333

Додаток 1...................................................................................................................... 334

Список літератури..................................................................................................... 353

Вступ

Проблемам управління земельним фондом країни, її регіонів і населених пунктів в останні роки приділяється все більше уваги. Адже розвиток земель­ного ладу будь-якої країни пов'язаний із встановленням і практичною реалі­зацією порядку, принципів і правил, що забезпечують правовий, економічний, екологічний і соціальний режим організації використання земельних ресурсів як просторового базису всіх галузей економіки країни, засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві, скарбниці природних багатств, територі­альної основи життєзабезпечення держави і підтримання здоров'я населення.

Економічні перетворення в Україні багато в чому визначили роль і зна­чення управління земельними відносинами і земельними ресурсами. Це пов'язано з тим, що земля, крім її традиційних властивостей (засіб виробни­цтва, територіальний базис, природне тіло та ін.), стала об'єктом правовідно­син і об'єктом нерухомості.

Тому з'явилися нові принципи і методи управління земельними ресур­сами, які дають змогу збільшити оподатковувану базу і збір бюджетних до­ходів, залучити інвестиції у розвиток муніципальних утворень і регіонів, створити ефективну систему забезпечення прав і гарантій для суб'єктів зе­мельних відносин.

Одним із найважливіших факторів управління земельними ресурсами на всіх адміністративно-територіальних рівнях є система землеустрою і держав­ного земельного кадастру, які становлять інформаційну основу державного управління територіями й економічним регулюванням земельних відносин. При цьому всі складові системи управління повинні бути адаптовані до рин­кових умов. Особливо це важливо при розробці економічно та екологічно об­ґрунтованих засобів землеустрою, оцінки земель різних категорій, законодав­чій зміні принципів і правил оподатковування об'єктів земельних відносин.

Вивчення та розробка заходів з удосконалення системи управління зе­мельними ресурсами в різних соціально-економічних формаціях є надзви­чайно важливим, оскільки вони чи не найголовніші в системі економічних відносин. Яке б суспільство ми не взяли, воно завжди розвивалось на землі за­лежно від її використання. Аналіз розвитку управління земельними ресурса­ми свідчить про те, що воно ґрунтується на поєднанні використання землі як природного ресурсу, територіального базису і основного засобу виробництва; різноманітності форм власності на землю; державному регулюванні землеко­ристуванням незалежно від форм господарювання тощо.

Управління земельними ресурсами є спеціальною дисципліною в процесі підготовки інженерів землевпорядників і має своєю метою пізнання сутності і закономірностей розвитку управління земельними ресурсами, вивчення ме­тодів та механізмів управління. Кожному способу суспільного виробництва, рівню продуктивних сил і виробничих відносин відповідають певна система управління земельними ресурсами, зумовлена панівною формою власності на землю й інші засоби виробництва, а також властиві їм форми землекористу­вання. Щоб правильно зрозуміти суть і основні шляхи розвитку управління зе­мельними ресурсами, обґрунтувати його зміст і розкрити закономірності його зміни в конкретних умовах земельного ладу, необхідно простежити історичний зв'язок управління з іншими явищами та конкретний історичний досвід.

Автори навчального посібника:

Третяк Антон Миколайович, доктор економічних наук, професор ка­федри землевпорядного проектування Національного аграрного університету, член-кореспондент УААН (вступ, підрозділи 1.1; 4.1; 4.2; 4.3; 4.4; 4.5; 5.1; 5.3; 5.4; 5.5; 9.3; 10.2; 10.4; розділи 4, 6,7, 8, додатки).

А. М. Третяк, О. С.Дорош (підрозділи 1.5; 9.1; 9.2; 10.1;10.2; 10.4; роз­діли 2, 3).

Дорош Ольга Степанівна, кандидат економічних наук, доцент кафедри управління земельними ресурсами Національного аграрного університету (підрозділи 1.2; 1.3; 1.4; 4.6; 5.2; 6.2; 10.3).

Автори будуть вдячні всім, хто надішле свої відгуки, зауваження та по­бажання і сподіваються, що навчальний посібник стане у пригоді не тільки студентам спеціальності "Землевпорядкування та кадастр" вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації, викладачам цього курсу, а й практичним пра­цівникам землевпорядних органів, аспірантам та науковцям.

Розділ 1. ІСТОРИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ

ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ

УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

1.1. Земельні ресурси як об'єкт управління

Земля була і залишається головним джерелом задоволення і першоряд­них потреб людини, - є найважливішою ланкою усіх виробничих процесів і тому має велике значення в житті людей. Життя людства немислиме без бе­зупинного використання земельних ресурсів як речовинного фактора й об'єк­та суспільних відносин. Коли до землі приєднується людська праця (жива і уречевлена), вона стає не лише як засіб виробництва, залучений у систему сільсько- чи лісогосподарського виробництва, а й виступає як матеріальна умова, і як активний фактор - головний засіб виробництва. У даному разі вона є і предметом праці, і безпосереднім засобом праці, оскільки володіє унікаль­ною відмінною рисою - родючістю, тобто здатністю відтворювати рослини, забезпечуючи їх необхідними поживними речовинами.

Рівень ґрунтової родючості не постійний і залежить від ряду соціаль­но-економічних, технологічних та інших факторів. Так, у результаті впливу на землю людської праці на основі природної родючості виникла рукотвор­на (тобто штучна) родючість. Коли два види родючості злилися в єдине ціле, окультурений людиною ґрунт став класичним прикладом природно-антропо­генного фактора. Але нераціональне використання землі може призвести до зниження цієї унікальної здатності. Тому питання про охорону й організацію раціонального використання земель завжди лежить у площині інтересів сус­пільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб той, кому належить земля, ор­ганізував її використання найбільш оптимальним способом.

Як правило, при цьому інтереси суспільства і конкретного землекористу­вача збігаються. Але можлива і розбіжність цих інтересів. Так, природно, що тимчасовий користувач виявить інтерес лише до одержання ефекту протягом того терміну, поки він використовує землю. Про це ще в середині минулого століття писав К. Маркс: «...одна з найбільших перешкод раціонального зем­леробства, те що фермер уникає всіляких поліпшень і витрат, якщо не можна очікувати, що вони цілком будуть використані до закінчення терміну оренди».

Інтереси ж суспільства як сукупності поколінь містять у собі забезпечення збереження земель і відтворення ґрунтової родючості і т. п. Досягнення балан­су інтересів суспільства і конкретного землекористувача дає змогу судити про раціональність використання відповідних земель.

Значною мірою досягненню такого балансу сприяє поєднання в одній особі функцій користувача ділянки, що об'єктивно прагне інтенсифікувати використання землі і взяти при цьому максимальну вигоду, і його власника, що прагне, у свою чергу, зберегти корисні властивості своєї ділянки. Так, об­стеження американських і канадських фермерів, що мають у власності одну частину оброблюваної ними землі, а іншу орендують, показали, що на власній землі фермер дотримується системи сівозмін, вчасно вносить добрива, вида­ляє каміння і т. п., тоді як на орендованій частині земель (навіть, якщо вона має більшу потребу в меліоративних роботах) той самий фермер ігнорує ці природо-захисні дії.

Таким чином, у процесі використання землі, особливо сільськогосподар­ського, повинні поєднуватися як інтереси конкретних землекористувачів, так і суспільства в цілому, всіх учасників земельних відносин, зокрема, потенцій­них. Використання земель повинно:

1) відповідати соціально-економічним інтересам розвитку країни в цілому,
окремих галузей, регіонів і конкретних землекористувачів;

2) найбільш повно враховувати природні й економічні умови й властивості
конкретних територій і передбачати оптимальне співвідношення спеціалі­
зації і розмірів виробництва з територіальними особливостями;

3) бути найефективніше організоване для конкретних умов простору й часу
способом та забезпечувати досягнення максимального економічного й со­
ціального ефекту при дотриманні екологічних вимог;

4) забезпечувати оптимальну взаємодію з навколишнім середовищем, охоро­
ну землі в процесі її використання, підвищення родючості ґрунтів і збере­
ження складу і співвідношення земельних угідь;

5) передбачати дбайливе ставлення до землі, що включає в себе як кількісну
(боротьба з негативними процесами, що призводять до скорочення придат­
них для використання площ), так і якісну (зниження землемісткості різних
виробництв);

6) передбачати постійне удосконалювання технологічних процесів, які без­
посередньо пов'язані як з використанням земель, так і не пов'язаних, але
таких, що впливають на стан земель чи якість вирощуваної продукції.

Проте організувати таке раціональне використання земель непросто, зо­крема і тому, що родючість не є єдиною відмінністю землі від інших при­родних ресурсів чи рукотворних об'єктів. Так, найважливішою відмінністю

землі від будь-яких інших об'єктів нерухомості і засобів виробництва є те, що земля - це не результат людської праці, вона унікальний продукт природи. На відміну від таких об'єктів, як житлові і виробничі приміщення, транспортні системи, також необхідних для людини, земля не може бути відтворена знову, вона незамінна і неповторна. Хоча ґрунтова родючість і є відносно віднов-лювальною, але більшість просторових властивостей землі у разі їх утрати відтворити неможливо, тому земельні угіддя можна вважати невідтворними ресурсами.

Стосовно землі як об'єкта управління можна натрапити на недоречне вживання термінів «земельно-ресурсний потенціал» або «земельні ресурси», тоді як у переважній більшості мова іде про земельну ділянку як об'єкт зе­мельно-майнових відносин (власності чи володіння) і таке ін.

Для характеристики землі - території як інтегрального ресурсу приро­ди, по суті, відсутнє адекватне визначення. З великою ймовірністю тут можна використати термін «земельно-ресурсний» потенціал або його модифікації -«природно-ресурсний потенціал території», «природноекономічний потенціал території та ін., хоч у ресурсооцінному значенні цілком очевидна їх орієнтов­на здатність. Так, зокрема, значення слова «потенціал» однозначно детермінує можливості використання земельної території і допомагає розглядати їх як явище майбутнього (потенціал - від лат. роіепіїк сила, тобто властивості землі чи притаманні їй якості, засоби, які можуть бути використані з метою досяг­нення певної мети або вирішення якоїсь проблеми, зокрема, продовольчої або більш широкої економічної).

Як бачимо, навіть короткий аналіз тлумачень понять і термінів у галу­зі використання земельних ресурсів дає певне уявлення про складність про­блеми. Заради уникнення термінологічної плутанини і пояснення позиції далі наводяться визначення понять, що вживаються в галузі земельних відносин і сфері використання та охорони земель.

У контексті наведених міркувань з приводу структуризації понять і тер­мінів є всі підстави розглядати і «територію», і «землю», і «земельні ресурси» як складні системні утворення, що є певним чином упорядкованою множиною взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, які і утворюють певну єдність (сукупність) - земельно-ресурсний потенціал.

Зрозуміло, що склад цих елементів (їхня кількість і набір) у багатьох ви­падках застосування названих термінів і понять є ідентичним. Цим, мабуть, і можна пояснити досить розповсюджене синонімічне вживання «землі», «зе­мельних ресурсів» до «території» як її форми, яку створили природа й люд­ське суспільство.

Разом з тим, для ототожнювання цих понять, як і протиставлення їх одне одному, на нашу думку немає достатніх підстав. Цілком очевидно, що при всій їхній схожості, є між ними і принципова різниця. Гадаємо, важливо вирізняти їх дві автономні (за способом упорядкування елементів) системні функції -внутрішню і зовнішню.

Головна причина необхідності розмежування цих понять криється в різ-нопорядковості явищ і процесів, які вони фіксують. Тут ми маємо справу з двоїстістю «земельних ресурсів», які належать одночасно до кількох якісно різних систем реального життя: природної і суспільної (соціальної), кожна з яких розвивається за своїми специфічними законами, що можуть бути уза­гальнені поняттям «земельні відносини».

Спираючись на викладені схематичні міркування, можна уявити соціаль­ну значимість землі і земельних ресурсів у вигляді тріадичної схеми: «приват­ні (окремі) ознаки якості» (земля - земельна ділянка), "суспільні якісні ознаки першого порядку", - (інтегральний територіальний ресурс), "суспільні ознаки якості, властиві для земельних ресурсів другого порядку, або над якості" - (те­риторіальне поєднання природних ресурсів, територіальний комплекс при­родних ресурсів, що співвідносяться з людиною, її соціальними потребами, тобто виступають як інтегральний природний ресурс, здатний як задовольня­ти певні суспільні потреби, так і впливати на суспільні відносини).

З двоїстої функції землі і земельних ресурсів випливає і подвійний підхід до їх вивчення та управління: як власне операціонального базису (аналогічно до поелементних оцінок інших видів природних ресурсів) та інтегрального природного ресурсу (комплексна оцінка).

Отже, в сучасному розумінні земельні ресурси - складне поняття, до яко­го умовно можна застосувати визначення «природно-соціальне утворення», яке характеризується ознаками просторового та інтегрального ресурсу - про­тяжністю, рельєфом, надрами, водами, ґрунтовим покривом, рослинністю, ін­шою біотою, а також є об'єктом господарської діяльності і розселення, визна­чає екологічні умови життя людей.

Простіше можна сказати, що земельні ресурси це - сукупні ресурси (за­паси) земельної території як просторового базису господарської діяльності і розселення людей, засобу виробництва, її біологічної продуктивності та еко­логічної сталості середовища життя.

У процесі управління слід розрізняти поняття:

Земля (землі) - територія суші або її частина (земельна ділянка) з ґрунта­ми, іншими природними компонентами ландшафту, що органічно поєднані і функціонують разом з нею, є об'єктами власності та господарської діяльності, що здійснюється на основі законодавства України.

Ґрунтовий покрив - продукуючий шар поверхні землі, самостійне при­родно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку і самовідтворення, а також забезпечувати функціонування біогеоекосистем (біосфери). В сільськогосподарському використанні землі ґрунтовий покрив віддзеркалює суть і властивості її як засобу виробництва, основи агрофітоце­нозів, об'єкта оцінки, відтворення і охорони.

Родючість ґрунтів - здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення та воді, забезпечувати їх кореневі системи повітрям, теплом, інши­ми умовами росту і розвитку. Отже, родючість - головний показник якості і основа управління землями сільськогосподарського призначення.

Виходячи з тлумачення понять "земля" і "земельні ресурси" логічно ви­значається - зміст терміну "охорона земель" як система правових, організацій­них, технологічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення раціональ­ного використання і відновлення земельних ресурсів, забезпечення режиму цільового використання територій, а термін "охорона ґрунтів" - система орга­нізаційно-господарських, технологічних, нормативно-правових і економічних заходів з відновлення цілісності та еколого-ландшафтних функцій ґрунтового покриву, родючості ґрунтів, захисту їх від забруднення і деградації.

У зв'язку з викладеним розумінням інтегрованого змісту поняття «зе­мельні ресурси» необхідним є ще раз звернути увагу на основні моменти суті їх визначення та управління. Зокрема, доцільно виділити такі рівні: природ­но-історичний (або природний), природно-ресурсний (або геотехнологічний) та еколого-соціально-економічний. На першому рівні розглядаються окремі компоненти землі-території (і/або їх взаємодія) без спеціального визначення їхньої соціальної функції та значення, тобто тільки якісної оцінки об'єктів чи явищ. На другому рівні має місце оцінка соціальної функції природних еле­ментів (об'єктів) землі шляхом запровадження поняття «земельні ресурси», тобто на ресурсному рівні. І, нарешті, на третьому, еколого-соціально-еконо-мічному рівні, виконується поглиблений аналіз соціальних функцій сукупно­сті елементів земельних ресурсів через призму різних територіально-господа­рських систем або комплексів.

Враховуючи триєдину функцію земельних ресурсів, формуються підходи до управління: як власне просторового операціонального базису, інтегрального природного ресурсу - джерела продовольства і засобу виробництва, носія со­ціальних інтересів (земельних відносин) і екологічних умов життя населення.

Отже, вивчення суті управління земельними ресурсами й принципів за­стосування його засобів - досить важлива умова прискорення ринкових пере­творень у землекористуванні, яка набуває дедалі більшої актуальності з розви­тком продуктивних сил і виробничих відносин.

Значним поштовхом для прискореного розвитку як загальнодержавного, так і регіонального управління земельними ресурсами стало створення в не­залежній Україні спеціально уповноваженого державного органу із земель­них ресурсів - Держкомзему України, а також прийняття останньої редакції Земельного кодексу України, законів України «Про землеустрій», «Охорону земель» та інші. Це істотно вплинуло на структуру і зміст управління у галузі використання і охорони земельних ресурсів в ринкових умовах. Землеустрій визнано як основоположний механізм управління земельними ресурсами в ринкових земельних відносинах. Відповідно до цього формуються нові прин­ципи, рівні управління в галузі використання і охорони земель.

1.2. Коротка історія еволюції управління земельними

ресурсами

Управління земельними ресурсами має початок з давніх-давен, тому ви­никнення й розвиток наукової думки про процеси управління земельними ре­сурсами мають також багатовікову історію, однак ця наука є відносно "моло­дою" галуззю й її розвиток необхідно розглядати в загальному контексті соці­ального та економічного управління. Розвиток теорії управління земельними ресурсами нерозривно пов'язаний з розвитком теорії управління загалом.

Управління в тій чи іншій формі існувало завжди там, де люди працювали групами і, як правило, у трьох сферах людського суспільства:

1) соціальній - необхідність встановлення і підтримки порядку (в групах) у
соціальних співтовариствах;

2) економічній - необхідність організації виробництва і перерозподілу ресурсів;

3) оборонній - захист від ворогів.

Навіть у найдревніших суспільствах були необхідні особистості, які б ко-ординувалиіспрямовувалидіяльністьгруп(збір їжі, будівництво житлаіт.п.). Наприклад, єгипетські піраміди - це пам'ятник управлінського мистецтва того часу, оскільки будівництво таких унікальних споруд вимагало чіткос­ті в плануванні, організації роботи великої кількості людей, контролю за їхньою діяльністю.

Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, можна виділити де­кілька історичних періодів.

Найбільш тривалим був перший період розвитку управління - починаю­чи з IX-VII тисячоліття до н. є. приблизно до XVIII ст. Перш ніж виділитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттями по частинках накопичувало досвід управління.

Перші найпростіші форми упорядкування та організації спільної праці існували на стадії первіснообщинного ладу. В цей час управління здійснюва­лось спільно, усіма членами роду, племені або громади. Старійшини і вожді родів і племен уособлювали собою початок управління усіх видів діяльності того періоду.

Приблизно в IX-VII тисячолітті до н.е. у ряді місцевостей Близького Сходу відбувався перехід від господарювання, що привласнює (полювання, збір плодів і т. п.), до принципово нової форми одержання продуктів - їхнього виробництва (виробнича економіка). Це стало початком у зародженні управ­ління, віхою в нагромадженні людством визначених знань у цій галузі.

У Стародавньому Єгипті був нагромаджений багатий досвід управління державним господарством. У цей період (3000-2800 рр. до н. є.) сформувався, властивий для того часу, державний управлінський апарат і його обслуговую­чий прошарок (чиновники-переписувачі та ін.).

Велика заслуга в розвитку теорії державного управління в період, який названий індустріальним (1776-1890), належить А. Сміту. Саме він є не лише представником класичної політичної економії, а й фахівцем у галузі управ­ління, оскільки проаналізував різні форми поділу праці і визначив обов'язки правителя і держави.

Великий вплив на формування багатьох наукових напрямів та шкіл управ­ління має вчення Р. Оуена. Його ідеї гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці та побуту ро­бітників актуальні й сьогодні.

Перший переворот у теорії та практиці управління пов'язаний зі створен­ням і використанням обчислювальної техніки. У 1833 р. англійський матема­тик Ч. Беббідж розробив проект "аналітичної машини" - прообраз сучасної цифрової обчислювальної техніки, за допомогою якої вже тоді управлінські рішення приймалися більш оперативно та обґрунтовано.

Наука про управління перебуває в постійному розвитку. Формуються нові напрями, школи, удосконалюється науковий апарат, з рештою, змінюють­ся самі дослідники та їхні погляди.

Головна ідея системної теорії полягає в тому, що жодна дія не починаєть­ся в ізоляції від інших. Кожне рішення впливає на всю систему. Системний підхід в управлінні дає можливість уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері перетворюється в проблему для іншої.

З погляду економіки організації (установи, підприємства) найбільш істот­ні в науково-методичному плані результати були отримані в рамках ситуацій­ного підходу: форми, методи, системи управління повинні істотно варіювати­ся залежно від сформованої ситуації, тобто центральне місце повинна займати

ситуація. Це конкретний набір обставин, які надто впливають на організацію (установу, підприємство) в певний конкретний час. Іншими словами, суть рекомендацій з теорії системного підходу складається з вимог розв'язувати поточну, конкретну організаційно-управлінську проблему залежно від цілей організації (установи, підприємства) і сформованих конкретних умов, у яких повинна бути досягнута мета.

На кожному рівні управління не лише визначаються соціальні пріоритети, але й розробляються механізми їхньої реалізації (економічні, інформаційні, ор­ганізаційні, адміністративні та нормативно-правові). Соціальна сфера управлін­ня стає відносно самостійною, структурованою і масовою з погляду як об'єкта впливу, так і його суб'єкта, з'являється особливий тип керівника - ринковий. Кожний найнятий за контрактом муніципальний менеджер несе відповідаль­ність за управлінську діяльність та її результатами. Тобто він є підприємцем у сфері управління, що успішно конкурує з державним управлінням, створює необхідні суспільні противаги, без яких чиновницький апарат на всіх рівнях управління бюрократизується, вироджується і деградує. Як показав світовий досвід, це головний механізм формування відповідальної і професійної коман­ди не лише менеджерів, а й державних органів управління.

У цілому історія світового соціального управління налічує кілька управ­лінських революцій, які характеризують поворотні моменти в теорії і практиці управління.

Перша управлінська революція привела до виникнення влади жерців і зародженню писемності внаслідок ділового спілкування.

Друга революція, пов'язана з ім'ям вавилонського царя Хаммурапи, дала зразки сугубо світського аристократичного стилю управління.

Основним підсумком третьої революції в управлінні, що належить за ча­сом до царювання Навуходоносора II, стало поєднання державних планових методів регулювання з виробничою діяльністю.

Четверта революція збіглася із зародженням капіталізму і початком інду­стріального прогресу європейської цивілізації. Індустріальна революція довела, що чисто управлінські функції не менш важливі, ніж фінансові чи технічні.

П'ята управлінська революція знаменувала прихід нової соціальної сили -професійних менеджерів, класу управлінців, який став панівним у сфері управління матеріальним і духовним виробництвом.

Іншими словами, названі управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур і соціальних станів: влада жерців поступо­во витісняється пануванням військової і цивільної аристократії, на зміну якій прийшли заповзятливі буржуа, а останніх на історичній арені змінили найма­ні робітники, чи "пролетарі управління", після чого соціально-управлінський цикл почався знову, але на якісно іншому рівні.

Початок розвитку управлінської науки в Україні було покладено в XVII ст. переважно в рамках теорії державного управління. У розвитку цієї системи важливу роль відіграв А. Л. Ордин-Нащокін (1605-1680), що зробив спробу введення міського самоврядування в західних прикордонних містах тодішньої Росії. Таким чином, А. Л. Ордин-Нащокін вважається одним з перших керів­ників, який поставив питання про розвиток не тільки стратегічного, а і тактич­ного управління на території України, яка була в складі Росії.

Дата добавления: 2014-11-29