Управлінська діяльність

І

Я я

Г

Рис. 2.3. Варіант схеми інформаційних зв'язків

На обох наведених схемах управляюча система - це орган опрацювання інформації про стан об'єкта управління і середовища функціонування систе­ми управління в цілому.

Інформаційною базою управління є прогнозування розвитку системи сталого землекористування, що становить науково-аналітичний етап проце­су розробки комплексної програми. Прогноз окреслює сфери і можливості поставлених реальних завдань і цілей, виявляє напрям розробки і прийнят­тя управлінських рішень, розглядає варіанти активного впливу на об'єктивні чинники перспективного розвитку.

Прогнози мають попередній варіантний характер і не обмежуються про­грамним періодом. Дані прогнозів стають вихідним матеріалом для наступно­го етапу процесу складання програми і вибору цілей розвитку в повний про­грамний період, розробки господарсько-політичної концепції. Прогноз-план можна вважати основною стадією розробки програми. У ньому ставляться загальні стратегічні завдання та міститься матеріал, потрібний для розробки конкретних завдань.

Будь-яке управління спрямоване на здійснення низки функцій, серед яких основною є розробка програм. Без бачення перспективи неможливо приймати управлінські рішення, оскільки уявлення про цілі становлять основу рішень, які приймаються.

Удосконалення системи управління земельними ресурсами соціально-економічним розвитком країни є одним із вузлових питань політики будь-якої держави. Крім того, в Україні управління земельними ресурсами є ключовою проблемою земельної реформи, що до останнього часу не знайшла остаточно­го вирішення, яка, у свою чергу, пов'язана з вирішенням питання про шляхи економічного і політичного розвитку України. Управління земельними ресур­сами пов'язано із земельними відносинами та охоплює увесь спектр суспіль­них відносин — від соціального до економічного, правового, екологічного й іншого видів управління.

У сучасному українському суспільстві розгорнулася полеміка про меха­нізм розвитку земельних відносин: стихійний або свідомий (що регулюєть­ся державою). На нашу думку, управління земельними ресурсами - це сис­тематичний, свідомий, цілеспрямований вплив держави і суспільства на ра­ціональне використання землі через ринкові земельні відносини. Цей вплив заснований на пізнанні об'єктивних закономірностей з метою забезпечення ефективного функціонування земельних ресурсів країни.

Управління земельними ресурсами повинне містити в собі: планування, регулювання, організацію і контроль за використанням земель, а отже, його необхідно розглядати через призму управління раціональним викорис­танням та охороною земель.

Основу системи управління земельними ресурсами складають об'єкт, суб'єкт, предмет, мета, завдання і функції управління. Об'єкт і предмет управ­ління створюються в результаті багаторічного попереднього періоду. Вид об'єкта і предмет управління тісно пов'язані між собою. Наприклад, управ­ління використанням земельних ділянок із забудованими багатоповерховими будинками, значно відрізняється від управління ділянками з одноповерховою садибною забудовою.

Сучасні мета, завдання і функції управління земельними ресурсами фор­муються українським суспільством у даний час.

Об'єктом управління є весь земельний фонд України, адміністративно-територіальної одиниці, земельні угіддя окремих землеволодінь і землекорис-тувань, що відрізняються за характером використання, правовим статусом, а також земельні ділянки, що не ввійшли в землекористування (землі загального користування).

З прикладної точки зору, об'єктом управління є земельні відносини, процеси формування землеволодінь та землекористувань, організація раціо­нального використання, охорони та відновлення корисних властивостей зе­мельних ресурсів, які відповідають сучасним потребам людини і вимогам за­конів природи.

Предметом управління є процеси організації використання землі, що у межах визначеної території забезпечують усе різноманіття потреб його жи­телів. Різноманіття потреб приводить до різноманіття способів використання земель, що підлягають управлінню.

До числа таких способів належать:

- здійснення територіальної організації використання землі в межах зем­
лекористування, окремих ділянок, масивів, земель (землевпорядкування,
планування, зонування та ін.);

- інженерне забезпечення процесу використання земель (інженерна інфра­
структура);

- установлення правового статусу земель (власність, користування, оренда,
обмеження, обтяження);

- установлення напрямків і видів використання землі (типи землекористу­
вання, дозволене використання);

- упровадження економічно й екологічно ефективних технологій викорис­
тання землі;

- аналіз та оцінка природного й економічного стану земель;

- інші заходи, що впливають на статус і стан земель.

На створення і функціонування системи управління, крім об'єкта і пред­мета, впливають мета і завдання управління. При цьому, якщо об'єкт і предмет створюються протягом багаторічного попереднього періоду, то мета і завдан­ня формуються суспільством у короткий час. Між першою і другою групами існують досить тісні взаємозв'язки. Так, мета і завдання формуються з ураху­ванням стану об'єкта і предмета управління, а вже сформовані мета і завдання при їхній реалізації формують об'єкт і предмет управління.

Метою управління земельними ресурсами є концентроване вираження потреб суспільства, що задовольняються на основі використання властивос­тей землі. Мета відображає перспективний стан земельних ресурсів і процес їх використання. Саме використання землі - це безпосередній вплив суспіль­ства або окремих його суб'єктів на землю. При цьому в кожного такого впли­ву є визначена мета, зумовлена споживанням конкретних властивостей землі. Суспільство не в змозі цілком контролювати мету окремих суб'єктів через їх масовість і розмаїття, тому управління цими процесами означає встановлення

загальних правил і меж використання землі. Такі межі створюються за до­помогою встановлених і юридично оформлених (у вигляді правових норм) правил використання: регламентованих земельних відносин і системи земле­користування.

Ці положення характерні для будь-якого використання землі і є загальни­ми для всієї різноманітності системи земельних ресурсів.

У загальному вигляді метою управління земельними ресурсами є ство­рення і забезпечення функціонування системи земельних відносин і землеко­ристування, що дає змогу найбільшою мірою задовольняти потреби суспіль­ства, які пов'язані з використанням землі.

У конкретний період часу мета може мати виражений акцент: соціальна, економічна, екологічна або їх комбінація. У доперебудовний період на тери­торії міст і селищ, наприклад, переважав соціальний аспект - коли проголо­шувалося максимально можливе задоволення всіх потреб жителів (часто без установлення достатньої їх ефективності). В даний час в умовах розвитку зе­мельного ринку відбулася переорієнтація на врахування економічного аспек­ту, тобто досягнення максимального економічного ефекту, що найчастіше має вигляд максимуму грошових надходжень у бюджет і окупності витрат. Однак без соціальної спрямованості мета управління може викликати загострення соціальної ситуації. Сучасна мета управління земельними ресурсами повинна бути зорієнтована на максимум економічного ефекту при забезпеченні гаран­тованого соціального й екологічного рівня.

Тому метою управління земельними ресурсами с створення і забез­печення функціонування системи цивілізованих земельних відносин і сталого землекористування, що дає можливість при забезпеченні досить ви­сокого рівня екологічних і соціальних умов життя, розвитку ефективної під­приємницької, суспільної й іншої діяльності формувати умови збереження і відновлення властивостей навколишнього природного середовища, зокрема землі, одержувати максимум надходжень фінансових засобів у державний і місцевий бюджети.

2.2. Сутність і зміст управління земельними ресурсами

Суб'єкти управління поділяються на суб'єкти, що здійснюють державне, місцеве і внутрішньогосподарське управління. У свою чергу, державне управ­ління поділяється на загальне і відомче (галузеве) управління.

Загальне державне управління здійснюється державними органами за­гальної і спеціальної компетенції і має територіальний (регіональний) харак-

тер. Воно поширюється на всі землі в межах визначеної території (України в цілому, області, адміністративні райони, міста) незалежно від категорії земель і суб'єктів права на земельну ділянку.

Відомче (галузеве) управління землями, здійснюване міністерствами, комітетами, службами, будується за принципом підвідомчості підприємств, організацій, яким надані землі і не залежить від територіального розміщення земель.

Місцеве управління здійснюється органами місцевого самоврядування і може мати як загальний, так і спеціальний характер.

Внутрішньогосподарське управління землями здійснюють самі володіль­ці і користувачі земельних ділянок.

Управління земельними ресурсами має комплексний характер, оскільки зачіпає інтереси цілого ряду суб'єктів земельних відносин, що викликає необ­хідність застосування системного підходу до управління процесом викорис­тання й охорони земельних ресурсів, узлагодження організаційно-технологіч­них рішень з можливими еколого-економічними наслідками.

Управління земельними ресурсами здійснюється законодавчими, виконав­чими органами влади та органами місцевого самоврядування, які регулюють земельні відносини і визначають загальну стратегію розвитку системи земле­володіння і землекористування, правотворчості, правоохоронної діяльності і т. д. Зміст діяльності виконавчо-розпорядчих органів з управління земельни­ми ресурсами полягає в прогнозуванні і плануванні використання земельних ресурсів; установленні норм і порядку землеволодіння, землекористування, розподілу і перерозподілу земель; оперативно-розпорядчої, регуляторної і контрольно-наглядової діяльності за використанням і охороною земель.

Основу процесів, які відбуваються у системі управління земельними ре­сурсами, складає безперервний інформаційний обмін. Засобом забезпечення цього обміну є землеустрій, земельний кадастр і моніторинг земель.

За призначенням у процесі управління інформація поділяється на:

• таку, що інформує (використовується для обґрунтування прийнятих рішень);

• керуючу (формується в процесі управління і доводиться до суб'єкта для
виконання і використання (наприклад, планова, контрольна, облікова).

Збір, обробка й аналіз інформації визначають поводження системи управ­ління в цілому. Тому важливо визначити компоненти управління інформацією (рис. 2.4) і їхнього взаємозв'язку на різних адміністративно-територіальних рівнях.

кпчіїоншть цПрі*,іін чи і

-
	^■У"^1' '■■■
	СвгТіпспігї лвкдп Ілфіф чиз (пил

Рис. 2.4. Логічна схема структури управління інформацією

Джерелами інформації можуть бути матеріали землеустрою, земельного кадастру, а також органів виконавчої влади: картографічний матеріал, реєстри, звіти, книги і відомості, каталоги, енциклопедії, реферати, дані експертів, ма­теріали інших досліджень.

До основних методів збору інформації для цілей управління земельними ресурсами варто віднести: зйомки й обстеження, запит даних, розрахунок і моделювання даних, анкетне опитування, дослідження поведінки землекорис­тувачів чи землеволодільців стосовно об'єкта, випробування системи - «пі-лотні-проекти».

Управління земельними ресурсами - це сукупність взаємозв'язків між елементами системи управління, спрямованих на раціональне використання земельних ресурсів. У загальному вигляді алгоритм управління земельними ресурсами показаний на рисунку 2.5.

Характер системи управління земельними ресурсами мінявся протягом ряду епох відповідно до економічної основи, цілей і критеріїв суспільного ладу. Система управління земельними ресурсами при будь-якому суспільному ладі забезпечувала виконання двох функцій:

1) забезпечення загальнодержавних інтересів;

2) забезпечення інтересів окремих членів суспільства (або їх груп).

Нові земельні відносини і умови господарювання сформували нову сис­тему управління, основними характеристиками якої є:

- різкий перехід від адміністративно-планової до ринково-підприємницької
моделі;

- розмежування функцій і суб'єктів державного і недержавного управління;

- розвиток процесів демократизації суспільних відносин;

- інтеграція України у світовий інформаційно-технологічний процес;

- інтеграція політико-суспільних і соціально-економічних процесів.

Загальна система управління земельними ресурсами повинна складатися з таких підсистем: законодавчої, адміністративно-управлінської, економічної, соціальної, екологічної.

У зв'язку з різним цільовим використанням земель діяльність галузевих міністерств, відомств і установ з управління земельними ресурсами характе­ризується системою загальних та спеціальних функцій.

Нині створення системи державного управління земельними ресурсами -основне завдання, вирішення якого дозволить створити ринкові механізми регулювання земельних відносин і формування ефективної системи землеко­ристування.

Об'єкт управління (земельні ресурси)

Довкілля

Земельний кадастр і моніторинг

І

Землеустрій

Прогнозування і

планування використання

та охорони земель

Проектування

організації

території

И-

1

Регулювання земельних відносин

Суб'єкт управління

Контроль

Рис. 2.5. Логічна схема алгоритму управління земельними ресурсами

2.3. Основні завдання, функції та принципи управління земельними ресурсами

Завдання управління земельними ресурсами на кожному рівні поділяють­ся на завдання законодавчих і виконавчих органів влади. Завдання управління реалізуються всіма суб'єктами управління, мають істотні розходження сто­совно до проблем забезпечення життєдіяльності конкретних галузей, регіо­нів і перспектив їх розвитку. Тому необхідно диференціювати завдання для відомств і регіонів, що допоможе визначити місце і роль кожного суб'єкта управління в конкретному регіоні, уникнути дублювання в їх діях або відсут­ності системи управління з важливих процесів землекористування.

До основних завдань державного управління земельними ресурсами можна віднести:

• наділення органів управління політичними й організаційно-регламентую­
чими функціями, що забезпечують ефективний розвиток землекористуван­
ня та суспільства в цілому;

• взаємоузгодження рішень органів державного управління;

• регулювання державними актами фінансової, природоохоронної та під­
приємницької діяльності суб'єктів земельних відносин;

• забезпечення соціально-правового захисту суб'єктів земельних відносин;

• формування сприятливих умов для підприємництва і прогресивного роз­
витку суспільства;

• поліпшення використання й охорони земельних ресурсів;

• ведення державного земельного кадастру, організація землеустрою та мо­
ніторингу земель;

• здійснення державного контролю за використанням і охороною земель;

• створення правових, економічних і організаційних передумов для різних
форм господарювання на землі.

Для вирішення цих завдань необхідно забезпечити виконання таких осно­вних умов:

- прийняти необхідні нормативно-правові акти з регулювання земельних
відносин відповідно до Конституції України на рівні держави, рівні регіо­
нів і місцевих органів самоврядування;

- прийняти законодавчі акти, що регулюють земельні відносини в інших
галузях народного господарства і забезпечити відповідність цих законів
земельному законодавству;

- створити на державному рівні економічні, правові й організаційні передумо­
ви для регулювання, використання й охорони земель ринковими методами;

- створити горизонтальну і вертикальну структуру системи органів управ­
ління земельними ресурсами для всіх рівнів адміністративно-територіаль­
них утворень;

- забезпечити фінансування поставлених завдань з раціонального й ефек­
тивного використання земель, включаючи формування системи державно­
го земельного кадастру і підтримку його в актуальному стані;

- здійснити поділ земель на державну і комунальну власність;

- узаконити різноманіття і рівноправність усіх форм речових прав на землю.

Дії в процесі управління земельними ресурсами оформляються як кон­кретні заходи або функції.

Ураховуючи розглянуті завдання управління земельними ресурсами, можна визначити функції, що тісно пов'язані з реалізацією поставлених за­вдань за допомогою стандартних процедур управління (рис. 2.6).

Варто враховувати, що управління земельними ресурсами здійснюєть­ся у двох напрямах: безпосереднє й опосередковане. Перше пов'язане зі створенням конкретних форм і умов землекористування (земельних ділянок, інженерних споруд, поселень, виробничих і рекреаційних центрів, зміна стану земель) і носить дискретний характер. Друге створює рамки (межі) у вико­ристанні землі шляхом створення нормативно-правової бази. Опосередковане управління, на відміну від безпосереднього, здійснюється постійно. Зазначені функції управління за цими напрямкам виявляються по-різному.

До функцій безпосереднього управління земельними ресурсами слід віднести такі етапи:

• збір і аналіз даних про об 'єкт управління та керовані процеси: вивчення
властивостей землі (польові обстеження, інвентаризація земель), ведення
земельного кадастру (реєстрація, облік, оцінка) і моніторингу земель, ство­
рення і ведення геоінформаційних систем (ГІС);

• вироблення управлінського рішення: зонування земель, прогнозування,
планування і проектування використання земель;

• реалізація управлінського рішення: державний перерозподіл земель (ви­
лучення, надання земель), організація і фінансування заходів щодо зміни
властивостей землі, облаштованості й формування землекористувань, ре­
гулювання ринкового обороту земель, економічне стимулювання раціо­
нального землекористування;

• контроль за функціонуванням сформованого процесу і його коректу­
вання: контроль за використанням земель і дотриманням земельного за­
конодавства, вирішення земельних суперечок, пов'язаних з реалізацією
управлінських рішень і функціонуванням сформованої системи організації
використання земель.

Система управління земельними ресурсами

Організація досягнення мети (організаційні відносини)

Управлінські відносини

Система управління (організація управлінських відносин)

--- Н Вертикальні

Керована (управляема)

Функції управління

Керуюча (управляюча)

Горизонтальні: національні, регіональні місцеві

--- Н Формальні

Цільові

Організаційні

--- П Неформальні

Інформаційно-облікова Організаці йн о-планувальна

Розподільчо-перерозподільча
______ регуляторна______

Контрольна

Безпосередні

Збір і аналіз даних про об'єкт

управління або процеси
_______ управління_______

Формування управлінського
________ рішення________

Опосередкованні

Вивчення характеру земельних відносин________________ |

Вивчення стану здемельного законодавства і його моніторинг)

Розробка і прийняття законодавчих актів і нормативів
використання землі____________________________

Реалізація управлінського рішення

Реалізація заходів із зміни системи землекористування,
передбаченої у законодавчих актах________________

Контроль за функціонуванням

явищ, процесу і його
____ коректування____

Вдосконалення землекористування, районування та зонування земель, нормування використання земель

Державний контроль за дотриманням земельного законодавства

Розв'язання земельних спорів, пов'язаних із уведенням і
функціонуванням земельного законодавства і нормативів
використання землі______________________________

Рис. 2.6. Логічна схема системи розподілу функцій управління земельними ресурсами

Функції управління виявляються як конкретні відособлені заходи, вико­нувані різними організаціями в різний термін. Основні функції управління в галузі використання і охорони земель визначені Земельним кодексом України (розділ 7). При дослідженні земельного фонду виконуються такі заходи як: космічні, аерофотогеодезичні і наземні геодезичні вишукування; ґрунтові, ге­ологічні, гідрогеологічні, геоботанічні, хімічні, радіаційні й інші обстеження; інвентаризація земель. При веденні земельного кадастру - реєстрація земель­них ділянок, кількісний і якісний облік, оцінка земель, моніторинг земель, оцінка пов'язаних із землею об'єктів нерухомості. При створенні і веденні ГІС - створення інформаційної бази даних і цифрових моделей місцевості, підтримка їх на сучасному рівні. Зонування земель здійснюється як результат проведення певних вишукувань і обстежень, оцінних робіт. Прогнозування, планування, проектування оформляється у вигляді окремих документів, гене­ральних схем, техніко-економічного обґрунтування, схем, планів, карт, проек­тів землеустрою, розроблювальних як у цілому для всієї системи чи конкрет­них землекористувань, так і з окремих проблем.

Перерозподіл земель включає: вилучення, продаж, надання, земель. Безпосереднє регулювання ринкового обороту земель відбувається шляхом продажу, покупки, здавання в оренду, регулювання цін і податків.

Для зміни стану і якості земель організуються і фінансуються такі заходи: рекультивація, дезактивація, меліорація земель, інженерний захист земель, об-лаштованість, докорінне поліпшення земель.

Економічне стимулювання раціонального землекористування по­лягає в: оподатковуванні, кредитуванні, квотуванні виробничої діяльності, лімітуванні використання природних ресурсів. Державний контроль за вико­ристанням земель і вирішення земельних суперечок виступають як самостійні заходи.

До функцій опосередкованого управління належать: вивчення харак­теру земельних відносин, стану земельного законодавства і їх моніторинг; розробка і прийняття законодавчих актів (законів, рішень, постанов) і нор­мативів використання землі; реалізація заходів щодо зміни системи землеко­ристування, передбачених у законодавчих актах; удосконалення землекорис­тування, зонування, нормування використання землі; державний контроль за дотриманням земельного законодавства; вирішення земельних суперечок, пов'язаних з введенням і функціонуванням земельного законодавства і норма­тивів використання землі.

Реалізація управлінських рішень, особливо при безпосередньому управлін­ню, здійснюється за допомогою директивних, правових, економічного методів.

Перелічені вище вимоги і функції державного управління земельними ресурсами забезпечують формування визначених принципів, що виявляються як об'єктивна необхідність, яка характеризує визначений об'єктивний зв'язок у системі. Врахування цих закономірностей дозволяє правильно оцінити не тільки стан системи управління, а і передбачати шляхи її удосконалення. Ці закономірності можна розділити на дві групи: перша - формуючий і визна­чальний процес управління в цілому, друга - що характеризує приватні мо­менти.

До загальних принципів належать:

1) єдність управління земельними ресурсами і управління територіями
як найважливіший чинник ефективного розвитку держави і суспільства;

2) незамінність і обмеженість землі як компонента природи, засобу ви­
робництва, територіального базису й об'єкта нерухомості, зростання
потреби суспільства і промисловості в сировині. Необхідність відводу
земель для розміщення об'єктів промислової і соціальної інфраструктури
вимагають раціонального розподілу і перерозподілу земельних ресурсів
між галузями економіки країни; створення організаційно-територіальних
умов, які сприяють ефективному використанню й охороні землі; форму­
вання відповідного економічного механізму. Ефект від державного управ­
ління земельними ресурсами буде вище у випадку, якщо кожна галузь і
сфера економіки країни буде мати у своєму розпорядженні найбільш при­
датні для неї землі.

3) Організаційна узгодженість використання земель і управління тери­
торіями. Цей принцип полягає в тому, що керуюча система повинна за­
безпечувати підвищення ефективності системи землеволодінь і землеко-
ристувань, дотримання ними прав і обов'язків з використання земельних
ресурсів, формування правильної організації і управління території для
нормального функціонування всіх підприємств та господарств території в
цілому. На підставі цієї закономірності структура управління земельними
ресурсами і чисельність апарату управління на всіх рівнях повинна форму­
ватися з урахуванням обсягу робіт і змісту управлінських рішень.

Разом з тим систематичне удосконалювання функцій і методів управлін­ня земельними ресурсами - одна з характерних рис управління, що залежить від науково-технічного прогресу в економіці країни. Так, земельний кадастр пройшов шлях від описів, які полягають в найпростішому описі монастир­ських, церковних та інших землеволодінь до державного земельного кадастру, що включає в себе державну реєстрацію земельних ділянок, кількісний і якіс­ний облік земель та їх зонування, економічну і вартісну оцінку земель.

Економічно ефективне поєднання державного, регіонального і муніци­пального управління земельними ресурсами, забезпечується поділом владних повноважень державного і муніципальних утворень.

Зважаючи на особливі властивості землі, ряд учених, зокрема А. А. Варламов, Ю. Г. Гуцуляк, С. Н. Ткачук, А. М. Третяк, виділяють низку інших принципів формування раціонального землекористування, які повинні бути покладені в основу формування системи управління земельними ресурсами в умовах трансформації земельних відносин і створення ринкової системи землекорис­тування. Ними запропоновані такі узагальнені принципи:

1) принцип різноманіття і рівноправності усіх форм власності, володіння і
користування землею;

2) принцип пріоритету на захист життєво важливих інтересів особистості,
суспільства і держави;

3) принцип пріоритету прав і обов'язків, визначених Конституцією України;

4) принцип державної підтримки заходів щодо раціонального використання,
поліпшення якості і охорони земель;

5) принцип доступності інформації про стан земель;

6) принцип пріорітету державного управління земельними ресурсами;

7) принцип раціонального використання земель;

8) принцип використання земель за цільовим призначенням;

9) принцип платності використання земель.

Одночасно зазначені принципи необхідно доповнити ще і такими прин­ципами як: принцип сталості землекористування, принцип диференційовано­го підходу до управління землями різних категорій і регіонів, принцип право­вого захисту і відповідальності.

Принцип сталості землекористування стосується як сталості прав суб'єктів земельних відносин на дану ділянку, сталості його використання, так і його територіальної, просторової сталості. Це є необхідною умовою ра­ціонального використання землі і покликане забезпечити зацікавленість зем­лекористувачів у дбайливому, господарському ставленні до землі. Сталість землекористування забезпечується тим, що використання земельної ділянки, як правило, носить постійний (безстроковий) характер і його примусове при­пинення може бути тільки в особливих випадках, визначених ст. 140 і 141 Земельного Кодексу України. Цей принцип також належить і до формування екологічної сталості землекористування.

Упровадження екологічних вимог у земельні відносини дає змогу забез­печити застосування природоохоронних технологій виробництва, здійснення комплексних заходів для охорони земель від негативних природних і антропо-

генних процесів, таких як ерозія, засолення, заболочування, розміщення, бу­дівництво, експлуатація об'єктів, які негативно впливають на стан земель, та приводять до їх забруднення хімічними, радіоактивними, бактеріальними і па-разито-бактеріальними речовинами. Наприклад, у ряді випадків застосовують такий засіб відновлення родючості, як консервація земель, тобто виведення їх з обороту. Такий захід найчастіше застосовується для сильно еродованих, перезволожених, посушливих, засолених та малопродуктивних земель. При вирішенні цього питання повинні бути розроблені умови передачі земель на консервацію власниками і орендарями, розраховані для них розмір компенса­ції за втрати урожаю, визначені їх права і обов'язки стосовно законсервованих земель, бюджет проведення консервації, порядок виплати компенсацій власни­кам і орендарям. При консервації земель необхідно передбачити можливість консервації і водних джерел, прибережних територій, порядок використання надр на законсервованих землях.

Принцип диференційованого підходу до управління землями різних категорій і регіонів допомагає широко використовувати правові норми при управлінні земельними ресурсами з врахуванням економічних і природних особливостей земель різних категорій та регіонів.

Принцип правового захисту і відповідальності не допускає втручан­ня в господарську діяльність суб'єктів земельних відносин або примусового припинення прав на земельну ділянку, крім випадків, передбачених законом. Він дає можливість визначати межі відповідальності суб'єктів земельних від­носин за соціальні, економічні та інші несприятливі наслідки прийнятих ними рішень, а також діяльності, яка ними здійснюється.

Даний склад і зміст принципів раціоналізації використання земель в умо­вах ринкових земельних відносин необхідно розглядати як об'єктивну переду­мову для здійснення практичних заходів з управління земельними ресурсами

Одночасно можуть бути виділені також індивідуальні принципи управ­ління земельними ресурсами, до яких слід віднести:

1) організаційне і кадрове забезпечення управління земельними ресурсами,
що має на увазі наявність спеціальних органів управління земельними ре­
сурсами з оптимальною чисельністю і фінансуванням, особливо для муні­
ципального рівня, що виконують основну роботу з управління земельними
ресурсами на місцевому рівні;

2) обов'язковість і достатність державної фінансової підтримки, що забезпе­
чує якісне проведення визначених видів робіт на конкретних територіях, у
яких зацікавлена держава;

3) розмежування функцій з управління земельними ресурсами між органами
виконавчої і представницької влади різних адміністративно-територіаль­
них рівнів. Законодавча база повинна визначати компетенцію органів вико­
навчої і представницької влади, бо відсутність розмежування призведе до
перекриття або пробілів в управлінні, що негативно позначається на ефек­
тивності системи. Поділ функцій між різними відомствами на державному
і муніципальному рівнях (наприклад, між земельним, лісовим і водним ко­
мітетами, органами архітектури, Мінприроди і Мінагрополітики України).
Для вирішення цього принципу необхідно прийняти нормативно-правові
документи, які розмежовують функції різних органів з управління земель­
ними ресурсами та землекористуванням;

4) правове забезпечення управління земельними ресурсами (Земельний і
Цивільний кодекси України, закони України «Про плату за землю», «Про
землеустрій», «Про охорону земель», «Про державний контроль за вико­
ристанням і охороною земель» і т. д.) Тільки за наявності необхідної нор­
мативно-правової бази держава може управляти земельними ресурсами в
умовах формування ринкових відносин;

5) відповідність законодавству України і непротиріччя законів та інших нор­
мативно-правових актів, прийнятих органами місцевого самоврядування.
Відповідність земельному законодавству України законодавчої бази інших
галузей, пов'язаних з регулюванням земельних відносин (Містобудівний
кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Закон України «Про державну реє­
страцію речових прав на нерухоме майно та обмежень» та ін.).

Отже, для формування сучасної системи управління земельними ресур­сами важливим є чітке визначення її завдань, функцій та принципів організа­ції управління.

2.4. Основні положення концепції сучасного управління земельними ресурсами

Управління земельними ресурсами належить до однієї з важливих наук, необхідних для людей, які використовують або користуються благами землі, а також працюють у цій сфері. Однак, так званий системний підхід до управлін­ня не завжди простежується в працях про науку і практику управління.

З урахуванням необхідності систематизації науки і практики управління земельними ресурсами, сучасна концепція повинна вибудовуватись, виходячи з такої парадигми:

концептуальна модель управління - блок моделей - визначення суті пред­мета моделі - класифікація - суть і зміст відповідно до класифікації.

При її побудові слід враховувати, що управління - це наука і мистецтво цілеспрямованих дій на об'єкти і суб'єкти, які задіяні у процесі формування сучасної системи відносин і землекористування, для досягнення визначених результатів. З врахуванням викладеного на рисунку 2.7 подано принципову мо­дель управління. Контуром моделі є організаційно управлінська структура -частина загальної організаційної системи.

Організація (організаційна управлінська структура) - це соціальна сис­тема, в якій група людей взаємодіє у визначених межах для досягнення мети шляхом реалізації індивідуальних чи групових цілей. Класифікація управлін­ських організацій у галузі управління використанням та охороною земель на­ведена на рисунку 2.8.

В Україні функції верхнього рівня міжгалузевої координації діяльнос­ті в галузі управління земельними ресурсами здійснюються Держкомземом України. Міністерство аграрної політики традиційно пов'язане з управлінням земельними ресурсами сільськогосподарського призначення, Міністерство охорони навколишнього природного середовища здійснює управління земля­ми природозаповідного та природоохоронного призначення.

Управління земельними ресурсами є об'єктивним процесом та системою заходів (правових, адміністративних, економічних тощо) з виконання землею суспільно-виробничих функцій (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Суспільно-виробничі напрями функціонування землі

Суспільно-виробниче призначення землі	Напрям функціонування землі	Підданість часовим змінам
Земля - територія країни, основа суверенітету	Державно-політичний	Не підлягає
Земля - місце проживання населення	Соціальний	Підлягає в обмеженому ступені
Земля - частина природ­ного середовища	Природоохоронний	Не підлягає
Земля - джерело спожив­чих вартостей (основний засіб виробництва)	Виробничий	Підлягає в обмеженому ступені
Земля - об'єкт ринкових відносин, податків, платежів	Економічний	Підлягає часовим змінам

Системи

г

г

г

г

Державно-суспільна

Організаційна

Економічна

Інформаційна

Екологічна

Технологічна

СИТУАЦІЇ

Дата добавления: 2014-11-29