КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Розділ 10. Організаційні структури управління земельними 2 страница1.3. Управління земельними ресурсами на території України в період входження до царської Росії Особливу епоху в розвитку російської теорії управління складають Петровскі реформи з удосконалювання управління економікою. Коло управлінських дій Петра І дуже широке - від зміни літочислення до створення нового державного управлінського апарату. Деталізуючи та конкретизуючи управлінські аспекти періоду правління Петра І, можна виділити такі перетворення в центральному та місцевому управлінні: розвиток великої промисловості і державна підтримка ремісничих виробництв; сприяння розвитку сільського господарства; зміцнення фінансової системи; активізація розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Законодавчі акти Петра І - укази, регламенти, інструкції і контроль за їхнім виконанням - регулювали різні сфери діяльності держави, але, по суті, це було державним управлінням. Заслуговують на увагу й управлінські ідеї І. Т. Посошкова (1652-1726). До його оригінальних ідей варто віднести поділ багатства на речове і нематеріальне. Під першим він мав на увазі багатство держави (скарбниці) і народу, під другим - ефективне управління країною і наявність справедливих законів. Принципи І. Т. Посошкова про поліпшення управління економікою ґрунтувалися на вирішальній ролі держави в керівництві господарськими процесами. Перша чверть XVIII ст. була періодом петровського реформування управління економікою як на макро-, так і мікрорівні. Ідеї державного управління знайшли своє відображення в працях А. П. Волинського (1689-1740). Послідовним ідеологом кріпосництва був В. Н. Татіщев (1686-1750). В галузі управління господарськими справами Росії він особливого значення надавав управлінню фінансовою політикою - держава зобов'язана не спостерігати за господарськими процесами, а активно регулювати їх. У другій половині XVIII ст. управлінська думка розвивалася в дусі реформ Катерини II. З метою удосконалювання управління економікою Росії за вказівкою цариці була видана "Установа для управління губерній Російської Імперії". Основні перетворення в управлінні економікою на початку XIX ст. відбулися в період царювання Олександра І. У 1801 р. був виданий маніфест про заснування міністерств, що були побудовані на засадах особистої влади і відповідальності. Особливу роль у розвитку управління в Росії відіграв М. М. Сперанський (1772-1839). Метод перетворень він вбачав у наданні самодержавству зовнішньої форми конституційної монархії, що спирається на силу закону. Систему влади він запропонував розділити на три частини: законодавчу, виконавчу і судову. Законодавчі питання, на його думку, повинні перебувати у віданні Державної думи, суду - у віданні Сенату, управління державою - у віданні міністерств, відповідальних перед Думою. Потреба в докорінних землевпорядних роботах назрівала повсюди і після бурхливих зіткнень на аграрному ґрунті знайшла своє вирішення у широких землевпорядних заходах, які розгорнулись у наступні десятиріччя. На початку XX ст. управлінські перетворення здійснювалися під керівництвом таких особистостей, як С. Ю. Вітте (1849-1915) та А. С. Столипін (1862-1911). Поворотним моментом реформування земельних відносин, а відповідно, і управління земельними ресурсами у новому руслі слід вважати 4 березня 1906 р., коли було видано Указ про організацію землеустрою і утворення Комітету по землевпорядних справах, а також губернських і повітових землевпорядних комісій. Цим Указом, а також низкою наступних урядових розпоряджень було встановлено систему землевпорядних робіт згідно з реформою, які провадили в життя протягом 1907-1912 рр. У цей період за короткий проміжок часу землевпорядними роботами було охоплено землекористування широких верств сільського населення на всій території України. У багатьох губерніях майже неможливо було знайти село, де б не проводили землевпорядкування, шляхом якого впроваджувалась земельна політика держави. 1.4. Управління земельними ресурсами в радянській Україні Жовтневий переворот 1917 р. була початком нового реформування земельних відносин в Радянській Україні. Одним із перших декретів радянської влади, за пропозицією В. І. Леніна, був Декрет про землю. Скасування Декретом про землю приватної і встановлення загальнонародної власності на землю стало повсюди основою революційного перетворення земельних відносин. Дальший розвиток земельних відносин в Україні, а відповідно, і управління земельними ресурсами пов'язаний з роботою Другого Всеукраїнського з'їзду Рад, який відбувся 6 березня 1918 р., і прийняв Тимчасове положення про соціалізацію землі. 17-18 січня 1918 р. відбувся Третій Всеросійський з'їзд Рад і з'їзд земельних комітетів. Вони підтвердили скасування назавжди і без будь-якого викупу приватної власності на землю. Земля розподілялася між селянами на засадах зрівнялівки у такий спосіб, щоб забезпечити повне використання трудових ресурсів і безбідне існування трудівників села. У подальшому земельна політика радянського уряду України виходила з ідей, сформульованих у Положенні про соціалістичне землевпорядкування і заходи переходу до соціалістичного землеробства, обговореного та схваленого 20 лютого 1919 р. У цьому законодавчому акті націоналізація землі отримала найчіткіше і завершене правове оформлення, де першою статтею скасовувалась приватна власність на землю і вся земля в межах УРСР вважалась єдиним державним фондом. Створення такого єдиного громадського господарства означало організацію сільського господарства на основі соціалізму з переходом від одноосібних форм землекористування до товариських. Адже закон оголосив усі види одноосібного землекористування тимчасовими і такими, що відживають, та орієнтував увесь земельний устрій на першочергову організацію радянських комун і товариств щодо громадського обробітку землі. Такий напрям земельної реформи здійснювався шляхом землеустрою, який виступав основним методом управлінських дій держави з реалізації тодішньої земельної політики. Оцінюючи загалом процес зрівняльного розподілу конфіскованої землі між безземельними та малоземельними селянами, слід відзначити, що значна частина конфіскованої землі була передана селянству. Після попереднього розподілу земель землевпорядні органи повинні були розгорнути роботу із землеустрою, який намічався у 1920 р. як система заходів щодо остаточного реформування земельних відносин. Ці заходи охоплювали: міжволосний перерозподіл земель, а саме: відведення її волостям і встановлення меж між ними; розподіл земель у волості з відведенням їх селам, товариствам, артілям, а також утворення висілків на вимогу населення; відведення земель державним і громадським установам, заводам, в тому числі цукровим, шахтам, фабрикам, дослідним станціям тощо; відведення присадибних земель у сільській місцевості; відведення земель містам і селищам міського типу; уточнення меж між губерніями та повітами; упорядкування земельного фонду, призначеного для переселення селян із місцевостей з не- достатніми ресурсами землі. Отже, цей період характеризується серйозними змінами в управлінні земельними ресурсами. Відповідно до Земельного кодексу РРСФР, який був уведений в дію з 1 грудня 1922 р., закріплення землекористування здійснювалось лише там, де було закінчено розподіл приватновласницьких земель, відведено землі для радгоспів, цукрових заводів та інших державних господарств, створено волосний фонд і вилучено так звані надлишки земель у куркулів. На більшості території України ці заходи не були здійснені через те, що терміново закінчити відведення, розподіл і перерозподіл земель у межах повітів і волостей було неможливо. Розвиток сільського господарства у період 1921-1925 рр. вимагав забезпечення сталості одноосібного селянського господарства. З цією метою 27 травня 1922 р. було прийнято закон "Про трудове землекористування", а 29 листопада того самого року ВУЦВК затверджує Земельний кодекс УРСР. Прийнятий Земельний кодекс закріплював основу соціалістичного колективного господарства - виключне право державної власності на землю, забороняв будь-які незаконні угоди з вилученням землі. Таким чином, соціалістична держава, керуючись вищезгаданими принципами ставлення до землі, організовує державні підприємства і великі колективні господарства, розподіляє і перерозподіляє між ними землю, відводить її для використання в різних галузях народного господарства без відповідного економічного і екологічного обґрунтування. Оскільки земельне законодавство у низці положень не відповідало завданням соціалістичної перебудови сільського господарства, XV з'їзд ВКП (б) визнав за невідкладне встановити основні начала землеустрою і землекористування в загальносоюзному масштабі. Відповідно до рішень з'їзду ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. прийняв Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У законі наголошувалось, що націоналізація землі, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Водночас у ньому було встановлено, що право виключної державної власності на землю визнано за Союзом РСР. Союзним республікам надавалось право лише регулювати землекористування і землеустрій в межах республіки. Отже, у сфері управління земельними ресурсами в Україні розпочався новий етап. У Конституції СРСР, прийнятій Надзвичайним з'їздом Рад СРСР 5 грудня 1936 р., закріплювались непорушність націоналізації землі як основи земельного устрою, сталість колгоспного землекористування, його безстроковість і безоплатність. 7 липня 1935 р. РНК СРСР прийняла постанову "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею". Внаслідок упродовж 1935-1937 рр. в Україні було проведено великий обсяг землевпорядних робіт, котрі остаточно ліквідували селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали Державний акт на вічне користування землею. У 1939-1940 рр. проводять відмежування присадибних земель від громадських. Лишки присадибних земель вилучали і приєднували до громадських земель колгоспів. У ці самі роки у східних областях республіки майже повністю було ліквідовано хутори, розташовані серед громадських земель колгоспів. Під час війни обсяг землевпорядних робіт значно скоротився. У районах, окупованих фашистами, радянська землевпорядна система була порушена: державні акти на вічне користування землею, колгоспні земельно-шнурові книги і районні книги реєстрації землекористувань було знищено; межові знаки землекористувань і межі полів сівозмін розорано; в основному знищено і планово-картографічний матеріал на землі колгоспів і радгоспів. Зміст і обсяг землевпорядних робіт у звільнених районах визначалися спеціальними постановами. Так, в Україні керувалися Інструкцією Наркомзему УРСР від 15 липня 1944 р. "Про поновлення землекористування колгоспів у районах УРСР, звільнених від німецької окупації". У 1946-1947 рр. землевпорядні органи свої зусилля спрямовували на проведення внутрішньогосподарського землевпорядкування щодо відновлення і введення сівозмін. Проте не у всіх господарствах було відновлено межі землекористування і видано Державні акти. Тому в ці роки здійснювалися роботи з міжгосподарського землевпорядкування. У 1947 р. якість проектів внутрішньогосподарського землевпорядкування, що складалися, підвищилася. На зміст цих проектів значно вплинув прийнятий 18 квітня 1949 р. "Трирічний план розвитку громадського колгоспного і радгоспного продуктивного тваринництва". При внутрішньогосподарському землевпорядкуванні з того часу стали розробляти заходи щодо поліпшення сінокосів і пасовищ, організації літніх таборів, введення прифермських і при-табірних кормових сівозмін, організації бригад з виробництва кормів, а також закріплювати за ними кормові сівозміни і природні угіддя. 30 травня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Укрупнення колгоспів стало новим заходом, спрямованим на удосконалення і зміцнення соціалістичних земельних відносин. Воно сприяло зміцненню ко- лективної форми землекористування, раціональнішому використанню землі, засобів виробництва, машин, упровадженню нових форм організації праці. У 1954-1955 рр. значні землевпорядні роботи проводили у зв'язку з вирішенням важливого державного завдання того часу - виявлення й освоєння перелогових земель. При освоєнні та використанні цілинних і перелогових земель були допущені помилки. Для освоєння нових земель потрібно було провести великі роботи з міжгосподарського і внутрігосподарського землевпорядкування. У 1957-1958 рр. проводили великий обсяг робіт з обліку присадибних і громадських земель у колгоспах. Так було складено проекти приведення розмірів присадибних ділянок до статутних норм (з юридичним їх оформленням). Землевпорядною службою в 1955-1958 рр. було організовано значний обсяг робіт з агрогосподарського обстеження земель у зв'язку з постановою Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1954 р. "Про єдиний державний облік земельного фонду СРСР", що зобов'язала вести облік не тільки кількості, а і якості земель та угідь. З 1959 р. проведення землевпорядних робіт спрямовано на виконання завдань семирічного плану розвитку сільського господарства і впровадження науково обґрунтованої системи ведення господарства щодо економічних та природних умов зон країни і кожного конкретного сільськогосподарського підприємства. При розробці систем ведення господарства й організації території в господарствах почали розробляти заходи боротьби з ерозією ґрунтів (оранка уздовж горизонталей, введення ґрунтозахисних сівозмін, залісення змитих земель і т. д.) і поліпшення низько-продуктивних луків і пасовищ. Економічний розвиток радянського суспільства, регулювання земельних відносин, завдання та зміст землевпорядкування в роки сьомої і восьмої п'ятирічок визначалися Програмою КПРС, прийнятою XXII з'їздом партії, і аграрною політикою, виробленою березневим (1965 р.) Пленумом ЦК КПРС. У 1961 р. землевпорядні органи були реорганізовані, створені проектні інститути із землевпорядкування "Укрземпроект" та їхні обласні експедиції. Основні зусилля спрямовувались на те, щоб за 2-3 роки завершити внутрішньогосподарське землевпорядкування і ввести правильні сівозміни в колгоспах і радгоспах. У 1963-1965 рр. Інститут "Укрземпроект" розпочав експериментальні роботи з протиерозійної організації території, зокрема, розробку проектів внутрішньогосподарського землевпорядкування з одночасним вирішенням у них комплексу організаційних, агротехнічних, лісомеліоративних і гідротехнічних протиерозійних заходів. Березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС обговорив питання "Про негайні заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства СРСР" і конкретизував завдання землевпорядкування: наведення належного порядку на землі; докорінне поліпшення використання землі; відновлення порушених сівозмін і введення їх там, де вони не були розроблені. Проведена наприкінці 1965 р. перевірка землевпорядкування колгоспів та радгоспів і освоєння сівозмін, які вводились, показала, що 60 % раніше складених проектів землевпорядкування не відповідали вимогам розвитку колгоспів і радгоспів, сівозміни не були освоєні в 69 % господарств. Тому в 1966-1970 рр. проведення внутрішньогосподарського землевпорядкування і введення раціональних сівозмін було найважливішим завданням Інституту "Укрземпроект" і його філіалів. У 1967 р. прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про негайні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової і водної ерозії", яка ставила за обов'язок радянським, партійним і сільськогосподарським органам у 1968-1970 рр. розбити на 10 років конкретний план проведення протиерозійних заходів (організаційно-господарських, агротехнічних, лісомеліоративних і гідротехнічних) по країні і зонах. При складанні проектів внутрігосподарського землевпорядкування в районах, підданих водній ерозії, сільськогосподарські угіддя стали поділяти на категорії залежно від ступеня еродованості. Для кожної категорії розробляли конкретні агротехнічні, організаційно-господарські, лісомеліоративні і гідротехнічні заходи. Більше уваги стали приділяти економічному обґрунтуванню проектів міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування, детальній і обґрунтованій розробці складових частин і елементів, особливо таких, як розміщення виробничих підрозділів господарств, організація території сільськогосподарських угідь і сівозмін, розміщення дорожньої мережі та ін. 13 грудня 1968 р. сесія Верховної Ради СРСР затвердила "Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік" замість Закону "Загальні початки землекористування і землевпорядження" (1928 р.). Але цей закон був розрахований не на господарську самостійність селян і не на різноманітність форм користування землею, а на жорстку централізацію і командне управління сільським господарством. У розвиток і доповнення "Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік" в Україні у 1970 р. був прийнятий Земельний кодекс. Проте він не вніс, та й не міг при існуючому політичному режимі внести що- небудь нове і важливе для земельних відносин в Україні, хоча життя настирливо вимагало врахування національно-територіальних особливостей у справі організації розподілу планування, внутрішньогосподарського використання, охорони і поліпшення земель. У 1971-1975 рр. землевпорядні роботи включали: складання схем землевпорядкування району (області); міжгосподарське і внутрігосподарське землевпорядкування з протиерозійною організацією території; складання планів організаційно-господарського устрою, проектно-кошторисної документації щодо протиерозійних заходів, корінного поліпшення сільськогосподарських угідь, які не потребують осушення; різноманітні знімальні роботи; ґрунтові, геоботанічні, агрогосподарські та інші види обстежень; державний облік земель з якісною й економічною оцінкою; складання схем районного планування тощо. Істотною особливістю землевпорядкування 70-х років стало розширення і поглиблення його змісту. До традиційних міжгосподарського і внутрішньогосподарського землевпорядкування додалися нові напрями в організації використання земель, як, зокрема, прогнозування і планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів країни, рекультивація земель, порушених несільськогосподарськими галузями народного господарства, проведення земельно-кадастрових робіт, робоче проектування, пов'язане з поліпшенням окремих земельних ділянок та ін. Рада Міністрів СРСР 6 березня 1975 р. прийняла постанову "Про видачу землекористувачам державних актів на право користування землею", а 10 червня 1977 р. постанову "Про порядок ведення державного земельного кадастру". Згідно з постановою стали широко проводити роботи із земельного кадастру, визначення продуктивної здатності земель різної якості. Так, формами кадастрової документації було визначено: земельно-кадастрову книгу підприємства, закладу і організації, яким земля надана в постійне або довгострокове користування; державну земельно-кадастрову книгу району (міста), державний земельний кадастр області, краю, автономії і союзної республіки. Запроваджувалась державна реєстрація землеволодінь і зем-лекористувань як складова земельного кадастру, який забезпечує вивчення правового і визначає господарський стан земель, бонітування ґрунтів та економічну оцінку земель. Проблеми розвитку сільськогосподарського виробництва, яке у 80-ті роки продовжувало перебувати у стані часів формування адміністративно- командної системи управління, вплинули на використання земель та зміст землевпорядних робіт. Нав'язування колгоспам і радгоспам структури посівних площ зверху не давало можливості впроваджувати сівозміни і освоїти науково-обґрунтовану систему землеробства, які є найважливішими чинниками підвищення родючості ґрунту. Проте в організації використання земельних ресурсів країни так і не було ліквідовано багато недоліків у землекористуванні й організації території, що стримувало ефективніше використання землі й інших засобів виробництва, безпосередньо пов'язаних з нею. Продовольча програма країни висунула низку завдань, вирішення яких вимагало подальшого удосконалювання організації території і практики регулювання земельних відносин. Найважливішим завданням було вдосконалення управління земельними ресурсами. Нові тенденції в організації управління виробництвом, зростання цінності землі, необхідність ощадливішого розподілу між галузями народного господарства вимагали подальшого удосконалення структури, змісту, форм і методів організації використання землі. Зокрема, необхідно було поліпшити організацію і зміст інформаційного забезпечення управління земельними ресурсами на основі застосування сучасних методів одержання обробки, збереження і видачі оперативної інформації про землю. Була проведена велика робота з економічної оцінки земель, матеріали якої разом з іншими даними земельного кадастру значною мірою поліпшили інформаційне забезпечення управління земельними ресурсами. На удосконалення планування використання земель як найважливішої частини управління земельними ресурсами була спрямована розробка Генеральної схеми використання земельних ресурсів України, схем землевпорядкування областей і адміністративних районів. Розв'язання всіх проблем було неможливим без наукового обґрунтування. Тому в галузі землекористування і землевпорядкування необхідна була розробка теорії і методів управління та практичної реалізації заходів, спрямованих на поліпшення використання земель. Найважливішими факторами подальшого розвитку управління стали наукові дослідження Інституту "Укрземпроект", який згодом перейменували у науково-дослідний інститут. Отже, управління земельними ресурсами в радянській Україні було, як правило, направлено на організацію використання та охорони земель шляхом землеустрою та оцінки земель. 1.5. Розвиток управління земельними ресурсами в незалежній Україні На кожному етапі щодо конкретних історичних, соціальних і економічних умов формується система управління, в якій одночасно зосереджується попередній відповідний досвід, який повільніше або швидше доповнюється новими й новітніми управлінськими надбаннями. Зрештою, формується система управління, в якій управлінські надбання минулого становлять його найзагальнішу основу, на якій зростає система регулювання, що відповідає конкретним вимогам сьогодення і майбутнього. Такий процес відбувається, як правило, неоднозначно, особливо в умовах докорінних змін у суспільстві, як це, зокрема, було в радянській Україні. В конкретнішому розумінні це підтверджується сучасною практикою трансформації управлінських відносин у галузі використання і охорони земель. Теоретичні і методичні аспекти управління земельними ресурсами в незалежній Україні досліджували багато вчених, серед яких І. Бистряков, Д. Гнаткович, В. Горлачук, Г. Гуцуляк, Д. Добряк, Р. Іванух, П. Казьмір, М. Лавейкін, Л. Новаковський, А. Сохнич, В. Трегобчук, А. Третяк, М. Федоров, В. Цемко, В. Юрчишин та інші. Ними обґрунтовані принципи і окремі методи управління земельними ресурсами, у тому числі й сільськогосподарським землекористуванням. Організація управління земельними ресурсами після переходу України на політично незалежний шлях розвитку базувалася і значною мірою продовжує базуватися на засадах, характерних для радянських часів. З погляду сучасності ставлення до радянської системи не однозначне. Проте швидкий і примусовий злам на початковому пострадянському етапі був неможливий і небажаний. Передусім через те, що вона залишалася у свідомості переважно більшої частини суспільства, зокрема, селян, як така, що узгоджувалася з тодішньою системою державного регулювання соціально-економічних відносин у країні, в частині, що стосувалася власності на землю всією своєю сутністю і механізмами здійснення підпорядковувалася інтересам правлячої на той час політичної партії. До такого висновку можна ставитися по-різному, але з сучасного погляду очевидним є те, що далека від досконалості навіть у ті часи, вона все ж таки в поєднанні з іншими чинниками забезпечувала порівняно високий (для тих часів) або, щонайменше, задовільний розвиток сільськогосподарських галузей й відповідні цьому їхні соціально-економічні результати. Ще одна причина відносної живучості притаманної радянській системі управління, яка базувалася на затягуванні під різними приводами, - це від- працювання визначальної основи щодо стратегічного майбутнього сільського господарства - його мети, завдань та механізмів їхнього досягнення. Без чіткості їх вихідних положень своєчасне опрацювання ефективно діючої системи управління практично не можливе, що знайшло відображення у значних складнощах проведення земельної і аграрної реформ та їх недостатній соціально-економічній результативності. Це дало підстави для висновку, що однією з основних причин недостатньої соціально-економічної віддачі реформ стала недосконалість організаційного забезпечення її як принципово нового, мало відомого й недостатньо відпрацьованого соціально-економічного й суспільно-політичного явища. Це не означає, що всю провину за ситуацію, що склалася в сфері земельних відносин і землекористування та навколо них, можна покласти на організаційні чинники управління. Суть значно глибша: та (радянська) система породила неадекватність всієї сукупності соціально-економічних відносин на селі потребам формування і функціонування ефективно діючого ринкового середовища. Вона обмежувала можливості становлення достатньо досконалої організаційної системи управління, яка внаслідок цього, в свою чергу, не змогла подолати складнощів розвитку всіх інших блоків державного регулювання. Отож маємо співзалежність цілого й часткового. Недостатня відпра-цьованість цілого, під яким у даному разі мається на увазі вся сукупність державних регуляторів розвитку економіки землекористування, обмежила також можливості ефективнішого впливу на наслідки часткового - організаційних чинників управлінської сутності. Із зазначеного випливає ще один висновок: ефективно діюча система управління може бути побудована лише за умови, коли достатньо високий результативний вплив на економічний розвиток матимуть усі інші складові державного регулювання - нормативно-правові, економічні, соціальні тощо. Разом з тим, не слід вважати орієнтацією на інертний характер управління, очікування ним того, як будуть розвиватися всі інші регулятори його розвитку. Навпаки, управління повинно бути достатньо активним, високо мобілізуючим, мати, умовно кажучи, наступальний, активізуючий характер, за якого організаційно-управлінські чинники виконуватимуть високо відповідальну функцію активного стимулюючого впливу на всі інші складові державного регулювання земельних відносин. Це, у свою чергу, підводить до висновку щодо необхідності суттєвої зміни акцентів в управлінні, а саме: якщо зараз переважає розуміння організації управління з позиції його функціонально-структурної сукупності, яке склалося на попередніх етапах, та в його сучасному розумінні, зберігаючи й поглиблюючи такий аспект, виправданим буде істотне доповнення його тим, що категорія управління земельними ресурсами істотно роз- ширена й поглиблена. Це означає, що вона повинна бути такою, яка не просто виконувала б притаманну їй безпосередньо цільову функцію в звичному для неї розумінні, а і впливала б на прискорене формування не лише необхідного організаційно-управлінського, а також соціально-економічного середовища. Отже, виникає необхідність надання управлінню земельними ресурсами істотно вищого місця в системі інших чинників. Надання не формального, а саме такого, за якого організаційно-управлінська підсистема, крім виконання нею її безпосередньої функції, дедалі більше ставала б серцевиною державного регулювання розвитку землекористування шляхом активного впливу на всі без винятку складові, виведення його на якісно вищий рівень. Цього можна досягти лише за умови, якщо за своєю соціально-економічною сутністю, цільовим призначенням і механізмами вона спрямовуватиметься у стратегічне майбутнє. Основним органом виконавчої влади в системі управління земельних ресурсів нині є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем), який утворено постановою Кабінету Міністрів України «Питання Державного комітету України по земельних ресурсах» від 22 червня 1992 р. за № 345. Цією постановою затверджено Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах, в пунктах 1 і 2 якого визначено такі основні функції комітету. Держкомзем України є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Комітет реалізує державну політику в галузі земельних відносин, сприяє структурній перебудові економіки, формує систему заходів щодо забезпечення організації раціонального використання земель України. У межах своєї компетенції Комітет організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням. Держкомзем узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України. Державний комітет України по земельних ресурсах видає накази, які є обов'язковими для виконання його структурними підрозділами. Він видає також листи, в яких дає, роз'яснення порядку застосування норм земельного законодавства та певні рекомендації, які не мають ознак нормативності, тобто не підлягають обов'язковому виконанню, а тому не належать до системи законодавства.
Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 572; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |