Дерматогліфічні характеристики

Г

Т.

І

2 12 3

Одонтологічні дані

ОР

МЕТОАИКА ОАОНТОЛОПЧНИХ, АЕРАЛАТОГЛІФІЧНИХ, ГЕМАТОЛОГІЧНИХ РОЗВІАОК

Форми прикусу:

Р5 — исалідодоигїя; ЬВ — лабідодоіпія;

5Т— стеїодоіпїя;

ОР — опістодонтія;

РС — нрогенія;

Нп — хіагодотія

Зубна система людини включає окремі групи (класи) зубів, яким притаманні специфічна форма й різне функціональне призначення. Серед зубів постійної зміни розрізняють чотири класи, а саме: різці (сіепіез іпсізіуі), ікла (сіепіез сапіпі), премоляри (сіепіез ргаетоіагез) і моляри (сіепїез тоіагез) — усього 32 зуба. їхнє кіль­кісне співвідношення на нижній і верхній щелепах фіксує зубна формула:

де символами І, С, Р, М позначені постійні різці, ікла, премоляри та моляри.

Форма прикусу — ознака, яка виходить із співвідношення верх­нього і нижнього рядів різців. За класифікацією Р. Март/іна, розрізняють такі типи прикусу: 1 — псалідодонтія (Р5) — верхні різці трохи прикривають нижній ряд; 2 —- лабідодонтія (Ш) — верхні та нижні різці торкаються одні одних своїми ріжучими краями; 3 — стегодонтія (5Т) — верхні різці дуже сильно виступг • ють уперед, прикриваючи нижні; 4 — опістодонтія (ОР) — верх». різці не торкаються нижніх, бо останні дуже зміщені у лінгвальному напрямку; 5 — прогенія (РС) — нижні різці виступають уперед відносно верхніх; 6 — хіатодонтія (НО) — між верхніми та нижніми різцями є щілина.

Краудінг і діастема верхніх різців. Краудінг — це лінгвальний зсув верхнього латерального, тобто бічного, різця, коли він трохи або повністю випадає з зубного ряду. Діастема — відстань між медіальними, тобто центральними, різцями, яка перевищує 1 мм.

Програма й методика антропологічних досліджень

Одонтологічні, дерматогліфічні, гематологічні розвідки

Редукція верхнього латерального різця. Бічний різець на верхній щелепі іноді значно зменшується в розмірах, цілком або частково втрачаючи ріжучий край. Ступінь розвитку редукції даного зуба оцінюється в балах, а саме: 1 — початок редукції, ширина латераль­ного різця становить приблизно половину ширини медіального зуба даного класу; 2 — різець набуває конічної форми, ріжучий край цілком зникає; 3 — різець кілочкоподібної форми, його коронка значно нижча, ніж у сусідніх зубів.

г\

0 — 1~ --- 2

Редукція верхнього латерального різця:

1—3— бали редукції

Лопатоподібність різців. Задня поверхня різців або абсолютно плоска, або облямована крайовими гребенями, ступінь розвитку яких дуже варіює. Іноді вони майже непомітні, а іноді досить високі. В останньому випадку різці нагадують совкову лопату. Ступінь розвитку лопатоподібності визначається за такою схемою: 0 — задня поверхня різця плоска; 1 — на краях, часто з одного боку, є невеликі, слабо розвинуті гребені, які простежуються лише знизу та всередині коронки; 2 — задня поверхня різця облямована добре розвиненими гребенями; 3 — на задній поверхні розміщені високі гребені, що надають їй лопатоподібної форми.

Жувальна поверхня верхнього моляра: те — метакоиус; ра — маракоиус; рг — протокопус; Ии Ну — гіпоконус; •* / — горбик Карабеллі

Будова верхнього моляра. На^кувальній поверхйі цього зуба є чотири горбики: протоконус^рг^гаіраконус (ра), метаконус (те) та гіпоконус (Ну), причому рркміри останнього дуже варіюють. Залежно від ступеня редукції гіпбконуса розрізняють (у балах) чотири типи будови верхніх молярів, а саме: тип 4 (бал 0) — гіпоконус сильно розвинутий і не поступається за розмірами іншим горбикам; тип 4 -— (бал 1) — гіпоконус менший за розмірами, витягнутий, ніби зрізаний; тип 3+ ((^ал 2) — гіпоконус сильно редукований, часто має вигляд заокругленії зернини, розміщеної між протоконусом і мета-конусом; тип 3 (бал 3) — гіпоконус відсутній.

1**2 3 ' 4 Розвиток горбика Карабеллі (бали 0— 5)

При визначенні ступеня редукції гіпоконуса відсотки типів 3+ і З підсумовуються.

_т

Лопатоподібні різці

При проведенні статистичних розрахунків відсотки балів 2 і З сумуються. Отримана цифра вказує на частоту лопатоподібних форм різців у даній групі. Міжгрупові зіставлення проводяться з урахуван­ням даних по медіальних різцях.

* Горбик Карабеллі. На бічній поверхні протоконуса верхнього мо­ляра іноді міститься додатковий п'ятий горбик, що має назву "горбик Карабеллі" (за ім'ям італійського вченого, котрий уперше описав цю структуру). Ступінь розвитку горбика Карабеллі визнача­ється за шестибальною схемою: 0 — абсолютно рівна бічна поверхня протоконуса; 1 — на бічній поверхні цього горбика з'являються один чи два невеликі рівчаки, що окреслюють ледве помітне підвищення; 2 — невелике підвищення, окреслене слабим рівчаком; З — рівчак набуває глибини борозенки, а її протяжність збільшу­ється, горбик уже має власну вершину; 4 — горбик чітко виражений (щоправда, дещо менший, ніж постійні); 5 — великий горбик, який за розмірами лише трохи поступається гіпоконусові й метаконусові, наближаючись до рівня жувальної поверхні.

Програма й методика антропологічних досліджень

Одонтологічні, дерматогліфічні, гематологічні розвідки

Форма нижніх молярів. Жувальна поверхня вихідного типу нижніх молярів, що у сучасних людей збереглася лише на першому зубі цього класу (М 1), складалася з п'яти горбиків: протоконіда (ргсі), метаконіда (тесі), гіпоконіда (Ьуд), ентоконіда (епд) та гіпоконуліда (Ш), розділених між собою борозенками. Іноді внаслідок редукції гіпоконуліда на коронці залишаються лише чотири горбики. З іншо­го боку, поряд з основними на ній може з'явитися додатковий шостий ба навіть сьомий горбик.

схемою: 1 — відсутність затіку, тобто опуклість емал^во-цементної лінії спрямована у бік жувальної поверхні; 2 — відсутність затіку, згадана лінія пряма; 3 — відсутність затіку, однак емалево-цементна лінія спрямована в бік коренів; 4 — невеликий затік емалі у вигляді короткого трикутного виступу у бік коренів; 5 — затік емалі, довжина котрого становить приблизно 1 мм; 6 — виражений затік емалі, який доходить до коренів.

тесі Будова нижнього моляра:

протокоиід; мстаконід; гіпоконід;

ентокоиід; і іпокоиулід; 1 — дистальний гребінь тригодіда; 2— колінчаста складка мстакопіда

Типи сполучення п'яти горбиків на нижніх молярах:

/ — «ігрек»; 2 — «плюс»

12 3 4 5 6

Ступінь розвитку міжкореневого затіку емалі (бали 1 — 6)

Розміри молярів. Тут фіксують ширину, або мезіодистальний (передньо-задній) діаметр (МБ _сог) і товщину, або вестибулолінгваль-ний діаметр (УЬ_СОГ).

Для загальної оцінки розмірів окремого зуба вираховують модуль коронки за формулою: т_С0Г = (МБ_С0Г-УЬ_С0Г): 2.

Характерною рисою вихідного типу молярів є відсутність контак­ту між протоконідом та ентоконідом: у центрі коронки сходилися метаконід та гіпоконід, через що тут склався такий узор борозен, котрий нагадував латинську літеру "ігрек". Оскільки ця морфоло­гічна особливість уперше з'явилася на зубах дріопітека — високо-розвинутої мавпи кінця третинного періоду, вона дістала назву "узор дріопітека". За наявності цього узору у центрі коронки п'ятигорбко-вого зуба цього класу він позначається символом у5. У тих випадках, коли в центрі коронки сходяться протоконід та ентоконід, зуб позначається символом +5, +4 чи +6 залежно від кількості горбиків.

Дистальний гребінь тригоніда. Таку назву має емалевий місток, що іноді міститься між протоконідом і метаконідом. Фіксується на пер­шому нижньому молярі.

Колінчаста складка метаконіда — згин емалевого гребеня мета­коніда, кут якого близький до прямого. Як і попередня ознака, фіксується на першому нижньому молярі.

Міжкореневий затік емалі. Визначається на бічній вестибулярній (зовнішній) поверхні верхніх і нижніх молярів за шестибальною

Виміри молярів:

У — верхній моляр; 2 — нижній моляр

Для міжгрупових порівнянь застосовують середній модуль зубного ряду, що його найчастіше визначають для верхніх молярів за форму­лою:- ш_сог М (1 -3) = (т_сог МІ + т_сог М2 + т_сог МЗ): 3.

О. Зубов запропонував таку рубрикацію даної ознаки: до 10,20 — мікродонтизм, тобто малі розміри зубів; 10,20 — 10,49 — мезо-донтизм, або середні розміри зубів; 10,50 і більше — макродонтизм, або великі розміри зубів.

Міжкореневий затік емалі та розміри молярів визначаються тільки у краніологічних серіях, решта ознак — як на черепах, так і У живих людей.

Програма й методика антропологічних досліджень

Одонтологічні, дерматогліфічні, гематологічні розвідки

Поверхня пальців, долонь і підошв у людей вкрита численними гребінцями, які містять вивідні протоки потових залоз і дуже велику кількість нервових закінчень. Ці гребінці у поперечно­му перерізі мають вигляд сосочків і називаються папілярними лініями (від лат. раріїїа — сосок). Вивченням папілярного рельєфу шкіри займається окремий розділ антропології, який, за пропозицією аме­риканських учених Г. Камінса та Ч. Мідло, дістав назву дермато­гліфіки.

Папілярні візерунки на подушечках пальців рук складаються з однієї, двох чи трьох систем гребінців, що мають вигляд більш-менш витягнутих ліній. Ці системи ніколи не перетинаються, але можуть сходитися в точках, що їх через схожість з однією із літер грецького алфавіту називають дельтами, або трирадіусами. Залежно від кількості дельт розрізняють три основних типи пальцевих узорів, а саме: дуги А, котрі не мають трирадіуса; петлі Ь, які утворюють однодельтовий узор; кола, або завитки IV, що мають два чи навіть три трирадіуси. Для визначення середньої кількості дельт на пальцях однієї людини тієї чи іншої популяції застосовують так званий дельтовий індекс (7)/¹⁽⁾), що вираховується за формулою Б1¹⁰ = = (Ь + 2\У):10. Величина цього показника передусім залежить від кількості завитків: чим більше трирадіусів, тим вищий ¹⁰

1 2 З

Основні типи пальцевих узорів:

— дуги, або бсздсльтопі узори; 2— петлі, або одподельтові узори; 3 — завитки, або дво-

дсльтоні узори

Пальцеві узори суворо індивідуальні і в деталях ніколи не повто­рюються. За підрахунками англійського біолога XIX ст. Ф. Гальтона, на кінчиках пальців може налічуватися близько 64 млрд різних папілярних малюнків, що практично виключає імовірність двох однакових варіантів. Ці властивості шкірного рельєфу були відомі ще в давніх Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, де відбитки пальців правили

за підписи під документами. Наприкінці минулого століття в Європі виник окремий розділ, криміналістики — дактилоскопія. Він вивчає будову папілярних візерунків на пальцях для ідентифікації особи, реєстрації та розшуку карних злочинців тощо.

Крім пальцевих узорів, до програми антрополого-дерматогліфіч-них досліджень входять також головні лінії, узори та трирадіуси долоні.

Головні лінії долоні. Біля основ другого — п'ятого пальців розта­шовані чотири трирадіуси — а, Ь, с, й. Кожен із них має дві короткі лінії-радіанти, які охоплюють основи пальців, та одну довгу, котра йде до краю долоні. Останні називаються головними лініями долоні й позначаються символами А, В, С, В. Для фіксації їхнього ходу й закінчень долоня умовно ділиться на 14 полів: від поля 1 на тенарі (тобто на підвищенні м'язів першого пальця) до поля 13 на першому міжпальцевому проміжку. Зауважимо, що поле 14 розміщується в середині ульнарного краю долоні (3— 4 мм вліво і вправо від цент­ральної точки), Ділянка вгору від нього до дистальної поперечної складки позначається як 5', а ділянка між нею й мізинцем — як 5". Закінчення головних ліній долоні фіксуються за допомогою цифрових позначень полів. Наприклад, коли лінія Т> закінчується в полі 11, С — в полі 9, В — у полі 7, А — в полі 5, то формула матиме такий вигляд: 11, 9, 7, 5.

Папілярні узори на долоні:

І ~~ ІЗ — умошіі поля долоні; Ну — ііпотсиар; 77/ — тсиар;

І, П, НІ, IV — міжиальцеві подушечки; а, Ь, с, її— пальцеві

трирадіуси; А, В. С, О — головні трирадіуси долоні;

/ — осьовий трирадіус долоні

Для загальної оцінки розташування на долоні головних ліній застосовується індекс, запропонований американським антрополо-

Програма й методика антропологічних досліджень

Одонтологічні_у дерматогліфічні, гематологічні розвідки

гом Г. Камінсом. Він є сумою закінчень ліній А — О, що визначають хід інших ліній, поділену на кількість обстежень. Чим вищий індекс Каммінса, тим вище розташовані закінчення головних ліній долоні.

Істинні узори долоні. На гіпотенарі, тобто підвищенні (подушечці) біля ульнарно-проксимального краю долоні (протилежного від великого пальця), на тенарі й міжпальцевих подушечках можуть розміщуватись узори, утворені кількома системами папілярних гребінців. Фіксується відсоток кожного з них у даній популяції.

Додаткові й осьові трирадіуси долоні. Біля постійних трирадіусів а, Ь,.с, й можуть траплятися додаткові міжпальцеві трирадіуси, з яких починаються короткі-лінії-радіанти. У таких випадках закінчення головних ліній долоні фіксуються за допомогою подвійних символів:

11/9, 9/7 іт.д.

Уздовж центральної осі долоні часто спостерігаються осьові трирадіуси: карпальний трирадіус ґ, локалізований біля зап'ястка, де сходяться три системи гребінців — тенарна, гіпотенарна й карпаль-на; центральний трирадіус і' і проміжний і ". Іноді присутні два, а то й три трирадіуси одночасно (/{', /7/", #7" та ін.). У процесі антропологічного дослідження фіксується відсоток кожного з них.

На думку багатьох фахівців (Г. Грюбнер, І. Гусєва, Д. Лет та ін.), деякі дерматогліфічні ознаки, наприклад пальцеві узори та узори на гіпотенарі, мають порівняно просту форму успадкування.

Дата добавления: 2014-11-29