Розвиток ідей у натурфілософських («фізичних») школах Стародавньої Греції

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей і шкіл у Стародавній Греції.

Основні ідеї античної «фізики»:

1) Світ - це упорядкований космос, гармонійна єдність природи, богів і людини;

2) гармонійність і Космос є віддзеркаленням наявності в ньому певного Джерела, Витоку, Начала;

3) порядок Космосу пов'язаний з порядком людського розуму тобто ідеальний космічний лад можна пізнати;

4) Світ поділений на «світ ідей» та «світ речей» (Платон), хоч існує ідеальний лад, звичайний земний устрій далекий від досконалості;

5) завдання філософа - пізнати «світ ідей», зазирнувши для цього у свій розум, навчитися правильно жити у відповідності із космічним ладом, допомогти просвітитися усьому людству.

Натурфілософія – це філософське осмислення природи («натури» – лат.)

Грецькою мовою слово природа звучить як «фізис», тому таку філософію у Стародавній Греції називали «фізичною», а філософів цього періоду – «фізиками». Світ природи з його масштабом, різноманітністю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як «все». Думка, яка хоче охопити все повинна розпочатися з деякого «початку», тобто з того, з чого може це «все» постати або початися:
з «архе» – найпершого, або давнього.

Першим Філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624 – 526 рр. до Р.Х.). Він є родоначальником Мілетської школи. Від нього до нас дійшло дві тези: «Усе з води» та «Усе має душу». Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води не має життя, що агрегатні стани води вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природи, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Учень Фалеса – Анаксімандр (610-546 рр. до Р.Х.), стверджував, що «архе» саме по собі не схоже ні на що; це – «апейрон», невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні «апейрона».

Третій представник мілетської школи Анаксімен (585-525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думкуАнаксімена,саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Дiячi мiлетської школи висловлювали продуктивні iдеї i у сферi iнших питань, наприклад Фалесбув видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток – розроблення ідей про світобудову, що виявляє рух людської думки вiд конкретного через абстрактне до поглибленого усвiдомлення ре­альностi.

До того ж мiлетцi пiдготували ідейний грунт для появи дуже сміливої i дуже продуктивної для науки та фiлософiї тези про те, що "все по­дiбне до числа або пропорцii". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Пiфагору (570-бл. 500 рр. до Р.Х.). Якщо виходити з міркувань його попередникiв i вважати, що "все" є щось "одне", то тодi світ ("все") стає однорiднuм, тобто постає в однiй якостi; у такому разi вiдмiнностi мiж речами вже не якiснi, а кiлькiснi, усе можна вимiряти числом.

Таким чином Пiфагор уперше визначив умови застосування для пізнання матема­тичного обчислення, а також відокремив думку вiд наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собi, тобто абстрактне. Пiфагор визначив також числове спiввiдношення музич­них тонiв, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "фiлосо­фiя". Давні джерела переповідають, що саме Пiфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

Високий рiвень абстрактностi вчення Піфагора змушував грецьких фiлософiв шукати зв’язків між абстракцiями i життям. Сучасник Пiфагора – Гераклiт Ефеський (544-483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередникiв для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рiвень абстрактних міркувань із наочністю.

Питання «Що?» i «Як?» вiд часiв Геракліта Ефеського стають основними питаннями піз­нання (у тому числі й наукового), що перебувають в органiчнiй єдностi мiж собою.

На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змiнюється". Розгортаючи свої думки, Гераклiт дає вiдповiдь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а з мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню – до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Геракліт є засновником діалектичного мисл ення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слiд звернути на чотири школи:

¨ Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвiдомiшi представники Парменід (540-450 рр. до Р.Х.) та Зенон (490-430 рр. до Р.Х.). Парменiд стверджував, що за належної уваги до процессу мислення ми змушенi 6удемо визнати: "Лише бутя є, а не6уття узагалi немає". Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як йоro предмет. Отже, усюди є лише буття що дорiвнює собі самому і є незмiнне и невuчерnне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливi, нсзмiннi, самототожнi, згoдомдiстали назву, метафізичного свiтобачення, яке за вихiдними спрямуваннями протистоїть дiалектицi. Пар­менiда вважають одним iз зачинателiв метафізики як стилю мислення. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення оригiнальних задач-головоломок («апорії Зенона»), якi доводили немислимість руху i змiн.

¨ Школа атомiзму. Найвiдомiший давньогрецький атоміст Демокрiт (480-390рр. до Р.Х.) виходив iз тези, що "нiщо не виникає з нiчого i не nеретворюється у нiщо". Якщо у світі не було б чогoсь стiйкогo i незмiнного, світ не утримався б у бyттi. Можна дiлити i дробити речовину, але не нескiнченно; край, межа можливого nодiлу – атом (неподiльний); його iснування ­запорука незнищенностi світу. З атомів утворюється світові стихії, а з останніх усе, що існує. А. Ейнштейн назвав iдею атомiзму однiєю з найпродуктивнiших в історії науки, бо вона справдi дає можливiсть пояснити.

Атомісти стверджували:

а) світ і людина ( її душа і тіло ) складаються з атомів і пустоти;

б) пустота існує сама по собі, вона потрібна для того, щоб бути ареною для взаємодії атомів;

в)атоми - найдрібніші матеріальні частки, вони існують насправді, але настільки малі що ми їх не можемо бачити;

г) існує кілька різновидів атомів, вони знаходяться в постійному русі та взаємодії, завдяки цьому складаються незліченні комбінації конкретних матеріальних речей і людей.

¨ Школа еволюцiонiзму. Розробив цю ідею Емпедокл (483-423 рр. до Р.Х.), який вважав, що вci процеси світу можна пояснити через взаємодiю чотирьох стихiй, або елементiв (вогонь, nо­вiтря, вода й земля), та двох сил протилежногo спрямування (любов і ворожнеча). Пiд дiєю любовi подiбне з’єднується iз подiбним, а пiд дiєю ворожнечi навпаки – у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють свое панування у світі, а останнiй пере­буває у перiодичних станах прямування або до досконалостi (так виникають Космос i вci форми життя), або до розпаду (який неминучий пiсля панування любовi).

¨ Школа ноології, або концепцiї всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500-428 рр. до Р.Х.), на його думку, все, що існує, складається з частинок, якi мiстять у coбi вci якостi та властивостi світу, – iз гомеомерiй (частково подiбних до всьогo). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерiй зумовлене дією світового розуму – Нуса, або Носа;саме він постає мiрою для усього сущого.

Отже, давньогрецька натурфiлософiя розвивалась динамiчно, демонструючи при цьому деякi загальнi закономiрностi руху людського мислення - вiд простого => до складного, вiд конкретного => до абстракт­ного, вiд недиференцiйованої nроблематики => до диференцiйованої; від неусвiдомленого => до усвiдомленого, висунувши цілу низку продуктивних для Євроnейської цивiлiзації iдей i теорiй.

Дата добавления: 2014-11-29