Доходу, його форми. 2 страница

Суттєвий вплив на економічне зростання може мати і демографічна ситуація в країні, зокрема темпи зростання населення. Свого часу Т.Мальтус доводив, що прискорене зростання населення неминуче призводить до стрімкого падіння його життєвого рівня, оскільки при більш повільному збільшенні інших ресурсів темпи росту ВВП не встигають наздогнати приріст населення. Ця теорія народонаселення Мальтуса (населення збільшується в геометричній прогресії, а “суспільний пиріг”, тобто ВВП - лише в арифметичній, тому рівень життя з року в рік падає) може бути вірною лише для економіки, яка не відчуває впливу науково-технічного прогресу. Але в сучасному реальному житті уявити таку економіку дуже важко. Використовуючи прогресивні зміни в техніці та технології, навіть при прискореному зростанні населення можна уникнути падіння життєвого рівня; хоча складність цієї проблеми ні в якому разі не можна недооцінювати.

При оцінці економічного зростання треба враховувати і роль капіталу. Давід Рікардо доводив, що при збільшенні розмірів капіталу його гранична продуктивність знижується. Але ця точка зору не враховувала науково-технічного прогресу, завдяки якому збільшення розмірів капіталу супроводжується і зростанням ВВП. Особливе значення у забезпеченні економічного зростання має людський капітал, який розвивається в системі освіти кожної країни. Чим більше коштів вкладається у розвиток освіти, тим вищі темпи економічного зростання. І навпаки, чим менші такі вкладення в освіту, тим помітніше вона відстає від світового рівня і, відповідно, тим більш суттєво впливає на уповільнення темпів економічного зростання.

На темпи економічного зростання країни впливає також характер розвитку суспільства, “моральне здоров’я” нації. В деяких країнах, не дивлячись на досягнутий рівень матеріального добробуту, існує політична диктатура, розвинені корупція та бюрократія тощо. Навряд за таких умов можливе збереження високих темпів економічного зростання або прискорення розвитку взагалі.

На практиці існує розрив між потенційним та реальним ВВП. Щоб мінімізувати цей розрив, потрібно забезпечити повну зайнятість. Але якщо повна зайнятість вже досягнута, за допомогою методів фіскальної та монетарної політики, то подальше економічне зростання суспільство повинне забезпечити саме за рахунок створення умов для зростання потенційного ВВП.

Значення економічного зростання полягає в тому, що воно розширює можливості для підвищення рівня добробуту. На його основі створюються умови реалізації соціальних програм, ліквідації злиденності, розвитку науки та освіти, вирішення екологічних проблем. Економічне зростання збільшує виробничі можливості економіки, дозволяє на даному етапі розв’язати проблему обмеженості ресурсів. Завдяки йому створюються нові види ресурсів, нові ефективні технології виробничих процесів, що дозволяє збільшувати та урізноманітнювати виробництво товарів та послуг, підвищувати якість життя. Але саме по собі економічне зростання не може вирішити чисельні економічні, соціальні, екологічні та інші проблеми.

Концепції економічного зростання різняться між собою, насамперед, позицією дослідників цієї проблеми стосовно того, бажаним чи небажаним є економічне зростання.

Різне ставлення до перспектив і наслідків економічного зростання відобразилось у таких концепціях:

Ø нульового економічного зростання (Деніс та Донели Медуз – економічне зростання погіршує якість життя, загрожує глобальною катастрофою. Автори пропонують нульове економічне зростання як засіб підтримання висикого рівня життя та, власне, продовження існування самого життя);

Ø сталого економічного зростання (концепція ґрунтується на зміні парадигми економічної політики від забезпечення високих високих темпів економічного зростання та соціальної допомоги безробітним у періоди депресії до більш виваженої з погляду довгострокових перспектив мети, змістом якої є створення умов для ефективного, соціально орієнтованого розвитку економіки, стратегічним завданням котрого є збереження природного довкілля);

Ø ноосферного розвитку (концепція ґрунтується на розумінні того, наскільки раціональним є життя суспільства. Започаткував теорію ноосфери академік В.Вернадський);

Ø інноваційного економічного зростання (зростання ґрунтується на підприємницькій ініціативі в галузі ринкової, науково-технічної й організаційно-еконмічній діяльності).

Циклічність економічного розвитку.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється занепадом виробництва, процвітання – кризою і депресією. Такі періодичні зміни в обсязі виробництва, зайнятості та доходах становлять суть ділового або економічного циклу, який характеризує розвиток економіки у західних країнах протягом останніх двох століть.

Економісти по-різному пояснюють явище ділових циклів. Теорії відрізняються акцентуванням уваги на зовнішніх чи внутрішніх факторах, що спричиняють циклічний розвиток економіки. Одні підкреслюють важливість зовнішніх факторів (війни, революції, відкриття нових земель, міграція робочої сили, наукові відкриття і винаходи, технологічні інновації тощо) як причин циклічних коливань. Проте більшість теорій зосереджується на ролі внутрішніх факторів, що взаємодіють із зовнішніми. Серед них – інвестиції, зменшення або збільшення яких суттєво позначається на сукупному попиті, а, отже, і на обсязі виробництва. Нині шляхом моделювання економісти намагаються передбачити поведінку ділового (економічного) циклу. Багаторічні спостереження свідчать, що циклічні коливання мають синхронний характер. Вони відбуваються зі сталою послідовністю і, як правило, у чітко визначених межах часу. Це дає можливість розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку.

Циклічність – засіб розвитку економіки, загальна форма руху, яка відображає нерівномірність економічної динаміки.

Економічний цикл – це повторення протягом декількох років піднесень і занепадів рівнів економічної активності, які відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю при наявності довгострокової тенденції до економічного зростання.

Існування довгих хвиль (великих циклів) пов’язане зі зміною базових технологій, джерел енергії та об’єктів інфраструктури. Їх ще називають циклами Кондратьєва на честь російського вченого Миколи Кондратьєва. Його дослідження ґрунтувались на статистичних даних щодо динаміки виробництва чавуну, свинцю, вугілля, а також середнього рівня цін, заробітної плати та ставки відстка, зовнішньоторговельного обороту та інших показників в Англії, Німеччині і США за період із 80-х рр. ХУІІІ ст. до 20-х рр. ХХст.. на основі економетричного аналізу він визначив дві з половиною довгих хвилі тривалістю 54-55 років з висхідною та низхідною фазами.

У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли ( дослідник фр. Клемент Жугляр – вважав причину середніх циклів у сфері кредиту, виявив їх періодичність – 8-10 років; ця періодичність збігається з періодичністю середніх циклів, причину яких вчені вбачали в періодичності оновлення капіталу), що справляють найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. До середніх хвиль відносять так звані будівельні цикли Саймона Кузнеця (за ім’ям американського вченого, лауреата Нобелівської премії). Він вважав, що циклічні коливання пов’язані з періодичним оновленням житла та деяких типів виробничих споруд, і визначив їх тривалість (періодичність) в 15-20 років.

Існує ряд спільних закономірностей для економічних циклів середньої тривалості:

Виділяють чотири фази економічного циклу:

v рецесія (занепад),

v депресія,

v пожвавлення,

v піднесення (бум).

Перехід від однієї фази до іншої здійснюється автоматично – на основі ринкових саморегуляторів.

За змістом середні цикли відображають циклічність розвитку виробництва, розподілу, обміну та споживання. Показники циклічності розглядають у динаміці, наприклад, ВВП, промислового виробництва, зайнятості, завантаження виробничих потужностей, реальних доходів населення, норми прибутку та інших, що характеризують економічну ефективність відтворювального циклу.

Матеріальною основою циклічності є фізичне оновлення основних засобів виробництва і, в першу чергу, – обладнання.

Піднесення (бум) і рецесія (занепад) є головними фазами циклу, а депресія і пожвавлення – поворотними пунктами циклу.

Рецесія (занепад) – це фаза ділового циклу, у якій національний обсяг виробництва скорочується, зменшуються обсяги купівлі населенням, насамперед, товарів тривалого користування і зростають запаси цих товарів на складах в торгівельній мережі. На скорочення закупівель і збільшення запасів на складах бізнес реагує скороченням виробництва. Тому реальний валовий внутрішній продукт починає зменшуватись. Зменшуються інвестиції в будівництво, машини і устаткування. Водночас скорочується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня тривалість робочого тижня, частина робітників відправляється у примусові відпустки, а далі звільняється з роботи, що призводить до безробіття. У період рецесії заробітна плата також може знижуватись, різко зменшуються прибутки фірм.

Отже,найбільш складною фазою є рецесія, яка викликає скорочення виробництва, банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня, політичну напруженість, згортання соціальних програм, створює загрозу для демократії.

Але рецесія також конструктивна, бо прискорює відмирання застарілих технологічних систем, активізує структурну перебудову економіки, технічне і технологічне оновлення виробництва, підвищує ділову активність.

Депресія – це найнижча точка занепаду, глибока та тривала. Падіння веде економіку до кризи або стагнації. Економіка знаходиться у стані рецесійного розриву, тому що фактичний ВВП менший за потенційний. Це період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття. Виникає максимальне падіння виробництва і торгівлі, різко зменшуються доходи, а також і платоспроможний попит.

Найзначнішою циклічною кризою ХХ ст. була криза 1929 – 1933 рр., яка охопила майже всі розвинуті країни і отримала назву “Великої Депресії”.

Пожвавлення є дзеркальним відображенням занепаду. Кожна з рис пожвавлення знаходить прояв у протилежній формі: відбувається зростання ВВП і прибутків, зменшується чисельність безробітних та інше. Підприємці купують або більш продуктивне обладнання (продовжують виробництво старого товару з меншими витратами), або розпочинають здійснювати переозброєння виробництва (відбувається перехід на виробництво нової продукції). В цих випадках збільшується попит на інвестиційні товари, що стимулює виробництво і починається пожвавлення. Пожвавлення триває доти, доки в економіці не буде досягнуто рівня, з якого почався занепад. Подальший розвиток носить назву піднесення.

Піднесення (бум) – це найвища фаза циклу. Доходи в суспільстві зростають, попит випереджає пропозицію, що викликає зростання цін. В економіці спостерігається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. Але саме тут закладаються підвалини наступної кризи перевиробництва.

Розглядаючи циклічність на теоретичному рівні, економісти погоджуються, що кризовий стан в економіці виникає внаслідок серйозних порушень у співвідношенні між споживчим попитом і пропозицією товарів, або між потребами і споживанням суспільства, з одного боку, і виробництвом – з іншого.

Отже, економічний цикл дозволяє оновити виробничий процес, вивести його на новий технологічний рівень, оздоровити економіку за рахунок знищення “економічно нежиттєздатних” підприємств. Водночас така саморегуляція економіки має серйозні соціально-економічні наслідки (банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня громадян тощо).

Оскільки циклічність розвитку є об’єктивною закономірністю, держава повинна передбачати економічні коливання і вчасно використовувати засоби пом’якшення негативних проявів цього процесу. Досвід показує, що частково антициклічні заходи можна здійснювати за допомогою інструментів фіскальної (податково-бюджетної) і монетарної (грошово-кредитної) політики.

4.Фінансова система.

У сучасних умовах фінанси визначають як систему економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу (НД).

Фінанси, таким чином, безпосерньо пов’язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм.

Так, до фінансів належать гроші, які обслуговують особисте споживання та обмін (купівля товарів у роздрібній торгівлі, оплата комунальних послуг, особистих транспортних засобів, зв’язку, охорони здоров’я тощо). Гроші, отримані у вигляді заробітної плати та грошового переказу від родичів, - теж неє фінансами.

Не є фінансами і гроші, які, наприклад, центральний банк надає у позику комерційним банкам, або гроші або гроші фізичних та юридичних осіб, які перебувають на рахунках комерційних банків. Не відносять до фінансів і гроші, отримані у спадщину або від реалізації нерухомості громадянами і т. ін.. це означає, що гроші набувають форми фінансів, якщо вони певним чином акумулюються і з певною метою на строго визначених засадах розподіляються і використовуються.

Об’єктивна необхідність фінансів. Незважаючи на те, існування фінансів безпосередньо пов’язано з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби субєктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність.

Приватні: -фінанси приватних підприємств та корпорацій; -фінанси комерційних установ та організацій; -фінанси домогосподарств    

Громадських об’єднань: -різних спілок; -політичних партій; -громадських рухів; -спеціальних цільових та благодійних фондів

Державні: -загальнодержавні; -регіональні; -муніципальні; -фінанси державних підприємств; -фінанси державних установ та організа- цій, що здійснюють некомерційну діяльність    

Суть, види податків та зміст податкової систем и

Податки – це обов’язкові платежі, які держава стягує з окремих осіб, установ та організацій у центральні та місцеві бюджети.

Суб’єкти оподаткування – це ті, з кого стягують податки: фізичні та юридичні власники доходів (домогосподарства, підприємства), власники майна, споживачі товарів та послуг.

Об’єкти оподаткування – це те, з чого стягується податок: зарплата, прибуток корпорацій, доход з майна, виручка від реалізації, фонд заробітної плати тощо.

Податки не лише зменшують доходи індивідів, але вони також спотворюють економічні процеси. Спотворення виникає з розриву, або “ножиці” між ціною, отриманою постачальником товару або послуги, та ціною, оплачуваною її споживачем. Якщо ціну продажу зменшують (податковий тягар несе виробник), то кількість одиниць товару, що виробляється, зменшується; якщо ціну купівлі збільшують (податковий тягар несе споживач), то стає меншою величина попиту; або ж відбувається і те, і інше водночас – у будь-якому випадку менше і виробляють, і споживають. Спотворення виникають швидко, щойно норма оподаткування зростає.

Якщо податки такі “погані”, то чому ж вони існують? Скільки існують податки – стільки люди нарікають на їх обтяжливість. Але без податків держава не могла б здійснювати свої соціально-економічні функції.

Щоб визначити норму оподаткування (податкову ставку), треба знайти співвідношення між вилученою часткою доходу та його загальною сумою.

Податки поділяються на прогресивні, пропорційні та регресивні.

Податок є прогресивним, якщо його середня ставка підвищується із зростанням доходу. Отже, зростання доходу веде до збільшення частки, яку становить сума податку, а також до зростання абсолютної величини податку.

Регресивний податок - це податок, середня ставка якого знижується із зростанням доходу. Такий податок дорівнює все меншій і меншій частині доходу при збільшенні останнього. Регресивний податок може приносити більшу абсолютну суму, а може і не призводити до зростання абсолютної величини податку при збільшенні доходу.

Пропорційний податок передбачає, що середня ставка оподаткування залишається незмінною незалежно від розмірів доходу.

Тягар прогресивних податків більш сильний для багатих, а регресивні податки більш сильно впливають на добробут бідних. Вважається, що пропорційне оподаткування забезпечує заінтересованість у зростанні доходів, але відтворює соціальну несправедливість у разі, коли надвисокі доходи отримані випадково або незаконно. Прогресивне оподаткування, навпаки, забезпечує обмеження зростання і перерозподіл доходів, у тому числі отриманих випадково або незаконно, але й стимулює приховування доходів, якщо ставка оподаткування перевищує 50%.

За механізмом стягування податки поділяються на прямі та непрямі.

Прямий податок – це збір на користь держави, який стягується з кожного громадянина або господарської організації в залежності від розмірів їхніх доходів або вартості майна.

Непрямий податок – це збір на користь держави, який стягується з громадян або господарських організацій тільки якщо вони здійснюють певний дії, наприклад, купують певні види товарів.

Прямі податки – це податки на доходи; механізм їх стягнення неприхований. Непрямі податки “приховані” в ціні товару, механізм їх стягнення неявний; це – податки на споживання, збільшення цих податків веде до збільшення ціни товару.

До прямих податків відносяться особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, податки на майно, платежі по обов’язковому соціальному страхуванню. До непрямих податків відносяться акцизи, податок на додану вартість, мито.

Особистий прибутковий податок – в Україні його сплачують наймані працівники, особи, що займаються підприємництвом і отримують доходи у вигляді дивідендів та частки прибутку, що підлягає розподілу. До 2004 р. в Україні заробітна плата за основним місцем роботи оподатковувалась за прогресивною шкалою; прогресія була пов’язана з кількістю неоподаткованих мінімумів, що їх отримував працівник. Доход не за основним місцем роботи (коли людина працює за сумісництвом) оподатковувався пропорційно - за ставкою 20%. Доходи, отримані у вигляді дивідендів та від участі у розподілі прибутку, теж оподатковувалися пропорційно, але за меншою ставкою – 15%.

З 1 січня 2004 року введено пропорційний податок у розмірі 13% на всі види доходів.

Податок на прибутоккорпорацій стягується з прибутку корпорацій після вилучення процентів по банківських позичках, облігаціях та інших боргових зобов’язань, які були випущені для фінансування власної діяльності. В Україні податок на прибуток сплачують господарюючі суб’єкти, фінансові установи, некомерційні установи, якщо вони мають доходи, які не звільнені від оподаткування. Оподаткування пропорційне, але може диференціюватися в залежності від виду діяльності.

Об’єктом оподаткування при стягуванні податків на майно є вартість особистого багатства (квартир, земельних ділянок тощо) в період володіння ними або під час переходу права власності до іншої особи (при продажу чи успадкуванні). Платниками податку є власники майна, якщо вони ним самостійно розпоряджаються; орендарі - під час оренди; споживачі – коли власність приносить доход. Податки на майно виконують перерозподільчу функцію і поповнюють державний бюджет за рахунок осіб, які нагромадили багатство. Акцентуйте увагу на тому, що питання про соціальну справедливість податків на майно є дискусійним в економічній літературі на протязі тривалого періоду часу. Дійсно, що краще: вилучати доходи в усіх, в тому числі і у тих, хто нагромадив багатство власними виснажливими зусиллями і завдяки власним здібностям, чи не вилучати зовсім і залишити недоторканими капітали тих, хто нагромаджує багатство нелегальними методами?

Платежі по соціальному страхуванню виплачуються з фонду заробітної плати і є страховими внесками, що визначаються планами обов’язкового пенсійного та медичного страхування.

Акцизи – це податки на споживання, які стягуються у момент придбання товарів.

Податок на додану вартість –це універсальний акциз, який міститься у ціні всіх товарів та стягується залежно від виручки за реалізовану продукцію. В Україні цей податок стягується за певною ставкою до обороту (20%). Формально платниками податку на додану вартість є всі ті, хто займається підприємницькою діяльністю. Фактично всі вони – і виробники товарів та послуг, і торгівельні організації – є тільки посередниками між державою та покупцями, які і сплачують цей податок в момент придбання товарів чи послуг.

Мито – це податок на товари, що імпортуються, експортуються або перевозяться по території країни транзитом. Якщо країна проводить політику протекціонізму (захист національного виробника та внутрішнього ринку від іноземної конкуренції) – вона збільшує мито; якщо ж країна зацікавлена у тому, щоб стимулювати імпортерів до завезення товарів – вона зменшує мито. Із зростанням інтеграційних процесів у світовому господарстві доля надходжень від митних податків до бюджетів економічно розвинутих країн поступово зменшується.

Податкова система країни визначає певний порядок стягування податків, тобто: суб’єктів оподаткування, об’єкти оподаткування, податкові ставки, механізм стягування податків, а також склад та структуру податкових органів.

Основні принципи побудови податкової системи:

1. Сума сплаченого податку завжди повинна дорівнювати вартості одержаних від держави благ та послуг;

2. Усі податки повинні мати цільове призначення, тобто конкретний вид витрат в бюджеті, куди вони будуть направлені. Нецільовий, знеособлений податок обумовлює непродуктивне його використання з боку уряду. Нові податки вводяться тільки для покриття відповідних витрат, а не на ліквідацію бюджетного дефіциту;

3. Умови оподаткування повинні бути простими та зрозумілими платникові. Податок повинен стягуватися в зручний для платника час і сприятливим методом. При цьому повинна враховуватися дешевизна стягування податків (“принцип дешевої держави”, обгрунтований ще Адамом Смітом);

4. Ставка оподаткування не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює приблизно третині доходу;

5. Громадяни, які сплачують податки, повинні бути поінформовані урядом, куди пішли отримані податкові надходження.

Податкова система покликана забезпечити надходження до державного бюджету країни.

Структура державного бюджету України.

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування, утворюють фінансову систему країни.

Державний бюджет – це:

ü головний фінансовий план країни;

ü найбільший централізований грошовий фонд, що перебуває у розпорядженні уряду;

ü грошове виреження збалансованості надходжень та видатків до державної казни за певний період.

Функції державного бюджету:

v фіскальна (полягає у вилученні за допомогою податків та інших джерел частини доходів громадян, підприємств, установ, організацій для утримання державного апарату,, виробництва суспільних благ, тобто забезпечення тих видів діяльності, які не мають власних джерел доходів, або ж мають недостатні для забезпечення належного рівня розвитку);

v розподільча (грошові засоби уряд використовує для перерозподілу);

v стимулююча (змінюючи базу та ставки оподаткування, використовуючи пільги, тарифи, уряд здійснює стимулюючу (обмежену) політику, впливаючи на циклічні коливання економіки, зміну її структури);

v контрольна (бюджет у грошовому вираженні віддзеркалює відтворювальний суспільний процес, виявляє економічні пропорції, відхилення від рівноваги).

Державний бюджет країни – це зведений план надходжень держави та використання отриманих коштів на покриття всіх видів державних витрат. Державні бюджети затверджуються вищою законодавчою владою країн, а за виконання бюджетів відповідають уряди. Кожна країна має свою структуру доходів і видатків, яка залежить від державного устрою, рівня економічного розвитку тощо. Але можна виділити загальні закономірності. Так, доходна частина бюджету складається в основному з податкових надходжень і частково – з неподаткових, наприклад, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, від продажу держмайна тощо. Серед державних витрат виділяють витрати на утримання соціальної сфери, соціальний захист населення, на державні капіталовкладення, на оборону, на утримання гілок державної влади тощо.

Оскільки основна маса бюджетних надходжень – це податки, то на перший погляд здається очевидним такий висновок: чим вища ставка оподаткування, тим більші надходження до держбюджету. Насправді це не зовсім так. Якщо ставка оподаткування менша за оптимальний розмір (приблизно третина доходу), то її підвищення на певному етапі дійсно може привести до зростання рівня надходжень до держбюджету. Але якщо ставка податку перевищує оптимальний рівень, база оподаткування зменшується, тобто фізичним особам та підприємцям стає вигідніше “йти у тінь”, приховувати свої доходи, ніж чесно сплачувати державі занадто високі податки; частина підприємств, не витримавши податкового тягаря, стає банкрутами; нові підприємства не створюються, бо це стає економічно недоцільним. Тоді загальна сума надходжень до бюджету не зростає, як очікувалось, а починає зменшуватися.

Бюджети формуються на різних рівнях. Бюджет кожного рівня спеціалізується на своїх надходженнях і видатках. В Україні йде процес надання більшої самостійності місцевим бюджетам у вирішенні нагальних проблем місцевого самоврядування.

Державний бюджет країни часто буває дефіцитним, тобто його витрати перевищують надходження. Дефіцит державного бюджету – це така фінансова ситуація, коли державі потрібно здійснити витрати на суму, що перевищує можливу величину всіх її надходжень. Відповідно, бюджетний надлишок (профіцит) – це заощадження державного сектору, перевищення надходжень над витратами.

Існують такі основні методи подолання дефіциту держбюджету:

1. Скорочення бюджетних витрат;

2. Пошук джерел додаткових надходжень;

3. Випуск (емісія) незабезпечених коштів, які використовуються для покриття державних витрат;

4. Запозичення коштів у громадян, банків, фірм або у інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Доцільно розглянути кожний з цих методів. Так, скорочення бюджетних витрат примушує уряд зменшити різноманітні соціальні програми, тобто такі фінансовані державою заходи, які спрямовані на підтримку малозабезпечених, пенсіонерів, людей похилого віку, інвалідів та інших груп населення, які з об’єктивних причин мають труднощі у забезпеченні собі та своїм родинам мінімального рівня добробуту. Джерелом додаткових доходів може бути, наприклад, продаж державного майна; та не варто забувати, що всі додаткові джерела є вичерпними, здатні лише тимчасово покращити ситуацію і не можуть остаточно розв’язати проблему дефіциту держбюджету. Найбільш легким і водночас найбільш небезпечним методом є емісія готівкових та безготівкових коштів у розмірах, що перевищують реальні потреби економіки в них. Державі легко здійснити таку емісію і профінансувати ними певні статті витрат бюджету. Та національний ринок миттєво зреагує зростанням цін з усіма негативними наслідками цієї інфляції. Отже, залишається брати в борг.

Дата добавления: 2014-11-29