Требник Митрополита Петра Могили

План

1. Євхаристійна практика у Київській Церкві.

2. Огляд Номоканонів.

3. Требник Київського Митрополита Петра Могили.

4. Зауваги щодо Тайн Християнського Втаємничення по Требнику 1646 р.

ЄВХАРИСТІЙНА ПРАКТИКА У КИЇВСЬКІЙ ЦЕРКВІ

Прийняття Володимиром Великим християнства у 988 році дало початок новій епосі в історії давньоруської, а згодом української культури. Поряд із літургічним, літературним надбанням Візантії, Київська Русь прийняла також головні моделі законотворення, як світського так і церковного. На момент охрещення Русі законотворення Візантійської Церкви, а також літургічно-катехитична практика були в своїй основі уже завершені. На Київську Русь прийшли готові літургічні збірники у вигляді богослужбових книг (служебники, требники, мінеї та ін.) та кодифікаційні форми у вигляді номоканонів та коментарів.

Київська Митрополія перейняла усі літургічні форми з Візантії, які в умовах руської культури частково видозмінилися, що дало початок візантійсько-русько-українського обряду. Щодо тайн християнського втаємничення, то Церква перейняла давню християнську практику спільного служіння. Про це довідуємось із требників (евхологіонів), тобто богослужбових книг, що містять у собі молитви та служби, означені іменем „треб”. Ця назва відноситься головго до тайн, а також до тих молитов, які заторкують життя християнина від народження до його смерті. Перший требник, перекладений св. Кирилом та Методієм, прейшов на Русь від болгар, а перше слов'янське друковане видання з'явилось в кін. XV ст.. На Україні друковані требники вперше з'являються від 1606 року, видані в Острозі та Стратині. Требник перевидавали з більшими чи меншими змінами у Вільні (1617, 1618, 1622, 1624), в Евю (1638), в Києві, де було видано в 1646 році Требник Митрополита Петра Могили.

ОГЛЯД НОМОКАНОНІВ

Іншим важливим свідченням є церковні збірки канонів – номоканони або Кормчі книги. На час хрещення Київської Русі Східна Церква мала у своєму розпорядженні два номоканони – Івана Схоластика та номоканон Фотія. Ці канонічні збірки з'являються в Руській Церкві відразу після хрещення в оригіналах грецькою мовою, а через певний час і в слов'янських перекладах. На Русі їх почали називати „Кормчою книгою” (від слов'янського „кормило” – стерно). Про існування номоканону в слов'янській мові говорить також відомий російський правник А. Павлов, який подає думку про його болгарське походження. Переклади номоканонів цього часу, на жаль, не збереглися, деякі пізніші списки знаходимо на півночі Русі, головно у Московщині. Існують свідчення Максима Грека, ученого XVI ст., згідно яких він бачив два списки Номоканону, з яких один написано за князя Ярослава, сина Володимира, у Новгороді, інший – за часів Ярославового сина Ізяслава. Слов'янські кормчі, як і грецькі номоканони, містили у собі, крім церковних правил, також і витяги цивільних законів: витяги з новел Юстиніана, „Закон судний людем”, переклади „Еклоги” Лева Ісаврянина та Констянтина Копроніма, переклад „Прохирона” імператора Василія Македонянина.

Із формуванням Московської держави, Київська Митрополія поділилася на дві окремі частини, що відобразилося також і в церковному законодавстві. Склад кормчих книг модифікувався відповідно до того, у якій частині було видано книгу. На Україні з'являються Кормчі книги місцевого походження, які, поруч із загальними правилами, містили статті, що належали виключно до української Церкви. Серед них можна виділити чотири списки XVI ст., що зберігались у Московському музеї Румянцевих (сьогодні Російська державна бібілотека), один з них списаний з примірника виготовленого у 1286 році для Володимира Васильковича, що княжив у Володимрі на Волині. Відомою є Люблінська кормча (1694 р.), оригінальна праця люблінського священика Василія, який порівняв Кормчу софійської редакції з латинським перекладом Номоканону і Синтагми Фотія (за виданням Гервета (Париж 1561 р.)) для виправлення попередньої. Україні належить почин і друкованого видання церковних канонів, що ним став номоканон Київський епітимний.

В його основі лежить грецький оригінал, про що свідчать часте вживання грецьких слів у слов'янському тексті. Походить він з першої половини ХV ст. На це вказує склад книги, в якій знаходимо матеріали з канонічної Сінтаґми Матвія Властаря (пер. пол. ХІV ст.), а також списки Британського і Тюбинґенського музеїв, які відносять Номоканон до кінця ХV ст. Номоканон з'явився спочатку у Греції, а звідти перейшов до сусідніх слов'янських народів, сербів та болгар. Про це свідчить мова першого слов'янського перекладу, яка є сербського походження.

Автор твору невідомий. Проте у перших двох українських виданнях слов'янського перекладу вказано на гору Афон, як місце написання та афонських ченців, як на авторів цієї книги. Зокрема, в першому Київському виданні 1620 року у передмові Памви Беринди вказано: „Во святій горі афонсті писася. 10 декабря”. На думку професора А. Павлова, який присвятив Київському Номоканону наукову монографію під назвою „Номоконон при Большом Требнике”, ця вказівка з датою належала швидше до слов'янського перекладу, що його написав або отримав Беринда на Афоні, а згодом надрукував у Києві. Другий видавець Номоканону, Захарія Копистенський, також вказує на афонську гору. Саме завдяки авторитету афонського монастиря книга і поширилась у східніх Церквах не маючи при цьому офіційного схвалення церковної влади.

У Київському Номоканоні знаходимо велику кількість давніх джерел, що являють собою різноманітні канонічні збірки:

1. Правила апостольські, соборні та св. Отців. Ці канони увійшли у Київський Номоканон не в автенитчному та не в повному вигляді, а лише як канонічна база, на якій основуються новіші правила.

2. Монаші правила св. Василія Великого та св. Теодора Студита.

3. Правила та синодальні постанови царгородських патріархів, канонічні відповіді на питання церковної практики. Цей матеріал взято у скороченому викладі з Сінтаґми Властаря.

4. Епітимійні (покутні) правила, взяті з інших покутних номоканонів та невідомих канонічних збірок.

5. Уривки з Требника та Типика.

6. Державні закони, що містяться у фотієвому Номоканоні, котрі увійшли у Київський з інших посередніх джерел, а тому є не точними.

Хоч Киїський Номоканон і містить велику кількість різноманітних правил та канонів, які характеризують цей тип документів, проте він займається в своїй суті питаннями духовного проводу, тобто є канонарієм, „малим” номоканоном або епітимійником, на відрізнення від „великого” Номоканона, тобто Кормчої Книги. Номоканон мав бути підручником для духовників щодо сповіді та епітимій. Ділиться він на дві частини: у першій міститься: а) виклад якостей духівника та його головних обов'язків; б) „чинопослідованіє”, тобто чин сповіді; в) повчання духівникові про спосіб призначення покути згідно правил Номоканона; у другій частині містилось 228 різних церковних правил.

Київський Номоканон містить у собі опис духовної та церковної практики тогочасної української Церкви. На українських землях Київський Номоканон став однією із найбільш відомих церковних книг. Про це свідчать часті перевидання твору. Як уже сказано вище, перше видання з'явилось у 1620 році в друкарні Києво – Печерської Лаври з передмовою ієромонаха Памви Беренди, який призначає книгу духовникам. Книга настільки швидко розійшлась серед духовенства, що вже у 1624 році Захарія Копистенський друкує її у тій самій друкарні із власною передмовою, в якій призначає книгу не лише духовникам, але й усій ієрархії української Церкви. У 1629 році Київський Номоканон видає уже в третє тодішній архимандрит Києво – Печерської Лаври Петро Могила. Це видання містить більшу передмову, а також деякі нові додатки. Останнє видання на землях України з'являється в 1649 році у Львові стараннями львівського єпископа Арсенія Желиборського. Це видання є фактично повторенням третього київського.

Київський Номоканон з'явився також незабаром і у московських землях. У 1639 році виходить перше московське видання Номоканону, який з'явився не окремою книгою, а як додаток до Требника. За оригінал московському виданню послужило друге київське з передмовою Захарія Копистенського, ім'я якого було замінено іменем московського патріарха Іосафата. Це видання має певні зміни, які А. Павлов пояснює недовірою московських „книжных людей” до київських вчених та їхніх книг. Серед церковних питань знаходимо в номоканоні пункти щодо тайн християнського втаємничення. Канони збірника детально розглядають душпастирсько-практичні питання щодо хрещення, миропомазання та євхаристії. Один з канонів говорить: „Святоє Крещеніє пред Божественною Літургією должно бити, да причаститися отроча на літургії, єгда сицевоє случится время, сиріч, кромі нужди: занеже с літургією должно бити. Імя же отрочати во крещенії нарицаєтся”. Джерелом цієї статті, за А. Павловим, є твір Діонізія Аеропагіта „Про церковну ієрархію”, автор якої, даючи повчання про хрещення дітей, говорить: „Ієрарх дає новонародженій дитині божественні тайни, щоб він через них виховувався в житті за благодаттю...”. А. Павлов знаходить підтвердження цього правила у 31 каноні Трулянського Собору, який забороняє здійснювати хрещення в молитовних (приватних) домах. Причиною цієї заборони є те, що „священик спочатку повинен звершити проскомидію, потім, одягнувшись у всі священні ризи, вийти і охрестити дитину, і потім вже починати Божественну Літургію, в кінці якої новоохрещений причащається святих тайн”.

А. Павлов свідчить при кінці свого коментаря на цей канон, що в деяких рукописних Евхологіонах чин хрещення (тут мається на увазі хрещення та миропомазання) дійсно закінчуються словами: „Після цього починається літургія”. Номоканон підтверджує практику спільного уділення тайни хрещення, миропомазання та євхаристії.

На підставі Требника Петра Могили та Київського Номоканону приходимо до висновку, що Київська Церква, навіть в перші роки після поділу 1596 року, зберігала апостольське насліддя щодо тайн християнського втаємничення, які служились в одному часі, що давало можливість новоохрещеному пройти повний процес воцерковлення та стати учасником Божественної Трапези.

Требник Могили є одним з найбільш відомих видань богослужбових книг цього ряду. Хоч Київська Церква була в цей час уже поділена на з’єдиненута православну, проте цей требник був засвоєний обидвома ворогуючими сторонами. Могила своїм требником бажав довести до одностайності церковну практику і обряди.

В предмові требника сказано, що складено його на основі грецьких євхологіонів та старих рукописних слов'янських требників. Отож, праця Могили не є простим перекладом, а являє собою самостійну компіляцію літургічних практик, які були у вжитку Русько-української Церкви, хоч і з певним впливом тогочасної латинської богословської думки.

В прешій частині твору автор робить огляд тогочасних Требників – Львівського, Стрятинського, Острозького та Віленського із критичними зауваженнями щодо них, а згодом говорить про різні обрядові звички по інших Церквах та осередках християнського Сходу. Після цього слідує головна частина – про тайни (хрещення, разом із вихрещуванням; миропомазання, євхаристія; покаяння; подружжя; маслосвяття, разом із похороном) із докладними вказівками щодо різних можливих випадків, які трапляються при уділенні цих тайн. Говорячи про тайни, починає із хрещення, яке „от гріха Прародительного і от всіх гріхов, сице от вини якоже і от казни свободитися і очистити, і от сина погибели і гніва, сину благодати і насліднику і божественаго Царствія бити”. Наступною тайною іде миропомазання, через яке „пріємлющаму сію Тайну дана будет благодать Святаго Духа к утвержденію віри”. В тайні Євхаристії хліб і вино через слова освячення та дію Святого Духа „в Тіло Христа Бога нашего істино перетворитися; вину же в чаші на Престолі сущому в Кров Христа Бога нашего”. Автор подає рубрики цих тайн, детально пояснюючи найважливіші моменти. Рубрика хрещення і миропомазання є розділені окремими заголовками, проте виступають єдиним блоком. Про перехід від однієї тайни до другої свідчить єктенія, що слідує після хрещення. Після чину миропомазання П. Могила дає важливу заувагу ієрею: „Подоблет відати, яко аще будет Літургія, предносят новопросвіщенаго младенца с свіщами на великом вході. Ащели єст сверешен человік Крестивийся, то сам да іде пред Божественними дари на великом вході, держа по свіщи в обою руку: Причащаєтеся істиних Таїн Христа Бога нашего, ілі младенець, ілі аще свершен возраст іміяй будет Новокрещений. По отпусті же ісходит в дом свой держа свіща горяща, провождаєм от своїх єго. І аще убо свершен єсть Крестивийся, приводим биваєт на всяк день к Церкви, такожде держа свіща горяща на Вечірнії на Утренії ілі Літургії, даже до осьмого дня”. Ця заувага свідчить про єдність служіння та уділення таїн християнського втаємничення. Прийняттю Євхаристії передує активна та особлива участь новоохрещеного, як дитини так і дорослого, у Божественній Літургії. Запалені свічки, як знак Світла-Христа, що ніс новоохрещений на Великому Вході попереду дарів є знаком його правдивої та живої участі в Жертві Тіла і Крові, а також свідчить про молитовний намір церковної спільноти у відношенні до новопросвіченого. З вищенаведеної цитати випливає також, що новоохрещена доросла особа проходила спеціальний процес воцерковлення, який включав у себе участь у богослужіннях денного циклу та Святій Літургії. Протягом восьми днів охрещений засвідчував свою участь у Христі, який є Світлом світу, тримаючи під час усіх цих богослужінь запалену свічку. Усі ці дії перекликаються із способом хрещення первісної Церкви.

Таким чином, Требник Петра Могили засвідчує, що в Україні існувала добре розроблена практика спільного уділення тайн хрещення, миропомазання та євхаристії. Причастя Тіла і Крові Христової отримувала новоохрещена особа незалежно від свого віку, ця активна участь у Євхаристійній Жертві була знаком живого воцерковлення новопросвіченого у церковне тіло – спільноту.

ТЕМА 10. ЗАМОЙСЬКИЙ (1720) ТА ЛЬВІВСЬКИЙ (1891) СИНОДИ

Дата добавления: 2014-12-07