УПЦ (МП)

План

План

План

1. Берестейська Унія.

2. Рішення Замойського синоду.

3. Римська Курія та Східна Церква.

4. Львівський Архиєпархіальний собор 1941 р.

У 1596 році на Берестейському Соборі єпископат Київської Митрополії на чолі з митрополитом прийняв унію із Римською Церквою. Акти Берестейської Унії в прямий спосіб говорять про непорушність східного обряду. Цю непорушність ствердив папа Климентій VIII та заявив, що східні мають повне право дотримуватись власних традицій. Через несприйняття цього поєднання частиною єпископату, духовенства та більшістю вірних єдиний організм Київської Церкви розділився на дві частини: унійну та православну. Кожна з цих церковних спільнот почала іти та розвиватись своїм власним шляхом. На початку розколу духовне та пасторальне життя цих Церков нічим не відрізнялось між собою, проте через певний період часу Унійна Церква потрапила під великий вплив західної богословської думки. Цей вплив відобразився практично у всіх сферах життя уніатів: в богословії, в літургічній та духовно-пасторальній практиці. Вже на початку 18 ст. обидві частини колись єдиної Митрополії різнилися своїм внутрішнім порядком, особливо це стосувалось літургічної практики. На зламі 17-18 ст. до унії прилучаються обидві галицькі єпархії, Львівська та Перемиська. Таким чином все українсько-білоруське населення Польсько-Литовської держави належало на поч. 18 ст. до Унійної Церкви. Проте, східні християни Речі Посполитої, зовні об'єднані конфесійно, доволі відрізнялись між собою щодо богослоужінь, катехизації та душпастирства. Парохії тих єпархій що прийняли унію в 1596 році мали в своїх богослуженнях багато латинських впливів, натомість ті, що приступили на поч. 18 ст. – зберігали в більшості „чистий” обряд. Таким чином, „обидві тенденції розвитку зіштовхнулися між собою вже в лоні єдиної унійної митрополії”.

Вирішенням цих та інших проблем зайнявся синод, скликаний митрополитом Левом Кішкою у місті Замость за згодою Римського Апостольського Престолу у 1720 році. Синод постановив собі за мету уніформувати обряд та пристосувати внутрішнє життя Церкви до постанов Тридентського Собору. Рішення, прийняті на Замойському Синоді, достатньо задовільняли як більш златинщені, так і обидві новоприєднані єпархії. Синод проголосив свої постанови у формі декретів, які охопили практично всі ділянки церковного життя. У титулі ІІІ знаходимо чіткі постанови щодо святих тайн, які розташовані у наступному порядку: хрещення, миропомазання, євхаристія (служіння Літургії), сповідь, оливопомазання, священство, подружжя. По змісту книги, тайни християнського втаємничення виступають у правильному порядку. Щодо хрещення, то синод подає давню східну формулу, проте у відношенні до усіх тайн починає використовувати латинські поняття „форми” та „матерії”, а також що «формулу цієї святої Тайни повинен знати кожен християнин». Після хрещення парох місця уділяє миропомазання, синод підкреслює право східних священиків уділяти цю тайну владою наданою єпископом та потвердженою Апостольським Престолом.

У відношенні до тайни євхаристії Замойський Синод вводить та потверджує практики не характерні для Східної Церкви, одна з них – заборона причащати новоохрещених дітей. Документ визнає, що „у Восточних всегда був захований звичай і тепер єще заховується, припускати дітей та хлопців, не прийшовших ще до розуму, до святої Євхаристії, котра всегда була яко хліб і питіє духовне, котрим можуть в Христі отроджені, життє це духовне живити, вскріпити і заховати”. Отці Синоду визнають, що причастя дітей є частиною літургічного насліддя Східної Церкви, дають у кількох словах достатнє обгрунтування цієї практики. Тому виглядає дивним для пересічного читача наступна постанова: „Понеже однако єсть певним, що діти не маючі єще розуму, не суть ніякою нуждою обов'язані причащатися Св. Євхаристії, так як в тім віці не могли утратити узисканой через купіль крещенія ласки, святий Синод постановляє, щоби задля належного почитання так великій Тайні от тепер до святого Причастія, єслі то без соблазни статися може, не були припущені скорше, доки не буде явним, що они по докладнім поученю і іспиті, суть в тім віці і мають пізнанє, що можуть розсудити Тіло Христове”. Синод фактично у цьому рішенні не подає богословської причини усунення дітей від причастя, лише говорить, що охрещені діти не є зобов'язані приймати цю тайну, тому що не досягли віку вживання розуму. Ця аргументація виглядає ще більш дивною, коли документ постановляє для належного почитання Євхаристії, заборонити приймати ту ж саму Євхаристію. Рішення Замойського Синоду щодо причастя дітей стає зрозумілим після зауваги документу, на який посилається Синод, а саме рішення Тридентійського Собору. Таким чином, Руська Церква, об'єднана з Римом, перейняла практику латинського Заходу. Щоб не робити великого замішання серед духовенства та мирян у тих місцях де практикували причастя дітей, Синод вносить заувагу: „...єслі то без соблазні статися може”, яка у своїй суті не дала можливості практикувати давній звичай, а була лише цілковитим повтором слів Триденту. Починаючи від Замойського Синоду Греко-Католицька Церква почала поступово затрачати давню традицію. Проте практика уділення євхаристії була настільки жива у свідомості вірних, що на Перемиському Синоді 1740 року видано заборону причащати дітей під час Літургії Напередосвячених Дарів. Рішення Замостя не були у категоричній формі, тому цілком можливо, що заборона Перемиського Синоду, беручи до уваги спосіб причастя (малят причащали лише Кров'ю), не стосувалась літургій Івана Золотоустого та Василія Великого.

Хоч Римський Престол задекларував в актах Берестейської Унії про непорушність обрядів, проте не завжди Римська Курія виконувала ці зобов'язання. У 18 ст. Рим у ряді документів підняв питання причастя дітей перед усіма Східними Церквами, закликав переглянути цю практику та пристосувати її до дисципліни Латинської Церкви. Документи не беруть до уваги факт, що причастя дітей є давньою традицією християнського сходу, відображеною в обрядах усіх Східних Церков, а лише наводять приклад Римської Церкви. Цим можна пояснити поширенням на Заході думки про вищість латинського обряду над усіма іншими. Цю думку було потверджено і в Римських документах: „Латинський обряд є обрядом Святої Римської Церкви, Матері і Вчительки інших Церков, йому надається перевага над усіма іншими обрядами”. Ці побажання Риму були взяті до уваги майже усіма Східними Католицькими Церквами.

Практика причастя новоохрещених дітей була цілковито відкинута в Греко-Католицькій Церкві; це підтверджують постанови Львівського Синоду, скликаного Митрополитом Сильвестром Сембратовичем у 1891 році. За весь період від моменту скликання Замойського Синоду не було жодного всезагального церковного зібрання „задля ворожого переслідування святого Соєдинення с Церквою католицькою...”, до того ж в „провінції нашой Галицькой... був особенно недостаток потребного числа єпархіальних Епископів”. Завдяки утворенню Станіславівської єпархії та поставленню нового єпископа, скликання собору стало канонічно можливим.

Львівський Собор уповні підтверджує без зміни і в своїй повній силі усе те, що постановив Замойський Синод про достоїнство та спосіб уділення св. Тайн та лише додає до колишніх рішень певні, головно практичні пункти. Говорячи про спосіб хрещення, постановляє далі дотримуватись „уже от непам'ятних часів принятий у нас звичай, крестити через потрійноє поливання”. Щодо миропомазання, то Собор потверджує акти Замостя. У тайні Євхаристії робить наголос на факті освячення під час слів: „Прийміть їжте... Пийте з неї всі...”, а не при епіклезі, як це говорили деякі православні богослови. Собор повчає щодо різних випадків причастя, особливо в пасхальний час, та форми слів причастя. Проте нічого не говорить про причастя новоохрещених дітей, а лише „задержуючи все, що о матерії і формі сей Тайни, яко необходимо знати і ділати, було приписано в Синоді замостьскім”.

Такий стан речей зберігся в Греко-Католицькій Церкві аж до її насильної ліквідації радянською владою у 1946 році. Парохії УГКЦ були перебрані представниками Московського Патріархату, який усіма шляхами намагався затерти у пам'яті вірних їхню колишню приналежність. Проте, уніатський спосіб богослужінь ще довгий час використовувався майже у всіх легітимних парохіях Західної України.

ЛЬВІВСЬКИЙ АРХІЄПАРХІАЛЬНИЙ СОБОР 1941Р

Отці Львівського Архієпархіального Собору 1941р. також висловили у свій час таку саму думку кажучи: Найменша дитина є здібна з користю принимати Пресв. Євхаристію. Архієпархіальний Собор поручає поволі поновити старинний звичай Христової Церкви не відмовляти св. Причастя і малим дітям зберігаючи належну пошану до цієї ж тайни. Також вони вважали, що заборона Замойського Синоду допускати немовлят до св. Причастя не відноситься до всіх випадків, коли при Причасті малих дітей немає небезпеки зневаження св. Тайн, тоді можна допускати дітей до св. Причастя”. У 1944р. Собор ще додав „Тільки поміж невинними дітьми знайдемо душі, які Христос в св. Євхаристії може відразу посісти і з яких може легко зробити святих”.

ТЕМА 11. ТАЙНИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ В УГКЦ ІЗ 1989 РОКУ ПО НАШІ ДНІ

1. Соціально-політичні зміни 1985 року у Радянському Союзі.

2. Постанови ІІ Ватиканського Собору.

3. Рішення Львівського Синоду УГКЦ 1992 р.

4. Львівський Синод УГКЦ 1997 р.

5. Сьогодення УГКЦ щодо уділення тайн Християнського Втаємничення.

Соціально-політичні зміни, які почались після Горбачовської перебудови 1985 року у Радянському Союзі викликали в народів, що його населяли, відновлення національної та релігійної свідомості. Представники різних християнських конфесій, що зазанали утисків зі сторони Радянської влади, почали домагатись повернення своїх релігійних прав та свобод. Вірні Української Греко-Католицької Церкви та її духовенство починаючи з 1989 року почали прилюдно засвідчувати свою релігійну та конфесійну приналежність.

Із розвалом Радянського Союзу та проголошенням незалежності України, УГКЦ отримала можливість легального існування, Церква почала відновлювати власну інституційну структуру, літургічно-канонічне життя УГКЦ отримало потужний стимул до розвитку внаслідок національно-релігійних процесів, що відбулися у державі. Церква, вийшовши з підпілля, зустрілась із новою еклезіальною дійсністю Католицької Церкви, яка після ІІ Ватиканського Собору перейшла глибоку реструктуризацію, особливо в літургічно-канонічному плані. Рішення ІІ Ватиканського Собору не були відомі ширшому загалу мирян та духовенства. Перед Церквою виникло питання вибору подальшого шляху розвитку. Певна частина вірних та духовенства почали відновлювати деякі довоєнні практики УГКЦ, намагаючись тим самим показати власну окремішність від православних та римо-католиків, інша частина намагалась у різний, у своєму баченні, спосіб пристосувати насліддя Церкви до рішень ІІ Ватиканського Собору. Таким чином, у Церкві з'явились різні тенденції та рухи, які своїм змістом доволі часто були суперечними.

Дисципліна служіння та уділення Євхаристії в контексті тайн християнського втаємничення сприймалась у різний спосіб і на практиці реалізовувалась не завжди згідно із постановами ІІ Ватиканського Собору. Синод Єпископів УГКЦ, починаючи з 1989 року, у своїх рішеннях та постановах намагався подолати цю невизначеність та шукав нових шляхів щодо майбутності літургічно-канонічного життя Церкви. Переважна більшість духовенства у своєму відношенні щодо тайн християнського втаємничення мала бачення з позицій Тридентського Собору та дособорового богослов'я. Тобто, священик уділяв дитині хрещення разом із миропомазанням, проте не допускав до причастя Тіла та Крові Христових. Було привернуто довоєнну практику, що базувалась на рішеннях Замойського Синоду. Пресвяту Євхаристію уділялось під час так званого „Першого Святого Причастя”. Цьому передувало підготовче катехитичне навчання, яке проводив парох або призначені ним осби. До причастя допускали дітей, які досягнули віку семи років та перейшли катехитичний курс. Пресвяту Євхаристію уділялось головно в неділю, напередодні початку нового шкільного року. Літургія відбувалась в доволі урочистий спосіб, що в свою чергу глибоко западало в пам'ять дітей та привертало увагу батьків. Ця практика є й досі поширеною серед старшого покоління духовенства Української Греко-Католицької Церкви.

РІШЕННЯ ЛЬВІВСЬКОГО СИНОДУ УГКЦ 1992 РОКУ

Синод Єпикопів УГКЦ, що відбувся у Львові в 1992 році, знаючи вкоріненість цієї практики серед вірних, видав постанову: „Для збереження послідовності у літургічному житті нашої Церкви, цей священний Синод пригадує, що літургічні постанови Замойського Синоду залишаються обов'язуючими”. Далі йде перелік відповідних літургічних приписів щодо антимінсу, Символу Віри, губки та теплоти, освячення частиць та Агнця. При кінці знаходимо постанову: „Пресвяту Євхаристію не подавати немовлятам доки вони не досягнуть свідомого віку”. У своїх рішеннях синод іде за довоєнною практикою та мотивує це як „збереження послідовності в літургічному житті”. З однієї сторони, це рішення Синоду єпископату УГКЦ, більшість якого на той час було з діаспори, а тому мали достатньо інформації щодо постанов ІІ Ватиканського Собору про повернення до первісної практики, видається дивним і незрозумілим. Проте, проаналізувавши церковну ситуацію на Західній Україні, приходимо до висновку, що рішення було правильним і послідовним. Пояснити це можна на основі наступних спостережень: Церква лише вийшла з підпілля та почала формувати свою інфраструктуру, повертати колишнє майно, парохії, формувати єпархії; будь-які практики відмінні від довоєнних були незрозумілими зі сторони мирян, будь-яке наближення чи подібність до „православних” практик вважалось за зраду „католицькості”; духовенство, яке служило вірним, не було монолітним, у ньому виділялись різні групи (священики з підпілля; ті, що перейшли з православ'я після 1990 р.; молоді священики, висвячені після коротких курсів у щойно відновлених семінаріях, мали недостатній рівень знань), які відповідно до власної ерудованості та колишньої приналежності здійснювали цю практику в різний спосіб, що витворювало замішання серед вірних.

Своїм рішенням, Синод вирішив повернутись до цього способу уділення Євхаристії, що в свою чергу дало можливість уникнути багатьох негативних наслідків.

ПОВЕРНЕННЯ ДО АВТЕНТИЧНОЇ ДИСЦИПЛІНИ: ЛЬВІВСЬКИЙ СИНОД УГКЦ 1997 РОКУ

Із відновленням богословських навчальних закладів в середовищі Української Греко-Католицької Церкви частіше почали лунати ідеї ІІ Ватиканського Собору про повернення до первісної дисципліни та відкинення латинських впливів. Частина семінаристів, що закінчили свої студії в середині 90-их років внесла ці ідеї у ширші кола вірних, цьому сприяли також священики, які отримали богословську освіту у західніх університетах та приїхали для душпастирського служіння в Україну.

Брак релігійного виховання та відсутність можливості ознайомитись із релігійною літературою в часи радянської влади, викликало певний вакуум у суспільстві. Вийшовши з підпілля, УГКЦ через видавництво християнської літератури намагалось виправити ситуацію. Все частіше з'являлись релігійно-популярні видання, які заторкували головні сфери життя Церкви. Особливий наголос було зроблено на видання катехитичних підручників та матеріалів, цьому сприяли катехитичні комісії, утворені згідно постанов Синоду єпископів УГКЦ 1996 року, а також Катехитично-педагогічний інститут, утворений при Українському Католицькому Університеті (Львів), Катехитичний факультет утворений при Івано-Франківській Теологічній Академії і Чортківсько-Дяківська Академія, які готують катехитів. Розвиваючи катехитичну діяльність, Церква підійшла впритул до проблематики тайн християнського втаємничення, а особливо, питання причастя дітей.

Єпископат УГКЦ на своєму черговому Синоді, що відбувся у Крехові – Львові з 14 по 20 вересня 1997 р. у розділі щодо літургічних практик постановив: „З душпастирських причин, та в дусі рішень Другого Ватиканського Собору „Про Східні Католицькі Церкви”, Синод Єпископів доручив застосовувати таку термінологію: „Перша Свята Сповідь та Урочисте Святе Причастя” замість „Перше Причастя”. Ця постанова є прогресивним кроком у напрямку віднови давньої літургічної практики. Хоч Синод не говорить про тайни християнського втаємничення, звершенням яких є прийняття Євхаристії, проте, у досить послідовний спосіб змінює акцент, ставлячи слово „перше” не в контенксті євхаристії, а прилучує його до тайни покаяння. В такий спосіб впроваджується поступова літургічно-канонічна зміна, яка дає можливість уділяти євхаристію також і новоохрещеним дітям. Щоб не робити замішання в тих парохіях, де практикується практика „першого святого причастя”, Синод використовує доволі вдале формулювання. У 1998 р. видавництво „Свічадо” видало в українській мові „Інструкцію застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церквов” підготовлену Конгрегацією для Східних Церков у 1996 р. „Інструкція” стала відомою ширшому колу духовенства та мирян, у такий спосіб ідея причастя дітей ще більше поширилася у середовищі Церкви.

У двох єпархіях УГКЦ за кордоном, Стемфордській та Пармській, існує можливість уділення Євхаристії новоохрещеним дітям. Зокрема, владика Василь Лостен, епарх Стемфорду, дав дозвіл причащати дітей за умови, що „батьки дитини зробили це абсолютно ясно, що вони хочуть, щоб їхня дитина запричащалась”. Єпископ Парми (США) Роберт Москаль виступає за відновлення давної східної практики спільного уділення тайн християнського втаємничення, саме тому він відновив цю практику у своїй єпархії, незважаючи на постанови Замойського (1720 р.) та Львівського Синодів (1992 р.). Близкість різних церковних традицій у західному світі породжує часами певні надужиття спричинені нерозумінням насліддя інших Церков, зокрема за сторони римо-католицького духовенства. Також бувають випадки, де східнокатолицькі діти, отримавши всі три перші Святі Тайни у хрещені, згідно з давнім звичаєм вселенської Церкви, змушені повторити їх ще раз із однокласниками римо-католиками, які отримують їх вперше. Це шкідливо і для природи самих Святих Тайн, і ніби вказує на те, що Східна традиція є „неповна”, а також свідчить і про цілковиту відсутність знання щодо Східної Церкви щодо римо-католицьких душпасторів, черниць або катехитів-мирян. Нам також стало відомо, що під час семінарійних курсів для кандидатів до священства, їх часто переконують, що Східні Церкви є „застарілим взірцем” церковного життя, неузгодженим із відновленням, впровадженим після Другим Ватиканським Собором. Це, зокрема, стосується до справ літургійного порівняння.

На сьогоднішній день в Українській Греко-Католицькій Церкві використовується подвійна практика щодо причастя охрещених дітей, хоча юридично це питання не є оформлене. Одна частина духовенства вживає замойську практику, допускаючи дітей до Євхаристії лише після катехитичної підготовки у віці семи років. Інша частина, головно молодих священиків, практикує причастя дітей від моменту хрещення та миропомазання, діти у віці шести-семи років проходять катехитичне навчання, після якого приступають до Першої Святої Сповіді та приймають причастя в урочистій та святковій атмосфері.

Тому і досі у нашій Церкві залишається нерозв’язаною проблема приймання Святої Тайни Євхаристії разом з Тайнами Християнського Втаємничення. «Для усвідомлення нашої Церковної тотожності та окремішності від Латинської Церкви варто було б задуматись над поверненням до первісної практики Київської Церкви». Отож, Українська Греко-Католицька Церква ще досі стоїть на шляху повернення до давнього насліддя Сходу, процес цей доволі довготривалий та складний, потребує з однієї сторони постійної душпастирської праці із мирянами, а з другої – просвітницької роботи серед частини духовенства.

ТЕМА 12. ПРАКТИКА СЛУЖІННЯ ЄВХАРИСТІЇ В КОНТЕКСТІ ТАЙН Х. В. У ІНШИХ СХІДНИХ КАТОЛИЦЬКИХ ТА ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКВАХ

1. Східні Католицькі Церкви.

2. Візантійський обряд.

3. Тайни Християнського втаємничення в практиці Православних Церков.

5. Церкви Олександрійської традиції.

СХІДНІ КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКВИ

Усі Східні Православні Церкви затримали у собі та уживають практику спільного служіння та уділення тайн християнського втаємничення. Цю практику вони застосовують у відношенні до усіх новоохрещених, тому, незалежно від віку, уділяють Євхаристію і немовлятам, і дорослим. Східні Католицькі Церкви, попавши під латинські впливи, видозмінили цю практику. На даний час деякі з цих Церков повертаються до своїх коренів.

Вірність єдиній апостольській науці не перешкодила Східнім Церквам розвинутись у різних християнських традиціях. Головними та базовими з них є: Візантійська, Олександрійська, Антіохійська, Східно-Сирійська та Вірменська. Задля великого обсягу матеріалу, що стосується усіх цих традицій розглянемо головно ті Церкви які стоять найблище до Української Греко-Католицької Церкви та мають із нею спільне коріння.

Візантійська традиція стала праматір'ю більшості Православних та Східних Католицьких Церков. Прямими наслідниками цієї традиції є православні греки під омофором Константинопільського Вселенського Патріарха. Греки повністю зберігають вчення про єдність тайн християнського втаємничення та вживають це на практиці. Грецька Церква уділяє Євхаристію новоохрещеним, в тому числі і дітям. Участь новоохрещеного у Євхаристії є глибоко закорінена у свідомості православних греків. Раніше немовлят причащали лише Кров'ю, старші діти могли приймати Євхаристію під обидвома видами. Так як греки довший час були під турецьким пануванням, у їхньому обряді устійнився звичай приносити Євхаристію для новоохрещених на дім. Проте, часто було у цих випадках, що новоохрещеного, головно дітей, приносили пізніше на Літургію. На сьогодні практика уділення євхаристії є уніформованою. Грецька Православна Церква уділяє Євхаристію відразу після Хрещення та Миропомазання. Причащають новоохрещеного під двома видами або лише Кров'ю при допомозі ложечки, в залежності від здатності спожити тайни. Таким чином, охрещена особа через право приймати Євхаристію проходить процес воцерковлення та розвитку свого духовного життя.

З візантійської традиції походить також мелхітський обряд до якого належать Греко-Правосланий Патріархат Антіохії та Греко-Мелхітська Католицька Церква. Обидві Церкви дотримуються грецького хрещального порядку. Православні мелхіти завжди зберігали цю дисципліну без змін. В сучасній практиці вони причащають новоохрещеного головно поза літургією, даючи освячені Дари із Дарохранительниці. Мелхіти греко-католики в минулому, під впливом західного богослов'я, відкинули практику спільного служіння трьох таїн християнського втаємничення. Проте, на сучасному етапі ця Церква привернула дисципліну уділення Євхаристії відразу після хрещення та миропомазання. Мелхіти греко-католики мають спеціальний обряд уділення Євхаристії, відмінний від православних. Цей обряд служиться поза літургією. Дітей-немовлят причащають кількома краплями Крові, використовуючи для цього ложечку. Практика уділення Євхаристії після хрещення та миропомазання є потвердженна на церковно-законодавчому рівні. Акти синоду в Аін-Траз, що відбувся в 1964 році, дозволяють допускати дітей до причастя, відкинувши, таким чином, канони про заборону, проголошені під час Синоду в Єрусалимі (1849 р.). Синод Мелхітської Греко-Католицької Церкви у 1986 році встановив літургійну комісію, наслідком праці якої стало потвердження практики єдиного служіння таїн втаємничення, прийнятого під час Синоду в Равоуех (1987).

Італо-Албанська Церква, що довший час потерпала від латинізуючих факторів, також прикладає зусилля щодо привернення власної візантійської традиції. Євхаристія уділяється під двома видами або під одним (Кров'ю), відбувається причастя під час Літургії, хоч у певних випадках може бути поза нею.

ТАЙНИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ В ПРАКТИЦІ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ

Найбільшою Православною Церквою Візантійської традиції є Церква Московського Патріархату (РПЦ (МП)). Ця Церква завжди зберігала практику причастя новоохрещених, особливо дітей. До другої пол. 17 ст., у московських літургічних книгах не було особливих рубрик щодо причастя осіб, що прийняли хрещення та миропомазання. Згодом, у рубриках з'явились приписи, що стосувались головно способу уділення Євхаристії. В сучасній практиці Російської Православної Церкви Московського Патріархату немовлята причащаються лише Кров'ю, а старші діти, які можуть приймати тверду їжу допускаються до причастя під обидвома видами. Дорослі, новоохрещені особи, приступають до Тіла і Крові Господньої того самого дня. Від моменту хрещення, діти беруть часту участь у причасті. Вони не потребують спеціального приготування аж до віку семи років, коли починають брати участь у тайні сповіді і є зобов'язані приготуватись в особливий спосіб до прийняття Євхаристії. Російська Православна Церква за кордоном також є єдиною у цій практиці. Хресні батьки приносять дитину до причастя незабаром після хрещення та миропомазання. Причащають Тілом і Кров'ю, хіба що священик сам вирішить запричащати лише Кров'ю, через малий вік дитини.

Українські Православні Церкви (УПЦ (Московський Патріархат), УПЦ (Київський Патріархат) утворена в 1991 р., Українська Автокефальна Православна Церква, відновлена в 1991 р.) також дотримуються практики уділення Євхаристії після хрещення та миропомазання. УПЦ (МП) використовує літургічні книги, друковані Московським Патріархатом, таким чином їхня практика відповідає літургічним чинностям РПЦ (МП). Цю практику описав професор Харківської семінарії С.В.Булгаков. Він говорить, що причастя дітей є давньою традицією Церкви. Охрещені та миропомазані діти мають повне право приступати до Євхаристії. Ті, яким ще не виповнилось сім років, причащаються „не під обидвома видами Тіла і Крові, а тільки під одним видом Крові, саме тому датей і не причащають під час Наперідосвяченої Літургії, коли в чаші знаходиться вино, не перемінене в Кров Христову”. Булгаков порівнює практику причастя дітей в Росії та в Україні. Зокрема, він каже, що в Росії причащають на першій Літургії після хрещення та миропомазання, в Києві – на другий день після хрещення, а в інших частинах України – приносять до причастя після сорока днів. Булгаков підкреслює право дітей на Євхаристію та каже, що діти мають сподобитися Тіла і Крові Христа якнайшвидше після хрещення і миропомазання.

Болгарська Православна Церква також уділяє Євхаристію новоохрещеним. До семи років діти причащаються без жодного спеціального приготування, досягши ж цього віку, приступають до першої сповіді, приготовлються певними молитвами та говінням.

Церкви Олександрійської традиції, Копти та Ефіопи, також зберегли первісну практику уділення Євхаристії відразу після хрещення та миропомазання. Фактично всі Православні Церкви усіх традицій зберегли та застосовують практику єдності трьох таїн християнського втаємничення. Серед Східних Католицьких Церков ця практика занепала через вплив латинської богословії та дисципліни. Проте після ІІ Ватиканського Собору деякі Церкви вирішили відновити її, інші – ще стоять на дорозі до цього.

ТЕМА 13. КОДЕКС КАНОНІВ СХІДНИХ ЦЕРКОВ І ПАРТИКУЛЯРНЕ ПРАВО УГКЦ ПРО ТАЙНИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ

Дата добавления: 2014-12-07