Миропомазання

Миропомазання — це помазання олією, інколи змішаною із дякими пахощами, воно уділяється в різних Східних Церквах з різних причин, також як сакраменталій. У даному контексті під Миропомазанням ми розуміємо помазання поблагословенним миром, тобто як святу тайну, яку в латинській обрядовій традиції називають конфірмацією охрещеного у вірі християнина.

Хоча богослов'я не вважає Миропомазання необхідним для спасіння, його слід строго уділяти охрещеним вірним Церкви, на знак дару Святого Духа, щоб вони ставали достойнішими свідками і активними "співбудівниками" Царства Христового.

Святе миро благословляється єпископом або в деяких Церквах самим патріархом і опісля роздається усій Церкві. Воно є сумішшю оливкової олії з іншими рослинними оліями та пахощами, інколи до сорока видів. Приймання святого миро від глави Цсркви або місцевого єпископа свідчить про єдність місцевої громади з всією Церквою.

У давній Церкві Миропомазання завжди уділялося після хрещення місцевим єпископом. Ця традиція спільного уділення Миропомазання з Хрещенням збереглася на Сході, навіть коли ці святі тайни уділялися священиками. На Заході, участь єпископа вважалася необхідною, що і привело до роз'єднання уділення Миропомазання і Хрещення. пізніше Хрещення уділялося самим парафіяльним священиком; Миропомазання (конфірмація) згодом доповнювалася епископом, який відвідував вірних по парафіях своєї дієцсзії. Згідно В. Поспішіла, сьогодні, усі східні католики зобов'язані дотримуватися таких норм:

Звичайний служитель Миропомазання є священик, який уділяє його разом з хрищенням або окремо від нього. Крім випадків необхідності, обидві святі тайни повинні уділятися спільно, відкладення уділення Миропомазання на якийсь пізніший час,як це робиться у деяких Східних Католицьких Церквах на зразок латинської, зараз скасовано. Якщо, з будь-якої причини, Миропомазання не було уділене разом з Хрещенням, то священнослужитель зобов'язаний повідомити про це пароха місця, дс було уділене Хрещення.

Крім випадків необхідності, обидві святі тайни повинні уділятися спільно, відкладення уділення Миропомазання на якийсь пізніший час, як це робиться у деяких Східних Католицьких Церквах на зразок латинської, зараз скасовано. Якщо, з будь-якої причини, Миропомазання не було уділене разом з Хрещенням, то священнослужитель зобов'язаний повідомити про це пароха місця, де було уділене Хрещення.

Миропомазання правосильно уділяється усіма священиками (пресвітерами) Східних Церков (Католицьких або некатолицьких) разом з Хрещенням або роздільно всім вірним кожної Церкви, в тому числі Латинсько. Священики Латинської Церкви можуть правосильно уділяти Миропомазання також східним католикам і некатоликам, якщо вони уділятимуть його згідно латинського права.

Миропомазання законно уділяеться католицьким священиком тільки вірним, які належать до його Церкви свого права, хіба що йому дозволено опікуватися католиками іншої Церкви, або в небезпеці смерті.

Миропомазання разом з Хрещенням та Пресвятою Євхаристією відносяться до святих тайн втаємничення. Тому Пресвяту Євхаристію слід приймати якнайскоріше після Хрещення і Миропомазання. Що стосується участі дітей, пор. канон 710.

ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ

Пресвята тайна євхаристії розглядається як жертва і як їжа. Євхаристійна жертва, згадування смерті та воскресіння Господа, є кульмінацією та джерелом християнського богопочитання та життя. Церква нагадує вірним про три речі: (1) активна участь у відправі цієї величної жертви; (2) часте та покірне прийняття цієї святої тайни; (3) належне поклоніння присутньому в Євхаристії Ісусу Христу.

Лише єпископи та пресвітери мають право відправляти Божественну Літургію. Диякони також беруть участь у відправленні Літургії згідно з приписами літургічних книг кожної Церкви. Усі вірні, завдяки Хрещенню і Миропомазанню, повинні брати активну участь у відправленні Божествєнної Літургії, Жертви Христа, у спосіб, визначений літургічними книгами і партикулярним правом своєї Церкви; крім того, вони повніше будуть брати участь в Літургії, якщо прийматимуть святе Причастя.

«Єпископи та священики можуть разом відправляти євхаристійну жертву, але чи вони відправлятимуть її поодинці чи спільно, потрібно вирішувати пастирськими потребами християнських вірних, при цьому викликаючи довільне індивідуальне відправлення або спів служіння». Співслужіння з єпископом або з декількома священиками — через пастирські потреби або для підсилення урочистості — яскраво засвідчує єдність священства; однак, це не забороняє індивідуальне служіння, крім тих випадків, коли у тій самій церкві в той сам час служиться спільна Літургія.

Співслужіння єпископів і священиків різних католицьких Церков допускається з будь-якої нагоди, особливо для виявлення єдності між Церквами. Коли співслужіння проголошується публічною подією, потрібно взяти дозвіл у єпископа. Не дозволяється змішування літургічних обрядів ("синкретизм"), кожен священик повинен носити ризи та відзнаки власної Церкви свого права. Звичайно, якщо священик заступає священика іншої Церкви у виконанні пастирських обов'язків, він може наслідувати обряд і носити ризи іншої Церкви. Для цього священику необхідний привілей біритуалізму (двообрядовості), що допускається в окремих випадках.

Однак, католицьким священикам забороняється співслужити Божественну Літургію разом з некатолицькими священиками або служителями.

Чужий священик повинен пред'явити рекомендаційного листа від свого єпископа або чернечого настоятєля, або позитивно виявити себе в якийсь інший спосіб, наприклад своєю поведінкою.

Божественна Літургія може правитися у дні, дозволені літургічними книгами відповідних Церков свого права. Те саме стосується і години відправлення. Сучасні обставини, робочий ритм, графіки транспорту, часті пєреїзди, звичай прийняття щоденного святого Причастя, потреби в очікуванні свят та неділь, скасували давню строгу заборону відправляти св. Літургію в інший час, за винятком ранкових годин. Однак, слід дотримуватися місцевого звичаю, встановленого або дозволєного єпископом.

Священик може відправляти тільки одну Божественну Літургію на день. Однак, коли вірні вимагають, щоб він правив більше однієї Літургії в день, то священик може це робити тільки з дозволу єпископа.

Католицький священик може відправляти Божественну Літургію на престолі кожної Католицької Церкви. Взагалі, якщо місцевий єпископ дозволив правити Євхаристію в госпіталі, в'язниці, школі або іншій інституції, усі священики можуть правити її в рамках, обумовлених єпископом. Для відправлення Літургії поза приміщенням церкви священик повинен мати дозвіл єпископа, який може бути надатий в тому разі, якщо кількість вірних не вміщається у приміщенні церкви.

Для того, щоб священик міг правити у некатолицькій Церкві, наприклад, з нагоди благословення подружжя, він повинен мати дозвіл єпископа, який можє бути припущеним у нєвідкладному випадку. Те саме стосується, коли священика запрошено правити у некатолицьке місце богопочитання, щоб сприяти екуменізмові. У багатьох дієцезіях священикам дозволяється правити у різних місцях, наприклад, в домах вірних, коли на це вказують пастирсьіг підстави. Інші священики, наприклад, ті що у відставці, можуть одержати дозвіл правити у своїх власних помешканнях. Під час подорожі священики можуть правити у приватних приміщеннях, якщо не можливий доступ до Католицької Церкви.

Відправлення Божественної Літургії повинно здійснюватися в спосіб, приписаний у літургічних книгах Цєркви свого права. Для євхаристійних дарів треба використовувати тільки пшеничний хліб та натуральнє виноградне вино. Вино розбавляється водою, за винятком Вірменської Церкви. Спосіб приготування хліба повинен наслідувати традицію Церкви. Деякі східні Церкви (вірменська) ще з давніх часів використовують хліб приготовлений без дріжджів, інші почали використовувати такий хліб пізніше (Маронітська, Малабарська). Літургічні молитви, дотримання євхаристійного посту, літургічніризи, час і місце відправи тощо, мають бути встановлені приписами літургічних книг кожної окремої Церкви. Забороняється використовувати літургічні ризи та євхаристійний хліб іншої обрядової традиції, хіба що у випадку виправданої необхідності, щоб запобігши будь-якому збентеженню вірних.

У попередніх століттях, більшість Східних Католицьких Цєрков потрапили під вплив Латинської Церкви та її обряду і перейняли її ризи, обряд, євхаристійний хліб та інші особливості. За останні п'ятдесят років Святий Римський Престол енергійно допомагав різним Церквам позбутися цих нашарувань і спрямовував їх до повернення до своєї правдивої східної традиції.

Вірних слід навчити, що вони зобов'язані приймати святе Причастя в небезпеці смерті та відповідно до звичаю або права власної Церкви свого права, особливо у Великодній час.

Причащання мирян, за винятком покараних екскомунікою або виключених під час періоду обов'язкового покаяння, відбувалося на кожній відправі Літургії принаймні до V ст. Ми знаемо, що Святий Василій Великий рекомендував навіть щоденне Причастя, що увійшло в звичай монахів Єгипту і Палестини в VI ст. Зміна у прийнятті Причастя відбулася, коли християнство в IV ст. стало державною релігією і коли значно зросла кількість тих, хто приєднався до Церкви через Хрещення. Інші оголошували себе катехуменами-оглашеними, навіть якщо вони залишилися ними до смерті; по неділях вони залишали церкву перед анафорою, яка зберігалася для хрещених членів Церкви відповідно до дисципліни Агсапі звичаю зберігати у таємниці це таїнство аж до часів Святого Августина. Вже Святий Іоан Золотоустий висловив думку, що багато з тих, хто приймають Пресвяту Євхаристію, духовно не заслуговують цього.

Священик роздає Пресвяту Євхаристію або, якщо дозволяє партикулярне право Церкви, також диякон. На початку XX ст. східні католики знову повернулися до звичаю ранньої Церкви, згідно якого кожен, хто брав участь в євхаристійній жертві, приймав кожного разу Причастя, покаявшись у своїх гріхах. У пізніших часах, вони розвинули іншу традицію, відповідно до якої святе Причастя можна було приймати «тільки після спеціальної, покаянної підготовки, що тривала принаймні три дні і включала строгу здержливість і прийняття святої тайни Покаяння, процедура якої зробила прийняття Євхаристії подією, яка трапляється в житті вірних в середньому раз або двічі на рік».

Із впровадженням частішого прийняття святого причастя, навіть щоденного, збільшилося число вірних, які причащалися по неділях і святах, до такої кількості, що для одного священика стало важко роздавати Причастя також і через обмеження в часі, бо у тій самій церкві повторювалися Служби Божі, так і через немічність деяких священиків, а навіть через незручність для віруючих, що заставляло їх довго чекати поки усі причастяться від одного священика. Наслідуючи латинський приклад, у деяких випадках висвячені постійні диякони допомагали священикам роздавати причастя, алс частішс делегувалися миряни обидвох статей, як євхаристійні служителі, віддаючи перевагу членам інститутів посвяченого життя, які працювали в парафії. Через нестачу священиків та дияконів, які б могли причащати хворих в госпіталях та тих, які постійно перебувають вдома або прикуті до ліжка, не тільки час від часу, а й в усі перші п'ятниці і навіть щодєнно, збільшилася потреба в мирських євхаристійних служителях. Деякі побожні душі, прикуті до ліжок і тому прив'язані до своїх домівок, щоденно причащаються за допомогою члена сім'ї, який допомагав на Літургії в парафіяльній цєркві, де священик кладе Євхаристію у маленьку скриньку, яку приносять до хворих.

Східний Кодекс надає право синодові єпископів у патріарших (архієпископських) Церквах та раді ієрархів в інших Церквах встановити норми щодо роздачі Пресвятої Євхаристії мирянами. Деякі Церкви вже здійснили це, звичайно залишаючи за місцевим єпископом право вирішувати, враховуючи той факт, що вони представлені на всіх континєнтах і лише вони знають місцеві потреби. Але все ж таки «варто, щоб право уділювати Пресвяту Євхаристію кимось іншим, а не єпископом чи пресвітером, чи дияконом, якщо це дозволено партикулярним правом кожної Церкви свого права, надавалось лише в екстремальних випадках», таких як наприклад раптова немічність священика або небезпека смерті.

Церква наказує, що первісну єдність трьох святих тайн втаємничення (Хрещення, Миропомазання, Євхаристії) потрібно відродити. Обов'язково наполягається на поєднанні у часі Хрещення і Миропомазання; те саме стосується й уділення євхаристії наверненим до віри дорослим. Щодо участі дітей у Пресвятій Євхаристії, після Хрещення і Миропомазання, слід дотримуватися партикулярного права кожної Церкви. Спільне прийняття першого Святого Причастя, запроваджене на зразок Латинської Церкви, засвідчувало громаді, а також і дітям, його важливу пастирську цінність; відмова або заміна індивідуальним прийняттям Євхаристії після Хрещення і Миропомазання дитини дозволяється тільки владі Церкви або єпископові.

Священик нехай не відправляє Божественної Літургії, а інша особа нехай не приймає святе Причастя, якщо відчуває тяжкий гріх і щс не одержала розрішення чсрез тайну Покаяння. Без такого розрішення, мусить бути ссрйозна причина для відправлення або прийняття Євхаристії, також слід проявити акт досконалого жалю, який повинен містити у собі намір приступити якнайскоріше до цієї тайни. Тих, які прилюдно поводять себе недостойно, нс можна допускати до приймання Пресвятої Євхаристії. Це могло б стосуватися того, хто одружився із східним некатоликом, чиє подружжя було поблагословенне у Східній некатолицькій Церкві без дозволу католицького єпископа, якс вважалося правосильним, але незаконним. Оскільки це складає публічнс нехтування церковною нормою, цє є публічним гріхом. Однак, прийняття тайни Покаяння, і тоді святого Причастя, вистачатимє для публічного заспокоєння.

Нсзважаючи на нсгативне ставлєння, щодо прийняття Причастя повторно одружєними, розвсденими особами, каноністи та богослови висунули причини, чому дане виключення може виявитися невиправданим. Церква є для грішників; Ісус прийшов, щоб врятувати загублених овець. Грішники — це члени, які покликані брати участь в житті Церкви і рекомендовані папою Іваном Павлом II бути під опікою пастирів. Такі члени нс виключаються з церковних актів, як наприклад, поручительство при хрещенні. Східний Кодекс називає їх такими, хто "привселюдно поводить себе недостойно", що базується на суб'єктивній оцінці; алє не виключає можливості того, що вони є достойними у своєму внутрішньому суді. Не забуваймо, що вони не є бігамістами, не живуть в позашлюбному житті, не знаходяться під канонічним покаранням, а навчають своїх дітей віри Церкви, роблять свій внесок в розбудову Церкви, отже, є в єдності з Церквою.

Святе Причастя слід роздавати під час відправи Божественної Літургії, а з виправданої причини, воно можє роздаватися і поза нею. Спосіб роздачі Євхаристії мирянам вирішує кожна окрема Церква. У I ст. євхаристійний хліб подавали у посудинах, які були інколи такого великого розміру, що їх підтримувати двоє чоловік, і з якої вірні брали кусочки хліба. Освячене вино пили з чаші, а в деяких місцях вірні користувалися металевими фістулами ("фістула" — тобто, "трубка"), подібними до соломинок, які встромлялися у чашу. Ця форма Причастя збереглася для Римського Архієрея, коли він причащається під час урочистих Літургій у Римі, і була проголошена дозволеною, коли після II Ватиканського Собору в Латинській Церкві знову повернено чашу мирянам. У деяких Східних Церквах Причастя роздає служитель, замочуючи хліб у вино і вкладаючи його у рот того, хто причащається [Греко-Мелхітська Церква). В інших Цєрквах хліб вмочують у вино і ложкою вкладають його у рот, як наприклад, у Константинополі, де це заведено ще з VII ст. У Маронітській Церкві квашений або неквашений агнець замочують у вино і тоді кладуть у рот. Через можливість зараження інфекційною хворобою у багатьох Церквах світу причастя ложкою не роздається: священик вмочує хліб у вино і вкладає його у рот того, хто причащається.

Як вже зазначалося раніше, відбулася велика зміна в богослов'ї Причастя католиків: від янсеністських поглядів, що Євхаристія є нагородою за святість, до поглядів папи Святого Пія X, який сказав, що причастя можна приймати як духовний скріплюючий засіб в боротьбі проти зла, не оминула Східні Католицькі Церкви. В більшості цих Церков було підтримано пропозицію роздавати святе причастя частіше, навіть щоденно усім тим, хто бере участь у Божественній Літургії. Це, звичайно, не що інше як повернення до дисципліни апостольської Церкви, коли після спільної молитви і спільного прийняття їжі ("агапє") служба закінчувалася Євхаристією, у якій брав участь кожен присутній. Часте прийняття Причастя вивело з ужитку належну інтенсивну підготовку: щоденні молитви, строге дотримання посту, щира сповідь. Також усвідомилося, що частота смертельних гріхів була перебільшена. Добре обгрунтоване католицьке вчення твердить, що через досконале каяття приходить прощення усіх гріхів, але здійснюється тільки тоді, коли особа має намір приступити до тайни Покаяння якнайскоріше. Загальне право лише застерігає, що підготовка до прийняття Причастя повинна здійснюватися кожним східним католиком відповідно до приписів його чи її Церкви, навіть поза територіальними межами Церкви. Скоро більшість вірних цих Церков проживатиме на всіх континентах, на далекій відстані від регіону походження Церкви, у соціальних обставинах, коли старі правила не матимуть практичного застосування.

У Східних і Західних Церквах Євхаристію зберігали в церкві для причащання хворих в будні дні тижня. Однак, чи вона збєрігалася на самому вівтарі, як це на Сході, чи у якомусь відповідному місці в стіні, як в усіх Латинських Церквах до кінця Середньовіччя і як це відновлено після II Ватиканського Собору, присутність Євхаристії на вівтарі не робила його центром Літургії під час богослужінь. Євхаристію у Східних Церквах завжди зберігали для хворих. Євхаристійний культ поклоніння святим тайнам у дарохранильниці, на зразок Латинської Церкви, також був запроваджений у більшості Східних Католицьких Церков після об'єднання з Римським Престолом. Римський Святий Престол, бажаючи відновити у Східних Католицьких Церквах східну традицію через відкидання латинської традиції, хотів би зараз, щоб східні католики наслідували Латинську Церкву в літургічному відродженні своїх власних традицій і також у зміні способу поклоніння Євхаристії в церкві. Східний Кодекс вимагає, щоб вірні з пошаною ставилися до Євхаристії, дотримуючись приписів літургічних книг власної Церкви свого права; інакше кажучи, Церкви повинні очиститися від теперішніх форм, зараз відкинутих також Латинською Церквою, повернутися до справжньої східної традиції і змінити обряд відповідно до приписів власних літургічних книг.

Пожертви, подаровані свящєникам за відправу Божественної Літургії чи інших богослужінь у намірах кожного з вірних, у більшості країн ще є одним із засобів існування. Вони грунтуються на найдавнішому звичаї в усіх частинах християнства.

Божественні Літургії були подією для громади, і тому правилися тільки тоді, коли громада збиралася разом, тобто по неділях і в святкові дні. Лише у Середньовіччя Латинській Церкві дозволили правити Літургії в інші дні тижня поки це не стало правом кожного священика правити щодня, на Різдво навіть тричі на день, незалежно від потреб громади. Такий розвиток зміцнився тим фактом, що священикові дозволили за служіння Літургії у намірах вірних приймати пожертву. Оскільки ця пожертва, хоч завжди досить бідна, ставала важливою для підтримки священиків, звичай щоденної відправи міцно закріпився у Латинській Церкві. Його також перейняли Східні Католицькі Церкви після об'єднання із Римським Престолом. Східним некатолицьким Церквам ніколи не дозволяли такої практики, та вони дотримувалися давнього звичаю, що вірні, які присутні на недільній та святковій Літургії, могли просити, заофірувавши скромні пожертви, про включення особистих намірень до тих, які священик офіруватиме у відправі Літургії за усю громаду.

Канон 715 параграф 2 говорить, що дозволяється приймати пожертви за відправу Божественної Літургії у наміренні вірних, офіровані відповідно до визнаного звичаю Церкви. Таке формулювання дозволяє приймати тільки одну пожєртву за одне намірення, а також, відповідно до давнішого звичаю, приймати декілька прохань і декілька пожертв в час тієї самої Божественної Літургії; усе повинно вирішуватися партикулярним правом тієї Церкви. Оскільки середня місячна винагорода священиків, навіть тих, хто мають сім'ю, у цих Церквах є відносно невеликою, індивідуальні пожертви мабуть триватимуть ще довгий час.

Конгрегація з питань духовенства оголосила декрет, затверджений папою Іваном Павлом II, від 22 січня 1991 р., щодо питання так званих колективних намірень для відправлення Божествєнної Літургії, яке описується як "змішане зібрання пожертв вірних", "збираючи їх в єдину пожертву і задовільняючи їх одніею св. літургією". Цей декрет не впливає на Східні Католицькі Церкви, але його принципи прийняті більшістю Східних Католицьких Цсрков. Канон 715 § 2 ККСЦ передає вирішення цього питання партикулярному праву цих Церков.

Нс забуваймо, що священик, врешті-решт, є посередником між вірними і Богом, і що в такій ролі він молиться за громаду, і за рахунок цього, забезпечує собі прожиття. Такс розуміння священства збереглося щс на християнському Сході, особливо серсд некатоликів. Хоч вони прашуть зобов'язати свящсників та інших служителів до відправ богослужінь у своїх церквах, самі вважають за можливе виявляти свою рслігійність вдома і час від часу у Церкві. Внаслідок цього, не слід дивуватися, що усі церкви, майже без винятку, на всьому християнському Сході на півдснь від Росії до Близького Сходу та Єгипту є відносно малими будівлями, які не можна порівнювати за розміром з церквами західних Церков, вірні яких зобов'язані брати участь у Святій Літургії кожної нсділі. IV Латеранський Собор вніс цей обов'язок (1215 р.).

Літургія Напередосвячених Дарів також нещодавно відродилася у Латинській Церкві. Через тс, що у будні дні Божественна Літургія нс правилася, на Сході виник звичай служити по ссредах, п'ятницях та деяких інших днях Великого Посту євхаристійну молитовну відправу без самої жертви, і роздавати тс святе Причастя, яке залишилося від попередньої неділі. Щодо інших неєвхаристійних богослужінь, також і Літургії Напередосвячених Дарів, то можна приймати пожертви за відправлення у наміренні жертводавця.

Різні Східні Католицькі Церкви копіювали приписи, які в Латинській Церкві регулюють прийняття так званих пожертв за відправу Святої Літургії. Це означае, що за кожну Літургію можна прийняти тільки одну плату. Парохам не дозволено приймати пожертви за одну Літургію, яку вони повинні заофірувати за своїх парафіян. Ні один священик не повинен приймати для себс більше однієї пожертви на день. Якщо він відправив декілька Літургій і прийняв пожертви за них, він повинен віддати їх на благодійні акції, переважно для користі семінарії, дієцезії або чернечого інституту.

Усі пожертви та намірення повинні записуватися у книгу пожертвувань громади, яку під час візитації псревіряє єпископ. Забороняється приймати більшс пожсртв, ніж можливо у цій цсркві відправити Літургій протягом року; ті пожертви, які перевищують допустиму кількість, слід віддати іншим священикам. Священик зобов'язаний дотримуватися усіх приписів тієї Церкви, від якої він прийняв пожертви на відправу Літургій, хіба що жертводавець постановляє інакше.

Рекомендується, щоб єпископ впроваджував практику, згідно якої "відповідно приймалися б тільки такі пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офірують".

ТЕМА 14. ПАРТИКУЛЯРНЕ ПРАВО УГКЦ ПРО ЄВХАРИСТІЮ

Дата добавления: 2014-12-07