Вітчизняна філософія ХІХ - ХХ ст. Особливості розвитку української і російської духовності у XIX ст

Т. Шевченко (1814-1861 рр.) - український поет, художник, мислитель. Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г. Шевченка с їхня послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацт­во і самодержавство він справедливо вважав основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.

Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г. Шевченка - його неприми­ренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення на­родів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття наці­ональної гідності, прагнення боротися за рівність.

І нині велику значущість мають погляди Т.Г. Шевченка з питань історії українського народу — не лише героїчної, а й багатостраждальної. В історич­ному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визволь­ною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторін­ку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Це трьохсот­річна епопея, одна з найгероїчніших і найдраматичніших сторінок людства, звідки, за словами Гоголя, воля розливалася на всю Україну. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцент­ризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й куль­тури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особисто­сті. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзе­ркаленням одне одного. Тому образ України, яким він створений у поетич­ному доробку Шевченка, утворив на емоційному рівні те підґрунтя, що зумо­влювало і в його час і в подальшому спрямування теоретичних зусиль у галу­зі розробки філософії української ідеї.

Шевченко - поет-пророк. Україна сприймається ним як край, сповне­ний суперечностей, що роблять неможливим існування людини в сучасно­му поетові стані. Таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шев­ченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Козаччина - це, з одного боку світле минуле України, її "золотий вік", а, з другого, це не менш трагічне минуле, усіяне могилами й несправедливостями. Якась зла доля, прокляття висить над Україною, за думкою поета. Ні сьогодення, ні минуле не дають нам ідеального світу. І поет переносить його в майбутнє. Світ ідеальної спільноти, зародки якої існували в минулому й існують сьо­годні, вбачається Шевченком абсолютно пануючим у майбутньому. Це - світ, звільнений від зла, від тих сил, які визначали конфлікт з ідеальним на­чалом у теперішньому світі і в минулому.

Микола Костомаров (1817-1885 рр.) історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю "Книги буття українського народу". У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголо­шує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний етнос.

В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російсь­кою. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:

1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям,

3) росіяни - народи "матеріальний", українці ж прагнуть "одухотворити весь світ",

4) українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж ці­нують особисту свободу.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) - український історик, суспільно-політичний діяч.

Основні філософсько-соціологічні погляди М.Драгоманова викладені у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці" ("Листи на Наддніпрянську Україну", "Шевченко, українофіли й соціалізм", "Три листи до реда­кції "Друга" та інші твори).

М. Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступо­во доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука "не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тіль­ки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди".

Студентам важливо запам 'ятати, що М.П. Драгоманов у своїх дослі­дженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз осно­вних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взає­модії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словес­ність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Характеризуючи, соціологічні погляди М.П. Драгоманова, слід зважати на те, що "основною, одиницею" суспільства він вважав людську особу. Її до­бробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, що головною формою "скупчення осіб" є громади й товариства.

Дата добавления: 2014-12-07