Тема 2. 5. Історія української філософії x-XX ст

Зарубіжна філософія ХХ ст. Екзістенціалізм М. Хайдегера, Ж.-П. Сартра А. Камю, К. Ясперса. Неотомізм. Неофрейдизм. Неопозитивізм. Герменевтика. Прагматизм. Плюралізм течій в філософії і проблема гуманізму, співробітництва.

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", творцями якого стали Е. Мах (1838-1916 рр.) і Р. Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варі­ант позитивістської філософії - "третій позитивізм", або "неопозитивізм". На перших порах розвитку неопози­тивізму (20-ті - початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твер­дження, що мають смисл від без смислових. Така методика - "верифікація" - була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка.

З критикою верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип "фальсифікації", тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К. Поппер стоїть біля ви­токів новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном "постпозитивізм". Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т. Кун, І. Лакатош, П Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв 'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класи­чного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного "постпозитивізму" є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Так, І. Лакатош, аналізуючи співвід­ношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: "коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментатора­ми" (Лакатос И. Методология научных исследовательських программ. - Вопросы философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

Засновником психоаналізу є австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 рр.). В загально філософському плані Фрейд і його послідовники розгля­дають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільс­тва, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідо­мих потягів людини і цілих народів.

З. Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релі­гії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто нау­ковими, 3. Фрейд піддає критиці релігійне світосприймання.

Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури - мораль, мистецтво, фольклор - теж є виявом не­свідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.

Найбільш відомими послідовниками 3. Фрейда були К.Г. Юнг і Е. Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.

Е. Фромм (1900-1980 рр.) - американський філософ, психолог, соціо­лог, представник неофрейдизму.

На думку Е. Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтво­реній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної іс­тоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціа­льного в людині. З одного боку, людина належить до світу тварин, але з ін­шого - вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е. Фромм ствер­джує, що суть людини - в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.

Розробляючи концепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. Захищаючи гуманістичні принци­пи, Е. Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила мора­льності і підняло їх до рівня "заповіді", яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші "заповіді", які викликають непорозуміння.

Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.

Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистен­ціальна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ С'ерен К'єркегор (і813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності ра­ціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ М. Хайдегер сформулював філософське вчення, центра­льним поняттям якого постала "екзистенція" людське ісігування. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, М. Мерло Понті, X. Ортега-і-Гасет та ін.

М. Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як пев­ної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутньо­го) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. В залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує ува­гу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою конечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

А. Камю (1913-1960 рр.) французький філософ-екзистенціаліст, пись­менник, публіцист. Основна проблема творчості Камю - тема абсурду людсь­кого існування.

Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цін­ності. Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомір­них висновки: про самогубство і "філософське самогубство".

З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що при­зводить до реалізації принципу "все дозволено". На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або "стрибком віри", необхідно його максима­льно повно позбутися.

Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П. Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких об­ставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати воро­жість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфі­чність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсу­мовує Сартр, свобода неможлива.

1. Філософські ідеї в Київській Русі (ІХ-ХП ст.)

Дата добавления: 2014-12-07