Західноєвропейська філософія епохи Відродження (ХV-ХVІ ст.). Характерні риси Відродження. Антропоцентризм світогляду цього періоду

Епоха Відродження (ХV-ХVI ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення бур­жуазного суспільства.

У сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1) Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філо­софії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських учень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замі­нює "геоцентричний" тип світогляду, притаманний середнім вікам, на "антропоцентричний", тобто світогляд, орієнтований на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони "підносять" людину до рівня Бога. Людина — це не "тварь", а творець. Людська природа (тіло люди­ни) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основою творчого людського начала, закладеною в ній Богом.

У тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно вдосконалю­ється завдяки зусиллям самої людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), а їх реалізація і розвиток залежить від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим самим сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику органічно впліта­ється питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина — істота вільна, і вона повинна вміти правильно користу­ватися своєю свободою.

Дата добавления: 2014-12-07