Проблема людини і суспільства в античній філософії

Проблема начала буття в філософії Стародавньої Греції (Фалес, Анаксимен, Геракліт). Виникнення матеріалізму (Демокріт) і ідеалізму (Платон). Становлення античної діалектики (Геракліт).

Основні поняття і терміни

Антропологічні погляди в метафізиці Платона. Арістотель про взаємопризначеність душі і тіла. Філософія еллінізму.

Проблема людини і суспільства в античній філософії.

Проблема начала буття в філософії Стародавньої Греції (Фалес, Анаксимен, Геракліт). Виникнення матеріалізму (Демокріт) і ідеалізму (Платон). Становлення античної діалектики (Геракліт).

ТЕМА 2.2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Апейрон, архе, першопочаток, олеати, епікурейці, космоцентризм, міфологія, мікрокосм, макрокосм, релятивізм, скептицизм, метафізичний дуалізм, софісти, стоїки, гілозоїзм.

Рекомендована література:

[1] с. 27-39; [2] с. 70-117; [3] с. 57-93.

Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

- наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

- присутність елементів антропоморфізму;

- наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

- пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оці­нка їх в категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" і т.п.;

- в цій філософії основна увага звертається на пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як про­блема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.

Перший етап визначається як досократівський (VІІ-VІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведін­ки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. - VI ст. н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і куль­турного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (VП-VІ ст. до н.е.), а його по­слідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представни­ки цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першо­основу у воді, Анаксімандр вважав, що нею с невизначене начало, яке вій на­звав "апейрон", Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь мате­ріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії вперше виділя­ється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке познача­ється поняттям "буття".

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (VI-V ст. до н.е.) і Зеноном (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-iстинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Ло­гічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як "Ахіл і черепаха", "Стадіон", "Стріла", "Дихотомія" та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як по­рожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало - атоми тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподіль­ністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів – множинна і рухом. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в ціло­му. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запро­понував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

Якщо в центрі уваги досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя.

Сократ (V-ІV ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світом людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характерис­тиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. "Людино, пізнай саму себе, і ти пізнаєш весь світ" - таке філо­софське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням - навчити людей мис­лити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць йо­го учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове знання. Але це знання індивід може набути лише власними зу­силлями, а не одержати зовні. Звідси - прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе "мудрим" ("софос"), а лише "філософом", тобто таким, що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: "Я знаю, що я нічого не знаю". Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: "Чим більше я знаю, тим більше не знаю". Чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдово­леності, зарозумілості.

Дата добавления: 2014-12-07