Орієнтовний план вивчення теми 1 страница

1. Зміни в політико-адміністративному устрої України. Територія і населення.
2. Соціально-економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст.
3. Реформи другої половини ХІХ ст. та соціально-економічний розвиток пореформеного періоду.
4. Суспільно-політичний рух та національне життя в Україні ХІХ ст.
5. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Реферати:

1. Україна в Кримській війні 1854-1856 рр.

2. П.Чубинський– штрихи до історичного портрету.

3. Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства.

4. Михайло Драгоманов – мислитель, публіцист, борець.

5. Історичне товариство Нестора – літописця.

6. Громадівець та історик Володимир Антонович.

7. Митрополит Андрей Шептицький

8. Наукове Товариство ім. Т.Шевченка

9. Національний рух на західноукраїнських землях

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Перше питання вимагає характеристики змін в політико-адміністративному устрої українських земель кінця ХVІІІ-го – початку ХІХ ст. Цей час був періодом великих політичних і соціальних змін та перетворень. Вони зумовлювалися новою політичною ситуацією у Центральній та Східний Європі. Нагадаємо, що наприкладі ХVІІІ ст. зникла з карти Європи Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель аж до Дніпра. На півдні припинило своє існування Кримське ханство, яке з кінця ХV ст. було серйозною воєнною загрозою для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні.

У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичний конфігурації. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина, частина Волині і Поділля увійшли до складу Австрійської імперії. У 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина. В результаті другого (1775 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі уся Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. А ще раніше, після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала північно-причорноморські степи, а в 1783 р., зліквідувавши Кримське ханство, приєднала Крим.

Таким чином, кількість держав, до яких входили українські землі наприкінці ХVІІІ ст. зменшилась до двох (Австрія і Росія). Кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав належність населення цих двох держав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Саме упродовж ХІХ ст. (в період перебування українських земель у складі двох сусідніх держав) заклалася відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Середньо-Східної України.

Українські землі, що на початку ХІХ ст. становили південно-західну частину Російської імперії, поділялась на чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна.

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (територія на Схід від Дніпра) була найбільш українською за складом населення. У 1795 р. 98,1 % місцевих жителів цієї території складали українці. Та інкорпорація її до складу Російської імперії спричинила поступове зменшення кількості українців серед ремісників, купців тощо. Росіяни і євреї поступово зайняли ключові позиції серед чиновників, офіцерів, купців, ремісників. До середини ХІХ ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру. Кількісна перевага українців на Лівобережжі зберігалася за рахунок селянства та ще незрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Наявність власного національного дворянства була однією з рис, що відрізняла населення колишньої Гетьманщини від інших історичних регіонів України. Ще однією характерною рисою соціальної структури Лівобережжя було те, що кріпацтво там мало набагато коротшу історію і набуло меншого поширення, ніж у Росії чи на Правобережжі. Поза кріпацьким станом залишались козаки, переведені на статус державних селян, які складали майже третину місцевого населення. Відмітною рисою українського населення лівобережних українських земель було те, що воно навіть після ліквідації козацької автономії ще довго зберігало риси «державної» нації: рідну мову, звичаї й історичну пам’ять.

СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА. Згадаємо, що у ХVІ ст. вона була колонізована російськими козаками, які мали завданням обороняти південні кордони Московщини від татарських нападників. Упродовж наступних століть населення тут збільшувалось за рахунок українських козаків і селян, що втікали з Правобережної України від польсько-шляхетського гніту. Саме українські втікачі спричинили українізацію цього регіону і наприкінці ХVІІІ ст. українці склали 85,9 % тамтешнього населення. Українське селянство Слобожанщини складалося з двох верств – посполитих та козаків, і перша категорія становила меншу (30-40%) частину населення. Слобідська українська шляхта швидше піддавалась русифікації, але велике значення для розвитку українського відродження мало відкриття на початку століття Харківського університету.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА. Строкатий етнічний склад цього регіону був зумовлений переходом у 1569 р. з-під литовської під польську владу, а потім перетворення його на арену запеклих польсько-українсько-турецьких воєн. Після значних людських втрат польська влада проводила чергову колонізацію, спроваджуючи в цей регіон з Малопольщі і Червоної Русі (Галичини) дрібну польську шляхту українських і німецьких селян та євреїв. Після переходу Правобережжя під російську владу там значним був польський етнічний елемент. На початку ХІХ ст. польські магнати і шляхта Правобережжя складали більше третини всього дворянства Росії. До польського повстання 1830-1831 рр. правобережні українські землі продовжували залишатися тереном польських політичних і культурних впливів. Складаючи меншість місцевого населення (бл. 5 %) польський елемент домінував над краєм. Сполонізована або польська шляхта становила 7,8 % населення. Більшість населення Правобережжя (88 % у 1795 р.) становили українці. Козацька еліта у переважній більшості спольщилася, а козацтво було закріпачене. Тому українське суспільство Правобережжя складалося майже виключно із селянства. На початку ХІХ ст. його нараховувалось близько 3 млн. чол., тим часом як польських селян – 579 тис. осіб. У 1795 р. селяни-кріпаки становили 74 % селян на Волині, 90 % – на Київщині і 91 % – на Поділлі.

Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. потужним став процес зросійщення Правобережжя. Упродовж 1830-1890 зросійщення Правобережжя відбувалось такими швидкими темпами, що Київ до кінця ХІХ ст. перетворився на російське місто.

Потужним був і єврейський етнічний елемент. Російський уряд запровадив т. зв. «смугу осілості», за якою євреям заборонялося оселятися. З українських земель лише Слобожанщина була поза цією «смугою». Це спричинило неприродну ситуацію, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини ХІХ ст. серед населення Правобережжя євреї становили понад 10 %. За чисельністю вони були другою після українців етнічною групою.

ПІВДЕННА (СТЕПОВА) УКРАЇНА. Це була територія колишнього «Дикого поля», яку до останньої чверті ХVІІІ ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Після ліквідації Кримського ханства у 1774 р. і Запорозької Січі у 1775 р. цей регіон через родючі землі, сприятливі кліматичні умови і близькість чорноморських портів притягував значну кількість переселенців. З 1800 до 1863 р. туди переселилося близько 2,6 млн. чол. За рівнем приросту населення Південна Україна мала найвищі у Російській імперії темпи. Результатом потужного колонізаційного процесу стало будівництво нових міст (Катеринослав, Херсон, Миколаїв), особливо заснування у 1794 р. м. Одеси. Одеса з середини ХІХ ст. до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення поступалася лише Москві і Петербургу.

Особливістю цього регіону було те, що російський уряд з метою встановлення економічного контролю над родючими південними землями заохочував іноземну колонізацію. Чужоземних колоністів приваблювали обіцянками звільнення від податків та релігійними свободами. Так з’явились компактні поселення молдавського населення, болгар, греків, сербів, т. зв. «чорноморських німців». У південноукраїнських містах мешкали також італійці, вірмени, євреї та ін.

Та більшість населення Південної України становили українці. За даними 1782 р. вони складали 71,5 % усього населення регіону.

На чорноморському узбережжі і в Криму упродовж ХІХ ст. продовжувалась еміграція татар. Їхня частка населення півострова зменшалась з 83 % у 1783 р. до 34, 1 % у 1897 р. У середині ХІХ ст. їх кількість становила трохи більше половини жителів Криму. Наприкінці ХVІІІ ст. росіяни і молдавани становили по 9 % населення Південної України, вірмени і цигани – по 3-4 %, решту (менше 1 %) – серби, поляки, болгари, цигани, німці, грузини, євреї, угорці.

Підросійські українські землі у ХІХ ст. становили близько 85 % усієї української етнічної території. Решта 15 % припадала на західноукраїнські землі, що були приєднані до Австрійської імперії. На українські землі, що були включені до складу Російської імперії поширювався адміністративно-територіальний поділ російського зразка.

З 1775 р. «Установлением о губерниях» в імперії існував поділ на намісництва. Уся територія поділялася на 34 намісництва. Підросійські українські землі поділялися на такі намісництва:

1. Харківське (1780 р.)

2. Київське (1781 р.)

3. Чернігівське (1781 р.)

4. Катеринославське (1783 р.)

5. Брацлавське (1793 р.)

6. Подільське (1793 р.)

7. Волинське (1793 р.)

8. Вознесенське (1795 р.)

Намісництва як адміністративно-територіальні одиниці місцевого управління проіснували до 1796 року, коли були замінені губерніями. У відповідності з царським указом від 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії» Лівобережна Україна отримала назву «Малоросійська губернія». Катеринославське і Вознесенське намісництва були об’єднані у Новоросійську губернію, яку у 1802 р. поділено на Чернігівську та Полтавську. У тому ж році Новоросійську губернію поділено на Таврійську, Катеринославську і Миколаївську (остання з 1803 р. почала називатися Херсонською). Отже, на підросійських українських землях на початку ХІХ ст. було утворено 9 губерній.

У 20-30-х роках ХІХ ст. царський уряд запровадив нову форму державного управління – генерал-губернаторства. Етнічні українські землі, що входили до складу Російської імперії були включені у три генерал-губернаторства:

1. Малоросійське (включало Харківську, Чернігівську і Полтавську губернії).

2. Київське (включало Київську, Подільську, Волинську губернії).

3. Новоросійсько-Бессарабське (включало Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії).

Всього в Російській імперії було створено 10генерал-губернаторств.

З утворенням генерал-губернаторств і появою призначених царем генерал-губернаторія, які були наділені усіма цивільними, державними та військовими правами, імперська влада на українських землях значно посилилась. Усі адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії управлялись з одного центру – Петербурга.

Західноукраїнські землі входили до різних адміністративних одиниць Австрійської імперії. Так, Галичина з частиною польських земель була виділена в окремий край – Королівство Галичини і Лодомерії з центром у Львові. Межею між українською (східною) і польською (західною) частинами цієї адміністративної одиниці була р. Сян. В адміністративному плані Королівство Галичини і Лодомерії поділялося на 19 округів, 12 з яких становили українську Східну Галичину.

У 1786 р. як окремий округ до Галичини була приєднана Буковина з Чернівцями.

У 1795-1809 рр. також була приєднана Холмщина.

Адміністративна влада в коронному краї належала губернському управлінню, очолюваному губернатором, якого призначав імператор. Найвищим представницьким органом в Галичині був сейм, виконавшим органом якого був становий крайовий комітет.

Територія Закарпатської України, як і угорські землі, поділялися на жупи (комітати), які склалися з доміній. Усі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Щодо населення Галичини, то упродовж ХІХ ст. чисельність його невпинно зростала, але національний склад був приблизно сталий: 65 % українців, 20 % поляків і 10 % євреїв. Українці становили переважну більшість населення і на Буковині й у Закарпатті. У Східній Галичині мешкали ще й вірмени. Галичина являла собою головне місце осідку єврейського населення Австрійської імперії. У середині ХІХ ст. там проживало майже 70 % всіх євреїв Габсбурзької монархії.

Розкриваючи друге питання, потрібно мати на увазі, що в першій половині ХІХ ст. сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку.

Стан сільського господарства в цей період визначала низька тенденцій. Серед них: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишкової робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

В аграрній сфері переважало поміщицьке землеволодіння. У підросійських українських землях воно становило майже 75 % усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградували та занепадали, про що свідчило посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, малоефективне екстенсивне господарювання. Виявом занепаду поміщицьких господарств було зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині ХІХ ст. становила понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.

В означений період посилювалась експлуатація селянства. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні селяни. Основними формами експлуатації селянства були відробіткова, грошова і натуральна ренти. Попри те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень. Селяни-кріпаки відробляли і додаткові повинності та сплачували натуральний та грошовий оброки. Державні селяни хоч і вважалися вільними, але за користування землею вони виплачували державі грошову ренту, яка сягала 40 % селянських прибутків. Так як основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Гальмівною тенденцією був рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині ХІХ ст. землю обробляли традиційними знаряддями праці, що й століття тому. Та навіть застарілого і малопродуктивного ременту не вистачало: у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало лише два плуги. Традиційними залишалися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, перелогова система – на південних українських землях і поєднання цих двох систем – на Лівобережній України.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організації праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки. Так, з 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які спричинили голод та епідемії, розорення селянських господарств.

Упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід у господарській діяльності до товарності та підприємництва. Характерною ознакою розвитку аграрних відносин була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі землеволодіння Півдня та Правобережжя при достатній кількості дармової кріпацької сили мали вагомий ринковий потенціал. Саме вони швидше пристосовувались до товарно-грошових відносин. Дрібні господарства Лівобережжя були менш пристосованими до ринкових відносин. Повільно втягувались в товарне виробництво і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. За умов прогресуючого обезземелення формується заможна селянська верхівка, яка шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі накопичує капітали і стає готовою до крупної підприємницької діяльності.

Характеризуючи промислове виробництво, потрібно дати розгорнуту характеристику еволюційних змін промислового розвитку. Початок промислового перевороту, що мав місце в середині 30-х років, став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. У першій третині ХІХ ст. при наявності стимулюючої дії казенних замовлень (в першу чергу воєнного відомства) зростала кількість промислових підприємств. Якщо у 1793 р. в Україні без винокурень налічувалось 200 підприємств, то в 1830 р. їх налічувалось 649. Суттєвими були якісні зрушення. В першу чергу, це зростання ролі вільнонайманої праці.

Промисловий переворот на підросійських українських землях розпочався у 30-40-х роках ХІХ ст. Він ознаменував початок нового етапу розвитку промисловості, що тривав до скасування кріпацтва. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувалося поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини і технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цим критеріям закріпачені робітники не відповідали, а відтак зростала частка вільнонайманої праці. Так, у 1825 р. вона становила 25 %, а у 1861 р. – вже майже 74 %.

В означений період в українських землях виникали нові галузі промисловості – кам’яновугільна, машинобудівельна, цукрова та ін. Зрушення відбувалися і в розміщенні промислових підприємств та в складі їх власників. Так, якщо до середини 40-х років майже три чверті підприємств належали переважно поміщикам і були розташовані в селах та містечках, то надалі їх будували в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формувалася спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворився на великий центр кам’яновугільної промисловості, а більшість українських земель дедалі більше спеціалізувались на виробництві цукру. Найбільшими бурякові плантації були на Правобережжі. У Полтавській та Чернігівській губерніях спеціалізувались на вирощуванні конопель та тютюну. На території Новоросії та Криму значного поширення набуло тонкорунне вівчарство.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив подальше поглиблення суспільного поділу праці. Унаслідок цього в Україні розширювався внутрішній ринок, а також помітно зросли обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. До кінця 50-х років ХІХ ст. мережа українського ринку охоплювала 12 тис. ярмарків і базарів. Провідну роль у розвитку ярмаркової торгівлі відігравали купці, кількість яких упродовж 1816-1859 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тисяч. Купецтво України за національним складом було переважно російським, але поруч з ним з’явилися й українські капіталісти. Серед них помітно виокремлювалися брати Яхненки.

Перша половина ХІХ ст. була періодом визрівання глибокої суспільно-політичної кризи, що зумовила виникнення суспільних рухів, метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства за умов занепаду феодально-кріпосницької системи призводило до протидії пригнічених народних мас. Форми цієї протидії були різноманітними: селянські скарги на поміщиків в урядові установи; відмова від панщини і оброку; непокора місцевим та центральним офіційним властям; самовільне формування органів місцевого самоврядування; псування панського реманенту; підпали поміщицьких маєтків; втечі у південні землі; збройний опір; масові повстання. Ці та інші вияви непокори складали зміст селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи.

Тільки у 1803 р. на Правобережжі відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту. Іноді селянські виступи тривали досить довго. Так, мешканці с. Підвисокого Уманського повіту Київської губернії упродовж 1811-1826 років відмовлялися виконувати феодальні повинності. За досить приблизними підрахунками, з 1797 до 1825 р. в Україні відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Хвилі селянських виступів були пов’язані з польським повстанням 1830-1831 рр. та голодом 1832-1833рр., що охопив Харківщину, Херсонщину, Чернігівщину.

Новою формою протесту була т. зв. Київська козаччина. Поштовхом до розгортання цього руху став царський маніфест від 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. Після його обнародування поширилась чутка про те, що всі ополченці по закінченню воєнних дій на фронтах Кримської війни одержать волю. Київська козаччина була наймасовішим селянським рухом першої половини ХІХ ст., так як цей рух охопив більше 400 сіл, майже 180 тис. осіб.

Іншою формою масового народного руху був «Похід у Таврію за волею». Вступаючи у сутички з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушали до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зумів опанувати ситуацію та придушити цей масовий виступ, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Широкого розмаху набув селянський рух під проводом Устима Кармелюка. Упродовж 23 років він очолював повстанський рух на Поділлі, у якому взяли участь майже 20 тис. осіб, що здійснили 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки.

Загалом упродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 250 селянських виступів, а упродовж 1849-1854 рр. – вже 104. Ці дані свідчать, що селянський рух наростав та набирав розмаху, та через неорганізованість і локальність, він більше був свідченням поглиблення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою панівному режимові

Відповідь на третє питання доцільно розпочати із з’ясування історичних передумов здійснення реформи. Серед них виділяються такі:

1. Подальше існування кріпосного права загрожувало перетворенню імперії на другорядну державу. Селянський рух в українських губерніях наприкінці Кримської війни, вимоги з боку всіх опозиційних царизму сил звільнити селян, вплив ліквідації залишків кріпацтва на західноукраїнських землях у 1848 р. – усе це вимагало вирішити проблему кріпацтва.

2. Кріпацька залежність основної маси виробників уповільнювала темпи економічного розвитку країни. Поширення застосування вільнонайманої праці на Півдні України демонструвало її переваги і водночас спричиняло численні проблеми через невідповідність цих відносин і порядків в інших частинах імперії.

3. Кріпосне право за своєю формою та змістом було схоже на рабство. Аморальність володіння живою «хрещеною власність» засуджувалася більшістю представників різних суспільних верств. Приклад європейських монархій, які ліквідували кріпосне право, засвідчував, що це не послабило, а навпаки, зміцнило їхні позиції через можливість прискорення соціально-економічного розвитку.

19 лютого 1861 р. російський цар Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпосного права. Одночасно було видано «Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності» і 4 «Місцевих положення». Усі ці акти містили головні умови реформи, визначали права селян, встановлювали розміри земельних наділів і повинностей селян за користування ними. За реформою 1961 р. скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків, селяни дістали особисту свободу, поміщики не мали права купувати, продавати або дарувати селян. Селяни отримували право вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори й торгівельні угоди, вільно торгувати або заробляти промислами, переходити в інші верстви суспільства, вступати на службу або навчальні заклади, купувати рухоме і нерухоме майно, вільно розпоряджатися нажитим майном.

Селяни отримали громадянські права. А за одержані земельні наділи, що розміром були менші за попередні, селяни мусили платити поміщикові викуп. Не маючи для цього грошей, вони змушені були брати позику в держави, а потім упродовж 49 років виплачувати її з відсотками. Маючи підтримку держави, поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої землі. Після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94 % селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, до функцій якої належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Селянська община, поміщицьке землеволодіння та тотальне безземелля селян були гальмівними пережитками феодальної системи господарювання, які уповільнювали поступ капіталістичної модернізації.

Даючи характеристику передбачає характеристику стану сільського господарства та селян у пореформений період, потрібно відмітити, що за даними 1877 р. в Україні нараховувалось 43 млн. дес. землі, яка між власниками розподілялась так:

поміщикам належало 17 млн. десятин,

духовенству та іноземним підданим – 2 млн. дес.,

купцям – 0, 5 млн. дес.,

державним установам, церкві, монастирям – 3,6 млн. дес.,

селянству – 20 млн. десятин.

Як бачимо, панівним суспільним станам належало 23 млн. десятин, а селянству – 20 млн. десятин. Найпотужнішим землевласником було дворянство (32 тис. дворян володіти 17 млн. десятин землі). Серед дворянства виділялися найзаможніші – 197 осіб володіли латифундіями розміром від 10 тис. десятин і більше. Поміщицькі господарства, які не переорієнтовувались на ринок поступово розорювалися. До того ж, наявність державних кредитів спричиняла те, що поміщицькі землі скуповувались міщанами, євреями, колоністами, заможними селянами. Відбувався процес «демократизації», подрібнення крупної поміщицької власності не менші наділи. За 40 післяреформених років обсяг дворянського землеволодіння скоротився з 17 до 12, 2 млн. десятин.

У пореформений період формувався новий тип поміщицького господарювання. Формувалися господарства у відповідності з вимогами аграрного бізнесу. Це були великі сільськогосподарські підприємства, які стали основними постачальниками товарного зерна та технічних культур на ринок.

У 1880-1890-х роках в Україні існувало 120 великих сільськогосподарських підприємств, які становили близько 40 % усіх поміщицьких господарств. У таких господарствах використовувалася вільнонаймана праця, новітні технології, добрива та сільгосптехніка. Основними джерелами модернізації поміщицьких господарств були викупні платежі селян, оренда та кредити в селянському банку.

У пореформений період була витворена і нова модель сільського господарювання фермерського типу. Більшість селянства зберігала традиційні форми господарювання, властиві аграрному, доіндустріальному суспільству – дрібні земельні наділи, в середньому по 5 десятин, застарілий реманент, примітивна система рільництва, відсутність добрив; земля оброблялася членами родини без застосування додаткових робочих рук. Для цієї частини селянських господарств характерно було подальше подрібнення наділів, малоземелля та обезземелення селянства.

В умовах здійснення аграрної реформи 1/4 селянських господарств стала на шлях ефективного сільськогосподарського виробництва. Їх земельні наділи були значно більшими, ніж у основної маси селянства. Збільшення селянських земельних наділів відбувалося за рахунок розорення дрібних і середніх дворян-землевласників, оренди та захвату наділів у економічно слабких селян. За період з 1877 до 1905 р. розмір селянського землеволодіння в Україні збільшився на 4,5 млн. десятин, тобто на 39 %.

У пореформений час активно відбувалася індустріалізація аграрного сектора, машинізація основних виробничих процесів. Впровадження сільськогосподарських машин спричинило справжній переворот в економіці сільського господарства. Використання знарядь для розпушування ґрунту, жатки і т.д. подвоювало працездатність сім’ї, дозволяло збільшувати розмір посівів, давало можливість обходитись без найманих робочих рук.

Суттєвим наслідком індустріалізації сільського господарства була спеціалізація аграрної економіки регіонів України. Відособлення різних районів землеробства складало одну з найбільш характерних рис пореформеного сільського господарства. Лівобережжя стало центром виробництва зернових і технічних культур (зокрема тютюнництва). Правобережжя було основним масивом посівів цукрових буряків. А центр товарного виробництва зерна остаточно перемістився на південь. У 1881 р. під вирощуванням зернових перебувало 92, 8 % посівних земель півдня України. Така спеціалізація регіонів сприяла зміцненню економічних зв’язків між ними, розвитку механізмів внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Дата добавления: 2014-12-07