Орієнтовний план вивчення теми 2 страница

Становище селянства у пореформений час залишалось важким. Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими суспільними групами: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, посилати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувались тілесні кари. Через великі платежі за землю та повинності, селяни продавали свою землю і перетворювались на робітників у багатших господарів чи йшли на фабрики і заводи. В результаті цього почалося розшарування сільського населення на бідних і багатих. На початку ХХ ст. 62 % селян мали до трьох десятин землі; т. зв. середньозаможних, які мали 3-9 десятин землі було 34 %, а тих, що мали від 9 до 50 десятин землі було заледве 5 %. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали у своїх руках 60 % всієї української землі. На початку ХХ ст. найбільш численну групу селянства України становили бідні селяни, бо з 3 100 тис. господарств – 1 550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньозаможні і приблизно 1/6 (558 тис. господарств) належала заможним господарям.

Загалом становище селянства було важким, але деякі зміни у взаємовідносини між поміщиками і селянами реформа внесла. Зокрема: був встановлений точний розмір повинностей; поміщик позбавлявся права встановлювати різні додаткові повинності; землевласник мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто і з селом; була запроваджена загальноросійська система селянського управління (селянські громади, об’єднані у волості) та кругова порука для сплати податків.

Окрім аграрної реформи була проведена ще низька реформ. Коротко про них.

Військова реформа (1874 р.) здійснювалася 15 років і мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Реформа передбачала уведення замість рекрутських наборів нової системи комплектування армії через запровадження загальної військової повинності для чоловіків віком від 20 років. У суходільних військах служба тривала 6 років, на флоті 7. Наприкінці ХІХ ст. було встановлено п’ятирічний термін служби у всіх родах військ. Особи, які здобули освіту, служили менший термін. Реорганізація системи військового управління. Країну було поділено на 15 військових округів, до складу 3-х з яких (Київського, Одеського і Харківського) входили українські губернії.

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував та адвокат, який захищав підсудного). Реформою передбачалося створення безстанового суду, не залежного від адміністративної влади. Засідання судів ставали відкритими для публіки. У судову практику впроваджувалася змагальність з участю у процесі присяжних засідателів (12), прокурора і адвоката. Розгляд дрібних громадянських і кримінальних справ здійснював мировий суддя, який обирався земством або міською думою. Місцева влада не мала права усувати з посади мирового суддю або суддів окружного суду.

Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно розв’язувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо.

Запровадження у повітах та губерніях земського (місцевого) самоврядування, що складалося з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів: землевласників, міських власників і селян. Гласні губернських земських установ обиралися повітовими зборами. У Наддніпрянщині дія земської реформи до 1911 р. не поширювалася на Правобережжя, оскільки царизм побоювався, що діяльність земств спричинить там пожвавлення польського національно-визвольного руху.

Міська реформа (1875 р.). У містах створювалися міські думи і міські управи. Виборче право надавалося чоловікам віком від 25 років, які були власниками нерухомості. Більшість міського населення усувалася від участі в самоуправлінні. Постійно діючим виконавчим органом була міська управа, що обиралася міською думою. Обидві установи очолював міський голова.

Фінансова реформа (1860 р.). Заснування Державного банку, який отримав переважне право кредитування торговельних і промислових підприємств. Створення незалежних від місцевої адміністрації губернських контрольних палат для щомісячної перевірки видатків усіх установ. Скасування відкупної системи податків і встановлення акцизних зборів, які збиралися державними установами.

Реформа системи освіти (1864 р.) передбачала кардинальні зміни в освітній сфері. «Положення про початкові народні училища» вводило єдину систему початкової освіти. До неї відносилися початкові школи усіх відомств, міські і сільські, з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. Церковнопарафіяльні школи залишилися у відомстві Св. Синоду.

Статутом від 19 листопада 1864 р. встановлено два типи позастанових гімназій: класичні (з викладанням латинської і грецької мов) та реальні (без цих мов, але з перевагою природничих і точних наук). Навчання в гімназіях тривало 7 років. У невеликих містечках існували неповні середні школи – прогімназії (давали освіту в межах перших чотирьох класів гімназій).

Статут 1871 р. ліквідував реальні гімназії, перетворивши їх на класичні. Навчання в них тривало 8 років.

У 1872 р. був обнародуваний статут реальних училищ – неповної середньої школи з 6-7-літнім терміном навчання.

Зароджувалась і жіноча середня освіта. За положенням від 10 травня 1860 року заснувались жіночі училища двох розрядів: першого – з 6-річним терміном навчання, другого – з 3-річним. У 1870 р. з’явилося «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялися на заклади Міністерства народної освіти і відомства імператриці Марії. Навчання тривало 8 років, після чого випускниці могли поступати в університети. Існували також жіночі прогімназії з 4-літнім терміном навчання.

Розширювалась мережа і вищих навчальних закладів. У 1865 р. в Одесі відкрито Новоросійський університет. Статут від 18 червня 1868 р. реформував вищу школу. Університетам надавались автономні права, які існували до 1884 року.

З’являлися вищі спеціальні навчальні заклади. Так, у 1875 р. на базі Ніжинського юридичного ліцею створено Історико-філологічний інститут; у 1885 р. в Харкові відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут; у 1898 р. у Києві з’явився політехнічний інститут і т.д.

Прийняття нового університетського уставу, згідно з яким вони отримали досить широку автономію у питаннях внутрішнього життя. Започаткування вищої освіти для жінок, яку вони могли отримати на приватних вищих жіночих курсах. Надання права представникам усіх станів навчатися у гімназіях. Гімназії поділялися на реальні (давали можливість вступу після закінчення до вищих технічних шкіл і класичні (випускники могли йти навчатися до університетів), з окремим навчанням юнаків і дівчат. Право засновувати початкові школи надавалося приватним особам, земствам та іншим громадським установам, але з дозволу влади.

Провівши низку вищеназваних реформ, російський царизм не здійснив найсуттєвішого кроку – не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови – не проголосив конституції і не скликав парламенту (що було зроблено в Австрійській імперії ще в 1848 році). Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу виробництва.

Загалом оцінюючи реформи 60-70 років ХІХ ст., необхідно відзначити їх суперечливий характер і не послідовність. Вони здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження.

У відповіді на четверте питання потрібно підкреслити, що розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Але після царської амністії 1855 р. поверталися із заслання кирило-мефодіївці, які скупчуються в Санкт-Петербурзі, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції. Столиця Російської імперії перетворилася тоді на духовний центр наступного етапу українського національного відродження ХІХ – початку ХХ ст. Саме у С-Петербурзі була заснована українська громада, яка об’єднала українську інтелігенцію, небайдужу до національного життя. Ядро Петербурзької громади утворили колишні кирило-мефодіївці В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко. У різні часи до неї входило 50 осіб, яких зближували спільність походження, взаєморозуміння, світогляд, культура, звичаї, мова. Основними напрямками діяльності громади були такі: освітня справа, видавнича діяльність і культурно-громадські заходи. Громадівці основою своєї діяльності ставили народну просвіту. Громада видала „Буквар южнорусский” Т.Шевченка, „Арифметику або Щотницю” О.Кониського, „Словник української мови” Грінченка. Для просвіти народу потрібні були підручники та інша література. На кошти П.Куліша було видруковано 40 випусків популярної серії „Сільська бібліотека”, де публікувалися твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, Д.Мордовця та ін.

Петербурзька громада провела низку громадських акцій, що були спрямовані на підтримку і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією став похорон Т.Шевченка у Петербурзі. Прощаючись з великим українцем, палкі промови виголосили В.Білозерський, М.Костомаров, П.Чубинський, П.Куліш та ін. На кошти громадівців було здійснене перезахоронення Т.Шевченка на Україну.

Завдячуючи зусиллям Петербурзької громади, в столичних театрах ставилися українські п’єси І. Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського та ін. Але найбільшою заслугою петербурзьких громадівців було видання журналу „Основа”.

„Основа” – це був український суспільно-політичний та науково – літературний щомісячний часопис, що виходив з січня 1861 до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася в ньому російською мовою. Видавцями були В.Білозерський (редактор), П.Куліш, М.Костомаров, О.Кістяковський, М.Щербак та ін. „Основа” обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика. Було вперше опубліковано багато творів Т.Шевченка (понад 70 поезій), Л.Глібова, С. Руданського, П.Куліша, історичні праці М.Костомарова, О.Лазаревського, Т.Рильського, П.Житецького та ін. Як перший український суспільно-політичний та наукового-літературний журнал, часопис справив великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Заслуга „Основи” в тому, що вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху, в якій превалювали українські національні інтереси.

Пробудивши національну свідомість, „Основа” в цілому виконала своє завдання і через брак коштів, переслідування цензури, внутрішні суперечки і конфлікт в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М. Костомаровим, тобто між поміркованою і радикальною частинами інтелігенції припинила своє існування. Всього вийшло 22 числа часопису (12 у 1861 і 10 у 1862р., а 11-е і 1-е числа 1862 р. були набрані, але не надруковані). Видавався він накладом 2000 примірників і став значною подією в культурно-громадському житті України. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського руху.

Варто зазначити, що громадівський рух являв собою утворення і діяльність організацій української інтелігенції, котра вела національно-культурну та громадсько-політичну роботу. Громади в Україні – це напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українську інтелігенцію та студентство. Першою в Україні постала у 1858 р. Полтавська громада. Вона співробітничала з „Основою”. З „Основою” була пов’язана і Харківська громада, що виникла в кінці 50-х – на початку 60-х років. Активними членами Харківської громади були етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовський, філолог О.Потебня та ін. Утворення громади в Чернігові пов’язане з приїздом у місто в 1859 р. Л.Глібова та С.Носова. Окрім них активними громадівцями були О.Маркович, О.Тищинський, М.Вербицький. Чернігівська громада теж співпрацювала з петербурзькою „Основою”, але мала і свій друкований орган „Чернігівський листок”, який був другим публічним органом активного українства. „Чернігівський листок”, як і „Основа” був двомовним, а зініціював його створення байкар Леонід Глібов. Усього упродовж 1861-1863 рр. вийшло 51-е число „Чернігівського листка”, у вересні 1863 р. його видання було заборонено.

На початку 1861 р. постала Київська громада, яка за словами М.Драгоманова у 1862 р. об’єднувала у своїх рядах 250-300 осіб. Провідним ідеологом „хлопоманства” був Володимир Антонович – випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик. Окрім нього, активними діячами Київської громади були П.Чубинський, Т. Рильський, брати Синьогуби, Б. Познанський, А. Стефанович, П.Житецький та ін. Програма українських громадівців за підписом 21 особи була опублікована в 1862 р. під назвою „Отзыв из Киева”. Основним завданням громадівці вважали поширення освіти серед народних мас, вивчення життя, побуту і світогляду народу. Основними напрямами діяльності громадівців була робота в недільних школах та видавнича діяльність. З навчальної літератури громадівцями були видані „Буквар Южнорусский” Т.Шевченка, „Граматика” Пантелеймона Куліша, „Домашня наука. Початки” – буквар К.Шейковського, „Вищі початки” – підручник Деркача, „Українська абетка” М. Гатцука, „Граматика задля українського народу” Л.Ященка та ін.

Київські громадівці з метою вивчення побуту та культури народу використовували практику „ходіння в народ”, що була запозичена у діячів хлопоманського руху. Початок „ходіння в народ” розпочинається з кінця 50-х – початку 60-х років, коли київські „хлопомани” (В.Антонович з однодумцями, студентами Київського університету) у селянському вбранні подалися в українські села. Метою таких походів було глибше пізнання народу через вивчення його побуту, психології, світогляду.

Жвава зацікавленість київських громадівців народною культурою та історією, активна освітянська, пропагандистська і видавнича діяльність викликали занепокоєність уряду. Вона розцінювалась як антиурядова і викликала низку репресивних заходів. Першим серед них був указ Олександра ІІ від 10 червня 1862 р. про закриття недільних шкіл та народних читалень. А другим – стало видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим 18 липня 1863 р. циркуляра, який передбачав репресії проти української мови. Валуєвський циркуляр заперечував існування української мови – „ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути”. Назвавши її наріччям, циркуляр визначав, що „простолюдом вживається таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі.” Тому категорично заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу. Цим уряд позбавляв громадівців легальних форм роботи серед народу. Громадівський рух пішов на спад і завершився його перший етап.

Другий етап громадівського руху, пов’язаний з діяльністю Київської громади, яка стала ідейно-організаційним центром українського руху. Відродження діяльності Київської громади розпочалося з 1869 р. До її складу приймали осіб з вищою освітою і шляхом голосування. Кістяк Київської громади становили 10-20 осіб, серед яких були М.Драгоманов, К.Михайличук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський та ін. Лідером київських громадівців був В.Антонович.

Періодом розквіту Київської громади була перша половина 1870-х років. Саме тоді вона очолила український народницький (українофільський) рух. У 1872-1873 рр. чисельність Громади збільшилась до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів сягнула 200 осіб.

Молоді громадівці гуртувалися навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, а з часом почали утворювати гуртки в інших містах. Ці відгалуження називали „кошами” та „куренями” (наприклад: кіш Миргородський, кіш Чорноморський). Вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу. З часом Київську громаду почали називати „Старою”, а новоутворені організації – „Молода громада”.

Значення діяльності громадівців полягало не лише у пробудженні української національної свідомості, в організації національного визвольного руху, але насамперед у заходах досягнення цієї мети – розвитку наукової, культурно-громадської роботи в українському суспільстві.

Стара Київська Громада створила першу в Україні наукову установу, що дозволяло дещо легалізувати роботу. У лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства, ідеологом і координатором якого став Павло Чубинський. Членами – засновниками були лідери громадівського руху – історики В.Антонович та М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог і антрополог Федір Вовк, економіст Микола Зібер, статистик О.Русов, літературознавці П.Житецький та К.Михайличук, правник О.Кістяківський та ін. Перше засідання відбулося 13 лютого 1873 р. під головуванням Київського генерал-губернатора князя О.Дондукова-Корсакова. Головою товариства обрано чернігівського поміщика, відомого мецената Г.Галагана. Метою створення товариства було наукове дослідження етнографії, економіки та статистики Південно-Західного краю.

Наукове товариство видало 2 томи „Записок” (1874-1875). Окремими додатками у „Записках” були опубліковані думи і пісні бандуриста О.Вересая. Заходами Товариства видавались збірки чумацьких пісень І.Рудченка (1874), історичних пісень В.Антоновича і М.Драгоманова (1874-1875), підготовлено видання українських народних переказів і оповідань М.Драгоманова та три томи творів М.Максимовича. У березні 1874р. було проведено перепис населення Києва, результати й аналіз якого були опубліковані в 1875 р. У серпні 1874 р. за ініціативою Товариства відбувся Третій Археологічний з’їзд, а в березні 1875 р. Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Найбільшим науковим проектом громадівців було видання „Трудов этнографическо-статистической экспедиции” П.Чубинського в 7 томах (1872-1878 рр.). За перший том цього видання П.Чубинський отримав срібну медаль на виставці в Парижі.

З 1874 р. почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в „українофільстві” та „неблагонадійності”. Після обрання В.Антоновича головою, а П.Чубинського заступником (1875 р.) переслідування посилились. На підставі Ємського указу 1876 р. російський уряд у червні 1876 р. ліквідував Товариство.

Південно-Західний відділ відіграв важливу роль у науковому і громадському житті України. Він згуртував навколо себе кращі наукові сили активного українства і зробив величезний внесок у розвиток українознавства. Відділ пожвавив науково-дослідницьку роботу в регіонах, згуртував місцеві наукові сили, розбудив національну свідомість багатьох пригнічених українців, сприяв національному самоусвідомленню і став прообразом Академії наук.

Окрім діяльності в Південно-Західному Відділі, громадівці багато зробили в підготовці та поширенні популярних видань для дітей і дорослих. Вони видали серію популярних книжок, присвячених історії, природі, господарству, культурі України.

Друкованим органом Старої Громади був „Київський телеграф”. У 1875 р. за пропозицією видавця газети Є.Гогоцької з громадівців був утворений редакційний гурток, до якого увійшли М.Драгоманов, О.Русов, Ф.Вовк, С.Подолинський, М.Зібер, Ю. Цвітковський. Гурток визначив програму і редакційну політику газети, зміст якої полягав у тому, щоб служити інтересам населення губерній малоросійських і південно-західних, сприяти поліпшенню економічного та соціального побуту народу. Громадівці перетворили „Киевский телеграф” на друкований орган українофільства. Ця газета сміливо порушувала різні громадські, економічні, соціальні питання. Сміливі публікації мали громадський резонанс.

Громадівці працювали і у сфері мистецтва. Серед них були засновники нових галузей українського мистецтва – національного театру – М.Старицький та національної опери – М.Лисенко. Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори.

Репресії проти громадівців почалися з того, що за наказом царя у Петербурзі була створена таємна комісія під головуванням міністра освіти та обер-прокурора Синоду графа Д.Толстого. Комісія працювала майже рік над виробленням заходів боротьби проти українофільства. Ця боротьба видавалась російським урядовцям настільки терміновою, що вони звернулися до царя, який перебував у цей час на відпочинку в німецькому містечку Емс. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав розпорядження про заборону українського письменництва, яке відоме під назвою „Емський указ”.

Емським указом заборонялося ввозити книги українською мовою з-за кордону, заборонялося видання українською мовою національних творів і перекладів, заборонялися українською мовою театральні вистави, концерти, декламації, тексти для нот. Припинено видання газети „Киевский телеграф”.

Був ліквідований Південно-Західний Відділ як науково-організаційний осередок українофільства, зазнали репресій активні старогромадівці. Так, звільнившись з університету, емігрував за кордон М.Драгоманов, а згодом емігрували і М.Зібер, Ф.Вовк, С.Подолинський, П.Чубинський, П.Житецький, Ю.Цвітковський та ін.

Завершення відповіді доцільно розповіддю про третій етап громадівського руху. За умов дії Емського указу громадівці змінили тактику своєї діяльності, перейшовши до аполітичного культурництва. Аби не провокувати російський уряд на протиукраїнські репресії громадівці зосереджуються на практичній діяльності, суто науковій і літературній праці. Стара Київська Громада зреклася будь-якого політичного напряму і зосередила свою діяльність на виданні журналу „Киевская Старина” та укладанні українського словника.

Журнал „Киевская Старина” став виходити у 1882 р. і видавався до 1906 р. Першим його редактором був громадівець, церковний та культурно-громадський діяч Ф.Лебединцев. Ідеологами створення науково-літературного журналу були лідери Старої Київської Громади В.Антонович, П.Житецький, О.Левицький. Програма журналу передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України.

Журнал „Киевская Старина” відіграв значну роль в історії українського руху. В умовах реакції, суспільної русифікації та протиукраїнських заходів російського уряду журнал скупчував навколо себе інтелектуальні сили українства і залишався одним з легітимних засобів формування української свідомості.

У першій половині 1870-х рр. більшість членів Київської громади працювали над створенням українського словника. Ця праця мала не лише академічний характер, а була своєрідною формою українофільського руху. Упродовж 1880-1890 рр. словникова робота залишалася чи не однією з основних форм організаційної діяльності старогромадівців. У різні часи редакторами „Словника” були В.Науменко, Є.Тимченко, а на завершальному етапі (1902 р.) – Б.Грінченко. У 1906 р. „Словар української мови” за редакцією Б.Грінченка отримав премію Російської Академії наук.

Зосередження українофілів на науково-літературній та культурній праці відштовхувало радикально налаштовану молодь. У 90-х роках більшість громадівців були людьми похилого віку, нездатними до рішучих активних дій. Тому моральний провід в українському русі 90-х років перебрала на себе політично активна молодь, українські студентські організації.

Однією з таких було „Братство тарасівців”. Це таємна організація, створена влітку 1891 р. на могилі Т.Шевченка у Каневі. Засновниками були група українських студентів – Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін. Основні ідейні засади організації були викладені у „Декларації віри молодих українців” і опубліковані у квітні 1893 р. у Львівській газеті „Правда”. Своїм основним завданням Братство тарасівців ставило боротьбу за національне визволення українського народу та досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені Російською імперією. Братство зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу. Тарасівці розгорнули широку діяльність по пропаганді своїх ідей серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. До літа 1893 р. основним осередком Братства тарасівців був Харків, але після арешту значної частини членів організації центр перенесено до Києва. Осередки Братства з’явилися в Одесі, Полтаві, Лубнах. Братство тарасівців діяло в Україні до 1898 р. Під впливом ідей Братства було засновано в 1897 р. Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію та в 1900 р. – Революційну Українську Партію.

У другій половині 1890-х років активною силою українського національного руху залишається студентська молодь. У 1897 р. у Харкові виник гурток під назвою Харківська Студентська Громада, активними учасниками якої були Дмитро Антонович, М.Русов, О.Коваленко, Б.Мартос, Б.Камінський та ін. Усього організація об’єднувала 100 осіб. Ідеологічні позиції членів Харківської студентської громади характеризувалися поєднанням національних та соціальних ідеалів. Ідейним підґрунтям українського студентського руху була програма тарасівців. Але на відміну від них, діячі українського студентського руху, поступалися національними ідеалами на користь революційних.

Членами Харківської Студентської Громади використовувались традиційні для громадівства форми роботи. Вони організували український хор, театральні вистави, проводили читання рефератів та дискусій на суспільно-політичні теми. У 1898 р. вони організували святковий вечір і концерт на честь 100-річниці „Енеїди” І.Котляревського. Нелегальні форми їх діяльності характеризувалися встановленням зв’язків з національними діячами Галичини, поширенням політичних прокламацій.

Під впливом Харківської Студентської громади виникла Полтавська семінаристська Громада.

Український студентський рух 1890-х рр. поєднував дві тенденції – соціал-демократичну та націоналістичну. Спробою його консолідації було проведення у Києві нелегального з’їзду студентських громад. Ініціатором з’їзду у Києві був лідер Харківської Студентської громади Д.Антонович. На Київському з’їзді 1898 року були представлені Київська, Харківська, Олександрівська громади, а також Львівська „Академічна громада” та Віденська мілітарна організація „Січ”. У вигляді відозви були видані у Галичині постанови з’їзду. Маючи національно-демократичний характер, вони закликали до впровадження демократичних свобод, пропаганди української ідеї, вживання української мови, поширення друкованих видань українською мовою в масах.

У 1899 р. у Києві відбувся другий студентський з’їзд, в роботі якого взяли участь діячі Київської, Харківської студентських громад, а також громадівці з Петербургу та Юр’єва (Тарту, Естонія). Рішення студентського з’їзду було видруковано в Галичині під назвою „Оповіщення 1899 року”. В документі проголошувалося створення спілки українських студентських громад. Вітаючи новоутворену „спілку”, І.Франко дав їй назву „Молода Україна”.

„Молода Україна”, як і Братство тарасівців сполучала у своїй ідеології національну й політичну ідеї. Наприкінці 1890 р. „Молода Україна” видала в Галичині документ під назвою „Програма української національної партії”, яка була співзвучною з програмою тарасівців. На основі „Молодої України” та Харківської студентської громади була створена перша в Наддніпрянській Україні Революційна Українська партія.

Узагальнення відомостей про розвиток громадівського руху уможливлює виділення такої періодизації:

І період (1859-1863 рр.) – легальні форми діяльності, яка зводилася до дослідження української культури і мови. Друкований орган громадівців – журнал „Основа”.

ІІ період (кінець 1860-1875 рр.) – напівлегальні форми діяльності, змістом була наукова українознавча діяльність російською мовою. Друкований орган – газета „Киевский телеграф”.

ІІІ період (1875-1890 рр.) – нелегальна діяльність. Пошуки форм легальної діяльності й перенесення центру політичної боротьби до Галичини (ідея „галицького П’ємонту” В.Антоновича).Друкований орган – журнал „Киевская старина”.

Історичне значення громадівського руху:

1.Наукова діяльність громадівців заклала основи української науки.

2.Громадівці значно вплинули на розвиток українського руху в Західній Україні.

3. Громадівці завершили об’єднання двох регіональних течій українського руху в Російській імперії: лівобережного, що починався з відродження на Слобожанщині й продовжував свої традиції в Кирило-Мефодіївському братстві, та правобережного, що укоренився в „українській школі” польської літератури і знайшов продовження в діяльності хлопоманів.

Дата добавления: 2014-12-07