У зв'язку з цим виділяють концепції біологізаторську і соціологізаторську

Представники першої концепції ( Д. Дьюї, Ф. Аквінський, 3. Фрейд, Ф. Мюл­лер і ін.) розглядають розвиток особистості на основі ідеалістичних, метафізичних представлень. Вони вважають, що особистість формується за заздалегідь створеною програмою (спадковості) і розвиток відбувається сам по собі, а виховання і середовище грають допоміжну роль.

Представники соціологізаторської концепції (Э. Роттердамський, Дж. Локк, Дж. Уотсон і ін.) відкидають значущість спадковості як чинника розвитку особистості і вважають, що людина розвивається в ре­зультаті соціальних стосунків, соціального середовища.

Передові педагоги минулого Я. Коменський, А. Дістервег, К. Ушинський та інші вважали, що людина формується в результаті комплексу дій — спадковості, середовища і виховання — і указу­вали на значущість останнього.

Сучасна наука про становлення і розвиток особистості будується на понятті багатофакторності розвитку. Ці чинники можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об'єктивними і суб'єктивними. Саме вони і є рушійними силами розвитку особистості. Виникаючі протирічча (внутрішні і зовнішні, загальні, властиві кожній людині, і індивідуальні, характерні для окремо взятої особистості) сприяють розвитку особистості, стимулюють особистісну активність, створюють мотиви і умови діяльності, спонукають до самоудосконалення, само­розвитку.

Сучасна психологія і педагогіка розглядають розвиток особистості під впливом трьох чинників: спадковості (генетичного коду), середовища і виховання.

Під спадковістю розуміють відтворення у нащадків біологічної схожості з їх батьками. Спадкова програма розвитку людини включає постійну і змінну частини. Спадковість у людини виявляється у виді завдатків (будови органів, нервової системи, рецепторного апарату і фізичних ознак: кон­ституції тіла, кольору волосся, очей і т. д.). Психічні властивості особистості, риси вдачі, схильності не успадковуються.

Середовище — це природне оточення і соціальні умови життя. До них відносяться суспільний устрій, економічний і культурний устрій життя і інші визначувані цими умовами обставини: система народної освіти, типи учбово-виховних закладів, принципи (норми, правила) життя, побутові традиції, засоби спілкування і ін.

Людина може активно і результативно управляти процесом виховання, використовуючи його для вдосконалення особистості.

Названі чинники активно впливають на особистість в комплексі.

Питання 2. Становлення педагогіки як науки. Внесок вітчизняних вчених у розвиток педагогіки.

По характеру системи педагогічних знань виділяють три періоди розвитку педагогіки як науки.

I період — педагогічні знання донаучного періоду, система­тизовані на основі емпіричного досвіду виховання і освіти у формі народної мудрості поколінь. У сучасних умовах систе­му цих знань відносять до народної педагогіки, основою якої є родинне і суспільне виховання, народна творчість, народ­ная мудрість, що знайшла віддзеркалення в афоризмах, крилатих словах, за­повідях, казках, прислів'ях і приказках, традиціях і звичаях народу.

I I період — виникнення теоретичних педагогічних кон­пцій для побудови цілісної системи світської освіти. Цей період характеризується перш за все педагогічними ідеями і поло­жениями, що містяться у філософських системах старовини. Думки про виховання людини, формуванні її особистості знаходимо у фило­софських працях Конфуція (Древній Китай), Сократа, Платона, Арісто­теля, Демокріта (Древня Греція), Квінтіліана (Древній Рим), чия праця "Про виховання оратора" довгі роки служила основним посібником з пе­дагогіки, по якій учили у всіх риторичних школах.

В період середньовіччя педагогічні ідеї розвивалися в рамках богослів’я—теології. В цей час виник томізм (на ім'я відомого теолога Хоми Аквінського), який пізніше знайшов відображення у фи­лософській думці вчених багатьох західних країн.

У епоху Відродження педагогічні думки про виховання знайшли відображення в роботах філософів раннього соціалізму-утопізму Ф. Раб­ле, М. де Монтеня, Т. Мора, Т. Кампанелли, де Фельтре, Э. Роттердам­ського.

Педагогіка як наука була виділена з філософії на початку XVIII ст. англійським філософом Ф. Беконом, який в праці "Про гідність і примноження наук", перераховуючи існуючі науки, назвав педаго­гику як окрему від філософії науку.

Але самостійний розвиток педагогіки як науки пов'язаний з ім’ям чеського вченого Я. Коменського, автора "Великої дидактики". У своїх трактатах він виклав погляди на роль освіти, підходи до визначення змісту, принципів, форм і методів навчання. Він науково обгрунтував класно-урочну систему навчання, яку відразу почали широко застосовувати в братських школах в Україні, Білорусії і використовують до цих пір.

Відзначимо, що Україна в цей період переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Тут розвивалися д’ьяківські, церковно-парафіяльні, братські, січеві, козацькі і полкові школи. Серед­ню ланку освіти представляли слов'яно-греко-латинські школи і колегіуми, вищу—академії (Києво-Могилянська, Острожська).

У цей період видаються педагогічні праці І. Гизеля "Синопсис", М. Смотріцкого "Граматика словенська", Е. Славінецкого "Граждан­ство звичаїв дитячих", Ф. Прокоповича "Перше навчання отрокам" і ін.

В період розвитку капіталізму педагогічні концепції розробляли вчені різних країн: у ФРАНЦІЇ—Д. Дідро, До. Гельвецій, Же. Ж. Руссо, автор відомого твору "Еміль, або про виховання", в ШВЕЙЦАРІЇ—І. Песталоцці, автор творів "Лінгард і Гертру­да", "Книга для матерів" і ін., в ГЕРМАНІЇ—А. Дістервег, автор видатної праці "Керівництво для німецьких вчителів". Основна ідея про­светителів кінця XVIII—початку XIX ст. полягала в тому, щоб виділити головне у вихованні—створення найбільш сприятливих умов для розвитку природних завдатків дитини.

Серед українських просвітителів виділимо Г. Сковороду, який виступав проти церковно-схоластичного і феодально-аристократи­чного виховання. У своїх творах він відстоював ідеї природовідповідного виховання, викладання на рідній мові, все­бічного розвитку дитини, а також прагнув зробити освіту доступною для всіх прошарків суспільства.

Особливий внесок у розвиток педагогіки як науки вніс Д. Ушинський. Його праці "Про народність в суспільному вихованні", "Людина як предмет виховання" розкривають класичні педагогічні ідеї. Головні з них—пізнання закономірностей виховання, процес формування людини в людині, гуманізм і демократизація системи навчання і виховання, психолого-педагогічні снови уроку і ін. По створених ним підручниках для початкової школи "Дитячий світ" і "Род­ноє слово" виучувалися багато поколінь.

Ідеї народності у вихованні розвивали такі українські педаго­ги, як О. Духновіч ("Народна педагогія"), І. Бертішевський ("Педаго­гия російська").

Цей період характеризується також педагогічними ідеями М. Ло­моносова, Т. Шевченка, І. Франко, П. Грабовського, М. Коцюбінського, Л. Українки, А. Герцена, С. Белінського, М. Добролюбова, Н. Чернишев­ського, Н. Драгоманова, Н. Пірогова, Л. Толстого, С. Русової, X. Алчевської і ін.

III період — становлення і розвиток сучасної педагогіки як наукової системи, методологічною основою якої став діалек­тичний підхід до теорії розвитку особистості, суспільства, людства, цілісний всебічний підхід до формування особистості, представ­лений працями таких відомих сучасних педагогів і психологів, як А. Макаренко, С. Сухомлінськйй, С. Шацький, А. Пійнкевіч, М. Пестрак, С. Чавдаров, Г. Костюк і багато інших. Їх концепції відобразили нові підходи до виховання всебічно розвиненої особистості в коллективі засобами колективної праці і тому подібне

Великий внесок у розвиток сучасної педагогіки внесли вчителі-новатори (Н. Гузік, Е. Ільін, М. Щетінін, С. Шаталов). Вони висунули ідею нових взаємин з учнями в процесі навчання і виховання, розробили теорію співпраці педагога і тих, хто навчається, апробовували на практиці ідеї навчання без примусу, навчання з випередженням, великими блоками, нові форми роботи, формування інтелектуального фону класу на основі диференціації і індивідуалізації навчання виходячи з того, що кожен, хто виучується — особистість, індивідуальність зі своїми можливостями і завдатками.

Таким чином, в своєму розвитку педагогіка спирається:

- на педагогічну спадщину минулого (багато ідей вчених минулих століть актуальні і сьогодні);

- на сучасні педагогічні дослідження (вони збагачують пе­дагогічну думку новими ідеями);

- на передовий педагогічний досвід (дає можливість виявити певні закономірності, висунути нові теорії, концепції).

Питання 3. Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками.

Сучасна педагогіка пройшла довгий шлях розвитку і перетворилась в розгалужену систему наукових знань з чітко вираженими галузями, яких налічується близько двадцяти. Їх кількість мо­же зростати залежно від соціальних потреб. Але всі галузі спираються в цілому на структуру і принципи загальної педагогіки. Вони є "дочірніми", хоча і самостійними науками. Умовно їх підрозділяють на загальнопедагогічніх і функціональні.

До загальнопедагогічних наук відносяться:

· дошкільна педагогіка;

· педагогіка школи; соціальна педагогіка;

· превентивна педагогіка;

· спеціальна педагогіка (дефектологія), яка вивчає навчання і виховання дітей з певними фізичними недоліками: сурдо­педагогіка — навчання і виховання глухонімих; тифлопедагогіка—обучіння і виховання сліпих і слабозрячих дітей; олігофрено­педагогіка — навчання і виховання розумово відсталих дітей.

Окремо стоїть порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем педагогічної освіти в різних країнах з вітчизняною системою освіти.

Історія педагогіки — наука про історично обумовлених педагогічних системах минулого, про вклад видатних корифеїв педагогічної думки в скарбницю світового педагогічного досвіду.

Функціональними педагогічними науками є:

· педагогіка вищої школи, у тому числі технікумів і коледжів;

· педагогіка про­фесійно-технічної освіти;

· військова педагогіка;

· педаго­гіка інженерна, медична, культурно-освітня;

· педагогі­ка підвищення кваліфікації і перекваліфікації фахівців, керівних і робочих кадрів.

Останніми роками отримала розвиток педагогіка народознавства, в якій відбита система фундаментальних знань про конкретний на­род, особливостях його життя і трудової діяльності, національного характеру, світогляду, історико-культурному досвіді, у тому числі вихованні, способі життя, вихованні в сім'ї. Педагогіка народознавства включає етнографію, народну педагогіку, вивчення народ­ных етичних і національних традицій, звичаїв, обрядів і тому подібне.

Педагогіка як наука має свої джерела. До них відносяться перш за все праці класиків педагогіки, монографії і статті видатних вчених-педагогів — Д. Ушинського, С Сухомлінського, Я. Корчака, роботи вчителів-новаторів 80-х років С. Шаталова, М. Щетініна, С. Лисенкової, Е. Ільіна і ін. Серед джерел педагогічних тео­рій виділяють праці вчених радянського періоду А. Арсеньєва, Н. Бол­дирєва, С. Гмурми, І. Каїрова, Н. Гончарова, Ф. Корольова і ін.

Джерелами практичної педагогіки є художні твори про дитинство, школу, вчителів. Значну роль в збагаченні педагогіки новими ідеями, положеннями грають журнальні статті відомих педагогів-вчених, а також педагогів-практиків.

Як відомо, об'єктом виховання є зростаюча і развива­юча людина. Тому для педагогіки виключно великі зна­чение мають її зв'язки з іншими науками, що вивчають людину в різних аспектах: філософією, соціологією, етикою, естетикою, економікою, психологією, фізіологією, генетикою, гігієною, математикою і ін.

Педагогіка запозичує і інтерпретує стосовно предмету свого дослідження ідеї інших наук, що допомагають глибше проникати в суть процесу виховання, розробляти його теоретичні ос­нови. Так, філософські ідеї допомагають визначити методологічну основу педагогіки, вихідні позиції в теоретичних дослідженнях. Соціологія, етика, естетика, розглядаючи виховання як чинник суспільного розвитку, етичного і естетичного прогресу, служать методологічною основою для педагогічних досліджень.

Ідеї психології, фізіології, гігієни, генетики і інших наук слу­жать основою для розробки конкретних педагогічних проблем. Наприклад, психологічні ідеї широко використовуються при розробці за­кономірностей розвитку особистості, організації пізнавальної діяльності тих, що вчиться в учбовому процесі. Фізіологія допомагає розкрити наукові основи тих процесів, які відбуваються в людині під впливом зовнішніх умов і сприяють формуванню умінь і навиків.

Таким чином, вивчення ідей всіх антропологічних наук допомагає педагогіці глибше і всебічно досліджувати закономірності виховання. К. Ушинський писав: "Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна раніше взнати її теж в усіх відношеннях" [9].

Другим аспектом зв'язку педагогіки з іншими науками є твор­че використання їх методів дослідження. Наприклад, метод експе­рименту запозичений педагогікою з психології і соціології, статис­тичні методи—з математики і тому подібне. Відзначимо, що педагогіка також впливає на розвиток цих наук. Наприклад, теоретичні положення про виховний колектив, розроблені А. Макаренко, роблять великий вплив на розвиток цієї проблеми в психології, етиці, філосо­фії, соціології.

Питання 4. Методи науково-педагогічних досліджень.

Педагогіка як наука використовує різні методи дослідження, збагачує і удосконалює їх. Метод науково-педагогічного дослідження —це шлях вивчення і опанування складних психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктив­ної закономірності навчання і виховання.

Виділяють дві групи ме­тодів: експериментально-емпіричні і теоретичні.

До першої групи відносять:

· методи спостереження (у тому числі косвенного), накопичення наукових матеріалів і наукових фактів;

· метод виділення, узагальнення і поширення передового педагогічного досвіду;

· метод констатуючого, перевіряючого (що уточнює) і перетворюючого експерименту;

· метод природних і лабораторних експериментів, що проводяться на основі педагогічної або дидактичної гіпотези;

· метод тестів (перевіряючих або діагностичних завдань стандартної форми, стандартизованих і по питаннях, і по формі);

· метод анкетування —іменного, анонімного, відкритого і закритого; інтерв’юрування—звичайне і формалізоване;

· вивчення учбової документації і письмових робіт майбутніх фахівців.

До другої групи відносять методи:

· аналізу, синтезу, зіставлення, моделювання, структурно-логічні (у тому числі алгоритмічні), граф-схеми (графічне моделювання);

· фізичне, зокрема елек­троне, моделювання діяльності педагога, екзаменатора, спільної діяльності навчаючого і навчаючогося;

· створення технічних пристроїв, за допомогою яких можливе програвання дидактичних ситуацій, здійснення відповідного тренажу; використання ма­тематичного моделювання, математичних і соціометричних ме­тодов дослідження.

Організовуючи дослідження, слід оптимально об'єднувати комплекс методів, щоб, з одного боку, отримати всебічні знання про раз­виток особистості, колективу, а з іншої — методи повинні забезпечити одночасне вивчення особливостей діяльності, спілкування і ступеню інформованості особистості.

Розглянемо детальніше окремі методи.

Метод педагогічних спостережень передбачає целенаправлене і систематичне сприйняття досвіду роботи педагога і тих, хто навчається в природних умовах. Цей метод допомагає нагромаджувати, вивчати, фіксувати фактичний матеріал. Він дозволяє дослідникові робити певні висновки і формувати думки з тієї або іншої проблеми, створює грунт для певних висновків, які можна перевірити і довести за допомогою інших методів. Наприклад, дослідник спостерігає за діяльністю колежан під час пояснення нового матеріалу, визначає їх активність, фіксує ме­тоди роботи педагога, змістовну частину уроку. Це дає йому воз­можность визначити, наскільки доцільною є така форма роботи пе­дагога з учнями, і перевірити за допомогою іншої методики можливість посилення пізнавальної і творчої активності на уроці.

До педагогічного спостереження пред'являються такі вимоги:

· чітка цільова установка;

· систематичність;

· плановість;

· об'єктивність;

· масовість:

· тривалість

· наявність завдань спостереження;

· передбачуваний результат.

Об'єктивність спостереження можна забезпечити за допомогою тех­нических засобів: звуко- або відеозапису учбових занять. Відзначимо, що приховане спостереження ефективніше, оскільки дає можливість фіксувати природну поведінку учнів на занятті. Спостереження зазвичай використовується на початковому етапі дослідження. Воно дає резуль­тати при поєднанні з іншими методами наукового дослідження.

Метод бесіди (інтерв'ю) використовується для з'ясування відношення тих, хто навчається до того або іншого педагогічного явища. Підготовка дослідницької бесіди вимагає складання плану, цільових питань. Плануючи бесіду, дослідник повинен заздалегідь визначити кількість учасників бесіди, способи фіксації результатів, методи провер­ки гіпотез.

Анкетування— метод письмового опиту; використовується для швидкого здобуття великої кількості відповідей, які допоможуть отримати інформацію про типовість тих або інших педагогічних явищ.

Питання в анкетах можуть бути відкритими (що передбачають вільну відповідь респондентів) і закритими (містити стандартні напе­ред задані відповіді), напіввідкритими і полярними. Анкету слід ап­робувати на невеликій кількості респондентів, щоб визначити міру розуміння питань і при необхідності внести корективи.

Дата добавления: 2014-12-07