КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Ринкова економика України: модель і реальність
Кожевнікова В.Д.
З моменту свого виникнення й у всі часи держава займалася певною господарською діяльністю. Вона утримувала в'язниці, фінансувала армію й поліцію, забезпечувала (з допомогою посередників) функціонування грошової системи, будівництво доріг тощо. В період становлення капіталізму держава досить активно брала участь в економічному житті — причиною цього була нерозвиненість та слабкість приватного капіталу. Багато країн, передусім Німеччина, Японія, Росія, спиралися в своєму розвитку на феномен «казенного капіталізму» — систему державного підприємництва, вкладання державних капіталів у промисловість та транспорт, необхідні для підтримки слабкої національної буржуазії. І тим не менше, принцип невтручання держави в економіку є одним з основних постулатів класичного лібералізму та сучасного лібертаризму, які обстоюють свободу особи. А повне одержавлен-ня економіки в колишньому СРСР виявилось найголовнішою передумовою несвободи, підкорення людини державно-партійній машині. Отож, питання про взаємовідносини держави й економічної сфери суспільства є дуже важливим з погляду демократії. Якими вони мають бути? На це питання маємо декілька відповідей. Найголовнішими є два протилежні підходи, кожен з яких розпадається на декілька шкіл і напрямів. Згідно з одним із них, через неспроможність ринку вирішувати деякі проблеми соціально-економічного характеру (про недосконалість ринку вже йшлося в першому розділі книги), держава повинна відігравати активну роль в регулюванні економіки. Відповідно до іншого напряму, ринкова економіка орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність без втручання держави. У яких теоріях вони втілюються нині та як узгоджуються з сучасною ситуацією в економіці?
До початку XX ст. в західній економічній науці панував класичний напрям, в основі якого лежала теорія вільного ринку і невтручання держави в економіку А. Сміта, викладена в його фундаментальній праці «Про причини багатства народів» (1776). Проте після Першої світової війни ситуація суттєво змінилася. Економіка перейшла на трифазний цикл розвитку. Одразу за фазою пожвавлення йшло не економічне зростання, а криза. Найбільше така ситуація відбилася на зайнятості. Це вимагало кардинального перегляду класичного визначення економічної ролі держави, і низка відомих економістів (Дж.М. Кейнс, економісти Стокгольмської школи в Швеції) виступили з обгрунтуванням неспроможності ринку забезпечувати рівновагу в економіці за нових умов. Вихід вони бачили в активній економічній політиці держави -державному регулюванні економіки. Економічна криза 1929-1932 рр. підтвердила їхні міркування і дала змогу випробувати їхні «рецепти». Найвпливовішою стала теорія ефективного попиту Дж.М. Кейнса, викладена в роботі «Повна теорія зайнятості, грошей та проценту» (1936), популярність якої дала підстави говорити про народження нового напряму західної економічної думки — кейнсіанства. Позитивні результати державного регулювання в 30-ті роки сприяли широкому застосуванню його ідей та пропозицій і в післявоєнний час. Спектр прямих та опосередкованих методів державного регулювання економіки досить широкий. До них відносяться законодавство, державна власність та підприємництво, планування, прогнозування та програмування, механізми бюджетної та кредитно-грошової систем. З соціальної точки зору, найважливішими були сильні позиції держави в контролі, розподілі та перерозподілі національного доходу.
Кейнсіанський напрям економічного аналізу помітно впливав на формування економічної політики держав Заходу до кризи 1974-1975 рр., яку не передбачив жоден з напрямів економічного аналізу, у тому числі й кейнсіан-ці. Це стимулювало активну критику кейнсіанської моделі економічного розвитку противниками державного регулювання, що представляли неокласичний напрям економічної думки. Були актуалізовані праці противників державного регулювання попередньої епохи: «Соціалізм» (1922) Л. фон Мізеса, в якій обґрунтовувалась непридатність ідеї планування виробництва та розподілу з єдиного центру; «Дорога до рабства» (1944) Ф. фон Гаєка, де доводилось, що тільки ринок, вільна конкуренція за мінімальної державної участі спонукають людей до творчості, допомагають мобілізовувати й ефективно використовувати ресурси, координувати дії багатьох соціальних агентів. Популярності набув монета-ризм, представники якого бачили порятунок від криз в антиінфляційних заходах держави (обмеженні та стабілізації зростання грошової маси) і критикували інші види втручання в економіку. В 70-ті роки монетаризм отримав наукове визнання й став займати все більше місця в політиці. Значною мірою цьому сприяла теоретична та практична діяльність М. Фрідмана та його праця «Монетарна історія Сполучених Штатів» (1963). Впливовості монетаризму в цей період посприяли дві обставини. По-перше, в 70-ті роки на її основі спеціалісти Міжнародного валютного фонду розробили моделі «шокових терапій» як метод проведення ринкових реформ у країнах «третього світу», що мали величезну зовнішню заборгованість. По-друге, у зв'язку з кризою регулювання на базі кейнсіанських методів широке розповсюдження отримали загальносвітові тенденції лібералізації, їхні найбільш відомі варіанти — тетчеризм та рейганоміка — дозволили провідним країнам перебороти небезпечний рівень інфляції та серйозну кризу. Проте глибокий економічний спад не забарився: криза 1981-1982 рр., що набула особливо гострих форм у країнах, які проводили обмеження грошової маси за схемою монетаристів, наочно продемонструвала ущербність мо-нетаристського експерименту. Це посприяло деякому відновленню позицій кейнсіанства та помітному зростанню іншого напрямку — інституціоналізму. Його прихильники запропонували аналізувати весь комплекс умов та факторів, які впливають на господарське життя (правових, соціальних, психологічних, політичних), а сам капіталізм вивчати з урахуванням його трансформації.
Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого — показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдосконалення демократичної організації економіки, йдуть пошуки найбільш адекватних методів забезпечення її соціальної спрямованості. Свобода вибору в умовах ринкової економіки характеризує діяльність як підприємців, так і споживачів. Свобода вибору для підприємців означає, що окремі люди мають право купувати економічні ресурси, на власний розсуд вибирати вид діяльності, створювати підприємства. Одна з головних проблем при створенні підприємств пов'язана з вибором місця. Є ситуації, коли у певній місцевості для цього немає умов. Якщо людина настирливо прагне реалізувати свою мрію, вона змушена їхати туди, де такі умови існують. Власне, завдяки одній із таких ситуацій стало можливим освоєння західних земель у США. В результаті у виграші опиняється і людина, і суспільство. В умовах командно-адміністративної системи, наприклад, в таких випадках все вирішується державною мобілізацією, незалежно від бажання людей. Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошового капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій вибір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, — не мають права диктувати підприємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися. Умови виробництва визначають властивості та розмір заохочуваного капіталу. Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх грошових прибутків купувати товари та послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.
Проблема вибору вирішується з урахуванням особистого інтересу. Він є головним мотивом діяльності усіх суб'єктів ринку. Підприємці мають на меті максимізацію прибутків. Наймані робітники прагнуть до високої заробітної плати. Власники матеріальних ресурсів, за інших рівних умов, намагаються отримати вищі ціни під час продажу чи здавання в оренду цих ресурсів. Нарешті, споживачі прагнуть купити товар за найнижчими цінами. Мотив особистого інтересу спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою. Оскільки людина здійснює свою діяльність у суспільстві, її економічна діяльність завжди має певні межі, що залежать від ряду факторів. Передусім, обмеження обумовлені соціально-економічною системою. В умовах командно-адміністративної системи радянського зразка законодавство забороняло людині мати у своїй власності засоби виробництва та займатися підприємницькою діяльністю. Значними були й обмеження споживання. У ринкових системах обмеження накладаються у зв'язку з суперечностями між економічними інтересами суб'єктів ринку та інтересами суспільства в цілому. Прикладів таких обмежень багато. Один з них, найбільш показовий, — тривале використання в сільському господарстві та побуті пестициду ДДТ. Вже на початку 60-их років стало зрозуміло, що ДДТ є сильнодіючою отрутою, яка впливає на генну структуру організмів. Тим не менше, виробництво та застосування препарату продовжувалося в США аж до 1972 року. Але зрештою держава мусила втрутитися й заборонити цей препарат. В сучасних умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продуктів, матеріалів, технологій, екологічної кризи держава не може не приділяти серйозної уваги проблемі контролю за економічною діяльністю підприємств. Вона мусить втручатися й визначати межі економічних свобод. До найважливіших напрямків контролю економічної діяльності приватних виробників (вони поширюються й на діяльність державних підприємств) належать: контроль за розміщенням та будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль. При здійсненні контролю за розміщенням та будівництвом виробництв проблема полягає в тому, що продукція будівництва (будівлі, споруди) значною мірою непорушна й використовується в тому ж місці, де й виробляється. Даючи дозвіл на будівництво, державні органи враховують завдання, які стоять перед країною, ситуацію в економіці, її територіальну й виробничу структуру, міграцію населення, стан навколишнього середовища та багато інших параметрів економічної діяльності. Кожна держава розробляє свої підходи до організації урядового контролю в цій галузі. Наприклад, у ФРН з цією метою розроблена спеціальна федеральна програма. В Японії, окрім міністерства будівництва, контроль здійснюють численні державні організації, що слугують головною ланкою зв'язку між фірмами та державними органами. Усе важливішою функцією держави стає забезпечення безпеки економічного та науково-технічного розвитку з метою охорони здоров'я людей та навколишнього середовища від негативних наслідків господарської діяльності. В окремих державах існує широкий набір адміністративних приписів для приватного сектору щодо охорони навколишнього середовища. В сучасних умовах неухильно зростає значення якості продукції як одного з найважливіших факторів економічного росту. Підвищення якості предметів споживання та послуг сприяє зростанню рівня і якості життя громадян. Поліпшення якості засобів виробництва — важлива умова технічного оновлення виробництва та росту його ефективності. Нарешті, вдосконалення якості продукції — обов'язкова умова її конкурентоспроможності на світовому ринку. Загострення міжнародної конкуренції все більше сприяє зміщенню акцентів з цінових характеристик продукту або послуг на показники якості, новизни, надійності. Цим значною мірою визначається підвищена увага держави у всіх країнах до проблем якості та безпеки продукції. Підприємницький успіх нині визначається насамперед станом людського ресурсу — його творчого потенціалу, кваліфікації, відповідальності. З іншого боку, робітники найманої праці, організовані в профспілки, вимагають за свою працю адекватної заробітної плати, умов праці для розвитку здібностей, соціальних гарантій, пов'язаних з діяльністю підприємства. Таким чином, в розвитку освіти, медичного обслуговування, всього, що забезпечує кваліфікацію членів суспільства, зацікавлені обидві сторони виробничого процесу. Проте стосовно конкретних умов праці, заробітної плати і т.д. між підприємцями та найманими робітниками існують суперечності, які іноді набирають форми гострих соціальних конфліктів. В цій ситуації держава сприяє пошукові шляхів до примирення через узгодження інтересів обох сторін. Держава приймає антитрестові (антимонопольні) закони, регулюючи найважливіші аспекти приватного підприємництва, запобігаючи надмірній концентрації економічної влади в руках окремих підприємців та корпорацій, зберігаючи та підтримуючи конкурентне середовище, яке стимулює господарський розвиток та науково-технічний прогрес. Проблема стосунків держави й економіки в перехідних, зокрема, пострадянських країнах, має дещо інший зміст. Від колишнього СРСР ці країни успадкували фактично повністю одержавлену економіку. Тому в перехідний період головною тут стала не проблема втручання держави в ринкове господарство, а його створення. Серцевину економічної політики посткомуністичних держав складає синхронне вирішення двох проблем: формування приватновласницького сектора та створення правових засад ринкових відносин. Ринкові реформи проводяться з урахуванням особливостей своєї країни та світового досвіду, який показує, що є багато варіантів (моделей) ринкового господарства і переходів до нього. Відмінності між ними залежать від економічних, політичних, історичних, психологічних, культурних факторів. Розглянемо найбільш типові з цих моделей. Французька модель виходить з того, що ринкова система не може забезпечити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають велике значення для майбутнього країни. Вона характеризується більшою різноманітністю економічних інструментів, включно із стимулюванням конкуренції, регулюванням, гнучкою системою оподаткування. Особливістю цієї моделі є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів — від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування. Німецька модель наголошує на важливій ролі держави в економічному житті країни. Вона сформувалася в післявоєнний період — під час переходу від нацистського варіанта «соціалізму» до ринкової соціальної економіки. Перехід відбувся в короткі терміни під керівництвом Л. Ерхарда, який спирався на теоретичні розробки В. Ойкена. Поділяючи ідеї лібералізму, Л. Ер-хард водночас вважав, що вільна приватна ініціатива та конкуренція неприпустимі без активної ролі держави. Для нього ринок не був самоціллю, а лише засобом для вирішення соціальних проблем. Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість реформ, їх ретельну теоретичну спрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність. Польська модель є втіленням зразка «шокової терапії», запропонованої міністром фінансів Польщі Л. Бальцеровичем. Програма передбачала проведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращення соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів. Важливою умовою успіху цієї програми була її підтримка великою частиною населення Польщі. Адже в структурі господарства цієї країни питома вага приватної власності завжди була значною, й багатьом людям були зрозумілі заходи, які пропонувалися. Велике значення мало також залучення до вироблення й реалізації програми спеціалістів з МВФ, які забезпечили отримання Польщею допомоги в 1990 р. розміром у 3 млрд дол. Китайська модель. Особливістю китайського переходу до ринкових відносин було оновлення командно-адміністративної системи управління економікою і допущення вільних економічних зон, де система централізованого управління економікою взагалі не застосовувалась. Під керівництвом Комуністичної партії Китаю була ретельно опрацьована концепція вбудови ринкових відносин у народне господарство країни з залученням великих міжнародних інвестицій. Країнам з розвинутими ринковими системами, у яких існує менший або більший державний сектор економіки, доводиться періодично проводити приватизацію. Наприклад, масштабні приватизаційні заходи були здійснені у 80-90-ті роки у ФРН, Великій Британії та деяких інших країнах. Приватизація в цих країнах мала порівняно обмежені масштаби (не охоплювала всієї економіки), а її завдання полягали в модифікації визначених секторів економіки, вирішенні проблем державного бюджету тощо. Основним способом здійснення приватизації був викуп. У країнах з перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, приватизація має інші параметри. Тут вона є набагато масштабнішою і становить, як уже зазначалося, один з основних елементів ринкової трансформації економіки. Курс на створення ринкового господарства в Україні був взятий одразу ж після завершення процесу відокремлення України від СРСР у 1991 р. Упродовж 90-их років Верховна Рада України прийняла низку законів: «Про підприємницьку діяльність», «Про власність», «Про підприємства», «Про господарські товариства», «Про приватизацію державного майна», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ін. Восени 2001р. був, нарешті, прийнятий «Земельний кодекс», що створює правовий фундамент для приватного володіння землею — основи ефективного господарювання в галузі сільського господарства. Ці закони визначили різноманітність та рівноправність форм власності, започаткували формування правової бази ринкової економіки. На їх основі розпочалися реформи, спрямовані на роздержавлення й приватизацію державної власності. Під час роздержавлення частина прав власності державних органів управління передається новим суб'єктам, але власником залишається держава. А приватизація — це відчуження державної власності на користь приватних суб'єктів (домашніх господарств, підприємств тощо). Тобто приватизація передбачає зміну форми власності. Починаючи економічні реформи, Україна планувала лише часткове введення вільних цін. Центральним моментом реформування мав стати процес роздержавлення економіки та приватизації державних підприємств. Проте обвальне «відпущення» цін у Росії на початку 1992 р. обумовило поспішне внесення змін і в процес економічного реформування в Україні. Українські економісти відреагували на нову ситуацію неоднозначно. Усі визнавали необхідність реформування державної власності при збереженні головних економічних важелів у руках держави в перехідний період. Проте одні вчені (В. Пинзеник, В. Лановий та ін.) підтримали монетаристський варіант реформ, виступаючи з позицій суто ринкового реформування економіки. Інші (А. Гальчинський, Ю. Пахомов, С. Мочерний) — зосередилися на критиці монетаристських рецептів, стверджуючи, що українська економічна система повинна бути економікою змішаного типу, орієнтованою на соціальні проблеми. Законодавчою основою приватизації став закон України «Про Державну програму приватизації»1. Він передбачав досягнення наступних стратегічних цілей: зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного оновлення й ефективного використання; структурну перебудову економіки, стабілізацію соціально-економічного стану країни; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій. Об'єктами приватизації стали: майно державних підприємств; державний житловий фонд; державний земельний фонд. Отже, реалізація програми означала перехід на якісно новий рівень соціально-економічного розвитку суспільства. На початку приватизація в Україні була змішаного типу — як сертифікат-на, так і за грошові кошти. Перша мала на меті залучити до приватизації усе населення, оскільки формально кожному громадянинові належала певна частка одержавленого майна. Друга була спрямована на отримання додаткових коштів до бюджету і створення сектора ефективного приватного господарювання. Виявилось, однак, що в умовах України обидві цілі досягалися нелегко. Верховна Рада розробляє Програму приватизації один раз на два-три роки і, при необхідності, уточнює її раз на рік, приймаючи черговий бюджет. Відповідно до об'єктів сертифікатної приватизації було передбачено три види цінних паперів: майнові сертифікати, які отримали всі громадяни, житлові чеки, якими можуть скористатися мешканці державних квартир, й земельні бони, які надавалися тим, хто міг довести свою здатність до обробки товарної землі. Передбачалося, що кожен з названих видів ваучерів може, окрім прямого й безпосереднього призначення, бути використаним у різних сферах приватизації шляхом їхнього взаємного конвертування. Однак від самого початку сертифікатна приватизація наштовхнулася на труднощі, пов'язані як із конвертуванням приватизаційних паперів, так і з індексацією номінальної вартості приватизаційних сертифікатів, розв'язанням питання про ефективність господарювання підприємств, що приватизувалися, тощо. Пріоритетність методів приватизації не була чітко визначена. Спочатку застосовувалася оренда підприємств з поступовим його викупом. Проте вона мала суттєві недоліки. Джерелом викупу служив прибуток орендних підприємств, сформований фактично при використанні державного майна. Крім того, методика оцінки майна була недосконалою. Пізніше найбільш розповсюдженим способом приватизації середніх та великих підприємств став продаж акцій відкритих акціонерних товариств. До негативних моментів української приватизації слід віднести й те, що не існувало загального, спільного для всіх підприємств графіка приватизації. Приклад колишньої Чехословаччини показує, що чіткий графік одночасної приватизації має ряд переваг. Він скорочує період коливань, непевності, прискорює процес прийняття рішень робітниками підприємств, веде до швидшого створення посередницьких організацій. Найбільша роль в сертифікатній приватизації відводилась робітникам підприємств, які отримали значні пільги і більш стійке положення в новій структурі власності. Це означає, що не було створено рівних можливостей для учасників приватизаційного процесу. Оскільки працівникам і керівному складу підприємств надавалась значна можливість отримати підприємство у власність, не затративши значних коштів (вартість сертифікатів на ринку була в 10 раз нижчою за номінал), то управління підприємствами залишилось у тих самих руках і на старому рівні, а це не сприяло виходу з економічної кризи. В необхідній кількості не були залучені інвестиції. Сертифікатну частину приватизації планували завершити до 1997 р. На 1 січня 1997 р. сертифікати отримали більше 40 млн громадян, що становить 84% населення України, а 70% сертифікатів були вже використані2. Проте фактично сертифікатна приватизація закінчилась аж у 1999 р. Маючи багато зазначених вище недоліків, вона не стала стимулом для зростання економіки та підвищення її ефективності. З 1999 р. була запроваджена виключно грошова приватизація, яка деякою мірою сприяла надходженню інвестицій. Спочатку найбільш успішно проводилась «мала» приватизація. Пізніше об'єктами приватизації стали й великі підприємства. Розподіл приватизованих об'єктів по групах за весь період з 1992 р. дав практично однакову частку великої і малої приватизації, однак розподіл вартості державного майна за актами оцінки дає співвідношення: 92,7% — на об'єкти великої приватизації і лише 3,7% — на об'єкти малої.
Співвідношення ринкового механізму і державного регулювання в економіці регіону
Необхідність вивчення проблем регіонального розвитку зумовлено тим, що в Україні ще велика кількість проблемних регіонів, має місце напружені відносини між центром та регіонами. У зв’язку з цим треба мати чіткі і систематизовані теоретичні знання, що є регіональний розвиток, через які механізми й інструменти держава повинна впливати на розвиток регіонів. В рамках доктрини європейського інтегрального федералізму регіон визначається як “надтермін”, що характеризується такими фундаментальними рисами, як спільна територія, спільне населення, спільна історія, спільність природних умов, спільність проблем, які вирішуються. В Україні одну з перших наукових спроб конкретизувати зміст “регіону” як управлінської категорії було зроблено в 1997 році в ході “круглого столу” “Регіон: проблеми и перспективи”, який відбувся у редакції харківського журналу “Регіон”. Учасниками “круглого столу” запропоновані такі значення терміна “регіон”: · регіон – це адміністративна одиниця субнаціонального рівня. Такі регіони мають чітко визначені кордони, перебувають в ієрархічній системі державного управління, на них поширюється дія одного кола нормативно-правових актів; · регіон – це неадміністративна територіальна одиниця планування субнаціонального рівня; · регіон – це територія реалізації певної монопрограми. Такий регіон має досить нечіткі характеристики, в тому числі територіальні, вказується тільки його центр, а кордони можуть бути розмиті. Він існує в багатьох адміністративно-правових системах, а управління здійснюється в неадміністративних формах. Ці підходи до поняття “регіон” мають безсумнівне право на існування і можуть бути покладені в основу класифікації регіону як родового поняття, а від такої класифікації, в свою чергу, безпосередньо залежить зміст таких понять, “регіональний розвиток”, “регіональна політика”. Свого часу радянський вчений Е.Алаєв дав досить широке визначення регіональної політики. Він писав, що регіональна політика – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком держави у просторовому, регіональному аспекті, тобто зв’язана із взаємовідносинами між державою і районами, а також районів між собою. В орбіту регіональної політики включаються такі напрями: співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою; піднесення економіки відсталих районів і освоєння нових районів та ресурсів; ставлення до національно-етнічних питань в умовах багатонаціональної держави. Сюди також варто віднести регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, аграрної політики й інших заходів [1;с.189]. Західні дослідники при визначенні суті регіональної політики віддають перевагу соціальним аспектам. Так, автори англійського економічного словника трактують регіональну політику як комплекс заходів, спрямованих на усунення значних розбіжностей у показниках рівня безробіття або доходів на душу населення [4]. На думку вчених Центру регіональної політики Інституту соціально-економічних проблем Російської Академії наук, регіональна політика – це нове суспільне явище, яке зароджується в результаті економічного та політичного реформування, насамперед на регіональному рівні, у формі самоусвідомлення регіональної спільноти, що має можливість створювати власні органи влади та управління і керуватися у своєму соціально-економічному розвитку інтересами регіону (в поєднанні із завданнями суспільного та державного розвитку) [5;с.18]. В Україні базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано та системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, затверджена Указом Президента України від 25 травня 2001 р. №341/2001. Цей документ поклав початок формуванню якісно нової державної регіональної політики і створення умов для динамічного, збалансованого розвитку України та ії регіонів. Однак автори “Концепції державної регіональної політики” не сформулювали суті самої регіональної політики. Українські вчені в останні роки досить часто звертаються до теоретичних та практичних проблем регіональної політики. Слушні думки щодо розуміння регіональної політики держави висловлюють практики-регіоналісти та урядовці. З 2001 р. в Україні видається щомісячний науково-практичний журнал “Управління сучасним містом”, засновником якого є Українська Академія державного управління при Президентові України. На шпальтах журналу публікуються статті з проблем регіональної політики та регіонального розвитку. За роки незалежності в Україні були проведені десятки наукових конференцій різного рівня з питань територіального устрою, регіоналізації, регіонального розвитку, регіональної політики тощо. Сьогодні в Україні діють “Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку”, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. №224, які оперують такими поняттями, як місія регіону; конкурентні переваги та обмеження перспективного розвитку регіону (SWOT – аналіз); стратегічні цілі розвитку регіону тощо. В умовах, коли державна регіональна політика України отримала своє нормативне закріплення, більш рельєфно сприймаються думки з приводу того, що серцевиною такої політики є ефективне управління соціально-економічним розвитком регіонів. Без упорядкування і систематизації відносин центру з регіонами органи державного управління та місцевого самоврядування не зможуть позитивно розв'язувати соціально-економічні проблеми жодного регіону України. Обов’язки держави – не допустити аномально високої територіальної диференціації. Про аномально високу диференціацію можна судити з таких соціальних індикаторів, як скорочення народжуваності та зростання смертності, деформація демографічної структури населення, ріст злочинності тощо в окремих регіонах порівняно з середніми показниками по державі. Аномальні відмінності у рівні територіального розвитку є основою для здійснення державою такого регулювання, яке було б спрямоване на відносне “вирівнювання”, тобто наближення рівня життя й економічного розвитку в гірших за цими параметрами регіонах до середнього по країні. У науковій літературі регулювання регіонального розвитку поділяється на ринкове і державне [3;с.26]. На практиці ж воно зводиться переважно до державного регулювання, адже сама держава має найбільший арсенал засобів для здійснення прямого та опосередкованого впливу щодо об’єктів регулювання. Необхідними умовами державного регулювання регіонального розвитку є: наявність державного сектора економіки, хай навіть у незначних розмірах, щодо якого може здійснюватися пряме державне регулювання; система перерозподілу через бюджет значної частки національного доходу, яка використовується для реалізації довгострокових загальнодержавних програм; наявність розвиненої системи збору та обробки інформації. Регіональний розвиток у різних країнах відрізняється цілою низкою особливостей, але дослідники пропонують всі його варіанти зводити до трьох основних: · держава підтримує розвиток передових і багатих регіонів, за рахунок яких існують інші регіони; · держава підтримує приблизно рівні умови життя в усіх регіонах; · держава підтримує тільки бідні регіони, а інші можуть розвиватися самостійно [2;с.333] У колишньому Радянському Союзі державне регулювання регіонального розвитку полягало переважно в перерозподілі національного доходу на користь відсталих регіонів через бюджет і ціноутворення. Сьогодні в країнах СНД механізм державного регулювання розвитку регіонів включає, переважно, податкові пільги, трансфертні перерахування з бюджету, цільові види фінансування тощо. Чинна концепція державної регіональної політики України для наповнення змісту державного регулювання розвитку регіонів передбачає вжиття таких заходів: · удосконалити державне стратегічне регіональне планування, яке дозволяло б точніше та обгрунтованіше визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України, регіональних та місцевих програм і планів; · поліпшити механізм державної підтримки розвитку регіонів, концентрації державних ресурсів на розв’язанні його пріоритетних проблем, що мають загальнодержавне значення. З цією метою уповноважений центральний орган виконавчої влади має щорічно, з урахуванням розробок із стратегічного регіонального планування, всебічно аналізувати пропозиції головних розпорядників коштів державного бюджету, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у регіонах щодо потреб та можливих шляхів розподілу державних капітальних вкладень між регіонами та забезпечувати найбільш ефективне використання виділених коштів. Схема фінансування заходів повинна, зокрема, передбачати в разі потреби спільне фінансування в певному співвідношенні з Державного бюджету та з місцевих бюджетів спорудження об’єктів, її повинен затверджувати і контролювати Кабінет Міністрів України. Передбачається посилення відповідальності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за своєчасне у повному обсязі фінансування узгоджених ними спільних заходів з регіонального розвитку; · стимулювати розвиток транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків на основі виробничої кооперації та інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання; передбачається розроблення пропозицій щодо законодавчого розширення можливостей місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва та щодо впорядкування такого співробітництва; · вжити систему заходів щодо розбудови інфраструктури регіонального розвитку, зокрема ринків продовольства, землі, праці та капіталу, включаючи товарні біржі, оптові ринки, агроторговельні доми, аукціони, ярмарки, заготівельні кооперативи, підприємства фірмової торгівлі тощо, а також регіональні агенства розвитку, маючи на меті поліпшення умов використання передових інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення залучення відчизняних та іноземних інвестицій для регіонального розвитку, координації програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку; · стимулювати розвиток регіонів чи їх частин, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території), шляхом запровадження особливих механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної політики щодо таких територій, визначення чітких критеріїв та строків виділення для стимулювання більш ефективного використання внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу таких територій, прискорення соціально-економічного розвитку, подолання депресивності, підтримки соціальної активності та мобільності населення, створення максимально сприятливих економічних, правових та інституційних умов у їх межах для прискорення формування й ефективного функціонування нових суб’єктів господарювання, забезпечення належного соціального захисту населення; статус депресивної території, форми державної підтримки розвитку таких територій мають бути визначені законодавством на основі наукового обгрунтованої комплексної оцінки їх економічного, фінансового, екологічного, соціального стану. Конкретній зміст впливу держави на розвиток регіонів залежить від стану розвитку країни. Таким чинном дослідники в поняття «регіон» включають просторові, економічні, соціологічні компоненти. Регіональний розвиток – це такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на цій території. Головною метою державної регіональної політики в Україні є забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання.
Дата добавления: 2014-12-27; Просмотров: 547; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |