Контроль 1 страница

ВСТУП

Намагання людей об'єднатись у групи, а надалі в ор­ганізації зумовлене необхідністю задоволення їх потреб у захищеності, причетності, взаємопідтримці, спілкуван­ні тощо. Об'єднання зусиль індивідів у будь-якій сфері на засадах спеціалізації і розподілу праці з метою підви­щення продуктивності і результативності виконуваних робіт спричинило необхідність визначення ролей, функ­цій, обов'язків кожного із членів організації.

1. Основні закони організації.

Життя організації підпорядковується певним законам, основним з яких прийнято вважати закон синергії, згідно з яким властивості й можливості організації як єдиного цілого перевищують суму властивостей і можливостей її окремих елементів, що зумовленоїхнім взаємодоповненням, взаємопідтрим-кою, взаємовпливом. Реальний виграш від такого об'єднання перекриває для його учасників втрати від обмеження організацією їхньої самостійності, інакшене було б сенсу в існуванні організації.

Другий закон організації полягає в паралельності здійснення в її рамках таких протилежно спрямованих процесів, як поділ, диференціація, спеціалізація функцій, реалізованих її елементами, з одного боку, і їхнє об'єднання, універсалізація – з іншого. В результаті збільшуються потенційні можливості і елементів як таких, і результату їхньої взаємодії у вигляді потенціалу організації в цілому.

Третій закон організації вимагає збереження пропорційності між нею і її елементами при будь-яких можливих змінах, що дозволяє максимальною мірою реалізувати потенціал, який вони мають. Наприклад, при роздутих штатах працівники тиняються без справи і заважають один одному; в той же час при недостачі персоналу організація не в змозі виконати навіть необхідну роботу. Зрозуміло, що в обох ситуаціях неминуче виникають економічні втрати.

Четвертий закон організації отримав назву закону композиції. Його суть полягає в тому, що функціонування усіх без винятку організаційних елементів в тій чи іншій мірі підкоряється загальній меті, а індивідуальні цілі кожного з них являють собою її конкретизацію, є її підцілями.

П'ятий закон організації – це закон самозбереження, який припускає, що будь-яка організація, так само як і її окремий елемент, прагнуть зберегти себе як ціле. Це вимагає дотримання ряду умов, зокрема, недопущення серйозних потрясінь, що можуть призвести до втрати організаційної стійкості; збереження внутрішньої єдності і зовнішніх границь; розширення сфери діяльності; економії ресурсів, які знаходяться в розпорядженні. Таким чином, самозбереження організації забезпечується за рахунок сполучення двох протилежних організаційних початків: стабільності і розвитку. В організаціях, які природно чи штучно були виключені з конкурентного середовища, наприклад у монополіях, стабільний початок, як правило, бере гору, що призводить в кінцевому підсумку до застою й бюрократизації.

Шостий закон організації стверджує, що порядок визначається рівнем інформованості її членів. Справді, свідома координація діяльності людей, яка здійснюється організацією, відбувається саме на основі інформації про реальний стан речей, виходячи з неї.

Нарешті, сьомий закон організації – закон онтогенезу – говорить про те, що будь-яка організація в рамках свого життєвого циклу послідовно проходить три фази: становлення, розвиток і згасання. Зрозуміло, що завдання її керівництва полягає у максимальному скороченні першої фази, продовженні другої і відстрочуванні третьої.

На думку одного з найбільших фахівців у галузі менеджменту середини XX ст. Честера Бернарда, людей примушують об’єднуватися в організації і взаємодіяти в їхніх рамках фізичні й біологічні обмеження, що властиві кожній людині окремо. В організації люди доповнюють одне одного, складають свої фізичні, інтелектуальні й інші здібності, що робить їх сильнішими в боротьбі за виживання.

2. Класифікація організацій.

У процесі виробничо-господарської діяльності праців­ники об'єднуються з метою виконання місії, цілей та зав­дань організації. Саме це забезпечує ефективне викорис­тання ділових якостей кожної людини.

Організація – група людей, діяльність якої свідомо, керовано або спонтанно координується для досягнення певної мети.

В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, то­вариствами, асоціаціями, об'єднаннями тощо. На практи­ці використовують терміни «фірма», «корпорація» та ін. Організації класифікують за різними ознаками: спосо­бом та метою утворення, кількістю цілей, величиною, юридичним статусом, формами підприємництва, харак­тером адаптації до змін.

Класифікація організацій. За способом і метою утво­рення організації поділяють на формальні і неформаль­ні. Формальні організації – групи працівників, діяль­ність яких свідомо планується, мотивується, контролю­ється та регулюється для досягнення певної мети. Такими організаціями є підприємства, відділи, підрозділи, служ­би, комітети, факультети, кафедри тощо. (Формальні орга­нізації називатимемо просто «організаціями»). Нефор­мальні організації – це групи працівників, що виника­ють і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять до складу формальної організації, створюються на основі спільних інтересів. Неформальними організаціями є гру­пи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, економічних підходів тощо.

За кількістю цілей виділяють прості організації (ма­ють одну ціль) і складні організації (ставлять перед со­бою комплекс взаємопов'язаних цілей), яких в економі­ці переважна більшість.

За величиною виокремлюють великі, середні та дріб­ні організації. У великих організаціях працюють тися­чі працівників, у середніх – сотні, а в дрібних – де­сятки.

Офіційно зареєстровані організації отримують ста­тус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути дер­жавної реєстрації, рахунок у банку, форма підприєм­ництва тощо). Усі інші організації є неюридичними осо­бами.

За формами підприємництва організації поділяють на підприємства, господарські товариства, банки, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо.

За характером адаптації до змін виділяють механіс­тичні організації (характеризуються консерватизмом, не­гнучкою організаційною структурою управління, автократизмом у контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) і органістичні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структур управ­ління, розвинутим самоконтролем, демократизацією ко­мунікацій тощо).

Узагальнену класифікацію організацій подано на мал. 4.1.

Організація як система. Організація є системою, тоб­то сукупністю взаємопов'язаних, взаємодіючих елемен­тів, які складають цілісне утворення, наділене власти­востями, відмінними від властивостей його складових.

Мал. 4.1 – Класифікація організацій

На сучасному етапі всі організації розглядають як від­криті системи, тобто системи, внутрішні елементи яких взаємодіють не лише між собою, а й із зовнішнім середо­вищем. Відкрита система характеризується:

· цілісністю (зміна однієї складової зумовлює зміну інших);

· одноосібністю (кожну складову можна розглядати окремо);

· перспективністю (розвиток у напрямі вдоскона­лення);

· незалежністю (можливе відокремлення підсистем);

· спеціалізованістю (здатність виконувати певні ро­боти);

· перетворенням вхідних елементів на вихідні;

· централізацією (одна зі складових стає домінуючою);

· зростанням (тяжіння до розширення, збільшення);

· циклічністю розвитку;

· рівновагою;

· непередбачуваністю причин можливих збурень.

Відкрита система має вхід та вихід. Входом для ор­ганізації як системи є всі види ресурсів (матеріали, ка­пітал, робоча сила, інформація тощо), виходом – про­дукція, послуги, прибуток, соціальна відповідальність, освоєння ринку, забезпечення працівників.

Організація складається з керуючої та керованої під­систем, щодо яких частіше вживають термін «система».

На рис. 2.2 подано процес функціонування організації як відкритої системи.

У процесі функціонування утворюється ефект синергії (зростання сукупної ефективності управлінської діяль­ності внаслідок поєднання, інтеграції та взаємодії керую­чої та керованої систем). Синергія створює умови, за яких загальний ефект перевищує суму показників віддачі окре­мих підсистем організації, які діють незалежно.

Організації, незалежно від їх специфіки, характери­зуються такими загальними особливостями:

§ визначенням місії та цілей;

§ наявністю ресурсів: люди, капітал, матеріали, тех­нологія, інформація;

§ залежністю від зовнішнього середовища (економіч­них і правових умов, громадських організацій, міжна­родних подій, законодавчих актів, конкурентів, техні­ки, менталітету суспільства тощо);

§ горизонтальним поділом праці (визначенням кон­кретних завдань), який зумовлює утворення відповід­них підрозділів і служб;

§ вертикальним поділом праці, спрямованим на ко­ординацію роботи, тобто на здійснення процесу управ­ління;

§ необхідністю управління;

§ наявністю формальних і неформальних груп;

§ здійсненням певних видів діяльності (виробни­чої, фінансової, інвестиційної, торговельної, науково-дослідної тощо).

Мал. 4.2 – Процес функціонування організації як відкритої системи

Успіх у діяльності будь-якої організації залежить від таких умов:

§ прибутковості;

§ капіталізації;

§ виживання;

§ підприємницької ініціативи;

§ розвитку комунікацій;

§ результативності (ефективності);

§ продуктивності;

§ здатності до формування культури;

§ здатності до практичної реалізації;

§ здатності до саморозвитку;

§ вміння ефективно використовувати інвестиції;

§ здатності до самовдосконалення системи менедж­менту.

Життєвий цикл організації. Розвиток кожної орга­нізації має циклічний характер, тобто проходить через певні стадії життєвого циклу, що визначають особливос­ті виробничо-господарської, інвестиційної, фінансової та інших видів діяльності тощо (табл.1).

Існує й інша концепція життєвого циклу організа­цій, за якою виділяють чотири стадії їх розвитку: заро­дження (реєстрація, початкове інвестування діяльнос­ті); зростання (нарощення обсягів виробництва і збу­ту, формування іміджу, зростання прибутку); «пік» діяльності (максимальні прибутки, обсяги виробниц­тва і збуту); спад (згортання діяльності та переорієн­тація).

Культура організації. У процесі еволюції організа­ція формує свою культуру, яка характеризує якісні ас­пекти управлінської діяльності та її відповідність еко­номічним, організаційним, соціальним, екологічним, ер­гономічним, фізіологічним, естетичним, психологічним і технологічним вимогам.

Таблиця 4.1

Етапи життєвого циклу організації

Етапи життєвого циклу організації	Особливості діяльності організації
«Народження»	Проникнення на ринок; забезпечення вижи­вання за збиткової діяльності; забезпечення у достатніх обсягах капітальних вкладень для започаткування діяльності організації
«Дитинство»	Закріплення на ринку, його окремих сегмен­тах; забезпечення беззбиткової діяльності
«Юність»	Суттєве розширення цільових сегментів ринку; забезпечення високих темпів зростання прибутку; інвестування розвитку на засадах самофінансування
«Рання зрілість»	Подальше розширення сегментів ринку; орієнтація на регіональну диверсифікацію; забезпечення стабільного росту прибутків на оптимальному рівні
«Завершальна зрілість»	Формування іміджу підприємства; збалансоване зростання; орієнтація на галузеву диверсифікацію діяльності з метою підтримання рівня конкуренто-спроможності; забезпечення підтримання рівня прибут-ковості на оптимальному рівні
«Старіння»	Збереження позицій або часткове зменшення обсягів виробництва; згортання діяльності; зниження прибутковості, фінансової стійкості
«Відродження»	Суттєве оновлення форм, видів та напрямів діяльності; забезпечення умов для зростання прибутковості; залучення значних обсягів інвестицій

Культура організації – сукупність цінностей, традицій, норм поведінки, поглядів, властивих членам організації.

Організаційну культуру формують об'єктивні та суб'єктивні елементи.

До суб'єктивних елементів куль­тури організації належать:

– організаційні табу;

– звичаї;

– ритуали;

– зразки поведінки;

– мова спілкування;

– гасла то­що.

Об'єктивні елементи:

– місцерозташування органі­зації;

– дизайн;

– обладнання робочих місць;

– престиж;

– імідж організації тощо.

3. Загальні риси організацій

Усі складні організації мають загальні характеристики. Ці загальні риси допомагають зрозуміти, чому, щоб добитися успіху, організацією необхідно керувати.

1. Ресурси. В загальних рисах мета будь-якої організації вміщує пере­творення ресурсів для досягнення результатів. Основні ресурси, які ви­користовуються організацією – це люди (людські ресурси), капітал, матеріали, технологія та інформація.

Наприклад, організація "Мак Дональдс" (виробництво і обслуговуван­ня):

Матеріали – м'ясо, картопля, булочки, папір.

Технологія – механізоване приготування їжі (кухонне обладнання).

Люди – управляючі ресторанами, бухгалтери, м'ясники, продавці на роздачі.

Інформація – звітність щодо реалізації, облік на складах, звіт щодо затрат на придбання продуктів для виготовлення продукції.

Цей приклад показує взаємозв'язок між цілями і ресурсами.

2. Залежність від зовнішнього середовища. Однією з найважливіших характеристик організації є її взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Жодна з організацій не може бути "острівцем у собі". Організації повністю залежні від навколишнього світу, від зовнішнього середовища – як щодо своїх ресурсів, так і щодо споживачів, користувачів їх результатів, яких вони намагаються досягти.

Термін "зовнішнє середовище" враховує економічні умови, споживачів, профспілки, урядові акти, законодавство, конкуруючі організації, систему цінностей в суспільстві, суспільні погляди, техніку та технологію, інші складові. Велике значення має той факт, що хоч організація і зале­жить повністю від зовнішнього середовища, середовище це, як правило, знаходиться за межами впливу менеджерів. Найкращі керівники в компанії "ІВМ" нічого не можуть зробити, щоб утримати маленьку японсь­ку компанію від виходу на ринок з новою інтегральною схемою, яка ро­бить деякі види продукції "ІВМ" застарілими.

З кожним роком керівництву доводиться враховувати дедалі більшу кількість факторів зовнішнього середовища. Щоб досягти успіху, фірмам доводиться конкурувати на іноземних ринках і протистояти конкуренції іноземних компаній у себе на батьківщині.

3. Горизонтальний розподіл праці. Найбільш наочною характеристикою організації є розподіл праці. Якщо дві особи працюють для досягнення однієї мети, вони повинні ділити роботу між собою. Розподіл всієї роботи на складові називають горизонтальним розподілом праці. Розподіл вели­кого обсягу роботи на численні невеликі спеціалізовані завдання дозволяє організації виробляти значно більше продукції, ніж якби та ж кількість людей працювала самостійно. Класичним зразком горизонталь­ного розподілу праці на виробничому підприємстві є виробництво, мар­кетинг і фінанси. Це основні види діяльності, які мають бути успішно здійснені, щоб фірма досягла поставлених цілей.

4. Підрозділи. Складні організації здійснюють чіткий горизонтальний розподіл за рахунок утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання і досягають конкретної специфічної мети. Такі підрозділи часто називаються відділами або службами, хоча існують й інші назви.

Як і ціла організація, частиною якої вони є, підрозділи – це групи лю­дей, діяльність яких свідомо спрямовується і координується для досягнен­ня загальної мети. Таким чином, за своєю суттю, великі і складні організації складаються із декількох спеціально створених для конкретної мети взає­мопов'язаних організацій і численних неформальних груп, які ви­никають спонтанно.

5. Вертикальний розподіл праці. Оскільки робота в організації розподіляється на складові, хтось повинен координувати роботу групи для того, щоб вона була успішною. Вертикальний розподіл праці відділяє роботу з координування дій від самих дій. Діяльність з координування роботи інших людей і становить суть управління.

6. Необхідність управління. Для того, щоб організація могла досягати своєї мети, завдання повинні бути скоординовані засобом вертикального розподілу праці. Тому управління є суто важливою діяльністю для організації.

4. Типи організацій в Україні

Економіка України є перехідною від адміністративно-командної до соціально-ринкової. Ринкові перетворення потребують наукового обґрунтуван-ня і вирішення низки управлінських проблем макро- і мікроекономічного характеру.

На макроекономічному рівні треба визначити нову роль держави в керуванні економікою, створити нову систему органів державного керування економікою, сфор­мувати комплекс методів державного регулювання економічних процесів.

Формування ефективної системи керування на мікрорівні потребує не тільки акумуляції найвизначніших світових здобутків у цій галузі, а й відображення особли­востей соціально-економічних процесів в Україні. Сліпе копіювання зарубіжних моде­лей менеджменту не тільки не дає користі, а навпаки, шкодить реформуванню еконо­міки. В менеджменті величезне значення мають національна психологія, традиції, соціально-культурні чинники, духовні цінності тощо.

Вітчизняна модель менеджменту потребує одночасного вирішення трьох взаємо­пов'язаних проблем: макроекономічних змін у суспільстві, формування нового управ­лінського мислення керівників та розробки наукової бази менеджменту.

Успіх ринкових перетворень зумовлений умінням розумно керувати. Передусім ідеться про вміння ухвалювати раціональні рішення та ефективно їх виконувати. Однак процес становлення такого вміння досить непростий.

Сьогодні в Україні можна виділити щонайменше три напрями в управлінні. Пер­ший умовно називають менеджментом здорового глузду. Цей вид управління розви­вається на багатьох приватизованих та новостворених підприємствах так званих нових українців. Нові власники не мали професійного управлінського досвіду. Первісне на­громадження капіталу не потребувало високого професіоналізму в керуванні бізнесом, достатньо було і менеджменту здорового глузду першопрохідців. У процесі інтеграції та концентрації капіталу проблеми управлінського професіоналізму загострились.

Другий підхід у керуванні – професійний ринковий менеджмент, представниками якого є західні фірми, що успішно працюють на українському ринку. Вони принесли з собою не тільки західну культуру, а й новітню технічну базу менеджменту, яка доволі міцно вкорінилась у ділових організаціях України. Якщо донедавна в українських директорів підприємств були службові автомобіль, телефон і секретар, то в сучасних керівників є персональні комп'ютери, мобільні телефони, бази даних, системи зв'язку через Інтернет та ін. Атрибутом сучасних українських фірм стали гарні офіси, ввічливі менеджери і секретарки. Проте реформа менеджменту на цьому й закінчилась. Методи і форми діяльності апарату керування не змінилися з часів колишньої адміністративно-командної системи. Більшість нових керівників ще не сприйняли власне західних тех­нологій внутрішньофірмового корпоративного керування та групової взаємодії.

Зрештою, третій підхід у менеджменті втілює переважна більшість керівників радянського зразка, які дотримуються методів та стилю керування адміністративно-командної системи. Досвід керування підприємствами у них чималий, проте нема досвіду ведення бізнесу як такого.

У період приватизації їхні зусилля були спрямовані не на вирішення проблем прибутковості виробництва або ефективного менеджменту, а на контроль над підпри­ємством та отримання його частки у власність. Перед керівництвом постали непоєднувані завдання: з одного боку, можливість стратегічного придбання значних активів, а з іншого, – впровадження ринкового менеджменту і підвищення ефективності вироб­ництва. Особистий інтерес узяв гору. Перемогли стратегічні можливості власного збага­чення шляхом бартеризації, системи неплатежів та невиплат заробітної платні, тінізації господарських зв'язків тощо.

Згідно з Законом “Про власність” від 7.02.1991р. та Законом України ”Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р.

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, зас­новане на особистій власності фізичної особи та виключно її праці.

СІМЕЙНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, засноване на власності та праці громадян України – членів однієї сім'ї, які про­живають разом.

Особливості сімейного підприємства:

§ учасники несуть відповідальність всім капіталом та особис­тим майном і не виникає проблем з розподілом прибутку;

§ можливості використання кооперації праці, сполучення різних професій у веденні бізнесу;

§

Мал. 4.3 – Види підприємств в Україні

§ повна довіра у стосунках між учасниками сімейного підприє­мства, гарантія забезпечення конфіденційності інформації;

§ готовність працювати напружено з тривалим робочим часом;

§ можливості одержання спадкоємцям "сімейних секретів" у технології виготовлення продукції.

ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, заснова­не на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили.

КОЛЕКТИВНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, засно­ване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації.

ДЕРЖАВНЕ КОМУНАЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це під­приємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць.

ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, заснова­не на загальнодержавній власності.

СПІЛЬНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). У числі засновників спільного підприємства можуть бути юри­дичні особи і громадяни України та інших держав.

ІНОЗЕМНЕ ПІДПРИЄМСТВО – це підприємство, заснова­не на власності юридичних осіб і громадян інших держав.

Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" від 19.09.1991р. –

ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА – це підприємства, уста­нови, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяль­ності з метою одержання прибутку.

ВИДИ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ В УКРАЇНІ

§ акціонерне товариство;

§ товариство з обмеженою відповідальністю;

§ товариство з додатковою відповідальністю;

§ повне товариство;

§ командитне товариство;

§ довірче товариство;

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО – це товариство, яке має ста­тутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номі­нальної вартості.

Акціонери відповідають по зобов'язаннях товариства тільки в межах належних їм акцій.

Види акціонерних товариств:

Відкрите акціонерне товариство.

Закрите акціонерне товариство.

ВІДКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО – це акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкри­тої передплати та купівлі-продажу на біржах.

ЗАКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО – це акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не мо­жуть розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купувати­ся та продаватися на біржі.

У закритому акціонерному товаристві засновники повинні вне­сти до дня скликання установчих зборів не менше як 50% номіналь­ної вартості акцій. Рішення про створення акціонерного товариства, затвердження його статуту, обрання органів управління і контро­лю та ряд інших організаційних питань приймається на установчих зборах.

ТОВАРИСТВО 3 ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Особливості товариства з обмеженою відповідальністю:

§ учасники несуть відповідальність в межах їх вкладів;

§ до моменту реєстрації товариства кожен з учасників зобов'­язаний внести не менше як 30% вказаного в установчих документах вкладу;

§ при виході учасника з товариства йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку.

ТОВАРИСТВО 3 ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – це товариство, статутний фонд якого поділений на частки визна­чених установчими документами розмірів.

Учасники такого товариства відповідають за його боргами свої­ми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – до­датково належним їм майном в однаковому для всіх учасників крат­ному розмірі до внеску кожного учасника.

ПОВНЕ ТОВАРИСТВО – це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідар­ну відповідальність по зобов'язаннях товариства усім своїм майном.

Відповідальність учасників за борги повного товариства:

§ учасник відповідає за борги товариства незалежно відтого,виникли вони після чи до його вступу до товариства;

§ якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що на­явність майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном.

КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО – це товариство, яке вклю­чає поряд з одним або декількома учасниками, які несуть відпові­дальність по зобов'язаннях товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників (вкладників), відповідальність яких обмежується їх вкладом у майно товариства.

Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50% майна товариства.

На момент реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен внести не менше 25% свого внеску.

ДОВІРЧЕ ТОВАРИСТВО – це товариство з додатковою відпо­відальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників.

Довіритель майна – це юридична особа або громадянин, які пе­редають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна відповідно до умов укладеного між ними договору.

Довірчі операції – це послуги, які довірче товариство надає до­вірителям майна.

Довірче товариство може здійснювати такі довірчі операції:

§ розпорядження майном;

§ агентські послуги;

§ здійснення операцій, пов'язаних з розміщенням приватизацій­них паперів;

§ управління голосуючими акціями, переданими довірчому то­вариству шляхом участі в загальних зборах акціонерного товари­ства;

ПІДПРИЄМСТВО 3 ІНОЗЕМНИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ – це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової фор­ми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвес­тиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не мен­ше як 10%.

Дата добавления: 2014-12-25