Право власності, його форми, види та захист. Загальні засади цивільного права

Загальні засади цивільного права

Основи цивільного права України

Лекція №5

Мета заняття: Визначити поняття і види норм цивільного права, його принципи та функції. З'ясувати поняття цивільного правовідношення. Розкрити зміст таких понять як власність, авторське право, угода, успадкування.

План

3. Спадкове право

Цивільне право, одна із самостійних галузей права України, що регулює найбільш поширені, бажані та соціальна необхідні суспільні відносини (власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших суб'єктів з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян) які, без перебільшення, можна назвати позитивними.

Позитивними, по-перше, тому, що його норми в переважній більшості передбачають суб'єктивні права, що уповноважують їх носіїв (фізичних та юридичних осіб) на вчинення тої чи іншої життєво необхідної дії. Наприклад, придбати майно і стати власником, а будучи ним, користуватися і розпоряд­жатися цим майном з метою задоволення своїх потреб. Інша частина норм цивільного права регулює такі соціальне важливі та необхідні відносини, як обмін та обіг товарів, надання послуг, виконання робіт, а також норми, що регулюють авторські права та інші права інтелектуальної власності і які забезпечують розвиток культури, науки і техніки.

Отже, норми цивільного права стосуються тих сторін людського буття, які забезпечують основи їх життєдіяльності шляхом задоволення потреб та інтересів. А це означає, що цивільне право забезпечує функціонування товарно-грошових відносин шляхом здійснення регулятивної та охоронної функцій і є юридичною формою економічних відносин.

По-друге, позитивізм цивільного права проявляється і в специфіці юридичного змісту його норм, які визначають, що його суб'єкти перебувають один щодо одного в юридичне однаковому (рівному) становищі, а правовідносини (права і обов'язки) між ними можуть виникнути тільки в разі, якщо на це є їхня воля.

Крім регулятивної функції, частина норм цивільного права виконує правоохоронну функцію. Це, зокрема, норми права, які передбачають відповідальність в разі заподіяння шкоди особі або майну громадянина, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Норми цивільного права регулюють не тільки відносини, основою яких є майнові інтереси, вони також регулюють особисті немайнові відносини.

Майновими називаються відносини, пов'язані з набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.

Майнові відносини у галузі товарообігу - це відносини, зв'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), наприклад, майнові відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, поставки. Це, по-суті, товарно-грошові відносини, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника чи посередника до споживача.

Особисті немайнові відносини із здійсненням особистих прав і свобод. Особисті права поділяють на дві групи:

Ø особисті права, які зв'язані з майновими відносинами, наприклад, особисті права авторів творів в галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізатор­ських пропозицій;

Ø особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто, не зв'язаних з ними, наприклад, право на ім'я, честь, гідність і т. ін.

Цивільне законодавство регулює майнові, особисті немайнові відносини:

Ø юридичних осіб між собою;

Ø громадян між юридичними особами;

Ø громадян між собою.

Без цивільного права неможливе нормальне функціонування еконо­мічного, Асоціального та політичного життя будь-якого, а тим більше, цивілізованого суспільства.

Оскільки право є регулятором суспільних відносин, то і цивільне право також регулює суспільні відносини, однак лише певну їх частину. Як уже зазначалось в передніх розділах, одним із критеріїв поділу права на галузі є предмет. Тобто, та сукупність суспільних відносин, на які поширюють свою регулятивну та правоохоронну функції норми права даної галузі.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що норми цивільного права здійснюють регулювання майнових та особистих відносин фізичних осіб (громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства) та соціальних утворень (юридичних осіб, держави, народу України).

Окремим критерієм розмежування права на галузі є метод. Метод в правовій літературі визначається як сукупність прийомів та способів впливу на регульовані суспільні відносини, або, іншими словами, як норми цивільного права що регулюють ці відносини. Цивільно-правовий метод, на відміну від методів інших галузей права, є багатоелементним, має свої ознаки.

Норми цивільного права (абстрактні) розміщені у певному порядку, за логікою можливого виникнення та рухом цивільного суб'єктивного права. Зокрема, норми, які визначають завдання права, суб'єктивний склад, їх права та обов'язки, право власності, загальне вчення про зобов'язання, загальна частина та окремі види зобов'язань - спеціальна (особлива) частина. В праві послідовність розміщення норм називається системою права.

Отже, цивільне право - це сукупність норм, які розміщені в певному порядку і які регулюють на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини суб’єктів цивільного права.

Джерелами цивільного права є нормативні акти. Залежно від юридичної сили, вони поділяються на закони та підзаконні нормативні акти. В свою чергу, закони також мають різну юридичну силу.

Найвищу юридичну силу має Конституція України, всі інші закони та підзаконні нормативні акти, які приймаються на основі Конституції повинні їй відповідати. У разі, якщо якийсь нормативно-правовий акт не відповідає їй, то він не може застосовуватися. Конституція України містить норми різних галузей права, в тому числі і цивільного. До цивільно-правових норм належать статті 13, 14 і 41, які визначають засади регулювання відносин власності. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 визначають засади регулювання особистих немайнових відносин і ін.

Одним із найважливіших законів, що регулює цивільно-правові відносини є Цивільний Кодекс України, який, у відповідності до пункту 1 прикінцевих та перехідних положень, набрав чинності з 1 січня 2004 рж. Цивільний кодекс, як і цивільне право, складається з двох частин -загальної та особливої.

ка, боржник - особа, зобов'язана вчинити таку поведінку.

Цивільні правовідносини, мають свій склад, суб'єкт, об'єкт та зміст, що в науці цивільного права дістали назву елементи правовідносин.

Суб'єктами цивільних правовідносин є ті особи, між якими виникають цивільні права і цивільні обов'язки. Ними, у відповідності до чинного цивільного законодавства, можуть бути:

Ø громадяни України;

Ø іноземні громадяни;

Ø особи без громадянства та соціальні утворення:

Ø юридичні особи (державні підприємства і установи, кооперативи, громадські організації, господарські товариства, політичні партії, релігійні організації);

Ø українська держава;

Ø органи місцевого самоврядування (територіальні громади та інші).

Зазначені особи можуть бути суб'єктами цивільних правовідносин тільки в тому випадку, якщо вони володіють певними соціально-юридичними властивостями, які в цивільному праві прийнято називати правоздатністю, дієздатністю та обсягом цивільних прав повноважень. В багатьох літературних джерелах всі ці властивості разом називають правосуб'єктність '.

Правоздатність означає здатність мати цивільні права та обов'язки і визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України (ст. 10 ЦКУкраїни).

Правоздатність громадян виникає у момент народження і припиняється у момент смерті. Правоздатність є властивістю, яка тісно пов'язана з особою, якої не можна її позбавити чи обмежити незалежно від фізичного чи юридичного стану, в певній мірі також і віку. Фізична особа, незалежно від віку може бути власником будинку, автомобіля, цінних паперів і т.д.

За юридичним змістом правоздатність юридичних осіб є однаковою із правоздатністю фізичних осіб, з однією лише різницею, що торкається моменту виникнення та припинення. Правоздатність юридичних осіб виникає

з моменту їх реєстрації (для суб'єктів підприємницької діяльності підприємства, кооперативи, господарські товариства), з моменту реєстрації статуту (громадські організації, політичні партії, релігійні організації), з моменту утворення (державні організації, установи) і припиняється з реорганізацією чи ліквідацією юридичної особи.

^Дієздатність - це здатність осіб, визнаних суб'єктами цивільного права, своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки (ст. 11 ЦК України). Необхідно зазначити, що використання в діючому і новоприйнятому Цивільному кодексі України терміну для "себе", дещо не відповідає дійсності. Як буде розкриватись нижче, дієздатні особи своїми діями можуть набувати прав і для інших осіб. Наприклад, представники для тих, чиї доручення виконують, батьки для неповнолітніх дітей віком до 15 (14) років, піклувальники для обмежених в дієздатності, опікуни для недієздатних.

За обсягом права вчиняти чи не вчиняти ті чи інші юридичне значимі дії, дієздатність громадян поділяється на повну, часткову, неповну, осіб, обмежених в дієздатності, та осіб, визнаних недієздатними. Для юридичних осіб розмежування дієздатності за обсягом прав не має, вона для них завжди є повною.

Повна дієздатність для громадян (фізичних осіб¹) виникає з настанням повноліття, тобто, після досягнення ними 18-річного віку. У разі одруження до досягнення повноліття, громадянин (фізична особа) набуває повної дієздатності з моменту одруження (реєстрації шлюбу). У відповідності до сімейного законодавства, шлюбний вік для жінки встановлюється 17 років, а для чоловіка - 18 років. Сімейним кодексом України передбачено, що особа, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. У разі розірвання шлюбу до досягнення повноліття, набута повна дієздатність зберігається. Проект Цивільного кодексу, крім цих випадків, передбачає також можливість набуття повної цивільної дієздатності. Такими підставами є досягнення особою 16-річного віку та праця за договором або зайняття підприємницькою діяльністю. Надання повної дієздатності особам, які не досягли повноліття, за наявності необхідних обставин, здійснюються органами опіки і піклування. Повна дієздатність юридичних осіб виникає одночасно з правоздатністю.

Повна дієздатність означає, що особи, які нею володіють, мають право вчинити будь-які цивільно-правові дії, які не заборонені законом.

Частковою дієздатністю володіють громадяни (фізичні особи), які не досягли 13-ти років. Новий Цивільний кодекс, враховуючи інтелек­туальний, соціальний та фізіологічний розвиток дітей, знижує цей вік до 14 років. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди¹. Дрібними побутовими угодами можуть вважатися такі, що направлені на задоволення побутових потреб особи, стосуються предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. Вони також мають право вкладати кошти у кредитні установи та розпоряджатися ними.

Неповною цивільною дієздатністю володіють громадяни (фізичні особи), віком від 15 до 18 років (за новим Цивільним кодексом, відповідно, від 14 до 18). У відповідності до Цивільного кодексу (ст. 13), вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів або піклувальників). Така згода може бути засвідчена письмово, шляхом підпису на договорі чи окремим документом. А в разі, якщо предметом угоди є нерухоме майно або транспортні засоби, то згода батьків повинна бути нотаріально посвідчена. Якщо угода укладена неповнолітнім без попередньої згоди, але санкціонована батьками (усиновителями) згодом, то її слід вважати, що вона дана належним чином.

Проте неповнолітні вправі самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією, здійснювати авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, на свої відкриття. В ст. 13 ЦК України передбачено право органів опіки і піклування обмежити неповнолітніх віком від 15 до 18 років розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією. Підставами для обмеження в цих діях можуть бути використання заробітку або стипендій всупереч першочерговим інтересам неповнолітнього. До першочергових інтересів можна віднести потребу в одязі, їжі, в коштах, необхідних для навчання та ін. Визначаючи пріоритет судової форми захисту прав, новий ЦК України передбачає, що в майбутньому обмеження в дієздатності неповнолітніх буде здійснюватись тільки в судовому порядку.

Четверту групу, залежно від обсягу дієздатності, складають особи, обмежені в дієздатності. В даному випадку мова іде про обмеження в дієздатності осіб, які мають повну дієздатність.

Стаття 15 ЦК України визначає підстави, за наявності яких особа може бути обмежена в дієздатності. До них відносяться зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, в результаті чого ця особа ставить себе і свою сім'ю у важке матеріальне становище. Під зловживання спиртними напоями слід вважати непоодинокі випадки вживання спиртних напоїв чи наркотичних речовин. Другою підставою обмеження особи в дієздатності є матеріальні відносини. Особа ставить себе і свою сім'ю у важке матеріальне становище. Слід зазначити, що підставою буде лише така обставина, в якій ідуть в наявності обидва елементи: перший, особа ставить себе, і другий свою сім'ю. Не може бути обмеженою в дієздатності особа, якщо вона ставить у важке матеріальне становище лише себе. Свою сім'ю особа може ставити у важке матеріальне становище лише в тому випадку, якщо в неї є відповідний обов'язок перед такими членами сім'ї (неповнолітніми дітьми, непрацездатними утриманцями тощо).

У практиці до поняття важке матеріальне становище слід відносити також вчинення відповідною особою угод, які явно не відповідають ринковим, побутовим вимогам. Наприклад, продаж речей за низьку ціну, обмін речей на інші, значно меншої вартості, або на предмет своєї схильності.

Обмеження в дієздатності громадянина здійснюється тільки в судовому порядку. Після вступу рішення в законну силу суд надсилає його органу опіки і піклування для призначення піклувальника. Особа, обмежена в дієздатності, може укладати угоди, а також одержувати заробітну плату (заробіток) лише за згодою піклувальника. Однак укладати дрібні побутові угоди вона вправі без згоди піклувальника.

Обмеження в дієздатності, як правило, стосується лише цивільно-правових угод. В інших галузях права обмеження можливі у випадку прямої на це * вказівки.

При припиненні громадянином зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, суд за заявою цього громадянина чи членів його сім'ї може скасувати рішення про обмеження його дієздатності.

П'яту групу осіб, за обсягом дієздатності, складають особи, які визнані судом в порядку передбаченому законодавством, недієздатними. Підставами для визнання особи недієздатною є: душевна хвороба або недоумство та неможливість розуміти значення своїх дій і керувати ними. Душевнохворі - це особи, які хворіють психічною хворобою (шизофренією, прогресивним паралічем та інше). Недоумкуватість - це розумова недорозвиненість особи (імбецил та ідіот). В юридичній практиці та літературі відповідні підстави називають медичними. Для правильного їх встановлення необхідні спеціальні медичні знання. Тому під час підготовки справи до судового розгляду, суддя за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство призначає судово-психіатричну експертизу. В ухвалі про призначення експертизи суд повинен поставити перед експертом такі питання:

Ø чи хворіє дана особа на психічну хворобу;

Ø чи розуміє значення своїх дій та чи може ними керувати.

Можливість розуміти значення своїх дій та можливість ними керувати в юридичній літературі називають юридичним критерієм (підставою).

Медичний і юридичний критерії повинні бути взаємозв'язані. Це означає, що особа не розуміє значення своїх дій і не може ними керувати в результаті захворювання.

Під неможливістю розуміти значення своїх дій слід мати на увазі необґрунтовані покупки, неправильна оцінка вартості майна і ін.

Факт недієздатності особи підтверджується виключно лише рішенням суду, яке набрало законної сили (ст. 16 ЦК України). Рішення суду є підставою для призначення органами опіки і піклування опіки над такою особою. Від імені душевнохворого або недоумкуватого визнаного судом недієздатним, угоди укладає його опікун. Недієздатний не може укладати навіть дрібні побутові угоди.

Результатами творчої діяльності є: твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, корисні моделі, раціоналізаторські пропозиції та ін., а також прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції фізичної або юридичної особи, виконуваних ними робіт і послуг, що надаються (фірмове найменування, знак для товарів і послуг), визнаються виключними правами фізичної або юридичної особи. Використання результатів творчої діяльності та засобів індивідуалізації, що є об'єктом виключних прав, може здійснюватися третіми особами тільки за згодою правоутримувача.

До об'єктів цивільних прав відносяться також службова та комерційна таємниця, тобто, інформація про діяльність, яка невідома третім особам або до неї відсутній вільний доступ на законних підставах, і її власник вживає заходів Щодо збереження її конфіденційності. Відомості, що не є конфіденційною таємницею, визначаються законами та іншими правовими актами.

Особливу групу об'єктів цивільних правовідносин (прав) складають майнові блага фізичної особи. Можна з упевненістю стверджувати, що у демократичних, правових, високодуховних суспільствах вони мають пріоритетне значення по відношенню до матеріальних (майнових) прав.

таке прямо витікає із закону, інших правових актів або якщо вона визнана судом недійсною.

Строки, позовна давність. Строками (термінами) визначається період або момент у часі, зі впливом або настанням якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення. Строки є правовим засобом регулювання діяльності суб'єктів цивільного права, дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках. Строки є суб'єктивно об'єктивною категорію. Суб'єктивною тому, що учасники цивільних правовідносин можуть їх встановлювати та змінювати, суд може відновити пропущені строки і інше. Об'єктивною тому, що його перебіг не залежить від волі людей.

Позовна давність - строк, у межах якого особа може звернутися за захистом свого порушеного права шляхом вчинення позову. Строки позовної давності встановлюються законодавством, і будь-які угоди, направлені на скорочення цього строку, є недійсні.

Цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і скорочений (спеціальний). Загальний строк позовної давності, встановлений ст. 72 ЦК України, 3 роки. Скорочений (спеціальний) строк за своєю тривалістю є менший, ніж загальний строк позовної давності. Тривалість цих строків не є однаковою і в кожному конкретному випадку передбачено різні їх періоди. Так, за позовами про сплачення неустойки (штрафу, пені), про недоліки проданих речей, що випливають з поставки продукції неналежної якості, про явні недоліки в роботі, виконані за договором підряду, про недоліки в роботі, виконаній за договором побутового замовлення, встановлені строки тривалістю 6 місяців. До позовів про приховані недоліки в роботі, виконані за договором підряду, однією із сторін якою є громадянин, застосовуються скорочені (спеціальні) строки давності в один рік, крім договорів підряду на збудування для громадян будинків. Давність терміном у два місяці встановлюється до позовів, що випливають з перевезення вантажів, пасажирів і багажу, та позовів, що випливають з відносин органів зв'язку з клієнтурою. Для позовів про переведення на учасника спільної власності прав і обов'язків покупця в разі продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі частки передбачено тримісячний строк давності.

Новий Цивільний кодексу України встановлює такі спеціальні строки позовної давності: один рік (недоліки проданого товару, скасування договору дарування і інші); п'ять років (про визнання заперечуваного правочину недійсним); десять років (про застосування наслідків недійсності правочину).

Важливе значення для обчислення строків позовної давності має визначення початку його перебігу. У відповідності до ст. 76 ЦК України, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права за загальним правилом. У визначенні початку перебігу, за загальним правилом, відображаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивні - сам факт порушення права, суб'єктивні - особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, а за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом зажадання, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право поставити вимогу про виконання зобов'язання.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'явити позов. Законодавством встановлено різні правові наслідки залежно від обставин, а саме, зупинення перебігу або переривання.

Зупинення перебігу відбувається у разі:

- коли пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна і невідворотна за даних умов
подія (непереборна сила);

- встановленої законодавчими актами відстрочки виконання зобов'язання
(мораторію);

- коли позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил, переведених на воєнний
стан.

Перебіг позовної давності зупиняється, якщо ці обставини виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо вказаний строк менший 6 місяців - протягом строку давності. З дня припинення цих обставин перебіг строку продовжується.

При цьому частина строку, що залишалася, продовжується до 6 місяців, а якщо строк давності був менший 6 місяців до строку позовної давності.

Крім зупинення, перебіг строку позовної давності може бути перерваний. Переривання позовної давності у двох випадках:

пред'явленням позову в установленому порядку;

по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадянин, з вчиненням зобов 'язаною особою дій, що

свідчать про визнання боргу.

Після перериву перебіг строку позовної давності починається спочатку; час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується. На відміну від зупинення перебігу позовної давності, де строк продовжується, це буде новий строк, оскільки той строк, що минув до перериву, до уваги не береться.

Особа, яка виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, хоча б у момент виконання вона не знала, про її закінчення.

Дата добавления: 2014-12-25