Передмова. Тема 6. Проблема творчого розвитку особистості за умов трансформації суспільства 63

РОЗДІЛ 3. 69

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ ТВОРЧОСТІ 50

РОЗДІЛ 2. 50

ТЕМА 5. НООСФЕРНА ПРОБЛЕМАТИКА В РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЧНИХ МЕХАНІЗМІВ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 50

ТЕМА 6. Проблема творчого розвитку особистості за умов трансформації суспільства 63

АКТИВІЗАЦІЯ ТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ В ПРОЦЕСІ ЇЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ 69

ТЕМА 7. КРЕАТИВНІСТЬ І Проблема психологічної підтримки особистості 69

ТЕМА 8. Проблема активності особистості як форма вияву її творчості та професіоналізму 79

ТЕМА 9. ПРОФЕСІЙНІ КОМПЕТЕНЦІЇ ТІ ФАСИЛІТАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ психологО-ПЕДАГОГІЧНОГО забезпечення творчого розвитку особистості 91

ВИСНОВКИ 99

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА ДО КУРСУ 100

РЕКОМЕНДОВАНІ ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА 103

В історії не було такого періоду, коли б суспільство було задоволене своєю системою освіти. Можна згадати роки, коли іноземці високо оцінювали систему освіти радянської Росії. Але важко згадати, щоб люди, які живуть в країнах, що виділилися та створили нові держави, були б задоволені існуючою в ній системою освіти тим більше, що старої держави вже не існує більш десяти років.

Тому, на нашу думку, необхідні дослідження соціокультурних основ людської освіченості та духовності за нових умов, які, в кінцевому стані, витікають з освіти, як багатомірного поліструктурного феномена, що знаходиться в складних, різноманітних, суперечливих відносинах з дійсністю. Зміст останнього ми намагалися й розкрити своїм лекційним курсом.

Можна припустити, що проблема особистої багатомірності - це, власне кажучи, і є проблема творчості і людського духу. Духовність у принципі не може бути одномірною мономорфною, тому що тоді вона позбавляється внутрішньої суперечливості як джерела саморозвитку і перетворення у власну протилежність, іменовану бездуховністю.

Отже, виховання сучасної молодої людини, підготовка сучасного фахівця, педагогічних кадрів і керівників в умовах ринкових відносин пред'являє особливі вимоги до бачення проблеми творчості в психології. І в першому, і в другому випадках ми повинні пройти шлях від початків психології творчості, а на практиці - аж до виховання творчої особистості.

Без творчої особистості не можлива побудова нового суспільства в Україні. Суть останнього полягає у виробленні принципово нової стратегії освіти, в основу якої покладено людиноцентристський підхід на культурницьких засадах та прагнення реалізувати на практиці теоретично обґрунтовану, вироблену спільними зусиллями гуманітарно-орієнтовану модель фахівця нового століття.

В такій ситуації стає актуальним розуміння людської індивідуальності – з одного боку, розкриття теоретичних питань і тлумачення термінів, інтерпретація їх та переведення у площину практичного втілення культурного обширу людини. З другого – необхідність більш широкого залучення молодих людей до активної творчої діяльності та актуалізації їх особистості в сучасному суспільстві. Донині це протиріччя не було подолане, оскільки воно ніколи так широко і комплексно не підіймалось ані на теренах філософії, ані в соціальній чи педагогічній психології, а то й в педагогіці.

Якщо в психології творчості на теоретичному рівні сьогодні проблема якось висвітлюється, то педагогіка творчості знаходиться ще на шляхах роздумів і пошуку, тому що відсутня, практична психологічна підтримка.

На значно глибших рівнях світосприйняття, на тих горизонтах свідомості, де інстинкти віддають пріоритет свідомості та інтуїції, знанням і інтелекту в прийнятті рішень, тобто де починається культура, де закладається менталітет особи, групи, нації, суспільства, людства - є грунт, на якому зерно такої суперечливої ідеї може дати сходи і навіть такий плід, як нове знання або творчість нової якості. Але самому поняттю творчості багато людей надають різного значення як і психологічним проблемам творчості. Вирішити ж останні при наявності сучасних психологічних технологій можливо.

Але спочатку повинна попрацювати педагогіка творчості – педагогіка розвитку творчої особистості. Остання нами розуміється як "креатопедагогіка" - педагогіка творческості, змістом якої є теорія та практика розвитку творчої особистості, культура розвитку креативних колективів і організаційно-педагогічних основ креативного менеджменту в освіті.

При цьому "культура" розглядається нами як "опосередковуюча ланка" між свідомістю творчості (до якої можуть бути віднесені індивідуальна креативність і масова активність) та об'єктивною реальністю. А отже, саме тут і повинні функціонувати механізми індивідуального і масового розуміння "творческості" (креативності) в їхній діалектичній єдності – протиставленості. Тут же, на найглибших рівнях співіснування людини і світу, діють й індивідуальні джерела творчого мислення особи та бачення нею картини світу.

Людство складається з людей, створюючи якісно нову єдність, оригінальність та неповторність, і саме таким чином індивідуальне творче мислення та само актуалізація складаються у свідомість масову та масову активність. Із цього випливає надзвичайно важливий висновок: при найширшому (нині - глобальному) характері розвитку творчості не може бути подолано суто індивідуальне її споживання.

А другий висновок випливає з першого: набуття розумінням творчості у масовому характері діяльності людей з необхідністю впливає на перебіг кожної індивідуальної творчості, навіть якщо такий вплив не є усвідомленим і закріпленим в діяльності.

Останні тези підводять нас до порушення кількох загальних проблем. По-перше, оскільки в науці широко вживані поняття "індивідуальна творчість", "масова творчість", "творче мислення", "творчий розвиток", то всі вони не мо­жуть оминути розвитку творчої діяльності особи вдячуючи за своє існування педагогічному процесу. Вони мають бути визнані за педагогічну складову до поширення наукового поняття "психологія творчості" та "креатопедагогіка". Разом з тим, в наданих лекціях доводиться наукове філософсько-психологічне тлумачення понять і словосполучень, як: “проблема”, ”підстава”, “сутність”, “доцільність”, “адаптація”, “самоорганізація”, “самоактуалізація”, “психологічна служба” та ін.

По-друге, існує глибинне протиріччя між розумінням індивідуальної і масової творчості.

По-третє, це протиріччя може бути подолане. Апріорно можна стверджувати, що воно повсякчасно буває подолане, коли поширення індивідуальної творчості переростає свої межі і завдяки засобам комунікації набуває масового характеру, що інколи на практиці виходе за межі педагогічної взаємодії чи педагогічного управління (педагогічного менеджменту).

Саме фактичне існування масової творчої діяльності вимагає для себе наукового (теоретичного та методологічного) осмислення, обґрунтування періоду чи початків дослідження розвитку самого процесу зародження творчого мислення, а пізніше й творчої діяльності, психологічного обґрунтування та виправдання педагогічних заходів, спрямованих на досягнення цілей.

Тим-то постановка цієї проблеми викликала ентузіазм і надію у психологів та учених-педагогів. Останні у заявленій проблемі ідуть до результатів дослідження в різних психолого-педагогічних системах, не тільки в порівнянні на якісному, а і на кількісному рівні. Про останнє писав Виготський Л.С., що “…найвищий вияв творчості і досі доступний лише небагатьом обраним геніям людства, але у буденному житті, що оточує нас, творчість є необхідною умовою існування, і все, що виходить за межі рутини і в чому міститься хоча б йота нового, зобов'язана своїм походженням творчому процесу людини”.

Щодо психології творчості, то вона в сучасних психологічних опусах розглядається як галузь психологічних досліджень творчої діяльності людей в науці (психологія науки), літературі, музиці, образотворчому та сценічному мистецтві (психологія мистецтва), в винахідництві та раціоналізаторстві. Галузь науки, яка прагне зрозуміти досвід художника та розвитку досвіду у індивіда. Її методологічною основою є принцип історизму.

Ширше тлумачення про психологію науки розкриває розуміння галузі, що вивчає психологічні фактори наукової діяльності з метою підвищення її ефективності. Психологія науки трактує ці фактори, виходячи із розуміння науки як соціально організованої системи особливого виду духовного виробництва, речі які зображують реальність в імперічно під контролем логічних форм.

Тому галузь психології науки нерозривно пов’язана з іншими галузями комплексної “нуки про науки” – наукознавство (логіка науки, історія науки, соціологія науки, етика науки). З цих позицій переборюється індивідуалістичний підхід до творчості вчених, який у всіх його аспектах (інтелектуальний, мотиваційний, комунікативний та ін.) розглядається в його обумовленості об’єктивними законами розвитку науки, її історично змінними структурами – предметно-логічними і соціальними.

Психологія науки досліджує психологічні механізми наукових знань та умов індивідуальної і колективної діяльності, розробляє проблеми психологічної підготовки наукових кадрів, діагностики та розвиток відповідних особистісних якостей і настанов, вікової динаміки творчості, аналізує психологічні аспекти наукових комунікацій, сприйняття оцінки нових ідей, автоматизації, інформатизації (комп’ютеризації) досліджень та ін.

Психологія мистецтва – галузь психологічної науки, предметом якої є якості і стани особистості, що обумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей та вплив цінностей на її життєдіяльність. Психологія мистецтва досліджує процеси художньої творчості під кутом зору реалізації в них здібностей і характеру особистості, її інтелекта і емоцій, мотиваційних факторів, міжособистісних відносин.

Окремий розділ представлено вивченням творчої діяльності дітей. До специфічної проблематики психології творчості відносять дослідження ролі уяви, мислення, інтуїції, натхнення (А.Я.Пономарьов), надситуативної активності, індивідуально-психологічних особливостей, що з’являються у процесі творчості (здібності, талант, геніальність і т.п.), впливів, наданих особистості при входженні до творчого колективу, факторів, здібних стимулювати творчу активність (групова дискусія, мозковий штурм і т.п.)

Основний принцип психології творчості, на наш погляд, - принцип історизму. Принцип історизму протистоїть ідеї “застиглого часу”, застиглого, як брила - в довічній нерухомості світу і також в однобічній ідеї абсолютної плинності часу. Історизм припускає: по-перше, розгляд явищ в їх розвитку; по-друге, розгляд зв’язків цього явища з другими; по-третє, вивчення історії під кутом зору сучасності, використання історично вищих форм у якості ключа для розуміння попередніх.

Вияв специфіки даного явища потребує вміння спуститися до його нищої генетичної межі і протиставити сучасні високорозвинені його форми з початковими, історичними. Загальне для всіх цих історичних форм і буде специфічним, сутнісним для нього. До останнього й намагалися доторкнутися автори.

В психології принцип історизму не є просто прийняття положень діалектики до представленої науки. Він зростає з середини самої психології як її потреба більш адекватно розглядати свій предмет.

Сучасні проблеми, що загострюються цивілізаційними процесами показали залежність пізнання і перетворення людиною самого себе, його вміння успішно здійснювати достеменні цінності і перетворювальні цілі людства. Психологічні фактори стали важливішим резервом зростання інтелектуальної активності людини. І тому, сучасні магістральні напрямки психології зосереджені на конструктивних ідеях і методах, дослідження онтологічних структур раціональних соціальних смислів – теоретичних конструктів рішення фундаментальних і прикладних проблем, проблем масових комунікацій, особливо – сутнісно-психологічних змін масової свідомості, а разом з цим, феномена віри, що розуміється в широкому значенні.

Здійснюється передбачення В.Вернадського про вступ людства у психозойську єру. Це є ознакою того, що психологія як формоутворення буття має конструктивно-раціональний смисл. А взаємодію і взаємозаперечення ціннісних смислів та псевдосмислів, раціонального і ірраціонального рівнів мислення, що доходять до ментальних глибин можна розглядати як нову історичну форму розколу смислоутворення і одночасно як процес, що народжує конструювання нових смислів культури та ідеалів соціальної раціональності.

Психологія стала активним знаряддям феноменально-смислової маніпуляції людиною. З великою енергією вона входить в політику, соціологію, право, журналістику, мистецтво.

Психологія як формоутворення буття пронизала таку сферу практики, як освіта, стала необхідною складовою варіативного логіко-смислового проектування нових моделей технології освіти, переходу її на зовсім нові моделі технології освіти, переходу на досконало нові методи і програми пізнання. Активно досліджуються проблеми організації і трансформації (онтологічні і феноменологічні аспекти) вербально-смислової когнітивної структури, що забезпечує продуктивне розуміння текстів та програм, конструювання освітніх інтелектуально-продуктивних процесів у дітей дошкільного віку. Дані психології феноменології станів “Потоку” є свідком того, що народження індивідуальних смислових структур є вузловими віхами становлення пізнавальної особистості. На важливість цієї умови звертає увагу М.Мамардашвілі, називаючи знакові системи (знаряддя, органи) імпліфікаторами, чи ”машинами народження”. Феноменологічний аспект цієї проблеми в тому, що людина, взаємодіючи із знаковими системами, не тільки розвиває миследіяльність, а й оволодіває особистими психічними станами, народжує в собі нову психіко-емоційну реальність. Вільний вибір, вільний просвіт – це крапки зростання нових онтологічних смислів, наочного досвіду пізнання і розвитку знання (наприклад, “школа-парк” М.Балабана як школа вільного вибору освіти чи уроки в “зеленому класі” В.Сухомлинського як можливість вибору форм викладання).

Особистісний життєвий смисл – це суб’єктивний образ реальності, феноменологічний аспект смислу. Там, де вільний процес розвитку особистості, там народжуються нові смисли, нові прозріння, новий досвід. ”Структура особистості, - вважає М.Мамардашвілі, фундаментально утримує в собі зараз… чогось непередбачуваного раніше – чогось, що само буде, а не те, що можна перерахувати. І в цьому смислі структура особистості є в дійсності структура можливої людини…”. Експерименти і аналіз феноменів творчості процесуально-діяльнсної культурологічної парадигми представляються підставами виокремлених трьох типів інтелектуальної діяльності – стимульно-продуктивний, евристичний і креативний.

Дата добавления: 2014-12-27