Білет № 2

1. Літературний процес в Україні кінця XX - початку XXI століття: основні характерологічні ознаки.

У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демо­кратичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкида­лися догматичні схеми розвитку літератури у заідеологізова­них рамках «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і письменників старшого по­коління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню твор­чість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, під­рядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язу­валися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуаль­ності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшо­го покоління письменників, яке прагне вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це за­говорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) У літературному процесі наприкінці 80-х — 90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологіч­них міркувань. Вийшли раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини,… було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні і в діаспорі, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

2. Роман «Запишенець» - загальна характеристика твору.

«Залишенець. Чорний ворон» — історичний роман українського письменника Василя Шкляра. Під назвою «Чорний ворон» вийшов наприкінці 2009 року у видавництві «Ярославів Вал» (Київ) і майже одночасно під назвою «Залишенець» — у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків). Книжковому варіантові передувала публікація фрагмента «Суд» у газеті «Літературна Україна». Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років

Анотації: Василь Шкляр: ««Вожді, як маври, зробили свою справу і відійшли на еміграцію, а повстанці, марно чекаючи їхнього сигналу до всеукраїнського рушення, воювали ще майже десятиліття… Прототипом мого головного героя став один із найзагадковіших холодноярських отаманів — Чорний Ворон. Українська літературна критика ненавидить стрімкий розвиток подій. Я не збираюся їй догоджати, але в мене і крім сюжету є достатньо засобів, щоб тримати увагу читача, чий інтерес я ставлю понад усе»».

Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»: Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анафемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб вбити у пам`яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя. Авжеж, вони стріляли, вішали, палили, нищили — але кого? На їхньому бойовому чорному прапорі напис: «Воля України або смерть». Вони не вийшли з лісу навіть тоді, коли навкруги запанувала чужа влада і вже не було надії на визволення. Вони — залишенці — обрали собі смерть.

В основу сюжету «Залишенця» покладено війну Холодноярської республіки – чотирирічного державного утворення, що стало осередком спротиву радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає».

Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально – мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології:

[...] кацап'

юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами [...][2] Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадковострахітливе слово «Хальоднияр».

Поетиці історико-патріотичного роману зазвичай властива мінімальна різноманітність персонажів[3], типажі яких визначає той чи той історичний конфлікт. Але в «Чорному вороні» ця тенденція сягає феноменальної схематичності. Разюча відмінність «кацап'юг» від «корінного» етносу справляє враження, ніби перед нами не історичні персоналії, а фентезійні расовокультурні типи – орки і люди, наприклад. Орки є істотами радше природними, аніж етнокультурними. І коли культурні відмінності набувають значення стійких природних якостей, етнічне стає природним, що визначає подальше розставлення акцентів у батальних сценах. Тобто остаточну неможливість співчуття до «чужого» в його інфернальному явленні. Ось чому в романі Шкляра «чужа» кров має «свій запах», ладний «збудити»:

Та козаків не треба було підганяти. Розгарячілі від бою, збуджені запахом чужинської крові, вони розсипалися полем, балками, перелісками, заглядаючи в кожну шпарину.

Дата добавления: 2015-04-24