Білет № 4

1. Українська есеїстична критика кінця XX - початку XXI століття та її роль у розбудові літературного процесу(«Хроніки від Фортінбраса» О.Забужко, «Дезорієнтація на місцевості» Ю.Андруховича).

Забужко:

Книжку відомої письменниці склали вибрані есе, виступи й доповіді, присвячені різним аспектам глобальної культурної кризи сьогодення. У центрі авторської уваги — культура українського суспільства «на переломі»: посттота-літарного, посткомуністичного, постколоніального і, за словами О. Забужко, «посттрагічного», тобто такого, що втратило здатність переживати дійсність як трагедію. Поєднання глибини інтелектуального аналізу з яскраво особистісним, подеколи мемуарним способом викладу робить цю книгу цікавою не лише для фахових гуманітаріїв — як культурологічну розвідку, а й для ширшої читацької публіки — як своєрідний, письменницький і людський, документ нашої доби. підкреслене прагнення упевнитись у думці, яку найвиразніше загострила їхня давня вже патронеса Сімона де Бовуар: світ і література зокрема потребують пояснень з позиції жінки як феномена. Відповісти при цьому слід бодай на питання про "рівноправність" жіночої й чоловічої літератури та наукових суджень про неї. Внутрішньо міркування з цього приводу пройняті, як правило, задавненим болем щодо "другосортності" жінки та її творчості й намаганням пояснити, що "другосортність" нав'язали культурі ті ж чоловіки, а виправдати ситуацію можна лише шляхом заглиблення в рівноправні тонкощі сексуальної сфери буття. Міститяться тут також епатажні міркування про те, що феномен української поезії є, а от української прози — немає.

Андрухович:

«Дезорієнта́ція на місце́вості» — збірка есеїв Юрія Андруховича, вперше видана в 1997 році.

Складається з трьох розділів — «Вступ до географії», «Парк Культури» та «Про час і метод», що містять 23 есеї. Це спроби погляду у співіснування культурних просторів: метафізика ландшафтів; людина в дорозі; Центральна Європа як єдність і унікальність; постімперське шукання ідентичності. Три розділи — «Вступ до географії», «Парк Культури», «Про час і метод» — пропонують три різні виміри окресленої проблематики — культурно-історичний, міфопоетичний та індивідуально-екзистенційний. Міркування про минуле проектуються на сьогодення. Автор і тут зграбно прослизає між Сциллою вигадки і Харибдою правди (або навпаки!). І хоча він постійно підкреслює, що «спирається на голу конкретику», на мою думку, це скоріш творення нового іміджу, ніж ретроархеологічні знахідки. Навіть, більше того, це принадна артистична візія певних авторських ілюзій, поєднання дійсності з містифікацією. Історія повторюється, як знаємо, щораз по-новому і не в останню чергу тому, що існують творчі особистості, які не полишають спроби пошуку філософського каменю, бунтують проти усталених, застарілих поглядів і спонукають до бунту нас, українців, себто жителів Європи.

2. Проблема честі й безчестя в романі «Залишенець» В.Шкляра. Суспільна та мистецька рецепція роману.

В основу сюжету «Залишенця» покладено війну Холодноярської республіки – чотирирічного державного утворення, що стало осередком спротиву радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає».Не лише «чужинці», а й усі дійові особи наділені доволі обмеженим соціальним і психологічним інструментарієм, вони ієрархічно шикуються за кількома базовими ознаками (свій/чужий, вірний/зрадник, чоловік/жінка, вірна дружина/молода жінка, що вперше закохалася/незаймана/ жінка-воїн). За коротким описом одразу впізнається той чи інший типаж:Л еле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того. Як бачимо навіть із цього коротенького опису, тіло української жінки, на відміну від чоловічого тіла воїна, що символізує собою етнічно-державну силу, конструюється як інше, «ліплене не для того», з більшими чи меншими відхиленнями від «норми». Більшість жінок у романі Шкляра переживають зґвалтування (Тіна, ігуменя Єпистимія в Мотринському монастирі) чи перебувають під його безпосередньою загрозою. Гендерні ролі в романі майже хрестоматійно розподілено за Жаном Петманом, тобто нація може гендерно визначатися як жіноче начало, як мати, а держава – як чоловіче[4]. Через сексуалізацію національних кордонів, заради захисту жінки-нації чоловік-воїн має пожертвувати собою. Для створення символічних кордонів етнічної спільноти в романі використано гендерний аспект; тим часом суб’єкти зовнішньої сексуальної активності виводяться з-під захисту і мають бути покарані.Еталон жіночності, вірна своєму обов’язку непорочна жінка – дочка/дружина/мати (Тіна, Дося, інші супутниці отаманів) протиставляється таким персонажам, як некерована й розпусна Ціля Борух, що порушує конвенційні національні межі та вступає в сексуальні зв’язки з представниками інших етнічних спільнот. На відміну від українських жінок, Ціля стає суб’єктом сексуального бажання й виявляє ініціативу, яка з точки зору традиціоналізму завжди буде згубною для чоловіка, який наважиться піти їй назустріч. Зовсім іншим є жіночий характер сліпої знахарки Євдосі, яка допомагає Чорному Ворону. Вона не може бути матір’ю чи дружиною, вона принципово асексуальна, але натомість є носієм таємного знання й національної вірності, що визначає її причетність до ідеї жінки-якнації. Перетин гендерної та національної (яку можна назвати й расовою) нерівностей, утілених в образах роману, створює систему кодів і соціальних зв’язків, що постійно і в різний спосіб відтворюють дискримінаційні сюжетні ходи. Чужинське викликає монотонно одноманітні емоції: гнів, відразу та презирство. Діаметрально протилежні почуття має пробуджувати в читача ключовий персонаж роману – отаман Чорний Ворон, так само, як і колишній офіцер царської армії Чорновус, що стає взірцем для конструювання особливого типажу – суто українського державницького характеру з партизансько-розбійницькими відтінками. У значною мірою міфологізованій історії Василь Шкляр витворює власну художню антропологію, де Чорний Ворон знаменує собою позитивний полюс, орієнтир для морального вибору та характерологічний фундамент ідеологічної структури роману. Провідне місце Чорного Ворона в цій ієрархії позначається багатьма факторами, серед яких уже згадувана жертовність, цілковита відданість цінностям визвольного руху. Цей персонаж утілює ідею остаточної належності до етнічного цілого. Саме такі, як він, можуть стати опорою для воєнізованого суспільства, зображеного в романі.

Дата добавления: 2015-04-24