Білет № 6

1. Художні особливості української постмодерної літератури.

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця XIX— XX століть умовно поділяють на два етапи: 1) епоха мо­дернізму: кінець XIX — перша половина й середина XX ст.; 2) епоха постмодернізму: 80-ті — 90-ті роки XX ст. Постмо­дернізм (лат. post — за, після, далі; франц. moderne — сучасний, новітній) як літературна течія виник у США та Європі в останню третину XX ст. Естетичну природу цього мистецького явища пов'язують із плюралізмом — поєднан­ням і органічним співіснуванням різних художніх систем. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.

Постмодернізм виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується у таких параметрах: модернізм — постмодернізм; закрита форма — відкритість дискурсу; ціле­спрямованість мистецтва — мистецтво як гра, карнавал; ху­дожня майстерність — деконструкція, мовчання; закінчений твір — хепінг, перфоманс (вистава), кітч (жанр масової куль­тури, що спирається на фольклорну традицію і має виразне дидактичне спрямування). Український постмодерний роман (зокрема, «Рекреації», «Московіада», «Перверзія» Юрія Андруховича) заперечує оповідні стратегії реалістичного дискурсу: концентричність (причиново-наслідкові зв'язки сюжету), психологічну зумовленість поведінки персонажів,— деякими аспектами перегукуючись з американськими постмодерністами «чорного гумору», в канонах якого, напри­клад, написано оповідання Юрія Винничука «Ги-ги-ги». Оповідач-абсурдист найдошкульніше висміює свого героя, діючи на читача епатажно, викликаючи огиду і відразу до ганебних вчинків персонажа.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності і прин­ципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, то постмодерністи захищають позицію відстороненого і відчу­женого спостерігача. Постмодерністи утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію, асимі­ляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в просторі радянської імперії (збірка поезій «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єси Олександра Ірванця «Маленька п'єса про зраду для одної актриси», «RECORDING» (1991), роман Юрія Іздрика «Воццек» (1996). В цьому аспекті український постмодернізм має свою специфіку як явище постколоніальної культури. Це засвідчує проза Юрія Андруховича: за грою, «витівками» у його творах прозирає віра в духовність народу, якої немає у західних постмодерністів. Те, що в текстах Євгена Пашковського, В'ячеслава Медвідя, Юрія Андруховича карнавалізм та інші елементи постмодернізму спрямовано проти негативних явищ в укра­їнській культурі та політиці, Богдан Рубчак розцінює як вияв глибокого патріотизму.

2. Жіноче начало у творчості Софії Майданської.

Софі́я Васи́лівна Майда́нська (* 7 вересня 1948, м. Азанка Свердловської області) — українська письменниця. Заслужений діяч мистецтв України (2004) [1].

Героїню оборюють два протилежних відчуття – радості і каяття таприниження. Згвалтування як домінування чоловічої волі - і

нова поезія семантично зливаються в романі. Ця нова поезія сексу – відкрита героїнею – перетворює їїсвідомість на щось нове, не спізнане ніким до того. В нійпідіймаються прадавні архетипи жіночості, неусвідомленоформується новий образ жінки – коханої, матері, дівчинкиводночас. Героїня розмірковує: «Скоріше – це почуття матері-годувальниці, яка мусила негайно дати свою грудь помираючій

з голоду дитині...» [3, с. 57]. Злиття воєдино трьох іпостасейжіночого світовідчуття – коханої, матері та дівчини – є формою

відродження Предвічної Жінки. «В дійсності Предвічна Жінка така безмежна, що в психоїдній безсвідомості – на тому рівні, звідки вонапоходить, - лишається безіменною. Однак породжуючи всівагомі відтінки жіночості, тут, на Землі Предвічна Жінка

нагороджується багатьма іменами, і це робиться лише для того, щоб охопити міліарди аспектів її природи, щоб утримати їїсутність» Образ Предвічної Жінки вимальовуєтьсяписьменницею у традиціях вітчизняної агіографічної прози, адже Анна, героїня, має унікальну портретну характеристику, вякій її тіло зображене сяючим, як його побачив один ізперсонажів. завжди. Свята самотність як концептуальне культурологічнеутворення виникає в романі в другій його половині, коли щастявже неможливе, бо Анна уклала завіт з Богом. Вибудовуючиконцептуально святу самотність, Софія Майданська вдається доаналогій. Зокрема, Анна уподібнюється до Арарату, що «святусвою самотність він віддає малому народові, хоч і не знає, щоочі того народу, як прочани, день і ніч тягнуться до йоговершини...» Хіба в кожному з нас не бринить мрія про такусамотність?» [4, с. 37]. Отже, Анна приречена на довічну самотність. Історія

жіночої самотності – так можна визначити проблемнийрівень роману «Землетрус», адже землетрус відбувається і її душі, коли героїня за короткий час проходить шлях відвідродження у статусі Предвічної Жінки, Великої Матері – ідо повного її фемінного знищення, до втрати набутої любові, до смерті коханого.

Дата добавления: 2015-04-24