Поняття та загальна характеристика права на соціальне забезпечення

МІСЦЕ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У СИСТЕМІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

П.М. Рабінович розрізняє два терміни: „загальносоціальне право” та „спеціально-соціальне право” або іншими словами „юридичне право”. Загальносоціальне право виникає до і не залежить від держави, існує у будь-якому людському суспільстві і тому має загальносоціальну природу, становить загальносоціальний феномен. Це певні можливості суб’єктів суспільного життя, які об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку суспільств і мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб’єктів (права людини, права сім¢ї, права нації, народу, класу або іншої соціальної спільноти чи групи, права громадських об’єднань, трудових та інших колективів, права людства) [1]. На жаль, соціально-економічні права під цим кутом, як правило, не розглядаються. Фахівці права соціального забезпечення не роблять чіткого розмежування між правами людини та правами громадянина при характеристиці правової природи права на соціальне забезпечення. Конституція України (ст.46) фактично ототожнює ці терміни.

Уперше водорозділ між цими правами зробила французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.), а після розпаду СРСР був закріплений у конституціях незалежних держав. Розмежування пов’язане з відмінностями між громадянським суспільством та державою. Людина зараз розглядається не тільки у взаємозв’язку з державою, але і як член громадянського суспільства, у якому враховуються його індивідуальні інтереси, а правовий статус базується на природному праві, яке належить йому від народження і враховується у процесі діяльності державних органів. Таким чином, у громадянському суспільстві на підставі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпечення її автономії і незалежності від будь-якого незаконного втручання [2]. У зв’язку з цим залежно від суб’єкта прийнято розрізняти права людини і права громадянина.

Найбільш важливі права зафіксовані у Конституції України як права, свободи та обов’язки людини і громадянина (розділ ІІ). Вони отримали назву „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Поділ їх на основні (безумовно необхідні для існування та розвитку) та неосновні (які не є життєво необхідні) здійснено за таким критерієм, як значення для їх носіїв.

Основні права і свободи – це закріплені в Конституції України можливості вчиняти ті чи інші дії, вибирати вид та міру поведінки, користуватися наданими благами для задоволення своїх інтересів і потреб. Основні обов’язки – це встановлені державою і закріплені в Конституції України види та міри суспільно необхідної поведінки громадян [3]. У правовій літературі уточнюється, що поняття “свобода” більшою мірою пов’язане з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). У свою чергу, поняття “права” передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правомочностей особи на участь у діяльності певних структур [4]. Особливості конституційних свобод особи у сфері соціального забезпечення відсутні, і тому фахівцями права соціального забезпечення вони не досліджуються. Відсутні поки що публікації щодо правової природи консти­туційних обов’язків у сфері соціального захисту насе­лення. У той же час опубліковано ряд робіт відносно правової характеристики права на соціальне забезпечення.

На думку П.М. Рабіновича, основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягну­тим рівнем розвитку людства і мають бути загальними і рівними для всіх людей. Він критично проаналізував позиції окремих учених щодо визначення поняття “права людини”, а саме: 1) права людини – це певним чином унормована її свобода; 2) права людини – це певні її потреби чи інтереси; 3) права людини – це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; 4) права людини – це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі [5].

Відповідно до ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, Конституція України закріпила право громадян на соціальний захист, складовою якого є право на соціальне забезпечення. При прийнятті ст.46 Основного Закону народні депутати не врахували трьох моментів. По-перше, міжнародне співтовариство стоїть на тих позиціях, що права людині належать від народження, є невід’ємними, а держава зобов’язана створювати умови для їх реалізації і не порушувати їх. Навіть у вітчизняній пресі не підтримується ідея патер­налістського походження прав людини, за якою ці права громадянин (рідше людина) отримує від держави чи нею даруються. По-друге, міжнародно-правовими актами передба­чено, що таким правом наділяються не тільки громадяни, але й іноземці та особи без громадянства, тобто кожен. Жодна країна не вправі ухилятись від матеріальної підтримки будь-якої людини, яка залишилась без засобів до існування, незалежно від підстав перебування на її території. По-третє, на той час, як і зараз, відсутнє єдине розуміння юристами терміна “соціальний захист” і його включення до Конституції України було передчасним. Спроба вкласти у цей термін певний зміст при коментуванні цитованої конституційної норми не є пере­конливим.

Право на соціальне забезпечення зафіксоване у багатьох конституціях. Для порівняння наведемо зміст окремих статей:

- громадянин Естонії має право на допомогу з боку держави через непрацездатність, у випадку втрати годуваль­ника, за бідністю. Види, розмір, умови і порядок отримання допомоги встановлюються законом. Якщо законом не встановлено інше, то цим правом нарівні з громадянами Естонії користуються також громадяни іноземних держав, які перебувають в Естонії, та особи без громадянства. Держава заохочує добровільне опікування та опікування, здійснюване самоврядуваннями. Багатодітні сім’ї та люди з вадами фізичного та розумового розвитку перебувають під особливим піклуванням держави та місцевих самоврядувань (ст.28 Конституції Естонської Республіки);

- громадянам Республіки Білорусь гарантується право на соціальне забезпечення у старості, у разі хвороби, інвалідності, втрати працездатності, втрати годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Держава виявляє особливе піклування про осіб, які втратили здоров’я, захищаючи державні та громадські інтереси (ст.47 Конституції Республіки Білорусь);

- громадяни мають право на соціальне забезпечення та соціальну допомогу. Особи, які тимчасово залишилися без роботи, користуються соціальним забезпеченням на умовах і в порядку, визначених законом. Старі люди, які не мають близьких і не можуть утримувати себе своїм майном, як і особи з фізичними та психічними вадами, перебувають під особливим заступництвом держави і суспільства (ст.51 Конституції Республіки Болгарія);

- громадяни мають право на соціальне забезпечення та соціальне страхування, що визначаються законом та колективними договорами (ст.34 Конституції Республіки Македонія);

- держава зобов’язана вживати заходів для забезпечення будь-якій людині належного життєвого рівня, потрібного для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї, в тому числі харчування, одягу, житла, медичного догляду й необхідного соціального обслуговування. Громадяни мають право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або в інших випадках втрати засобів до існування з незалежних від них обставин (ст.47 Конституції Республіки Молдова);

- усі громадяни, статус яких відповідає вимогам, які передбачені законом, мають право на соціальне забезпечення. Держава регулює обов’язкове медичне та пенсійне забезпе­чення, допомогу за інвалідністю та інші види соціального захисту і гарантує їх належну організаційну підтримку. Ветеранам війни та цивільним особам, які постраждали під час війни, гарантуються соціальні пільги, передбачені законом (ст.50 Конституції Республіки Словенія);

- громадяни Республіки Угорщина мають право на соціальне забезпечення, необхідне для існування у старості, у разі хвороби, недієздатності, удівства, сирітства, а також непрацездатності, набутої не з власної вини. Республіка здійснює право на соціальне забезпечення через соціальне страхування та через систему соціальних інститутів (ст.70 Конституції Республіки Угорщина);

- кожен має право на соціальне забезпечення в старості, у разі втрати працездатності, а також втрати годувальника та в інших передбачених законом випадках. Пенсії, матеріальна та інші види соціальної допомоги не можуть бути нижчі від офіційно встановленого життєвого мінімуму (ст.39 Конституції Республіки Узбекистан);

- громадяни мають право на відповідне матеріальне забезпечення за старістю, через інвалідність та в разі смерті годувальника. Кожний малозабезпечений має право на допомогу, необхідну для нормальних умов життя. Ці права детальніше визначаються законом (ст.39 Конституції Словацької Республіки);

- громадяни мають право на матеріальне забезпечення у старості і в разі непрацездатності, а також у випадку втрати годувальника. Кожен, хто потребує матеріальної допомоги, має право на неї в такому розмірі, що є необхідним для забезпечення нормальних умов життя. Подробиці визначаються законом (ст.30 Хартії основних прав та свобод, обнародуваної Президією Чеської Національної Ради 16.12.1992 року) [6].

В юридичній літературі вживаються два терміни: “право на соціальне забезпечення” та “право на соціальний захист”, які за змістом є тотожними. Не вдаючись у полеміку, у цій темі вживатимемо термін “право на соціальне забезпечення”, розуміючи під ним також “право на соціальний захист”.

О. Мачульська під правом на соціальне забезпечення розуміє визнану міжнародним співтовариством і гарантовану державою можливість індивіда задовольняти свої фізіологічні, соціальні і духовні потреби на мінімальному рівні, необхідному для підтримки гідного існування [7].

На думку Н. Болотіної, право людини на соціальний захист – це гарантовані державою і передбачені законодавством певні можливості людини у разі настання соціальних ризиків отримати від держави, а також інших суб’єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, а також договором, матеріаль­не забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги в обсязі, достатньому для задоволення її першочергових базових потреб [8].

У загальних рисах характеристика права на соціальне забезпечення зводиться до відповіді на такі запитання: 1) чи відноситься це право до основних прав людини? 2) чи дійсно воно є невідчужуваним і належить кожному від народження? 3) чи містить ст.46 Конституції України зобов’язання держави щодо створення необхідних механізмів його реалізації або має декларативний відтінок, що служить лише загальним орієнтиром для здійснення соціальної політики? 4) чи належить вказане право до суб’єктивних прав людини? Запитання непрості і на них не можна отримати однозначні відповіді.

Право на соціальне забезпечення належить до основних прав людини, оскільки зафіксоване у Конституції України та міжнародно-правових документах і разом з іншими основними правами становить основу правового статусу людини. Як основне право людини і громадянина це право: 1) є життєво важливим та найбільшою мірою соціально значимим як для окремої людини, так і для держави та суспільства в цілому; 2) не набувається і не відчужується за волевиявленням людини і громадянина, тобто належить кожному від народження; 3) йому притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації. Специфіка полягає, зокрема, у тому, що вказане право: а) закріплене за кожною людиною і за кожним громадянином; б) має загальний характер, тобто його об’єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина; в) механізм його реалізації пов’язаний з тим, що на відміну від інших (неосновних) прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, назване право виступає передумовою будь-яких правовідносин у сфері соціального забезпечення, постійного невід¢ємного права кожного учасника правовідносин [9].

Серед дослідників прав людини найбільш поширеними є природноправова та позитивістська концепції виникнення цих прав. Перші права людини виводять із природи самої людини, розуму чи волі божої і, на їх думку, основні права людини взагалі не потребують урегулювання позитивним правом, хоча вони можуть виступати в якості політичних зобов’язань держави [10]. Другі дотримуються думки, що джерелом виникнення прав людини є нормативні акти, які приймаються державою. Істину слід шукати десь посередині.

Прогресивною видається ідея природної належності людині права на соціальне забезпечення, тобто таке право не може бути подароване чи відібране державою. З іншого боку, підкреслюється, що таке право повинно визнаватися державою і вона зобов’язана під міжнародним контролем забезпечити його реалізацію через закріплення цього права у Конституції країни та конкретизацією його у поточному законодавстві. Без фіксації цього права у нормативних актах неможливе фінансування витрат на соціальне забезпечення. Природний характер права на соціальне забезпечення означає, що держава мусить убезпечити людину від голодної смерті.

Історія знає непоодинокі випадки, коли держави не визнавали належності основних прав людині від природи і обмежували чи позбавляли їх цілі категорії осіб. Так, після Жовтневого перевороту 1917 р. Радянська Росія проводила політику обмеження прав у сфері соціального забезпечення через соціальне походження чи минулу діяльність. 21 лютого 1929 року Союзна рада соціального страхування при НКП СРСР навіть прийняла постанову „Про позбавлення права на пенсію і допомогу по безробіттю колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контррево­люційних банд і т. ін.”. Таким чином, указані особи не мали жодних джерел засобів до існування: ні заробітної плати, оскільки їх не приймали на роботу, ні пенсій та допомог. Деякі соціально-економічні права містились у Конституції РРФСР 1918 р., але ними володіли лише представники трудящих, оскільки пріоритет надавався суспільній природі людини, її соціально-класовій приналежності.

У даний час міжнародні організації здійснюють моніторинг за дотриманням країнами прав людини і в тому числі права на соціальне забезпечення. Позбавлення громадян цього права міжнародним правом розцінюється як незаконне і на порушників чекають відповідні міжнародні санкції. Через це право на соціальне забезпечення сьогодні розцінюється як невід¢ємне право, що належить кожному незалежно від волі конкретної держави. Звідси вказане право слід розглядати з позицій як природного, так і позитивного права.

При розробці юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини, законодавець повинен виходити з ряду факторів, які Р.А. Мюллерсон розмістив за трьома рівнями: перший рівень утворюють індивідуальні фактори, що пов’язані з біологічними та соціальними потребами людини; другий рівень – суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру; третій рівень – міжнародні фактори, що виражають ступінь цивілізованості світового співтовариства у цілому. При чому найбільший вплив на визначення прав і свобод людини мають фактори, які відносяться до другого рівня, тобто до особли­востей конкретного державного організованого суспільства [11]. Вказане стосується і права на соціальне забезпечення.

Виникає питання, чи належить право на соціальне забезпечення до суб’єктивних прав людини? Виходячи із нормативістської теорії права, С.Братусь під суб’єктивним правом розумів міру можливої поведінки, тобто допустимість та забезпеченість певних дій. Вважалось, що основу суб’єктивного права складають норми і якщо вони передбачали, що при наявності конкретних обставин людина може вчиняти конкретні дії, то в цьому полягає її суб’єктивне право. Якщо життєва ситуація автоматично не вимагала вчинення певних дій або коли це залежно від розсуду органу управління, то визнавалось, що суб’єктивне право відсутнє. Так, коли раніше спеціальна пенсія призначалась особі за рішенням Уряду, то вона суб’єктивного права на цю пенсію не мала, оскільки таке рішення приймалось на розсуд Кабінету Міністрів України.

Прихильник соціологічної теорії права М. Строгович під суб’єктивним правом розумів забезпечену законом можливість користуватися певним соціальним благом, тобто це право охоплювало дії органу управління, вчинені на його розсуд. Джерелом суб’єктивного права виступали не тільки норми права, але і правові принципи, ідеї, суспільні відносини, які породжувалися рішеннями органу управління, прийнятими на його розсуд. Останньої точки зору дотримується більшість фахівців права соціального забезпечення.

Суб’єктивне право як юридична категорія розкривається через набір певних ознак: 1) можливість користуватися даним соціальним благом; 2) повноваження вчиняти певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; 3) свободу поведінки, вчинків у межах, що встановлена нормою права; 4) можливість звернутися до держави за захистом порушеного права [12]. За цими ознаками можна характеризувати право на соціальне забезпечення як суб’єктивне право людини.

Висновок, що право на соціальне забезпечення (соціальний захист) належить до основного та суб’єктивного права, В.Рудик обґрунтовує такими аргументами: 1) право на соціальне забезпечення отримало конституційне та міжнародне визнання; 2) в Україні створена система законів та підзаконних актів, які забезпечують людині можливість здійснювати певні дії щодо отримання соціальних виплат і соціальних послуг та вимагати відповідних дій від зобов’язаних суб’єктів; 3) в Україні створено юридичний механізм судового захисту права на призначення та отримання соціальних виплат, соціальних послуг та інших видів соціального захисту [13].

Право на соціальне забезпечення, що зафіксоване у Конституції України, спрямоване у майбутнє і на деяких етапах може носити певні елементи декларативного характеру (здійснення соціального забезпечення на рівні, нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом).

Таким чином, право на соціальне забезпечення – це визнані міжнародним співтовариством та державою і зафіксовані у нормативних актах можливості людини у разі повної чи часткової втрати засобів до існування або понесення додаткових витрат, а також за станом здоров’я вимагати від уповноваженого на це суб’єкта конкретних видів соціального забезпечення з метою задоволення не нижче ніж на прожитковому рівні своїх фізіологічних, соціальних та духовних потреб. У цьому визначенні: 1) визнання певних можливостей міжнародним співтовариством та державою вказує на природний характер цього права, що належить людині від народження і не може бути відчуженим; 2) фіксація цих можливостей у правових актах означає їх формальну визначеність, юридичну гарантованість і захист з боку держави; 3) втрата джерел засобів до існування жорстко не прив’язується до незалежних від людини обставин; 4) рівень (обсяг) матеріального забезпечення прив’язаний до встановленого в країні прожиткового мінімуму, тобто підкреслює реальність соціального забезпечення.

1.2. Зміст, обсяг та межі права на соціальне забезпечення

Під змістом права розуміють визнані державою та зафіксо­вані у нормативних актах конкретні можливості для людей як носіїв права та відповідні дії зобов’язаних осіб. Зміст права на соціальне забезпечення не можна зводити до переліку окремих видів соціального забезпечення. Так, О.Д. Зайкін до правового статусу громадян у соціальному забезпеченні включив основні права та обов’язки суб’єктів (право на пенсійне забезпечення усіх видів, право на державну допомогу у формі допомог, право на безплатну кваліфіковану медичну допомогу і піклування, право на профілактико-оздоровчі заходи з метою охорони здоров¢я, право на допомогу ліками, право на соціально-трудову реабілітацію інвалідів, право на догляд за престарілими та інвалідами з боку суспільства, право на утримання і виховання підростаючого покоління переважно за рахунок суспільства і т.ін.). Про зміст цього права нічого не говориться [14]. У даному випадку мова може йти про зміст вищевказаних видів соціального забезпечення.

На думку І.В. Гущина, зміст права громадян на матеріальне забезпечення за віком, на випадок хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника становить гарантована державою рівна можливість отримувати відповідні види соціального забезпечення із коштів суспільних фондів споживання [15].

Зміст права на пенсійне забезпечення Я.М. Фогель, з одного боку, розглядав як об’єднання в системі норм об’єктивного права специфічних правомочин і обов’язків, а з іншого – як сукупність правомочин і обов’язків, пов’язаних із здійсненням пенсійного забезпечення [16].

Н. Болотіна до змісту права людини на соціальний захист передусім включає сукупність усіх правомочностей, яких набуває особа, яка зазнала соціального ризику щодо одержання конкретних соціальних благ, а також умови і засоби здійснення цього права [17].

Стосовно змісту, обсягу та меж прав та свобод людини Конституційний Суд України у своєму рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 висловив такі міркування:

- зміст прав і свобод людини – це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку;

- обсяг прав людини – це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру;

- звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відобра­жаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики [18].

При визначенні змісту права на соціальне забезпечення слід виходити із розуміння філософської категорії змісту, згідно з яким зміст – це певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компо­нентом змісту. Із зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об’єкта, його властивості.

Стрижневим елементом права людини на соціальне забезпечення є певні можливості людини у сфері соціального забезпечення, тобто можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення власних потреб чи інтересів. У свою чергу, діяльність характеризується певними складовими властивостями, рисами. До основних з них належать: 1) мета, предмет (об’єкт) діяльності; 2) умови діяльності; 3) способи (форми) діяльності; 4) засоби діяльності; 5) результати діяльності. Найбільш важливими з них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. На підставі цього П.М. Рабінович під змістом прав людини розуміє умови та засоби, які складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку [19]. Указане визначення і було використане у вищецитованому рішенні Конституційного Суду України.

Характеристика змісту права на конкретний вид соціального забезпечення здійснюється за такими параметрами: 1) умови призначення грошової виплати (пенсії, допомоги, субсидії) чи надання соціальних послуг; 2) розмір чи обсяг надання виду соціального забезпечення; 3) порядок звернення особи до уповноваженого органу та призначення (надання) останнім певного виду соціального забезпечення; 4) строки призначення чи надання відповідного виду соціального забезпечення.

З викладеного вище можна зробити висновок, що зміст права на соціальне забезпечення – це закріплені у нормативних актах та гарантовані державою умови і засоби реалізації особою правомочин у сфері соціального забезпечення у разі настання обставин, що випливають із відповідного соціального ризику, передбаченого правовою нормою.

Кількісні показники можуть відображатися через поняття „обсяг права” на конкретний вид соціального забезпечення. Під обсягом тлумачні словники розуміють: 1) розмір, величину, кількість, значення чого-небудь; 2) зміст чого-небудь з погляду його величини, кількісного вираження і т. ін.; 3) зміст чого-небудь з погляду його значення, важливості. Кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь вияву тієї чи іншої властивості. При характеристиці прав людини вживається термін „обсяг прав людини”.

Дата добавления: 2015-05-10