Павло Русин

Реформаційно-гуманістичні ідеї в Україні

Павло Русин належить до того кола діячів європейської культури, які, будучи народжені в Україні, прилучалися до латиномовної освіти й літератури в університетах Західної Європи. Саме з XV–XVI ст. у списках цих університетів з’явилися імена юнаків з «Рутенії» — за тодішньою назвою Русі-України.

Павло Русин народився в м. Кросно (тепер Польща), на території, заселеній українцями-лемками. Дата його народження не встановлена. Навчання він розпочав у Краківському університеті, а продовжив у Німеччині. В реєстрі бакалаврів Грейфсвальдського університету він з 1499 р. записаний під прізвищем «Paulus Crosnensis de Rucia». Підписувався «Ruthenus» і своє українське походження підкреслював на власних інкунабулах (книги, видрукувані власноруч наборними літерами на початку книгодрукування в Західній Європі до 1501 р.), тринадцять з яких збереглися в бібліотеці Краківського університету за підписом «Pauli Crosnensis Ruteni sunt». Ступінь магістра здобув у Кракові в 1506 р. і відтоді працював викладачем латинської літератури в Краківському університеті (з перервами). Під його впливом перебувала ціла плеяда поетів доби Ренесансу — Ян Дантишек, Кшиштоф Сухтен. У 1508 р. Павло Русин здійснив редакцію для видання друком збірки сатир латинського поета Персія (Відень, 1509). Відвідуючи з 1508 р. Угорщину, він підтримував близькі взаємини з тамтешніми гаманістами, був видавцем — редактором двох комедій Сенеки (Відень, 1513). Помер Павло Русин близько 1517 р.

Деякі дослідники доводять, що Павло Русин був не русином-українцем, а кросненським міщанином німецького походження на прізвище Процлер або Пропелер. Проте навіть якби таке припущення мало підстави, то постійне визнавання себе русином можна вважати доказом того, що Павло з Кросна міг бути українізованим німцем. Відомий дослідник словянських літератур XV–XVI ст. І.Н.Голеніщев-Кутузов заперечував німецьке походження просвітителя. На його думку, Павло Русин був українцем. Російський славіст називав магістра Павла «першим гуманістичним поетом України». У будь-якому разі життя і творчість поета є яскравою сторінкою вітчизняної освіти й культури. Літературна спадщина його величезна. Тільки в збірці «Пісні Павла Русина з Кросна» налічується понад 4 тисячі рядків. Значна частина з них — твори дидактично-виховного характеру. Риси ренесансно-гуманістичного світогляду особливо виразно проступають у морально-дидактичних віршах поета. Дидактична поезія мала великий вплив на читачів як у середні віки, так і впродовж усього Ренесансу. Тогочасні творці вважали, що людину формує не лише природа, а й цілеспрямоване виховання. Такі погляди поділяв і Павло Русин. Для Павла Русина з Кросна доброчесність — найвища і єдина справжня цінність людського життя: «немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого». На вершину доброчесності піднятися важко, до того ж корінь її — гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все на світі тлінне, а доброчесність — непідвладна смерті, вона дає справжню здатність, прикрашає особу славними титулами, підтвердженням чого є героїчна римська історія. Магістр посилався на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки доброчесність вказує смертним важкий, але істинний шлях до щастя. В житті кожної молодої людини настає час, коли вона, як Геракл на роздоріжжі, має обрати свою стежку. У християнській релігії Павло Русин також вбачав засіб морального вдосконалення людей. Він намагався ствердити такі християнські чесноти, як скромність, простота, поміркованість. Говорячи про святого Севастяна, котрий домігся високих церковних посад добро честю і благодійництвом, а не за допомогою грошей, не міг утриматися від репліки: «Як це часто буває у наш час». Створюючи ідеалізовані літературні портрети, він звертав увагу не на аскетизм і релігійні «подвиги», а на добрі й корисні справи: спорудження храмів, заснування шкіл, підтримку заможними меценатами вчених, яких переслідувала важка доля. Через усю творчість просвітителя золотою ниткою проходить античний мотив тріумфу мистецтва над плином часу. В добу Ренесансу королевою всіх наук гуманісти вважали поезію, яка відтворює образ світу й передає обізнаним мудрість пращурів. Проте до кінця XVI ст. поетичне мистецтво потребувало захисту, адже впродовж століть точилися дискусії, чи є поезія «вигадками», як твердили церковні кола, чи по-мистецьки змальована правда, як доводили самі поети. Поодинокі голоси на захист поезії лунали вже в середні віки, але особливо характерні вони для ренесансної культури. Апологію поетичної творчості створив і магістр Павло, висловлюючи свої погляди на поезію як на високе досягнення людства («Пісня, яка містить похвалу поетичного мистецтва і показує, що поезія—безсмертна і нетлінна»). На його думку, тільки поезії ми завдячуємо тим, що в пам’яті нащадків залишалися імена й героїчні діяння людей античності. Час зруйнував Трою, Фіви, гробниці царів кануть у Лету разом з людським життям, бо матеріальні цінності минущі. У зрадливому світі вічною залишається поезія. Твори античних письменників непідвладні тліну: знайде своїх читачів Вергілій, буде славен у віках Гомер, не загинуть твори Овідія та Персія.

На відміну від середньовічних теоретиків, які вважали, що поет насамперед має «втримати честь своєї посади і саме професії придворного», Павло Русин пропагував ідею гуманістичної педагогіки про етичне умовляння-переконування (persuasio) правителя чи можновладця. Одним з його меценатів був єпископ Станіслав Турзо, котрий опікувався й іншими європейськими гуманістами. Йому Павло Русин присвятив написаний у манері Горація вірш «На бенкет пана Станіслава Турзо», який є одним з найкращих у творчості магістра.

Звертаючись до образів історичних осіб, мислитель вихваляв тих, хто опікувався освітою, підтримував філософів і поетів. У своїх творах Павло Русин виступав послідовним прихильником миру. Він сам і його позитивні герої цінували мир, який асоціювався з достатком, і намагалися його зберегти. Поет протестував проти кровопролиття й насильства, у війнах вбачав одну з найголовніших причин страждань людей. І якщо захищати рідну землю він вважав святим обов’язком кожного, то до загарбницьких війн ставився різко негативно, запитуючи: «Чи не краще було б жити на землі, де народилися, біля власних домівок, ніж спустошувати навколишні землі й часто передчасно гинути?»

Дата добавления: 2015-05-08