Гуманізм і натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження (XІV – XVI ст.) – це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. У багатьох відношеннях це перехіднарозумова епоха із змішаними духовними прагненнями. Серед особливостей цієї епохи виділимо, по-перше, зміни в соціально-економічному плані, пов'язані з формуванням капіталістичних відносин і капіталістичного ведення господарства; по-друге, зміни в духовному плані: поступовий відхід від панування схоластики, переваги релігійної проблематики і поступова заміна її людською (творчість Ф. Петрарки, Дайте, Леонардо да Вінчі й ін.); по-третє, пробудження інтересу до вивчення природи, у тому числі через побудову натурфілософських систем. Формується концепція гуманізму, відповідно до якої людина стає вищою цінністю (раніше нею був Бог).

А тепер докладніше.

Філософія Відродження переборює схоластику і водночас успадковує безліч характерних ознак її. Епоху Відродження по праву називають часом звільнення думки від оков схоластичної мудрості. В Відродженні відроджували античний погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

Відродження історично розвивалося від гуманізму до натурфілософії, яка дуже сильно наближалася до принципів експериментальної науки.

З виникненням ренесансної культури змінюється стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання. Водночас відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідоцтва божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічого змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу. Натурфілософія – філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту. Одним із перших натурфілософів був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548 – 1600) і Бернардіно Телезіо (1509 – 1588), у своїх судженнях спиралася на велике, відкриття теоретичного природознавства того часу – геліоцентричну систему світу М. Коперника (1473 – 1543).

Подібної ж перебудови зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Навколо людини формується центральне ядро нової філософської парадигми (антропоцентризм). Людина – найвище творіння Бога. Людина здатна осягнути процес творіння, наслідуючи Творця, і навіть змагатися з Богом у творчому генії. Відродження підносило людину до рівня Бога в деяких її можливостях і діях. В формуванні антропоцентризму значний внесок зробив і Данте Аліг’єрі (1265-1321), який обґрунтовував значущість людини, корінь людського буття полягає в свободі, волі.

Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Людина виводилась із сфери релігійної компетенції і на найвищу цінність, ставилась її у центр світоглядної перспективи. Це переконання набуло програмного втілення у «Промові про достоїнство людини» натурфілософа і гуманіста Піко делла Мірандоли (1463 – 1494) і в діалозі «Про насолоду» філолога і філософа-епікурейця Лоренцо Валли.

Здійснюються перші спроби обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій. Найтиповішим у цьому відношенні є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527), правова теорія Жана Бодена (1530 – 1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478 – 1535) і Томмазо Кампанелли (1568 – 1639).

І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Філософські переконання кардинала католицької церкви Миколи Кузанського (1401 – 1464) іноді порівнюють з дволиким Янусом, зверненим водним боком до схоластики, а другим – до майбутньої філософської класики XVII ст. Теологію як офіційну католицьку доктрину, що претендувала на істину в останній інстанції, вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями. Однак її термінологічний і частково смисловий інвентарій (наприклад, поняття Бога) все ще зберігалися. Традіїційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього набирає форми пантеїстичного матеріалізму, або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму Відродження.

Подальше звільнення думки від спадщини середньовіччя було продовжене новоєвропейською філософською класикою.

У духовному житті цієї епохи також велику роль зіграла Реформація – процес перегляду деяких основних принципів християнства на користь деякого вільнодумства і більшого врахування інтересів індивідів. Основоположником Реформації і її головним ідеологом був німецький богослов М. Лютер (1484 - 1546), який є також засновником протестантизму в християнстві.

Дата добавления: 2015-05-08