Філософія Стародавньої Греції: Сократ, Платон

Сократ (470-399 до н.е.) – старогрецький філософ, один з родоначальників діалектики як методу пошуку істини шляхом постановки наводящих питань. Сократ був неписемним, тому не залишив після себе ніяких праць, окрім того він вважав, що писемність робить знання зовнішнім і це заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Таму про Сократа відомо лише із записів його учнів, серед яких був і Платон. Дехто вважає його не стільки філософом, а швидше мудрецем, який ходив по площадях і говорив з кожним хто бажав з ним посперечатись. Із таких суперечок випливає головна заслуга Сократа в історії філософії, яка полягала в тому, що саме в його практиці діалог став основним методом знаходження істини, яка є однією для всіх. Цей метод досягнення істини наз. маєвтикою – уміння вести діалог так, щоб в кінці отримати істинне знання.

Політичні погляди Сократа базувалися на тому, що влада в державі повинна належати «кращим», тобто справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадянам.

В кінці кінців Сократ був звинувачений в неповазі до богів і "розбещенні молоді" і засуджений до смерті (прийняв отруту цикути). Для подальших епох Сократ став втіленням ідеалу мудреця.

В Сократа людина вже не розчиняється в світі природи, як це було до нього, а він вирізняє людину з космосу і спрямовує всю увагу на неї.

Серед найбільш видатних учнів Сократа варто назвати Платона (427–347 pp. до н.е.). Він відноситься до тієї лінії філософствування, що називають об'єктивним ідеалізмом, тобто концепції, відповідно до якої первинним є світ ідей, що існують поза і незалежно від людини. Світ ідей – це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Ця філософія за своїми світоглядними цілями і призначенням змикається із релігією і є її теоретичним обґрунтуванням і виправданням.

Людина, за Платоном – це з'єднання тіла, яке смертне, і душі, яка безсмертна. Душа є керманичем тіла та його полоненою, тіло є її в’язницею і прокляттям за недосконалість життя в минулому.

Світ ідей знаходиться поза фізичним простором, не розкладається на частини (завжди рівний). Ідеї безсмертні і незнищувані, це безтілесні сутності, увінчані ідеєю Блага. Вони не осягаємі відчуттями, роздумами, будучи причиною всього, не перероджуються і близькі до божественного (вселенський художник-творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріального світу формує і впорядковує Космос і кожну окрему річ у ньому). Світ речей протилежний Світу ідей. Речі знаходяться у фізичному просторі, вони складаються з частин і можуть на них розкладатися. Вони неоднакові і змінюються. Речі можуть бути знищені, досліджуються за допомогою відчуттів, вони можуть бути корисні, близькі людині. Речі – лише тіні ідей, які є причинами виникнення. Перед нами ідеалістична конструкція світу, і Платон цілком заслужено вважається творцем першої систематизованої концепції об’єктивного ідеалізму.

Гносеологія Платона ґрунтується на догматі безсмертя душі: до свого народження душа мала всю сукупність істинного знання, з втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них. Людське пізнання, за Платоном, – це свого роду пригадування того, що знала душа людини, перебуваючи у світі ідей. Душа може часто відлітати в світ ідей, запам'ятовує там все, потім вселяється назад в людину, якій залишається тільки пригадати, що душа там бачила (платонівський образ печери і поневоленого в ній в'язня, це описано в діалозі «Держава»).

Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи у яких немає сімей і майна, бо вони здатні споглядати ідеї), у їх підпорядкуванні знаходяться воїни, які тримають народ в стані миру. Це майже тоталітарна держава.

В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.

Найважливішою частиною філософської системи Платона є вчення про три основні онтологічні субстанції (тріаду): «єдиному», «розумі» і «душі». Основою всякого буття є «єдине», яке саме по собі позбавлене яких-небудь ознак, не має частин, тобто ні початку, ні кінця, не займає якого-небудь простору, не може рухатися, оскільки для руху необхідна зміна, тобто множинність. До буття не застосовні ознаки тотожності, відмінності, подібності і т.д. Про нього взагалі нічого не можна сказати, воно вище за всяке буття, відчуття, мислення. У цьому джерелі ховаються не тільки «ідеї», або «ейдоси», речей, тобто їх субстанціальні духовні прототипи і принципи, яким Платон приписує позачасову реальність, але і самі речі, їх становлення.

Космос, в Платона, постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа і світове тіло.

Наукове знання за Платоном – математико-геометричне і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей. Риторику вважає фальсифікацією істини, а філософія – безкорисливе прагнення до істини.

Дата добавления: 2015-05-08