Філософія Стародавньої Індії та Китаю

Для філософії східних країн характерними є розмитість меж між людиною та природою у взаємовідношенні «Людина-Світ».

Філософія Стародавньої Індії і Стародавнього Китаю має ряд особливостей, що полягають у специфіці суспільного розвитку цих країн. Розклад первіснообщинних відносин і заміна їх рабовласницькими тут ускладнені й уповільнені феодально-ієрархічною організацією суспільства, яка сприяла консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень і підвищенню ролі їх у формуванні перших філософських учень. Ця обставина, в свою чергу, зумовила перевагу в давньосхідному світогляді релігійно-моральної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна парадигма головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

З цим тісно пов’язані і цільові настанови давньосхідної філософії. Пізнавальне ставлення до світу тут не доходить до типового для греків культу знання заради знання, воно підпорядковане практичному завданню поведінки (в Китаї) або ж завданню рятування, тобто припинення страждань через звільнення душі від нескінченного кола народжень (в Індії). Відповідно до цих настанов конструювалася характерна для східної філософії картина світу.

І все ж східну думку не слід ототожнювати з ідеалізмом, що не знає альтернативи. Розвиток філософії через конфронтацію матеріалізму й ідеалізму тут не зникає, а своєрідно прокладає собі шлях. У китайській філософії матеріалістичні та наївно-діалектичні тенденції особливо характерні для даосизму (засновник – Лао-цзи, V ст. до н.е.) з його вченням про дао – першопричинну основу Всесвіту, яка породжує всю різноманітність видимого світу. Крім того, всій давньокитайській філософії притаманне натурфілософське уявлення про п’ять елементів (воду, вогонь, дерево, метал, землю), які становлять фізичний фундамент Космосу.

Подібні течії думки спостерігаються і в Стародавній Індії. Особливо безкомпромісною щодо ідеалізму і вірувань предків є філософська школа чарваків, яка узагальнила волелюбні і богоборчі настрої народу. Згідно з цим ученням, основою світобудови є повітря, вогонь, вода і земля, комбінації яких утворюють речі, в тому числі людину. Духовної реальності не існує, душі як такої немає, особистість людини тотожна з її фізичним складом, тому розпад тіла після смерті веде до безслідного розсіювання того, що умовно називають душею. Існування богів – фікція, а священні тексти, які розповідають про них, – вигадка жерців і ошуканців. Єдині достовірні джерела пізнання – відчуття і сприйняття, а єдиний критерій і мета швидкоплинного життя – це радість тілесного існування і насолода благами цього світу.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є «Веди», записані на листі пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р.X. До «Вед» входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і та ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою «Упанішади» (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах «Вед» – самхітах).

Упанішади містять найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:

· виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження первинного духу; виникнення світу внаслідок жертвопринесення;

· трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман);

· певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми);

· думку про можливості та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати космічний закон карми

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" - повного блаженства. До таких рухів належали йога та буддизм.

Йога ставила перед людиною мету впорядкування життя, і шляхом його досягнення вважала впорядкування, гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Значним досягненням йоги (засновник – Патанджалі) була спроба дослідити людину як систему, що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-людини", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі – "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак’їв (563-483 рр. до Р. X.). Він пройшовши через сповідування різних етичних учень, і врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване «П’ятикнижжя», в якому в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки - панують стихійність і випадковість.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Конфуцій (551-479 рр. до Р. X.). Це була школа в якій на першому плані були проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Вирішальну роль у людському житті відіграє закон (повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як шляхетна, тобто така, у душі якої діє доброчинність. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам державного та суспільного життя, вихідним принципом організації якого життя вважав шанування традицій Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. В подальшому вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Дата добавления: 2015-05-08