Філософія Стародавньої Греції: Мілетська школа, Піфагор Геракліт

Грецька філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на Космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про першооснову всього сущого (“архе”), про ту невидиму і розумовоосяжну єдність світу, яка схована за чуттєво сприйнятною різноманітністю явищ. Уже у найдавніший період свого становлення в ній намітилися протилежні підходи щодо вирішення цього питання, а разом з тим і розкол на конфронтуючі тенденції.

Мілетська школа – одна з перших старогрецьких математичних шкіл, що зробила істотний вплив на розвиток філософських уявлень того часу. Вона виникла в Іонії в кінці VІІ ст. до н.е.; основними діячами її були Фалес (624–526 рр. до н.е.), Анаксімандр (610–546 рр. до н.е.) і Анаксімен (585–525 рр. до н.е.).

Основне питання філософії мілетської школи виступало у формі питання про першопричину речей.

Мілетська школа відповіла на це питання з позицій наївного матеріалізму. Першооснову речей вона вбачала в образі певного тілесного елемента, або матеріальної стихії. Для Фалеса – це вода, для Анаксімена – повітря, для Анаксімандра – “апейрон”, середнє між ними, а тому невизначений стан речовини. Вже тут, на перших кроках філософської думки, повністю окреслився початковий стихійний натуралізм, головним достоїнством якого було те, що він невіддільний від елементів діалектики, яка сприймає світ у його народженні, становленні і розвитку.

Варті на увагу щодо цього погляди Геракліта Ефеського (540-483 рр. до н. е.). За Гераклітом, буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню, «мірами згасаючого» і «мірами спалахуючого». Разом з тим Геракліт розвинув наївні діалектичні уявлення своїх попередників, започаткувавши усвідомлення діалектики як філософського методу мислення, він указав на універсальне джерело руху і розвитку: це джерело – протиріччя як єдність («гармонія») і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.

Фалес, Геракліт,…, шукали основу світу в матеріальних елементах природи. Поряд з ними представники інших філософських шкіл Еллади віддають перевагу в пошуках першопричинних основ буття нематеріальним першоелементам світу. Можливість ідеалізму була реалізована ще у початковий період давньогрецької філософії – у піфагорійській школі (виникли в місті Кротон близько 532 р. до. н.е.). Засновником її був Піфагор (580-500 р. до. н.е.)

Виходячи насамперед з регулярності і повторюваності астрономічних явищ, Піфагор (VI ст. до н. е.) і його послідовники дійшли висновку, що цей принцип, згідно з яким створюється й упорядковується космос, є числа і числові відношення із центром, що об'єднує їх, – одиницею (монадою). Звідси основоположна теоретична впевненість піфагорійців, що числа є сутності й структурні постійні речей. Це переконання не позбавлене раціонального смислу: по-перше, при цьому по-своєму долається наївна «фізика» іонійських натурфілософів і за багато століть передбачається ідея математичного природознавства; по-друге, філософське міркування досягає рівня абстракції, при якому вперше висловлюється думка про закономірності Всесвіту. Однак числова філософія піфагорійців опинилася не на висоті висунутої ними програми і переродилася у так званий нумерологічний містицизм (математичну міфологію), який разом із їхньою теорією безсмертя і переселення душ започаткував античний ідеалізм.

Число є началом ідеальним, але ідеальність його предметна. Адже, згідно з піфагорійцями, число обов’язково має певну геометричну форму, пошук якої і становив один із головних напрямків досліджень Піфагора. (земля – складається з частин кубічної форми, вогонь – з чотиригранних пірамід, повітря – з восьмигранників, ефір – з дванадцятигранників).

Дата добавления: 2015-05-08