Раціоналізм і емпіризм в філософії Нового часу. Раціоналізм Р. Декарта

XVII та XVIII ст. – епоха видатних досягнень у філософії, науці і культурі Нового часу. XVII ст. визначають як століття геніїв та вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має значною мірою процеси розвитку буржуазних економічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи. В Новий Час філософія розвивається в діалозі з експериментальною наукою, яка виникає саме в цей період. Наука стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія – механіка Ньютона. Світ розглядається людиною як об’єкт пізнання, а людина – суб’єкт пізнання.

В філософії нового часу, насамперед у гносеології, було декілька протилежних течій визначальними серед яких були емпіризм і раціоналізм. Вони сформувалися в гносеології при намаганні з’ясувати, яка з двох здатностей пізнання – чуттєвість чи розум – відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Саме при вирішенні цього питання сформувалися емпіризм (започаткував Ф.Бекон (1561-1626)) та раціоналізм (основоположник Р.Декарт(1596-1650)).

Емпіризм (досвід) – напрямок в теорії пізнання, який основою пізнання вважав чуттєвий досвід. Емпіризм передбачав життєве споглядання, аналіз результатів експерименту.

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.

Зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або може бути зведений до нього. Чуттєвий досвід відображає в пізнанні об’єктивно існуючі речі. Отже, Бекон обстоював дослідний шлях пізнання в науці, закликав до спирання на факти, на експеримент.

Раціоналізм (розумний) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей.

Його представники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (логіки мислення, його категоріальної структури).

В центрі уваги філософів Нового часу була також проблема методу узагальнення досвідного знання, практичної застосовності одержуваних науками знань. У числі таких методів, наприклад, Ф.Бекон розглядав індукцію – метод одержання загального судження (закономірності, закону) з безлічі часток, конкретних суджень чи фактів. Орієнтація ж Р.Декарта в пошуках найбільш ефективного методу була іншою: він розглядав у якості найбільш плідних дедуктивні методи математики і логіки. В обговоренні ж питань про джерело наших знань Р.Декарт відстоював першість розуму, довівши роль досвіду до простої практичної перевірки даних інтелекту.

Епоха Нового часу відома своєю першою науковою революцією. Для науки немає об’єктів, які не піддаються вивченню. Об’єкт (складний) розбивається на складові, які досить легко піддаються математичному опису. Органи чуттів не є критетеріями істини і спостереження можуть і повинні протирічити спостереженням. Відбувається об’єднання математичного та емпіричного експеримента.

Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: "Правила для керування розуму", "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Начала філософії".

Декарт – автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а, як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи знання. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це – помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які "хоча б один раз обманювали нас".

Математика, основу якої складають ідеальні конструкції, досягає найвищого ступеня ймовірності. Порівняно з іншими науками математика найменше залежить від зовнішньої реальності і найбільше – від мислячого Я. Тому саме математика найкраще відповідає принципові достовірності знання. А присутні в математиці аксіоми можна завжди обґрунтувати принципом достовірності знання самого по собі.

Однак математика – наука, що будується шляхом дедуктивної форми думки. Відкриті Ф.Беконом "ідоли" свідчать про присутність хиб у дедукції. Враховуючи цю обставину, Р.Декарт пропонує метод раціональної дедукції, який повинен узгоджуватися з чотирма вимогами: 1) припускати як достовірні такі положення, які уявляються розумові чіткими та ясними, не викликають сумнівів у своїй істинності; 2) розділяти кожну складну проблему, задачу, на складові частини, підпроблеми чи задачі; 3) поступово здійснювати перехід від доведеного до недоведеного; 4) не робити жодних прогалин у логічному ланцюжку дослідження. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога. Дуалізм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, яке швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послідовників у Європі.

Дата добавления: 2015-05-08