Сцієнтичний напрямок в філософії ХІХ-ХХ ст

Науково-технічна революція, що широко розвернулася в другій половині 20 століття, породила не тільки проблеми і суперечності, але і надії на те, що за допомогою нових наукових дисциплін і нової техніки будуть нарешті вирішені важкі проблеми і суперечності людського життя. Такі умонастрої отримали у наш час назву «сцієнтистських» і «техніцистських». Форми їх були різні: існували різновиди «кібернетичного», «генетичного», «комп'ютерного» і т.і. техніцизму і сцієнтизму. У свою чергу, різні види сцієнтизму покладені в основу концепції індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства, які в 50 – 80-х роках змінювали один одного на арені ідейної боротьби. Культ суто сучасного науково-технічного знання і був «новим виданням» культу розуму.

Найбільш популярні в ті часи західні автори (У.У.Ростоу, Д.Белл і ін.), обіцяючи «суспільство загального благоденствування», покладалися тільки на зліт і трохи б не чудодійну силу науково-технічного розуму, на «розумність» управління, на зростання освітнього рівня великих мас населення і т.д. Техніцистські і сцієнтическі ілюзії сплелись також з технократичною утопією, з уявленням про прийдешню владу компетентних науково-технічних фахівців, експертів, тобто, власне, з уявленням про ту ж неподільну владу науково-технічного розуму.

70 – 80-і роки суспільство зустріло небаченими науково-технічними досягненнями, підвищенням продуктивності праці і рівня життя у ряді країн, але і проблемами, що загострилися, і суперечностями, які привели людей, що живуть зараз, на грань самої, мабуть, небезпечної кризи в його історії.

У 50 – 60-х роках сцієнтизм і техніцизм виступали головним чином у вигляді оптимістичних уявлень про сьогодення і майбутнє. У останні десятиліття сцієнтисти і техніцисти розкололися на два табори. Одні, розчарувавшись в можливостях науки і техніки, але не убачаючи інших рівноцінних їм стимулів і механізмів соціального прогресу, висувають ідеї помірного, критичного оптимізму або навіть сцієнтистського песимізму. Інші, піддаючи критиці дуже благодушний сцієнтизм минулого, охоче вказуючи на соціальні суперечності, конфлікти, прогнозуючи їх в майбутньому, як і раніше покладають основні надії на нову хвилю науково-технічного прогресу, на перетворюючу роль знання, на економічні зміни. Між концепціями індустріального, постіндустріального суспільства і, наприклад, новітніми концепціями інформаційного суспільства існує безперечна спадкоємність – вона полягає якраз у вірності методам і прийомам техніцизму, сцієнтизму. Знову – і в «новітніх» варіантах – затверджується культ розуму і науки.

Основні сцієнтичні напрямки цього періоду: позитивізм зі всіма його стадіями; Мандибурзька школа неокантіанства, радикальна епістемологія.

19. Сутність та еволюція позитивізму (О. Кант; Е. Мах. Віденський гурток Л. Вітгенштайн, постпозитивізм)

У другій полов. 19 ст. позитивізм стає найбільш впливовою течією західної філософії. Позитивізм завжди претендував на роль філософії науки. Суть позитивізму – заперечення самостійного значення традиційної філософії зі всією її проблематикою. Єдиним джерелом дійсного знання позитивізм оголосив конкретні науки. Засновник позитивізму був О.Конт (1798-1857), його робота: “Курс позитивної філософії”.

Виділяють чотири етапи в еволюції позитивізму:

1. Ранній класичний позитивізм (30-70рр. 19 ст.) – Огюст Конт, Дж.Ст.Миль, Спенсер.

2. Емпіріокритицизм (кінець 19 ст.) – Мах, Авенаріус.

3. Неопозітівізм (з середини 20-х років 20 ст.) – Шлік, Карнап,Нейроз, Вітгенштейн, Б.Рассел.

4. Постпозитивізм

Перший, класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О.Конта, який поставив перед собою завдання перебороти абстрактність і спекулятивність філософії Гегеля на користь науки і осмислення її досягнень. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – «позитивізм»). Філософію же в традиційному сенсі (наприклад, у сенсі німецької класики, як метафізику) він відкидав, тому що вона містила спекулятивні, що принципово не перевіряються, твердження типу: «світ – нескінченний», «прогрес –нескоримий» і т.п.

Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д.Мілль (1806 - 1873) і Г.Спенсер (1870 - 1903). В другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб'єктивного характеру. Позначився вплив ідеалістично орієнтованих емпіристів Д.Берклі і Д.Юма. Тим самим позитивізм вступає в другий етап своєї еволюції, що іноді іменується емпіріокритицизмом. Серед його представників – Р.Авенаріуса (1840 – 1896), Е.Маха (1838 – 1916), що розглядали світ як сукупність «нейтральних елементів», чи «нічиїх» відчуттів (і взагалі будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом із задачею побудови ідеальної мови науки. Відзначимо два основних положення цієї філософії. По-перше, це концепція атомарних висловлень (найпростіших неподільних суджень) Л.Вітгенштейна (1889 - 1951), під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що відносяться безпосередньо до чуттєвих даних. Такі висловлення можуть бути виражені в пропозиціях типу: «Троянда - червона», «стрілка шкали S приладу Р відхилилася на N поділок». По-друге, це принцип верифікації (перевірки на істинність), що розробляли Р.Карнап (1891 – 1970), М.Шлік (1882 – 1936) та ін. представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має вигляд: висловлення р вважається елементом мови науки (чи інакше, є, науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення), якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.

Однак реалізувати свою мету неопозитивізму так і не вдалося. Одна з перших, найбільш гострих проблем, з яким зіткнулись неопозитивісти і яку вони так і не змогли вирішити в рамках своєї концепції, – це проблема верифікації законів науки як універсальних висловлень. Якщо застосовувати до них із усією строгістю принцип верифікації, то прийдеться віднести їх до неверифікованих висловлень, що не мають пізнавальної значимості, що суперечить реальному стану справ у науці і практиці. Це, а також і інші обставини, зрештою привели до розпаду неопозитивізму і трансформації його в постпозитивізм, що не втратив своєї сцієнтистської орієнтації. Представники постпозитивізмуна відміну від своїх попередників зосередили свою увагу на загальних проблемах розвитку науки – на аналізі структури наукових теорій і їх функціях, на процедурах перевірки підтвердження і спростування теорій, законів і гіпотез, на питаннях історії науки і закономірностях її розвитку. Серед найбільш значимих представників постпозитивізму відзначимо таких філософів, як Т.Кун (1922–1996), С.Тулмін (р.1922), І.Лакатос (1922 – 1974), П.Фейєрабенд (1924 – 1994) і ін. Дещо проміжний ступінь між нео- і постпозитивізмом займає К.Поппер ( 1902 – 1994).

Наука трактувалася на всіх етапах позитивізмом таким чином, що вона має справу тільки з явищами, досвідом, відчуттями і не може претендувати на вихід за їх межі, в непізнавану суть речей.

В наш час постпозитивізм як цілісна і самостійна школа філософії вже не існує. Крім неопозитивізму до сціентистського напрямку у філософії XX в. належать: прагматизм, аналітична філософія, структуралізм, філософія лінгвістичного аналізу ін.

Дата добавления: 2015-05-08