Релігійна філософія ХХ ст

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Є. Муньс (1905 - 1950), М.О. Бердяєв (1874 -1948), Л.І. Шестов (1866 - 1938) ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881 - 1955); неопротестантизм – П.Тиллих (1886 - 1965), P. Бультман (1884 - 1976) ін. і неотомізм – Ж. Марітен (1882 - 1973), Е. Жи-льсон (1884- 1978), Ю. Бохенськніі (р.1902) і ін.

Релігійна філософія вже за визначенням поєднує всі проблеми з вченням про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, чия вільна воля просліджується в історії й у культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов'язані з історією розвитку християнської релігії. Усі питання етики, естетики, космології проглядаються через призму християнського вчення. Велику роль відіграють у релігійній філософії проблеми поєднання Віри і Розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології і науки при визначальному впливі теології.

Центральна проблема сучасної релігійної філософії – проблема людини. Як відноситься людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті – явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені?

Найбільш концептуально стійкими та ідеологічно впливовими у західному світі є неотомізм і персоналізм.

Неотомізм – офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, теоретична основа впливу Ватикану. Як жодній іншій філософії Заходу, неотомізму властиві традиціоналізм і догматична стабільність ідей і теоретичних постулатів; він свідомо чинить опір тенденціям оновлення і не без гордості проголошує себе «філософією», «яка зберігається у століттях».

Теоретичний фундамент неотомізму складає вчення Фоми Аквінського. Його вчення одержало назву «томізм». У ХХ ст. його реанімували як “неотомізм.” Головні принципи його філософії збереглися без змін: це ідея гармонійної єдності Віри і знання, релігії і науки, визнання цінностей двох істин – істини розуму й істини віри, і думка про превалювання теології над філософією.

Неотомісти запевняють, що віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння, марновірство, а розум без віри впадає в гординю зарозумілості (атеїзм, скептицизм, науковий раціоналізм). Однак замість обіцяної «гармонії» віри і розуму неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі. Істини віри (догми християнства) безумовні й абсолютні, вони відкриваються безпосередньо в акті релігійного переживання, вони недосяжні раціональному пізнанню і недоказові, надрозумові, але не протирозумові.

Провідна проблема томізму – доказ буття Бога і розуміння місця його у Світі – була доповнена неотомістами проблемою буття людини. В результаті відбувся зсув акценту на проблеми людини. Людина, точніше душа її, з притаманною їй свободою волі, є продуктом божественного творення. Бог творить кожну душу індивідуально, наділяючи її свободою вибору і поміщаючи в тіло начебто для випробування. Доля людини залежить від неї самої, від того, як вона розпорядиться своєю свободою: використовує її для служіння і вірності Богу або впадає у боговідступництво. Реальна історія людства, на думку неотомістів, свідчить про зловживання людьми дарованою їм свободою, оскільки вони віддали перевагу шляхові зла і обопільної ворожнечі. Людина в розумінні неотомістів – основний елемент буття, через нього проходить історія, що веде до вищого стану розвитку суспільства – «граду божого», земною подобою якого є церква. Тобто буде суспільство, засноване на вищих релігійно-моральних цінностях. Історія, згідно з неотомізмом, є таїнством і промислом божим, здійсненням певного провіденціального плану.

Персоналізм (від лат. persona – особистість) як філософський напрям виник на межі XIX—XX ст., насамперед у США (Е. Брайтмен, Р. Флюеллінг) і у Франції(Е. Муньє, Ж. Лакруа, Ж. Недонсель) та ін.

Основний предмет дослідження в персоналізмі – творча суб'єктивність людини. Найвища цінність особи – її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Шлях до індивідуальності лежить через розуміння себе як неповторної унікальної суб'єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини. Основні проблеми персоналізму – це питання волі і морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання ведуть до суспільства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як «залучення» людей до перетворення світу.

Згідно з персоналістами, комунікативна якість особи, відкритість у бік подібних до неї осіб, за своєю природою не соціальна, а релігійна. Усвідомлення людиною своєї єдності з іншими людьми, стверджують персоналісти, має своїм прообразом правічний зв'язок людини з Богом. Ідея Бога апріорно закладена в людині, так що всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини.

Основні питання неопротестантських філософів – про пізнаванність Бога і своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога зв'язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як «справжня» – віруюча, і «несправжня» – невіруюча людина. Важлива задача неопротестантизму – створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя – Бог не над світом, не поза світом, і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вивчення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «.живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж – про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Теософія пропаганду вала екуменізм – рух за об’єднання всіх релігій світу.

Російська релігійна філософія включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.

Дата добавления: 2015-05-08