Категорії сутності і явища

Децентрація і плюралізм в царині пізнання (70-і – 90-і рр.) ХХ ст.

Плюралізаціянаукового знання - руйнування уявлень про науку як про єдине і зв'язане цілеу. Особливості гуманітарного знання, знання нестрогого, що не відповідає критеріям фундаментальної достатньої обґрунтованості, стають предметом пильної уваги. Відновлюється в правах не тільки гуманітарне знання, реабілітується філософія, навіть різноманітні форми ненаукового знання на широкому фундаменті життєвого світу отримують відомі права у світі знання. Повсякденне пізнання, традиційні образи світу, міфопізнання, містика, астрологія вже не відокремлюються стіною фундаменталізму і редукціоннізму від науки, вони співіснують з нею, взаємодіють, навіть впливають на неї.

Плюралізація знання - істотні риси сучасного стану пізнання.

Когнітивний плюралізму намагаються обґрунтувати і як наявну (фактичну) тенденцію розвитку соціальних наук, і як їхню нову норму. Очевидним симптомом плюралістичності сучасного способу мислення є сама необхідність - робити застереження щодо власної теоретично-дослідницької (у даному випадку - класично-наукової) позиції. Саме неможливість претендувати на знання про те, що "є в дійсності" означає когнітивний плюралізм сучасного мислення та пізнання. Когнітивний плюралізм у контексті проблеми пізнання намагається уникнути однозначного протиставлення сущого й належного.

Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона виступає як внутрішній, повторюваний і відносно тривкий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.

Сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність - тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності.

Сутність і явище виступають як взаємопроникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище — його конкретну реалізацію через перерви поступовості. В цьому плані сфера сутності - це сфера загального, а сфера явища — прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємопроникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку.

Діалектико-матеріалістична філософія розкриває дійсну природу цих категорій, їх суперечливого зв'язку. В.І.Ленін виразив цей зв'язок у формулі: "Сутність являється. Явище істотне". Ця єдність виражається перш за все в тому, що сутність як щось внутрішнє проявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з грунтом та атмосферою. Рослина як явище - це різні її види. Другий приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Це ж можна сказати й про мистецтво в цілому.

Сутність і явище мають об'єктивний характер. Вони являють собою нерозривну єдність, але мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.

Протиріччя між сутністю і явищем має вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Воно набирає різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, що фіксується поняттям "видимість". Будучи формою явища, вона не являє собою примари, породженої фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є протиріччя самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутностей різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю. В.І.Ленін підкреслював, що "позірне є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів"¹. Він звертав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.

Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.

Пояснити видимість — значить розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепок-ладаючу діяльність певних соціальних сил.

Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що грунтується на наукових методологічних принципах, розкриває дійсну суть явищ, в якій би формі вони не виступали.

Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку, її текучість, мінливість обумовлені її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про вивчення суперечностей у самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа і як розвинутий зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, здійснюють свою дію в певних умовах. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.

Сутність і закон явища однопорядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають відношення однієї й тієї ж сфери — сутності. Проте ця однопо-рядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища — це своєрідне відношення процесу і його регуляторів. Пізнання закону є пізнання сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в явищі, тобто того, що робить явище суттєвим, не обумовлюючи його в цілому. Звідси В.І.Ленін робив висновок про те, що всякий закон є вузьким, неповним, приблизним Він, як певна тенденція, діє в певних умовах, хоч його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон "формує" явище не безпосередньо, а через складний взаємозв'язок з конкретними умовами. Це говорить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому й завдання науки полягає втому, щоб знайти загальне, виділити основу явищ. К.Маркс з цього приводу підкреслював: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайвою³. Діа-лектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, піддає різкій критиці різні ідеалістичні та агностичні вчення з цього питання.

Дата добавления: 2015-05-08