Предмет, метод і завдання адміністративно-правового регулювання у сфері господарювання. 1 страница

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства. У тому числі між суб'єктами господарювання та органами державної влади, які здійснюють нагляд та контроль за цією діяльністю з боку держави з якої може призвести до негативних наслідків як для суб'єктів господарювання, підприємців та споживачів, так і для економіки України взагалі.

Загальними принципами господарювання в Україні є:

• забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

• свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

• вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

• обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

• захист національного товаровиробника;

• заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Норми права регулюють господарську діяльність, охороняються мірами державного примусу у разі їх порушення чи загрозою застосування юридичних санкцій. Таким чином, нормативно-правове регулювання господарської діяльності включає відносини у сфері господарювання, що регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Правове регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою таких прийомів або способів за формою виразу державного примусу:

1. Дозвільний засіб (правовстановлюючі норми) дають суб'єктам право на здійснення позитивних дій, передбачених законом.

2. Зобов'язуючий засіб (обов'язкові норми) зобов'язують суб'єктів господарської діяльності виконувати позитивні дії передбачені законодавством.

3. Заборонний засіб (забороняючи норми) встановлюють зобов'язання суб'єктів господарювання утримуватися від певних дій.

Перелічені засоби правового регулювання господарської діяльності ефективно діють лише в тісному взаємозв'язку. Так дозвіл суб'єкту певної поведінки в процесі господарської діяльності буде реальним лише за наявності обов'язків інших суб'єктів господарювання задовольняти потреби, які в цьому зв'язку виникли в уповноваженого суб'єкта.

Стаття 12 ГКУ висвітлює засоби державного регулювання господарської діяльності якими є: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності, встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання визначаються й іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законодавством.

Крім способів правового регулювання господарської діяльності, визначають і його типи. Типи правого регулювання підприємницької діяльності це особливості загального порядку правового регулювання господарської діяльності в даному конкретному випадку: дозволу чи заборони. Відповідно до цього існують такі типи правого регулювання господарської діяльності:

1. Загальний дозвіл — це тип правового регулювання, який базується на презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. 2. Звільнення від заборони — це тип правового регулювання господарської діяльності, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формується конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони.

2. Роль адміністративно-правового регулювання у сфері господарювання

У сучасних умовах адміністративно-правове регулювання порядку провадження господарської діяльності в Україні здійснюється, виходячи із конкретних історичних умов, що склалися в державі, відповідно до існуючого рівня розвитку економіки, існуючої економічної системи та державного устрою.

Держава формує соціально орієнтовану ринкову економіку, створює умови для нормального економічного функціонування і подальшого розвитку виробництва та обороту товарів, оптимального співвідношення приватних та публічних інтересів, дотримання законності при провадженні господарської діяльності.

Основними завданнями адміністративно-господарського права є: нормативне визначення цілей і пріоритетів розвитку сфери господарювання; захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання засобами адміністративного права; захист прав споживачів на основі адміністративно-правових норм; приведення стандартів адміністративно-господарського регулювання відповідно до стандартів Європейського Союзу; конкретизація процедур щодо надання адміністративних послуг суб’єктам господарювання; забезпечення розвитку засад щодо соціальної спрямованості економіки України; забезпечення антимонопольного регулювання, створення конкурентного середовища; розроблення і регулювання регіональної політики у сфері господарювання; формування інститутів публічного регулювання сфери господарювання; створення умов для ринкового середовища; забезпечення законного інтересу держави і суспільства у сфері господарювання; попередження та припинення правопорушень, застосування засобів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності.

Основним методом адміністративно-господарського права є особливий комплексний метод правового регулювання, в якому органічно поєднуються елементи імперативного та диспозитивного методу правового регулювання.

Адміністративно-господарське право – це сукупність адміністративно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають між публічною адміністрацією та суб’єктами господарювання, з метою забезпечення їх публічних прав і законних інтересів, захисту прав споживачів, законного інтересу держави і суспільства.

Адміністративно-господарське право виконує відповідні завдання:

1. нормативне визначення цілей і пріоритетів розвитку сфери господарювання;

2. захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання засобами адміністративного права;

3. захист права споживачів на основі адміністративно-правових норм;

4. приведення стандартів адміністративно-господарського регулювання до стандартів Європейського Союзу;

5. конкретизація процедур щодо надання адміністративних послуг суб’єктам господарювання;

6. забезпечення розвитку засад щодо соціальної спрямованості економіки України;

7. забезпечення заходів щодо вирівнювання сукупного попиту та сукупної пропозиції;

8. розроблення та реалізація науково-технічної політики у сфері господарювання;

9. упорядкування відносин господарської власності шляхом визначення тих сфер, які можуть складати об’єкт недержавної власності та механізм її набуття, здійснення програм роздержавлення і приватизації власності;

10. забезпечення антимонопольного регулювання, створення конкурентного середовища;

11. захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;

12. розроблення та регулювання регіональної політики у сфері господарювання;

13. формування інститутів публічного регулювання сфери господарювання; створення умов для ринкового середовища;

14. забезпечення законного інтересу держави і суспільства у сфері господарювання;

15. попередження і припинення правопорушень, застосування засобів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності.

Актуальні проблеми теорії держави і права

19. Проблемність питань застосування норм права. Правозастосовчий акт і його відмінність від нормативно-правового акту.

Застосування норм права — державно-владна, організаційна, здійснювана в процедурно-процесуальному порядку діяльність компетентних органів держави й посадових осіб у реалізації приписів правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів), іншими словами, це особлива форма реалізації норм права.

Ознаки застосування норм права

Має владний характер, бо це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень, а їх правові приписи обов'язкові до виконання.

Здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах.

Має індивідуалізований, персоніфікований характер.

Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди розумова діяльність

Форми правозастосовної діяльності

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів…).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами.

Стадії застосування нормативних приписів

В теоретичній літературі по-різному розглядають цей процес і виділяють в одних випадках три, а в інших — шість стадій. У нашому випадку, ми розглянемо 3 стадії.

Встановлення фактичних обставин справи. Ця стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, позаяк в перебігу цієї справи уповноважені органи виявляють факти і обставини, які встановлюються за допомогою доказів.

Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм. Вона включає в себе дії з відшукання юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Здійснюється перевірка дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми, а також проводиться аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб

Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення. Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом.

А ще важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

До правильного застосування нормативних приписів висуваються 3 основні вимоги:

Вимога обґрунтованості.

Вимога правозаконності.

Вимога доцільності.

Акт правозастосування

Правозастосовний акт — індивідуально-конкретний, документ, що містить припис державно-владного характеру, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи, це підсумок застосування норм права. Це, до прикладу, вирок, рішення, ухвала, висновок тощо.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина.

Ознаки акта застосування норм права такі:

Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

Адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

Має певну, встановлену законом форму документа якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить чітко позначені реквізити, має сувору структуру.

Види правозастосовних актів:

за суб'єктами видання — акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;

за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, правовідновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

за формою зовнішнього виразу: акти-документи, акти-дії.

20.Методологічні проблеми визначення правових відносин

Правові відносини - це специфічні вольові суспільні відносини, які виникають і здійснюються на основі норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Вони мають такі ознаки:

1) правовідносини є результатом свідомої діяльності людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі людські цінності та суспільні пріоритети;

2) правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин. Вони юридично виражають економічні, політичні, сімейні, національні та інші реально існуючі в житті відносини, є засобом їх регулювання. Так, щодо шлюбно-сімейних правовідносин слід зазначити, що Сімейний кодекс України (2002 р.) містить норми про шлюбні договори, які викликані потребою правового регулювання фактичних сімейних відносин. Потребою правового регулювання у сфері політичних відносин стало внесення змін до Закону України "Про вибори в Україні";

3) правовідносини виникають, припиняються чи змінюються відповідно до правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. У реальній дійсності правовідносини можуть виникати лише тоді, коли чинна норма права встановлює взаємні права і обов'язки учасників (суб'єктів) конкретних суспільних відносин. Єдиний виняток з цього правила становить виникнення правовідносин у разі вирішення справи на основі аналогії права. У господарських відносинах юридичних осіб, у майнових відносинах громадян виникають і виникатимуть ситуації і правовідносини, що прямо не врегульовані нормативно-правовими актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону;

4) суб'єкти правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками. Сторони у правовідносинах мають взаємні права і обов'язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах одна сторона (уповноважена) має право вимагати певної поведінки від іншої сторони (зобов'язаної), що має обов'язок задовольняти вимогу уповноваженої сторони. Якщо суб'єкти не взаємопов'язані закріпленими у праві взаємними правами та обов'язками, то правовідносини між ними виникнути не можуть. Права і інтереси одних можуть бути реалізовані лише через виконання обов'язків інших;

5) реалізація суб'єктивних прав і здійснення юридичних обов'язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу. Правовідносини охороняються державою, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають;

6) правовідносини завжди мають вольовий характер. Є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення усіх його учасників (вступ до шлюбу, договір купівлі-продажу, тощо), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (наприклад, проведення обшуку, накладення адміністративного штрафу). В окремих випадках суб'єкт може не знати, що став учасником правовідносин (при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місці, тощо).

Актуальні проблеми господарського права

19. Особливості правового режиму державної власності

Право державної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - де сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва утому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.

Великий масив об'єктів права державної власності, специфіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність правових форм реалізації права державної власності у сфері економіки.

Правові форми реалізації права державної власності ~ це врегульовані правом, різні за призначенням та способами здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:

Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами державної влади - Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами.

Господарське управління окремими частинами фонду державної власності стосовно засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об'єднаннями та державними холдинговими компаніями - в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів і положень), здійснення контролю за ефективністю використання ними державною майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів і нормативів, розміщення державних замовлень тощо.

20.Комунальна власність: спільні та відмінні риси з державною власністю

Комунальна власність — одна з трьох форм власності (поряд з державною та приватною). Також, поряд з державною власністю це є одна з двох форм публічної власності.

За своєю суттю комунальна власність є колективною.

Поняття «комунальна власність» і «муніципальна власність» є синонімами[1].

В прикладному значенні, під комунальною власністю розуміють власність територіальних громад на належне їм майно, що використовується для спільних потреб громади і управляється відповідними органами місцевого самоврядування.

В економічному значенні термін вживається для позначення сукупності відносин, пов'язаних певним майновим комплексом і певним суб'єктом господарської діяльності[1].

В об'єктивному значенні, під правом комунальної власності розуміється сукупність правових норм, які встановлюють та охороняють комплекс відносин з приводу належності певного майна територіальним громадам.

В суб'єктивному сенсі право комунальної власності означає речове право — право громади на певну річ (сукупність речей), що включає в себе правомочності володіння, користування та розпорядження цими речами.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає таке визначення суб'єктивного права комунальної власності: це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування[2].

Суб'єктами пра́ва комунальної власності є територіальні громади первинного рівня (тобто жителі сіл; добровільних об'єднань у сільську громаду жителів кількох сіл; селищ; міст), територіальні громади вторинного рівня (жителі районів, областей), а також органи місцевого самоврядування, що здійснюють права́ комунальної власності від імені територіальної громади — представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування.

В іноземних країнах суб'єктами пра́ва муніципальної (комунальної) власності визнаються, як правило, тільки громади населених пунктів (а не районів, областей та аналогічних «об'єднавчих» муніципальних утворень).

Об'єкти пра́ва комунальної власності — це те майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

До об'єктів права комунальної власності, зокрема, належать: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, не житлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, а також відумерла спадщина.

Державне управління у сфері економіки

19. Адміністративні процедури у сфері захисту суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції

Адміністративно-правове регулювання у сфері захисту економічної конкуренції.

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органа­ми і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та моно­полістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відпові­дальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з: нормативного регулювання, контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення еко­номічної конкуренції.

Основні засади захисту економічної конкуренції визначені в Кон­ституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соці­альної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та ан­тимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ч. 1 ст. 85 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України).

ГК — гл. 2 (ст. 18 «Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання»), гл. З «Обмеження монополізму її:іа хист суб'єктів господарювання й споживачів від недобросовісної кон­куренції» (статті 25—41), гл. 28 «Відповідальність суб'єктів господарю­вання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства» (статті 251—257), де визначені загальні правила антимонопольно-кон­курентного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 25 ГК держава підтримує кон­куренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їхнім власним досягненням придбання ними певних економіч­них переваг, у результаті чого споживачі й суб'єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару й при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

Законодавчими актами, що безпосередньо визначають правові за­соби регулювання захисту економічної конкуренції в Україні, є закони: «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросо­вісної конкуренції», «Про природні монополії», «Про захист економіч­ної конкуренції», а також підзаконні нормативно-правові акти на вико­нання вимог зазначених законів: розпорядження Антимонопольного комітету України «Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції» від 25 грудня 2001 р. № 182-р, «Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку» від 5 березня 2002 р. № 49-р, розпорядження Антимонопольно­го комітету України «Про затвердження Типових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від поперед­нього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету Украї­ни на узгоджені дії суб'єктів господарювання» від 12 лютого 2002 р. № 27-р тощо.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» економічна конкуренція (конкуренція) — змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням пере­ваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

В Україні активне запровадження державної політики в сфері кон­куренції розпочалося з прийняттям Державної програми демонополі­зації економіки та розвитку конкуренції, в якій визначались напрями розвитку державної політики у сфері конкуренції.

Основними напрямами конкурентної політики України є:

— узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики й політики в сфері приватизації з конкурентною політикою;

— забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, під­вищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і подаль­ше зменшення рівня монополізації економіки;

— оптимізація діяльності органів виконавчої влади й органів міс­цевого самоврядування як суб'єктів економічних відносин;

— удосконалювання регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;

— розвиток законодавства про захист економічної конкуренції, що забезпечить господарсько-правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності.

Державна політика в сфері розвитку економічної конкуренції й об­меження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної й іншої підтримки суб'єктів господа­рювання, що сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адмі­ністративно-господарського управління й контролю.

Серед цих органів у сфері конкуренції визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який забезпечує розробку і здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку (зокрема програм демонополізації і розвитку конкуренції), забезпечує проведення фінан­сової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, вживає заходів щодо демонополі­зації економіки і розвитку конкуренції.

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України безпо­середньо здійснює функції, в тому числі у сфері конкуренції, зокрема:

— узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення і забезпе­чення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об'єктів ринкової інфраструктури;

— бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфе­рі економічної конкуренції та обмеження монополізму, сприяє розвит­ку конкурентних відносин;

— здійснює державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, визначає методи та встановлює строки регулювання цін на загальнодержавних ринках;

— приймає разом з Антимонопольним комітетом України рішення щодо запровадження цін на продукцію монопольних утворень на за­гальнодержавних ринках;

— забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав та законних інтересів України, суб'єктів її зовнішньоекономічної діяль­ності;

— веде облік іноземних компаній, які застосовують до України об­межувальну ділову практику або несумлінно виконують зобов'язання перед Україною;

— проводить в установленому порядку антидемпінгові, антисубси- диційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосу­вання односторонніх обмежень імпорту відповідно до норм та принци­пів СОТ тощо.

Фонд державного майна України виконує завдання щодо демо­нополізації економіки та розвитку конкуренції при захисті майнових прав України, здійсненні прав розпорядження майном державних під­приємств у процесі приватизації, створенні спільних підприємств, при­ватизації державного майна, а також вирішує питання, що пов'язані з перетворенням монопольних утворень, іноземним інвестуванням, ви­никненням об'єднань підприємств разом з Антимонопольним коміте­том України та його органами.

Провідним державним органом, що здійснює публічне адміністру­вання в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольный комітет України (АМК), що здійснює діяльність на підставі Закону «Про Антимонопольний комітет України», яким визначається порядок ство­рення і функціонування зазначеного органу. АМК є центральним орга­ном виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій ді­яльності та у сфері державних закупівель. Згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 p. АМК зберіг статус центрального органу ви­конавчої влади зі спеціальним статусом.

Дата добавления: 2015-05-08