Вдосконалення господарського законодавства 5 страница

Поняття злочину відповідає на питання, що є загальним для всіх злочинів, а поняття складу злочину — чим відрізняється один злочин від іншого. При цьому поняття злочину є формою, а поняття складу злочину — змістом.

Функції складу злочину, як одного з найбільш важливих інститутів, такі:

1) фундаментальна;

2) процесуальна;

3) розмежувальна;

4) гарантійна.

Фундаментальна функція складу злочину полягає в тому, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності.

• Законною підставою кримінальної відповідальності склад злочину виступає тому, що його ознаки описані в законі і більш ніде.

• Єдиною підставою, бо іншої підстави просто не існує. Інша поведінка особи, що не містить складу злочину, не може бути підставою до кримінальної відповідальності.

• Необхідною підставою, тому що склад злочину виступає не­обхідною умовою кримінальної відповідальності. Без встановлення складу злочину кримінальна відповідальність виключається.

• Достатньою підставою, тому що інших підстав криміналь­ної відповідальності не передбачено.

Процесуальна функція складу злочину полягає в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі його розслідування.

Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується один склад злочину від іншого, злочинна поведінка від незлочинної.

Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав громадянина.

Адміністративно-господарські відносини мають двоїсту правову природу, яка характеризується тим, що певна їх частина побудована за принципом влади та підпорядкування, в той час як інша заснована на засадах рівності правового статусу їх учасників. У даному разі мова не йде про абсолютну рівність правових статусів публічної адміністрації та суб’єктів господарювання. Йдеться лише про те, що у таких відносинах правовий статус представника публічної адміністрації перебуває в усіченому вигляді, у зв’язку з чим його носій не може застосовувати до суб’єкта господарювання владно-управлінські заходи. Таким чином, допустимим є виділення владних адміністративно-господарських відносин та сервісних адміністративно-господарських відносин.

У сфері публічного регулювання економіки між її представниками та суб’єктами господарювання можуть виникати і реально виникають також і інші види адміністративно-господарських відносин, які виходять за межі названих груп. Насамперед це договірні адміністративно-господарські відносини, які, як виникає з їх назви, виникають, змінюються та припиняються у зв’язку з укладанням та виконанням адміністративних договорів між публічною адміністрацією та суб’єктами господарювання. Специфіка цих відносин полягає у тому, що вони можуть виникнути лише у результаті узгодження волі та намірів їх учасників. Як наслідок, вони (відносини) можуть розвиватися лише у горизонтальній площині. Відмінність договірних адміністративно-господарських відносин від владних адміністративно-господарських відносин, а також сервісних адміністративно-господарських відносин полягає у тому, що їх предметом можуть бути як обтяжуючі, так і сприяючі наслідки (рішення, дії) для суб’єктів господарювання, проте їх виникнення не може настати без погодження з останніми.

Окрему групу утворюють координаційні адміністративно-господарські відносини. Вони виникають у разі використання публічною адміністрацією приватноправових засобів (інструментів) для реалізації покладених на неї обов’язків у сфері публічного регулювання економіки. У даних відносинах правовий статус публічної адміністрації максимально звужений, у зв’язку з чим остання може діяти лише з використанням приватноправових інструментів, проте їх застосування не є вільним, як це є у цивільно-правових відносинах. Воно обмежене змістом завдань з публічного регулювання економіки.

Під адміністративно-господарськими правовідносинами необхідно розуміти врегульовані нормами адміністративно-господарського права суспільні відносини, які складаються між публічною адміністрацією та не підпорядкованими (не зв’язаними організаційно) їм суб’єктами господарювання, у межах яких виконуються завдання, спрямовані на реалізацію публічного інтересу, пов’язаного з забезпеченням економічного розвитку держави.

Сьогодні у вітчизняній науці адміністративного права відсутнє чітке та одностайне розуміння змісту категорії «публічна адміністрація», оскільки різні автори у певних моментах принципово по-різному підходять до її тлумачення. Така ситуація пояснюється насамперед не розробленістю ключових понять, з яких, власне, утворений термін «публічна адміністрація». У цьому плані має місце щонайменше дві проблеми. По-перше, неконкретність категорії «органи виконавчої влади» та, по-друге, нез’ясованість питання про те, а які саме інші суб’єкти, крім органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, можуть бути віднесені до публічної адміністрації.

Публічна адміністрація утворюється за рахунок: центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, публічно-правових установ та фондів, а також приватних осіб, у разі делегування їм окремих публічних функцій.

Суб’єкти господарювання мають певні сталі ознаки, які дозволяють відрізняти їх від інших учасників суспільних відносин, що виникають у сфері господарювання, а саме:

– їх головне призначення полягає у здійсненні господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг);

– вони створюються (набувають статусу суб’єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб’єктів господарських відносин різний – залежно від виду, організаційно-правової форми, основного або виключного виду діяльності;

– набуття статусу суб’єкта господарювання, як правило, пов’язується з їх державною реєстрацією;

– наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб’єктом або покладеної на нього господарської діяльності;

– наявність господарської правосуб’єктності, тобто визнаної державою за певним суб’єктом господарювання можливості бути суб’єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов’язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень).

Процес формування системи права та обов’язків учасників правовідносин повинен набувати особливостей залежно від того, нормами публічного чи приватного права їх буде закріплено. Норми публічного права спрямовані на забезпечення реалізації та утвердження публічного інтересу. Норми ж приватного права спрямовуються на задоволення приватного інтересу учасників правовідносин. Виходячи з цього, формування системи прав та обов’язків приватних осіб як учасників публічних правовідносин здійснюється з врахуванням можливості забезпечення публічною адміністрацією досягнення публічного інтересу. У даній сфері, як наслідок, не може бути так, щоб приватні особи могли ухилитися від виконання публічно значимого обов’язку або мали право виконувати його на свій розсуд. Таким чином, система прав та обов’язків суб’єктів господарювання як учасників адміністративно-господарських відносин у певній мірі є похідною від системи прав та обов’язків суб’єктів публічної адміністрації, задіяних у публічному регулюванні економіки.

Суб’єкти адміністративно-господарських відносин володіють чималим переліком кореспондуючих прав та обов’язків, які виступають як необхідною передумовою для існування названих відносин, так і досить дієвим засобом взаємного контролю та стримування від неправомірних дій.

Визначальним інструментом діяльності публічної адміністрації, за допомогою якого остання діє у будь-якій сфері, виступає адміністративний акт, прийняття якого викликає виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин. З огляду на це до переліку адміністративних актів не можуть бути зараховані нормативні акти, які лише встановлюють правові норми і, відповідно, не спрямовуються на певний правовий результат.

Потрібним вбачається прийняття Закону України «Про правові акти органів виконавчої влади», у якому було б закріплено єдиний та вичерпний перелік правових актів, котрі можуть видаватися в Україні суб’єктами публічної адміністрації. Зазначений крок є вкрай необхідним для налагодження відкритого та прозорого діалогу між владою та суспільством, підвищення рівня законності та правової визначеності у діяльності публічної адміністрації. На часі й розроблення процедурної складової діяльності публічної адміністрації, пов’язаної з виданням правових актів.

Існуючі сьогодні підходи до класифікації адміністративних актів підлягають ґрунтовному перегляду, в основу якого має бути покладено практику функціонування адміністративного судочинства, яка й закладає підґрунтя для відповідної класифікації. Правова наука наразі повинна розробляти теорії та концепції, які будуть адаптовані до практики функціонування публічної адміністрації та практики захисту прав та свобод приватних осіб у публічно-правових відносинах. Отож головним критерієм істинності того або іншого наукового положення має стати адміністративне судочинство.

Адміністративно-господарський договір являє собою різновид адміністративного договору, під яким можливо розуміти дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов’язки, що випливають з адміністративно-господарської компетенції суб’єкта публічної адміністрації, який є однією зі сторін такої угоди.

До кола адміністративно-господарських договорів можна віднести: договори щодо делегування (перерозподілу) компетенції між суб’єктами публічної адміністрації, задіяними у реалізації публічного управління економікою; договори у сфері оподаткування; договори про державно-приватне партнерство; договори щодо закупівлі продукції, товарів та послуг для публічних потреб; договори щодо залучення інвестицій для задоволення публічних потреб; договори, в яких суб’єкт публічної адміністрації реалізує функції розпорядника державним або комунальним майном тощо.

Адміністративно-господарські акти-дії, які застосовуються публічною адміністрацією до суб’єктів господарювання, дозволяють через певну поведінку або психологічно впливати на економіку. До адміністративно-господарських актів-дій можна віднести консультативні, роз’яснювальні акції суб’єктів публічної адміністрації, позапланові (раптові) перевірки суб’єктів господарювання, надання відповідної інформації, наприклад, про перспективний курс національної валюти, плани щодо укладання державних контрактів тощо.

Питання про походження держави нині є дискусійним, проте юридична наука розробила досить широке коло теорій, що по-різному пояснюють її походження:

> теологічна (релігійна) теорія походження держави -одна з найдавніших теорій, за якою держава походить від Бога. Представниками цієї теорії були: Аврелій Августин (354—430) та домініканський чернець, видатний вчений богослов Фома Аквінський (1225-1274). Згідно з цією теорією, творцем усього земного, в тому числі держави, є Бог. Стверджуючи, що першопричиною походження держави є «Божа воля», Ф. Аквінський обґрунтовував її вічність і непорушність, аргументував безумовне й покірне прийняття даного нам зверху, виправдовував будь-які реакційні держави тому, що, за його словами, всяке посягання на державу приречене на невдачу;

> патріархальна теорія - була поширена розповсюджена у Давній Греції та рабовласницькому Римі.

Основоположник її - Арістотель (384-322 до н. е.), який вважав, що держава походить від сім'ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду - до племені, до об'єднання племен і до виникнення народності - союзу племен та є результатом її історичного розвитку і розростання. Державна влада поступово виростає від влади батька сім'ї до влади старійшин, вождя.

Абсолютна влада монарха є продовженням необхідної батьківської влади. Представниками цієї теорії були також Р. Фільмер, М. Михайловський, котрі продовжили розвиток її положень;

> договірна теорія - виникла у Давній Греції, а пізніше була сформована і обгрунтована у працях Г. Греція (1583-1646), Ш. Л. Монтеск'є (1689-1755), Ж. Руссо (1712-1778), Б. Спінози, Т. Гоббса, Д. Дідро, О. Радіщева. За цією теорією, заради миру і благополуччя відбувається

об'єднання людей у державу на основі добровільного договору між людьми, які до цього перебували в «природному стані», тобто у стані «війни всіх проти всіх». Укладали договір між кожним членом суспільства і майбутньою державою про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Тобто люди передавали частину своїх прав державній владі, натомість отримуючи обов'язок підкорятись їй, а держава зобов'язувалася охороняти права кожної людини. Правителі - це представники народу, які повинні звітувати перед ним і замінюватися за його волею. Договірна теорія стверджує, що першопричиною виникнення держави був суспільний договір між народом та його правителями, відповідно до якого народ відмовлявся від своєї свободи і зобов'язувався підкорятися правителям, в обмін на що отримував від них гарантії особистої безпеки;

> психологічна теорія - у цій теорії обгрунтоване виникнення держави і права завдяки особливим властивостям, що лежать у людській психіці, якій характерна потреба до наслідування, покори, усвідомлення залежності від видатної особистості, котра спроможна керувати суспільством. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, тому потребує постійного керівництва. Фундаторами цієї теорії були Л. Петражицький (1867-1931), який пояснював виникнення держави психічними потребами одних людей здійснювати керівництво, а інших -підкорятися; Д. Фрезер;

> теорія насильства - опрацьована у наукових розробках Л. Гумпловича, К. Каутського (1854-1938), Є. Дюрінга (1833—1921) та інших. Вони обгрунтували виникнення держави як результат завоювання одних племен іншими, насильства, перетворення у рабство одного народу іншим. За цією теорією, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання у покорі завойованих народів і зміцнення певної влади над переможеними. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні

фактори виникнення держави, але нехтує соціальними причинами виникнення держави;

> соціально-економічна, або класова (марксистська) теорія - пов'язує виникнення держави з результатом природного економічного розвитку первісного суспільства (економічні умови також визначають соціальні зміни суспільства). Отже, держава - це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Існують два підходи цієї теорії: один надає важливого значення виникненню класів і протиріччям між ними (держава виникає внаслідок непримиримості класів, як знаряддя підкорення пануючому класові інших класів); другий на перше місце ставить економічний розвиток суспільства: великі суспільні поділи праці, перехід від родової (колективної) власності до приватної власності. Ці причини ускладнили і саме суспільство, що призвело до потреби вдосконалення управління. Згідно з концепцією, викладеною у праці Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави», виникнення держави має свої особливості й загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності та протилежних антагоністичних класів;

До сучасних теорій виникнення держави належать: органічна теорія, космічна теорія, теорії - правової, національної, фашистської держав, теорія "держави загального благоденства ", теорія еліт та інші.

> органічна теорія - розглядає державу як витвір самої природи, продукт її розвитку, як результат соціальної (органічної) еволюції. Обгрунтував цю теорію Г. Спенсер. Держава, за нею, схожа на людський організм, де окремі її біологічні органи тотожні органам управління, галузям господарства, а вона народжується, розмножується і гине тощо;

> космічна теорія - найновіша теорія виникнення держави, суть якої полягає в тому, що держава виникла і була рекомендована як вища організація управління суспільством іншими космічними цивілізаціями.

> теорія "держави загального благоденства" - її створив у першій половині XX ст. Дж. Кейс і нині вона має

багато прихильників. На думку засновників цієї концепції, сутність її полягає в тому, що сучасні держави позбулися класового характеру і тому найголовнішим призначенням майбутньої держави виступає не захист класових інтересів, а забезпечення благ усього суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців;

> теорія еліт - її заснували на початку двадцятого століття італійські політологи Г. Моска та В. Парето. Сутність цієї теорії полягає в боротьбі пануючої меншості (еліти), котра керує державою, та підпорядкованої більшості до якої належить усе інше населення. Демократію, за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Вони пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. На їх думку, державою завжди править пануюча еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах: політичній, економічній та інтелектуальній. Найкращі індивіди еліти здійснюють керівництво державою. З часом кожна правляча еліта зупиняється на досягнутому, втрачає свої творчі якості і вироджується. На зміну їй у суспільстві виникає нова потенційна еліта, яка прагне захопити владу. Пануюча еліта добровільно владу не передає. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.

Отже, в теорії держави і права нема єдиної думки щодо закономірностей виникнення держави. Існують численні домарксистські й марксистсько-ленінські доктрини, а також історичні, економічні, географічні, демографічні, політичні, соціальні та інші особливі причини виникнення держави у різних народів. Жодна з цих теорій виникнення держави не

в змозі охопити й розкрити як сутність держави, так і передумови її походження. Кожна з уже існуючих і тих теорій, які ще можуть виникнути, висвітлює лише одну або групу причин виникнення держави. Як правило, кожна з концепцій виражала інтереси певної групи населення і часто є однобокою. Тому лише у своїй єдності всі вони відтворюють більш-менш повну картину передумов і процесів походження держави.

Нове господарське і цивільне законодавство (Господарський кодекс і Цивільний кодекс України) усувають заборони й обмеження, що діяли раніше, і дозволяють учасникам підприємницьких відносин виявляти господарську самостійність та ініціативу з метою одержання максимального прибутку. Проте, для сучасного періоду характерна тенденція постійного збільшення конфліктів між приватноправовими і публічно-правовими інтересами, що виникають у правозастосовчій діяльності при вирішенні господарських спорів. На нашу думку, це пов'язане, насамперед, з різною спрямованістю приватних і публічних інтересів.

Слід зазначити, що незалежно від специфіки економічного, культурного, національно-історичного розвитку різних країн, економічних теорій, яким віддається перевага в цих країнах, економічна роль держави може бути представлена наступними найважливішими функціями:

- розробкою господарського законодавства, забезпеченням правової основи і соціального клімату, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової економіки;

- підтримкою конкуренції і забезпеченням збереження ринкового механізму;

- перерозподілом доходів і матеріальних благ, спрямованим, насамперед на забезпечення соціальних гарантій і захист різних суспільних груп, що їх потребують;

- стабілізацією економіки в умовах коливання економічної кон'юнктури, а також стимулюванням економічного росту;

- державним регулюванням і підтримкою підприємницької діяльності.

Зазначений перелік економічних функцій держави свідчить, що її економічна роль не зводиться до управління державним сектором економіки, тобто до підприємницької діяльності в рамках певної групи унітарних підприємств, власником яких вона є. Економічна роль держави припускає її діяльність з регулювання економіки в цілому, усіх її секторів як єдиної системи. Отже, роздержавлення і приватизація, що означають кількісне скорочення державного сектора економіки, можуть супроводжуватися як послабленням регулюючої ролі держави, так і посиленням і розширенням виконуваних нею економічних функцій.

Як відомо, існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі (економічні). При всьому різноманітті як тих, так і інших методів специфіка адміністративних методів полягає в тому, що вони є комплексом обов'язкових для виконання вимог і розпоряджень держави стосовно суб'єктів господарської діяльності. Непрямі методи припускають вплив держави на економічні інтереси товаровиробників, створення таких рамок їхньої діяльності, у яких вона може бути вигідною чи невигідною.

Адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а часом її виключають, утой час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністративними методами.

Господарський досвід усіх сучасних розвинутих країн з ринковою економікою свідчить, що держава здійснює економічні функції головним чином на основі непрямих методів. У цьому вони принципово відрізняються від країн з економікою, що централізовано управляється, де переважають адміністративні методи впливу.

Існують і такі сфери діяльності, де адміністративні методи досить ефективні, а їхнє застосування не просте бажане, а й необхідне. Це контроль над монополістичними ринками; забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження не відтворених природних ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, спрямованих на збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці і контроль за їхнім дотриманням; визначення і підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей (гарантований мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомоги); захист національних інтересів країни в системі міжнародних економічних зв'язків.

Слід визнати обґрунтованість адміністративних методів регулювання і для захисту стратегічно важливих галузей економіки, наприклад, сільського господарства, природних монополій і т.д. Держава повинна саме адміністративними заходами забезпечувати затребуваність сільськогосподарської продукції на тих умовах, що дозволять зрівняти можливості промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки адміністративними заходами можна забезпечити єдину тарифну політику у базових галузях, що власне кажучи є державними монополіями (енергопостачання, залізничні перевезення і т.д.).

Таким чином, слід заперечувати адміністративні методи не самі по собі, а лише тоді, коли вони економічно не обґрунтовані і втручаються в ті сфери економіки і підприємництва, що можуть і повинні бути урегульовані економічними методами. У тих же сферах, де як було показано, застосування адміністративних методів необхідне, держава має активно здійснювати політику публічного регулювання.

Безперечним є сам факт державного регулювання економіки і підприємницької діяльності, що здійснюється в будь-якій державі. Рівень економічного, соціального розвитку, національні особливості та інші фактори визначають форми і методи такого впливу.

Україна зараз знаходиться у перехідному періоді, для якого характерне становлення ринкових механізмів регулювання економіки держави, що не завжди обходиться без помилок і прорахунків. У той же час позитивним є саме відмова від адміністративно-планового управління економікою і тенденції побудови ринкової системи господарювання. Слід зазначити, що економічна функція держави має виявлятися в трьох основних напрямах: нормативне регулювання, контроль, управління державною власністю.

Економічна свобода, у тому числі свобода підприємницької діяльності, не може бути безмежною, її межі і способи здійснення встановлює держава, яка діє в інтересах суспільства. При цьому важливо зберігати баланс між державними (публічними) і приватними інтересами, тобто повинні бути задоволені не тільки приватні, а й публічні інтереси, що може бути досягнуто лише за допомогою державного регулювання економіки.

Держава покликана ефективно регулювати підприємницьку діяльність і контролювати законність її здійснення, причому державне регулювання підприємництва в кінцевому рахунку зводиться до проблеми забезпечення балансу приватних (підприємницьких) і публічних (суспільних і державних) інтересів.

Сучасна економіка має змішаний характер, що полягає в поєднанні механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання[2]. Міра державної участі в регулюванні в різних країнах неоднакова і залежить від численних факторів.

Українська держава, беручи участь в організації господарської діяльності, перш за все повинна забезпечити:

визначення економічного статусу України і стратегії соціально-економічного розвитку на основі програмно-цільового управління в інтересах українського народу, підпорядкування суспільного виробництва потребам людини, її соціальній захищеності;

досягнення раціонального співвідношення ринкових механізмів саморегулювання та державних важелів управління економічними процесами в умовах багатоукладної економіки;

структурну перебудову галузей народного господарства з визначенням пріоритетних напрямів економічного і соціального розвитку, їх державної підтримки;

захищеність внутрішнього ринку за умов посилення економічної інтеграції у світовий ринок;

зростання національного багатства і добробуту людей.

Держава визначає економічну політику за такими основними напрямами: структурно-галузева політика; інвестиційна, амортизаційна політика; політика інституційних перетворень; цінова політика; антимонопольно-конкурентна політика; бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна політика; зовнішньоекономічна політика.

З метою забезпечення раціонального використання та повноцінного відтворення природних умов господарювання, створення безпечних умов життєдіяльності населення держава здійснює екологічну політику.

У соціально-економічній сфері держава проводить соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

Держава визначає засади використання природних ресурсів, організації й експлуатації енергосистем, транспорту, зв’язку; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; бюджетну систему та державний бюджет; систему оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх види і типи; порядок встановлення державних стандартів; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних економічних зон; засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади та інші питання юридичної відповідальності; засади соціального захисту, засади регулювання праці й зайнятості; інші питання управління господарством, передбачені Конституцією і законами України.

У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.

Під економічною стратегією розуміють свідомо обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на розв’язання масштабних економічних та соціальних завдань, гарантування економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу й національного багатства. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей на досягнення яких орієнтується народне господарство, засобів та способів реалізації стратегічних цілей виходячи з наукового усвідомлення змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що відбуваються в національному та світовому господарстві, та враховуючи весь спектр інтересів суб’єктів господарювання.

Правове закріплення економічної стратегії в Україні відповідно до Конституції України здійснюється визначенням Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики та затвердженням нею загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку. Статус, порядок розроблення та реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики та згаданих загальнодержавних програм установлюються законом. Прикладом у цьому зв’язку служать Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 1 липня 2001 р. та Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 р.

Дата добавления: 2015-05-08