Евтаназія як головна проблема сучасної біоетики

Швидкий розвиток реаніматології та анестезіології призвів до розмивання понять «життя» та «смерть», і, поєднавшись із гумані­зацією медицини, зростання ролі пацієнта та його прав у медич­ній етиці, сформулював основну проблему сучасної біоетики — проблему евтаназії.

Варто зазначити, що парадоксальність цього питання показує його фундаментальну важливість не лише для медичного, а й для філософського дискурсу про людину. А парадоксальність в такому: біоетика визнає головною цінністю життя пацієнта, то чому ж ев­таназія (з давньогрецької — «приємна смерть») стала головною її проблемою? Це пояснюється тим, що життя та смерть — два полю­си, у напрузі між якими проходить людське існування; абсолюти­зація якогось із цих полюсів веде до затухання самої сили і величі людського буття. Окрім того, питання евтаназії, є ще й питанням людської гідності (здатності не лише гідно жити, а й гідно вмерти).

Проблема евтаназії обертається навколо низки питань, що стають частиною життя сучасної людини: чи завжди треба боро­тися за життя? чи може бути життя гірше смерті? чи обов'язково смерть повинна бути болісною? Евтаназія — це вбивство чи гу­манна допомога вмираючому? хто має здійснювати евтаназію? чи є їй альтернативи?

Першим проблему евтаназії поставив англійський філософ Ф. Бекон. На його думку, завдання лікаря полягає не лише у від­новленні здоров'я та продовженні життя, а й у полегшенні страж­дань, зумовлених хворобою, і коли немає надії на порятунок, саму смерть можна зробити легкою та спокійною.

Складність проблеми евтаназії має й суто понятійний аспект, адже сама смерть до сьогодні залишається головною таємницею людського існування; до того ж, наповнена ціннісними характе­ристиками, смерть не піддається такій безпристрасній науковій об'єктивації, як її протилежність життя (звідси й неймовірна жи­вучість віри в безсмертя, у розповіді про клінічну смерть та на-вколосмертні переживання). Наука, зокрема і медицина, може говорити лише про процес, однак не про сам стан, а про вмиран­ня. У цьому разі, евтаназія належить саме до процесу вмирання, а не до стану смерті, тому і не йдеться про вбивство. Евтаназія тут — турбота про вмираючого, здатність зберегти гідність перед обличчям неминучого — смерті.

Загалом же поняття евтаназії може використовуватись у ши­рокому та вузькому значеннях. У широкому — це свідома дія, що спричинює смерть безнадійно хворої людини, приреченої на бо­лісне вмирання безболісним шляхом для припинення її страж­дань. У вузькому значенні, евтаназія — введення смертельного препарату для усунення невиліковного болю, який неможливо витримати.

Розрізняють активну і пасивну форму евтаназії. Активна евтаназія — це спрямоване втручання, щоб перервати життя пацієнта, наприклад, шляхом ін'єкції засобу, що спричинює ле­тальний ефект. У цьому разі дія лікаря є безпосередньою причи­ною смерті. Розрізняють три форми активної евтаназії:

1 Вбивство зі співчуття — позбавлення життя безнадійно хво­рого, приреченого на болісну смерть. Не завжди відіграє роль, чи є згода самого пацієнта, наприклад, у разі травми, що несумісна з життям.

2 Добровільна евтаназія. Здійснюється на прохання хворого або так званого «компетентного пацієнта». Під останнім розумі­ється пацієнт, здатний приймати самостійне рішення.

3 Самогубство за допомогою лікаря. Здійснюється не самим лікарем, але за його допомоги: він може передати хворому засіб, який дасть змогу покінчити з життям, або інформацію про ле­тальну дозу того чи іншого препарату.

Пасивна евтаназія — це припинення надання медичної до­помоги, наприклад, відмова від лікування, що підтримує жит­тя, для пришвидшення настання природної смерті. Трапляється також термін «здвоєна евтаназія» — проведення паліативного лікування, що може давати побічні ефекти зі смертельним ре­зультатом. Метою паліативного лікування є полегшення болю та страждань, однак при цьому відомо, що таке лікування не врятує життя пацієнта.

Як уже зазначалося, у вік розвитку біомедичних технологій, технологій відновлення та підтримки життя суттєвим у проблемі евтаназії є проведення кордону між життям та смертю. Евтаназія відноситься до людини, яка приречена на вмирання, це припинен­ня життя, яке нестерпне більше, аніж «убивство» людини. У цьому контексті евтаназія — феномен, що повністю вписується в культуру постмодерну, де будь-який біль, дискомфорт, страждання усувають­ся, опосередковуються технічними, фармакологічними засобами.

Евтаназія вимагає визначення етичних меж відповідальності медичного працівника, адже сам факт її можливості робить фігуру лікаря ледь не найважливішою в системі соціальної стратифікації, особливо в тому разі, якщо хворий бажає померти. У цьому контексті евтаназія є логічним висновком із системи біополітики, яку прово­дить західне суспільство з епохи Нового Часу (концепція М. Фуко). Це система «м'якого», однак тотального контролю над життям у всіх його сферах та проявах, особливо, у сфері тілесних практик, через що саме медицина володіє таким високим статусом у суспільстві.

Традиційна медична етика, формуючи статус лікаря як перед­усім хранителя життя, сьогодні не завжди є ефективною, в умовах, коли не тільки життя, а й смерть, не лише здоров'я, а й хвороба заявляють про свої права у галузі медицини. Відповідно, статус лікаря як хранителя життя має бути доповнений статусом того, хто позбавляє страждань від невиліковних хвороб та нестерпних мук. У традиційному розумінні такий лікар стає вбивцею, однак в сучасному — партнером пацієнта, що допомагає мужньо перене­сти хворобу та гідно піти з життя.

Сучасні біомедичні технології дають змогу інтенсифікувати можливість продовження життя, не даючи людині померти. У цьому разі з активного суб'єкта, що володіє невід'ємним правом на життя та свободу, людина, що вмирає, перетворюється на пасив­ний об'єкт маніпуляцій; така людина перебуває у стані, де «право на життя» перетворюється на симулякр, однак починає зростати роль іншого права — «права на смерть», в якому людина може повернути свою особистісну значущість, цінність та право розпо­ряджатися своїм життям на власний розсуд.

Важливим для усвідомлення проблеми евтаназії є й те, що це не надумана проблема, яка прагне розширити права лікарів, дати їм необмежену владу вирішувати кому жити, а кому ні. Ев­таназія — це факт, реальність сучасної системи охорони здоров'я, і він вимагає нових пошуків та нових відповідей.

Проблема евтаназії породила дві протилежні точки зору на її вирішення — ліберальну (позитивне ставлення) та консерва­тивну (негативне ставлення). Ліберальна позиція виходить із принципу: достойно жити, достойно померти. Було б аморальним вважати необхідність страждати безцільно людині, яка смертель­но хвора і в будь-якому разі помре. Тут евтаназія — прояв люди­нолюбства. Крім того, евтаназія не повинна бути універсальним засобом і застосовуватись лише щодо обмежених груп пацієнтів, наприклад, до невиліковних хворих, паралізованих хворих (ново­народжених з атрофованим мозком).

Консервативна позиція виходить із принципу недоторканості та святості людського життя. Тут евтаназія розглядається як фор­ма вбивства — легалізована, тому жахливіша. Лікар, з точки зору консервативної позиції, перетворюється на вбивцю, ката без жодних етичних обмежень. Часто противники евтаназії звертаються до сум­ного історичного досвіду, зокрема, до чагів Третього Рейху, в якому діяла спеціальна група лікарів, що проводили експерименти над людьми та зокрема застосовували й евтаназію. Противники евтана­зії цілком справедливо вказують на деякі зловживання, що можуть бути допущені. Так, ніколи не можна виключати можливості вилі­куватись, навіть від найстрашнішої хвороби (випадки спонтанної ре­гресії ракової пухлини); при евтаназії можливі діагностичні помил­ки чи зловживання з боку медичного персоналу, членів сім'ї, людей, зацікавлених у припиненні життя того чи іншого пацієнта; до того ж евтаназія, ставши легальною, призведе до корінного зрушення ролі медичного працівника — маючи в руках дозвіл на смерть, лікар не буде витрачати всі сили на пошук ефективного лікування.

Таким чином, проблема евтаназії виходить за межі суто медич­ного кола проблем і нині постає проблемою юридичною, соціальною, філософською. Зачіпаючи коло запитань, що мають фундаменталь­не значення для людського існування, евтаназія передусім ставить граничну проблему людини — її життя, смерті, гідності та свободи.

Дата добавления: 2015-05-22