Філософські аспекти сучасної медицини. Соціально-біологічний і психосоматичний підходи

Актуальність поняття здоров'я, його збереження та розвиток зна­ходиться сьогодні в центрі не лише медичних дисциплін, що під­тверджує важливість цього феномена, не лише в індивідуально­му, а й у соціокультурному контексті.

Сучасна медицина відмовляється розглядати проблеми здо­ров'я та хвороби виключно у фізіологічному ракурсі, пояснюючи патологічні механізми з позицій механіцизму та фізіологізму. Низка відкриттів XX ст. дозволила зробити висновок не лише про фізіологічну, тілесну природу хвороби та здоров'я, а й соці­ально-психологічну, семіотичну, культурну природу цих феноме­нів. Адже організм людини — не ізольована система; це відкрита система, що самоорганізовується, активно взаємодіючи з умова­ми навколишнього середовища, які часто відіграють вирішальну роль у його функціонуванні. Тому сьогодні активного поширен­ня набули підходи, що акцентують увагу на соціальному аспекті здоров'я (соціальна медицина та соціально-біологічний підхід) і на детермінації соматичних процесів здоров'я та хвороби психіч­ними факторами — психосоматичний підхід.

Соціально-біологічний підхід у сучасній медицині передусім вивчає взаємодію та роль факторів, що визначають здоров'я лю­дини, їх вивчення показує, що на 50—52 % здоров'я визначається способом життя, на 18—25 — генетичними факторами, на 20— 25 — екологічними, на 10—15 % — системою охорони здоров'я. Цифри дають змогу стверджувати: здоров'я людини наполовину залежить від соціальних умов її існування. Зрозуміло, що роль цього фактора не абсолютизується, враховуючи дані сучасної науки про магнітні, космічні фактори, що впливають на здоров'я людини. Але виходячи з філософської тези про визначальний ха­рактер суспільства у формуванні людини, її свідомості, уявлень про норму та патологію, її особистісний тип, можна назвати соці­альний фактор визначальним.

Таке визнання робить медицину медициною здоров'я, відкри­ваючи шлях новим дисциплінам, таким, як валеологія, що вивчає фактори, шляхи формування здоров'я, формулює основні принци­пи здорового способу життя тощо.

Здоровий спосіб життя є сумою багатоманітних факторів, серед яких можна виділити рівень життя (кількісний показник — роз­мір доходів, соціальна захищеність, забезпеченість житлом, доступ до освіти тощо); уклад — спосіб організації життя, порядок; стиль (індивідуальний аспект укладу життя); якість життя (якість жит­лових умов, системи охорони здоров'я, якість харчування, рівень комфорту тощо). Отже, здоровий спосіб життя є єдністю кількісних та якісних сторін життєдіяльності людини, спрямований на якомо­га повнішу реалізацію її матеріальних і духовних здатностей.

Психосоматичний підхід у сучасній медицині базується на та­ких філософсько-теоретичних постулатах:

¾ єдність тілесного і психічного;

¾ детермінація тілесного умовами соціального існування, ха­рактером і темпераментом.

Спочатку медицина розвивалася згідно з філософським по­стулатом, сформульованим Р. Декартом — про існування двох незалежних субстанцій, що не впливають одна на одну — тілес­ної і мислячої (ідея психофізичного паралелізму). У результаті із системи медичних наук тривалий час була виключена психіатрія, дані якої спростовували картезіанську тезу, до якої додавалась переконаність у тілесній природі будь-яких хвороб. Наприклад, дезінтеграція психічних функцій при шизофренії була стійкою до будь-яких методів терапії, фармакологічного, хірургічного мето­дів і не пояснювалась традиційною медичною установкою на лі­кування тіла. Саме тому поняття «психічна хвороба» взагалі не існувало.

Пробив цю стіну картезіанства психоаналіз 3. Фрейда. Саме він уперше показав механізм психопатологічних процесів та роз­робив механізм їх лікування. Це дало змогу медицині перейти від аналітичної до синтетичної точки зору, де людина розглядалася в єдності психічних та соматичних (тілесних) характеристик, і де перші отримали змогу бути описані та кваліфіковані як відхилен­ня чи хвороба.

Окрім психоаналізу, важливий внесок у розвиток психосома­тичного підходу зробила гештальт-психологія (напрям психології, який розглядав свідомість як сукупність певних сталих цілісних образів-форм — гештальтів) і ґрунтована на ній гештальт-терапія. «Збій» гештальта корелювався із соматичними відхилення­ми, що знову ж таки схилило медицину до синтетичного підходу.

Окрім психоаналізу та гештальт-терапії, заслуга в утверджен­ні синтетичного погляду на людину та становленню психосома­тичного підходу належить відкриттю ендокринних залоз та ен­докринної системи. Ендокринну систему можна розглядати як регуляторну і нервову; іншими словами більшість функцій ендо­кринних залоз підкорюються функціям вищих мозкових центрів, тобто, психічному життю (згадаємо, наприклад, що зниження рів­ня йоду в щитоподібній залозі може спричинити депресію). Від­криття ендокринних залоз дали змогу сформулювати ще один ре­волюційний для медицини висновок: психіка керує тілом.

Психосоматична медицина передбачає новий підхід до ро­зуміння причини хвороби. Так, вивчення невротиків з позицій психоаналізу виявило, що під дією тривалих емоційних розладів можуть розвиватися хронічні соматичні розлади. Уперше такі розлади 3. Фрейд спостерігав в істериків. Він ввів поняття «кон­версійна істерія», коли соматичні симптоми розвиваються як ре­акції на хронічні емоційні конфлікти. 3. Фрейд зробив фундамен­тальне відкриття: емоція не може бути виражена через нормальні канали, безпосередньо, а придушується психічними конфліктами і виражається опосередковано — через тілесні симптоми. Тобто психічне порушення має знакову, семіотичну природу; будь-який невроз — це повідомлення, однак спотворене і зашифроване.

Нині це положення розвинуте в понятті функціонального розладу. Спочатку такі розлади шлунка, кишківника та серце­во-судинної системи стали відомими під назвою шлункового, ки­шечного та кардіоневрозу. Ці поняття належать до тих випадків, коли найретельніше дослідження не виявляє змін у формі органа (морфології). Анатомічна структура органа залишається сталою, порушується інтенсивність та злагодженість його функцій.

Представник психосоматичного підходу Франц Александер виділяє два фундаментальні принципи психоматичного підходу:

1. Психогенез. Психологічні та соматичні функції відбувають­ся в одному і тому організмі, будучи при цьому двома сторонами одного процесу. Психогенез — це фізіологічні процеси, що скла­даються зі збудження в центральній нервовій системі, які можуть досліджуватися психологічними методами, тому що вони сприй­маються суб'єктивно у вигляді емоцій, ідей чи бажань, які можуть бути досліджені вербально від тих, хто їх пережив. У цьому кон­тексті важливим терапевтичним фактором стає слово, що й дозво­лило виникнути психотерапії.

2. Фізіологічні функції, що зачіпаються психологічними впли­вами, їх Ф. Александер ділить на три частини:

¾ скоординована довільна поведінка — здійснюється під дією психологічних мотивацій (голод зумовлює бажання його втаму­вати);

¾ експресивні іннервації — фізіологічні процеси (плач, сміх, почервоніння, жестикуляція), які відбуваються під дією специ­фічного емоційного напруження. їх функція — розрядка. Пато­логічні зміни, що зачіпають подібні процеси, належать до сфери психіатрії. Це, наприклад, істеричний плач або сміх, тут емоції, що лежать в їх основі витіснені, і пацієнт не знає, чому він плаче або сміється;

¾ вегетативні реакції на емоційні стани. їх Ф. Александер ділить на дві емоційні установки. 1. Установка на боротьбу чи втечу в екстремальній ситуації. При них вегетативні процеси активовані для агресії, однак не переходять у завершену дію. Результатом буде підтримання хронічного стану готовності в ор­ганізмі поруч з фізіологічними реакціями, які зазвичай наявні в екстремальній ситуації (прискорене серцебиття, підвищення артеріального тиску, розширення кровоносних судин, посилений обмін речовин тощо). 2. Втеча від активності. Класичний при­клад: при небезпеці у людини замість необхідних дій розвиваєть­ся діарея. Також сюди належить велика група функціональних розладів шлунково-кишкового тракту: всі форми нервової дис­пепсії, нервової діареї, кардіоспазму, різноманітні форми коліту та певні форми закрепу.

Соціальна медицина, застосовуючи психосоматичний підхід до своїх проблем, виділяє низку моделей психосоматики, доміну­ючих на сьогодні:

1. Психоаналітична модель — застосовується в таких аспектах соціально-медичних досліджень:

¾ власне соціально-медичні: неврози, декомпенсації, девіантна і деліквентна поведінка, суїцідальні установки, ексапізм (вте­ча від реальності); власне психосоматичні хвороби (бронхіальна астма, гіпертонічна хвороба, розлад обміну речовин);

¾ особистість в умовах мікросоціальних конфліктів: внутрішньосімейних, виробничих, внутрішньоособистісних;

¾ особистість в умовах макросоціальних конфліктів (націо­нальні, сексуальні меншини, мігранти);

¾ соціально-геронтологічні проблеми (старість, самотність);

¾ сексуальні проблеми (сексуальні меншини, статеві збочен­ня, статева диференціація з можливістю зміни статі);

¾ особистість і творчість.

2. Гуманістична модель (А. Маслоу, Ф. Александер) наголошує на трансцендентному характері психічних проблем, виступає за зміну відносин між лікарем та пацієнтом, з владно-репресивних на партнерські. Так, за А. Маслоу, у людини головним виступає задоволення трансцендентних потреб, які реалізуються в екстазі, виході-з-себе в іншу реальність. Американський психотерапевт Карл Роджерс наголошував на терапевтичній силі емпатії лікаря та пацієнта — перший повинен допомогти другому пережити його проблеми, розділивши їх.

3. Клінічна модель — класична модель, що обертається в на­пруженні між двома протилежностями: що лікувати — хворого чи хворобу? Вирішує цю суперечність моделювання клінічного процесу з точки зору трьох складових — симптому, синдрому та клінічної картини хвороби. Це погляд на людину в хворобі як на «сукупність симптомів», «структуру синдрому» та «клінічну карти­ну захворювання».

4. Психофармакологічна модель поширена в сучасному постіндустріальному суспільстві як результат медикалізації суспіль­ства, тобто збільшення ролі в суспільстві медичної сфери. Суть цієї моделі полягає у вживанні людиною медикаментів без при­значення лікаря (седативні, тонізуючі, анальгезивні). Психофар­макологічна модель є небезпечною з таких причин:

¾ вона виховує негативне ставлення до будь-яких, навіть найнезначніших порушень комфорту тіла, намагаючись їх при­глушити або усунути медикаментами, що перебувають у вільному продажі (наприклад, знеболювальні);

¾ за симптомами, що на перший погляд здаються невинни­ми, може ховатися серйозна хвороба, відтягування лікування якої через зняття симптомів може призвести до смерті;

¾ спричинює медикаментозну (токсикоманія), а згодом і нар­котичну залежність.

Таким чином, сучасний стан розвитку наук про людину вима­гає від медицини розгляду індивіда не в колі традиційних знань (душа і тіло, здоров'я як благо, хвороба як зло), а згідно з підхо­дами, що включають організм в систему складних, взаємодетермінованих відносин із соціумом, природою та іншими людьми. Ця постановка проблеми радикально змінює не лише теоретичні установки медичної науки, а й вимагає зміни в усіх галузях медичного знання — від діагностики до медичної етики.

Дата добавления: 2015-05-22